Презентація нових книжок Юлії Косівчук – це вже традиційна і невід’ємна ознака чернівецького літа. І якщо минулого року Чернівці через карантинні обмеження були цим обділені, то цьогоріч візит американської чернівчанки додому надолужив втрачене. Хоча – навряд чи так можна казати. Юлину творчість неможливо «надолужити», нею не наповнишся «про запас», це не «точкові події». Це щось постійно тривале, але й постійно змінне, оновлюване, багатогранне і вражаюче.

Раніше Юлія Косівчук була журналісткою. І каратисткою. І поеткою. І ще трохи співачкою. І коли вона змінила у своєму житті все – сімейний стан (вийшла заміж за Ростислава Бучка), країну проживання (разом з коханим виїхала до США), звісно – роботу – то творчість з життя нікуди не поділася, а навпаки – складається враження, що поглинула все зайве. Тому Юлина стрічка у соцмережах – це суцільна творчість: малюнки, вірші, оповідання, світлини, пісні, кліпи… І то все – з далекої Америки.

А цього липня – це ще й живі презентації.  У наших-таки Чернівцях.

Нова книжка Юлії Косівчук, яка вийшла у видавництві «Букрек» – збірка малої прози «Небезпека зсуву». Це зібрані під однією обкладинкою оповідання, які авторка писала упродовж десяти років. Якісь із них уже відомі в колі Юлиних друзів і шанувальників – письменниця публікувала їх на просторах інтернету. Якісь – зовсім нові. Це щемливі оповідання, героями яких стали мешканці нашого маленького міста – звичайні або незвичайні, близькі або побіжно знайомі, сусіди або родичі, дорослі або діти, божевільні чи жебраки… Це не тексти з закликами любити чи берегти місто, це не «гостра соціальна критика дійсності» і не «романтичний погляд на реальність». Це ніби нехитрі і прості слова, які описують геть не визначні і не історичні події. Але щирість, яка переповнює Юлині тексти, чуттєва енергетика і безпафосність змушують навіть суворих дядьків втирати сльозу.

Щодо нової книжки, то варто розповісти про її «фізичне втілення» і шлях до нього. А тексти варто все ж таки читати самим.

Отож, про те, як робилася «Небезпека зсуву», на презентації розповіли авторка і видавчиня.

– За тиждень буквально до вильоту сюди в Україну вона ще версталась, вичитувались якісь моменти, тобто ця книжка це для мене теж несподіванка, бо ми могли просто не встигнути з нею, – каже Юля.

Все підтверджує директорка видавничого дому «Букрек».Дарина Максимець:

– Коли Юля обирає нас, життя перетворюється на захопливу фієсту в дуже жвавому темпі. Вона надіслала нам текст, каже, треба книжку видати, а малюнки ще робляться (окрім текстів, Юля ще й власноруч ілюструвала свою книгу), а передмову ще десь мають написати, коректор, яка в Америці вичитувала книжку, не може вже її після верстки вичитати. Такий темп, темп, темп. І врешті вже крапка поставлена, книга підписана до друку. Поки летить літак з Каліфорнії з трьома пересадками, коли Юля приземляється, книга вже її чекає.

Не лише книгу дарує чернівчанам шалено талановита Юлія Косівчук. За короткий час перебування у рідному місті вона ще й встигла намалювати мурал у Місті Добра, яке облаштувала волонтерка-благодійниця Марта Левченко для жінок і їхніх діток, що потрапили у скруту.

Записує пісню на одній із місцевих студій, знімає кліп. Влаштовує мистецьку тусовку (до речі, якраз цієї п’ятниці о 16 годині в дворику Краєзнавчого музею). Таке враження, що в її добі не 24 години, а щонайменше 48. Вочевидячки, тут не обходиться без допомоги Вищих Сил! Ангелів. Тисячі яких вона творить пензлем, словом, нотами…

Маріанна АНТОНЮК, фото з Facebook-сторінки Юлії Косівчук

Запис Юлія Косівчук – чернівецька «маркіза ангелів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чесно кажучи, збираючись на презентацію, сподівалася на щось неповторне і несподіване. І отримала. І неповторне, і несподіване. Може, й не писала би про все це, але ж почула, що готуватимуть другий том… Може, хоч у ньому врахують ці думки – навіть не мої особисті, а багатьох з тих, хто встигли подивитися книгу.

Сама презентація, відома майстром своєї справи Ольгою Серебріян, пройшла цікаво й традиційно: спогади, вірші, пісні. Спроби якось узагальнити своє ставлення до особистості Володимира Михайловського – і невеличкі, та не менш цікаві деталі спілкування з цією непересічною людиною. Дехто з виступаючих уже бачив книгу – у верстці чи на попередній імпрезі у рідних Кадубівцях Володимира Ілларіоновича. Але більшість з присутніх власне побачили її вже наприкінці презентації, коли її визволили з тісних упаковок, аби віддати людям…

Та несподіванки не в цьому. З досвіду знаю, що підготовка такого меморіального видання – справа важка, копітка й нешвидка. І підготувати його практично самотужки двом упорядникам – навіть і з великим газетярським досвідом, як-от у Василя Джурана та Віктора Максимчука, і з їхнім поетичним чуттям – все ж таки нереально. Будь-яке серйозне видання, окрім авторів-упорядників повинне мати редактора – фахівця, знавця творчості Михайловського в цьому випадку, людину з пильним оком, яка вміє побачити та усунути якісь прикрі помилки чи недолугості, коли такі виникають… Таке видання має проходити і серйозну коректуру, попри те, що багато статей вже було у друку в різних виданнях. Не кажучи про художнього редактора, технічного тощо. Все це у вихідних даних зазначене, але…

Не знаю, в чому полягала роль, скажімо, Дана Чевки, зазначеного технічним редактором, бо до верстки – безліч претензій. І точно знаю, що Раїсі Рязановій – художньому редактору книги – показали вже готову книгу в PDF-форматі, коли змінити щось було вже неможливо. І прикро, бо якби Раїса Леонідівна вчасно втрутилась би у верстку, не було б фотографій з іменем автора у кінці сторінки, наповзаючого на фотографії тексту – і голих місць по півсторінки та більше; темних, непідготовлених до друку фотографій, на яких, навіть знаючи їх раніше, важко щось розгледити; абсолютно неграмотно сканованих документів із незрозумілими чорними полями й плямами;  і незрозумілих дефісів біля кожного прізвища у змісті книги.

А ще додайте два різних обличчя Анни Поповчук, рідної племінниці пані Олени Михайловської (підкреслюю спорідненість, бо було ж кому упізнати! Не кажучи про те, що Анна – відома поетеса на Буковині). Мабуть, тим кого не удостоїли фотографії, пощастило більше – чужого обличчя не поставили.

Відсутній єдиний підхід до розміщення матеріалу на сторінках. Перекинуті наліво шмуцтитули, коли усі вони були орієнтовані на правий бік розвороту книги – за прийнятим стандартом…

Мені дорікнуть дріб’язковістю? Але прикрих недолугих дрібниць стільки, що кількість діалектично переростає в якість – вірніше, у відсутність такої. Не чіпатиму дещо випадковий відбір матеріалів, названу поетесою з Чернівців Валентину Мацерук, заступника головного редактора Буковини, заслуженого журналіста України, автора численних матеріалів про Володимира Ілларіоновича. Саме їй Михайловський довіряв ведення презентацій його книг у рідному колективі «Буковини».

Може, упорядники боялися долучати до роботи над виданням інших людей, аби не здорожчувати книгу? Але ж я точно знаю, що в Чернівцях знайшлося б десятків зо два-три людей, які сумлінно й безкорисно зробили б усе це до ладу! І Володимир Ілларіонович, високопорядна і високопрофесійна людина, за життя вчинив би так само – для когось із друзів. Лише не заслуговує його пам’ять приблизності й недбалості за принципом «і так зійде».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Непрофесійна книга про високого профі спершу з'явиться на Медіа-Версії.