Готувала матеріал до 100-ліття нашого дивовижного художника Петра Максимовича Яковенка і багато згадувала, немов бачила його – невеличкого, старшого чоловіка з розумними усміхненими очима і проникливим поглядом. Дуже мила людина!

ЦІКАВА ОСОБИСТІСТЬ

ІЗ ЦІКАВОЮ ДОЛЕЮ

Народився він 14 вересня 1914 року в с. Синиця на Черкащині. Живописець, заслужений діяч мистецтв України, член НСХУ, лауреат об­ласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича, Петро Яковенко працював у галузі станкового малярства.

Доля відвела йому понад 50 років життя у мистецтві. Але спочатку була війна. 1940 року Петро Яковенко закінчив Вінницьке військо­ве училище. Воював. Завершив війну майор Яковенко взяттям Кенігсберга. Тоді, у 33 роки він вирішив стати художником. Після жахів ві­йни майбутній художник гостро відчув потребу порятунку людини через просвітлену радість краси та любові. Адже недарма у 90 років Петро Максимович зауважував, що він своїм мисте­цтвом хоче говорити людям «правду красиву – і нічого більше. Художник рятує душу, в якій не­має любові, бо без неї нема ні мистецтва, ні люди­ни» ( М. Лазарук. Через терни до любови. Сповідь перед художником. Чернівці,2010, стор.80).

Унікальний талант живописця зростав у Лат­вії та в Україні. У Чернівцях жив від 1981 року, де й помер 2006-го. Був учасником латвійських, всеукраїнських та міжнародних виставок, мав понад два десятки персональних виставок у Латвії та музейних залах Києва, Чернівців, Черкас (1972-2004).

ВІД ВІЙНИ – ДО КРАСИ Й ЛЮБОВІ

Після війни Петро Максимович у Латвії почав здобувати мистецьку освіту. Відвідуючи музеї Юрмали та Риги, він копіював твори класиків мистецтва і багато писав з натури. Фаховий ви­шкіл пройшов від 1950-го до 1956-го у студії обра­зотворчого мистецтва Ризької організації Спілки художників Латвії у провідних митців, викладачів Латвійської Академії мистецтв.

Кристалізація творчої особистості Петра Яко­венка відбувалася у спілкуванні з класиком лат­війської образотворчості, видатним майстром на­тюрморта, чудовим пейзажистом і портретистом Лео Свемпсом, талант якого був сформований під впливом європейських художників-фовістів і екс­пресіоністів. Як педагог, Свемпс надавав великої уваги вихованню індивідуального сприйняття світу й формуванню духовної сутності митця. Вод­ночас Яковенко навчався академічного рисунка та передачі пластики людського тіла у відомого живописця-портретиста, скульптора й педагога Яніса Тілбергса. (Принагідно згадаємо, що Яніс Тілбергс був автором першого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку в Росії – Петербург, 1918).

ЧУДО ТВОРЕННЯ ОБРАЗІВ…

…Продумувала, як коротко написати про його неповторний мистецький дар, вдивлялася в кольорову поверхню творів, щоби збагнути те чудо творення образів. Неповторна самобутність Петра Яковенка – рідкісний сплав самостійного художнього бачення світу, реалістичної традиції та постімпресіоністичних мистецьких проявів з рідною його серцю українською народною твор­чістю.

Щоби переконатися в цьому, завітайте до Чернівецького художнього музею, який володіє чудовою колекцією живопису Петра Максимови­ча із 20 робіт, придбаних у різні роки, починаючи від 1991-го. Кілька композицій передані Краєз­навчим музеєм.

Нині в експозиції – 7 творів Яковенка. Серед них і чарівний пейзаж мальовничого села Синиця, батьківщини художника. На звороті твору влас­норучний напис автора: «Купочка мойого життя. П.Я.». Цей краєвид, а також «Портрет матері», натюморт «Настурції» тощо дають яскраву уяву про творчий метод Яковенка: емоційно-хви­лююча тональність, світлосяйність простору – і незбагненна декоративність, утворена кольорово вібруючими дотиками мастихіну (художній шпа­тель, лопатка).

Для багатьох творів Яковенка характерна площинна декоративність живописної поверхні роботи, яка бринить, дихає – живе! Саме таким є виразистий натюрморт «Люпин», у якому синьо- зелені кольори гармонійно й шляхетно акцентовані ошатними жовто-кораловими тонами.

«ОСНОВНИМ У ЖИВОПИСІ ЗАВЖДИ БУВ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ КОЛІР»

Непростий шлях до визнання Петро Максимович долав із гарячою вірою у силу свого мистецтва. Від­давна поруч нього був його палкий шанувальник і друг письменник Мирослав Лазарук, а також кандидат мистецтвознавства Ірина Міщенко. 2010 року вийшла друком книга М. Лазарука «Через тер­ни до любови. Сповідь перед художником», у якій автор наводить незабутні слова Петра Яковенка: «Основним у живописі завжди був і залишається колір. …Тільки він найбільше хвилює душу, аж вона щемить і радіє, бо торкнулася чогось незрів­нянного, сокровенного, до чого ще не торкалася. Колір, колір – ось моя мета». Твори майстра збері­гаються у музеях Чернівців, інших міст України, а також у приватних колекціях.

ЛАТВІЙСЬКИЙ ХУДОЖНИК НА ІМ’Я РОМАН

…А потім, насолодившись, розпочала по­шук його сина. Дізналася, що він – латвійський художник і звати його Romualds Jakovenko – Роман Яковенко по-нашому. Подумалось мені, що окрім цікавого живопису Петро Яковенко залишив по собі ще один доробок – сина-художника.

Не відразу, але натрапила на низку творів Романа Яковенка. Скупі згадки про нього знаходи­лись, а от творів довго не могла побачити. Він пра­цює у різьбярстві та в олійному живописі у Латвії.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Формула Петра ЯКОВЕНКА: «Без любові нема душі, а без неї людина й мистецтво мертві» спершу з'явиться на Медіа-Версії.