«Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим – треба чинити добро. Якщо хочете жити у нормальній державі, передати її дітям і внукам – чинімо добро».

З виступу на Майдані Незалежності Блаженнішого Любомира (Гузара) 1 грудня 2013

Ну й химерує лжа життьова!
Правду мурує? З брехонь? – Овва!
Жили вузлами в’яжи – це й є
справжнє життя твоє…

Марина Цветаєва, “Неподражаемо лжет жизнь”,
переклад Василя Стуса

Стосовно реколекціі «Майдан, що змінив нашу професію» у церкві Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ взнала з Фейсбуку. Мене ніколи ніхто не запрошував на реколекції. А от з дитинства пам’ятаю церкву на вулиці Нікітіна, тоді вона була забута і занедбана. А коли на buknews прочитала діалог анонімних опонентів зустрічі, вирішила і самій переконатися, чи зручно сидіти на лавиці, як «священники займаються політиканством і паратизують на вірі і святості» і що таке підкуп чи відплата. А моральний неспокій дописувачів так і завершився приватною епістолярністю – на зустріч вони не прийшли…

Церква Св. Антонія (1903-1908 рр.) на вул. Старовокзальній
(нині діюча церква, вул. Нікітіна, 31).

Церкву спорудили на честь 50-літнього правління цісаря Франца-Йосифа для віруючих римо-католицького та греко-католицького віровизнання у нижній частині міста. Вона знаходиться поблизу вокзалу і її було збудовано залізничниками власним коштом, а також завдяки внескам членів товариства, добровільним зборам та пожертвам готівкою і будівельними матеріалами. Для будівництва храму було створено товариство, яке знаходилося в Чернівцях. Кожен член товариства мав право бути обраним та обирати президію товариства, та право голосу на всіх зборах товариства. Головою товариства було обрано цісарсько-королівського католицького радника, інспектора австрійських залізниць Франца Екгардта, писарем – Адальберта Вайнедека.
Від 1 листопада 2004 року культова споруда Святого Антонія передано безоплатно у власність Українській греко-католицькій церкві Коломийсько-Чернівецької єпархії. Сьогодні храм знову слугує тій меті заради якої і був збудований.
М.Д Никирса, науковий співробітник ЧНУ ім. Ю. Федьковича

О 15 годині, як і було зазначено у запрошенні, розпочалася зустріч.
Священників, журналістів, не журналістів, прихожан різних церков.

Отець Василь Гасинець, декан Чернівецький Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці запропонував разом помолитися за загиблих журналістів. І закликав журналістів бути вірним покликанню журналіста.

Питання: «Кому і як служити?» постає не тільки перед журналістами. Є певні кодекси, закони, норми. Журналісти об’єднуються заради правди і чесного висвітлення подій. Діяльність журналіста, звичайно, має бути морально досконалою. Це в ідеалі.
Ідеалом є також громадянська справедливість.
(А чи прямування до соціальної, громадянської справедливості не є утопією? – мої сумніви)
«Пізнайте правду (істину) і правда вас звільнить». Правда звільнить від небезпеки покарання.
Правда є конструктивною основою.

Отець Іван Гопко, настоятель церкви Святої Анни УГКЦ у Сторожинці говорив про осмислення сучасної епохи через історію християнства, ставлячи питання та співвідносячи поняття «справедливість», «правда», «праведність».
Слово має відображати дійсність, суспільство потребує правди. Правда завжди стоїть у центрі будь-якої системи. Обговорювали складові справедливості, такі поняття, як прямота, чесність, правда, святість. «Найгірше продається найкраще», – це треба пам’ятати.

Отець Іван Гапко був на Майдані, найтрагічніші спогади – 18 лютого, протистояння між Майданом і Беркутом.

Всі пам’ятають, як у січні Міністерство культури режиму Януковича  погрожувало Українській греко-католицькій церкві судовими позовами за участь її духовенства у протестах на Майдані. Приводом до звернення Мінкульту стала участь священників у протестах громадян.  Не знаю, у якій церкві молилився Мінкульт, але виходить, що не за народ…

Отець Василь розповів і про церкву Різдва Пресвятої Богородиці, познайомив із Павлом Півнем, художником, співавтором іконостасу.
Автори іконостасу: Микола Півень (різьба) і Павло Півень (іконопис).

Наостанок  запалила свічки, помолилася…

Запевняю, що на лавиці, дійсно, зручно сидіти. Не переконалася, що взагалі можлива соціальна справедливість. Але вірю у Правду! Адже служити Правді обов’язок не тільки журналіста. І спасибі за зустріч.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Про правду і кривду… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звичайно, дізнався тут багато нового, познайомився із новими людьми, та інколи Україна асоціюється для мене з чимсь не зовсім хорошим. Сумно від цього, але звик казати правду. Втім, думаю, що мав дещо завищені очікування. І тільки тепер я зрозумів, у чому вони є не зовсім виправданими.

Та я вдячний і радий тому, що маю. Мені знадобилося приблизно три роки, щоби почати розмовляти українською. Якщо українська мова є державною, важливо її виокремлювати, особливо,коли йдеться про надання російській статусу другої державної. Я вважаю,що громадянин повинен розмовляти мовою країни, в якій живе. У нас удома з цим ще складніше: в Нігерії спілкуються аж на понад 200 мовах, носії яких не завжди розуміють одне одного.

Коли приїхав в Україну, намагався вивчити спершу лайливі вирази, бо вони легше запам’ятовуються. Якось на першому курсі ми цілою ватагою хлопців зібралися гуляти. То була наша перша зима в Україні, ми вперше побачили сніг. З цієї радості ми трохи випили й  забрели далеко за місто, де навіть транспорт рідко ходить. І тут нас здолали втома разом з алкоголем. Врешті, ми попадали в сніг. Це було приємне, незнайоме й водночас дике відчуття. Допоки хтось з перехожих не попередив нас, що в снігу дуже легко замерзнути насмерть. Ми ж цього не знали… Відтоді в мене повністю помінявся гардероб: рятуюсь від холоду теплими речами. До їжі додаю багато червоного перцю, а як зовсім біда, то разом з горілкою.

Люблю готувати. Давно замислююсь над ідеєю ресторану африканської кухні. І при першій-ліпшій нагоді спробую це зробити: а раптом хтось схоче зміцнювати африкансько-українські зв’язки шляхом інвестицій в ресторан.

 Червоне рагу від Тедді Околі

Береш одну цибулину, смажиш її на добре розігрітій сковорідці. Далі вкидаєш попередньо приготовлену пасту. Те все діло постійно перемішуєш 10-15 хв., щоби не підгоріло. Туди ж додаєш перцю, каррі, дрібку солі. Попенредньо відварене куряче філе кладеш шматочками в рагу і заливаєш курячим бульйоном.

Удома в нас цей міні-суп подають і з рисом, і з картоплею. Спробуйте, не пошкодуєте!

Мені подобається святкувати у вас Новий рік, Різдво, Великдень. А ще 8 березня! Люблю подорожувати, об’їздив Київ, Луцьк, Львів, Рівне, Хмельницький. В Одесі на морі був. Якщо ж обирати сувенір, який забрав би з собою додому, то я зупинився б на… дружині. Мені подобаються українські дівчата, вони милі.

Нинішню ситуацію в Україні розумію, бо в Африці теж поширені протестні настрої. Хочу завершити посиланням на африканського лідера Нельсона Манделу: «Боротьба може бути дуже і дуже важкою,але ніколи не варто здаватися. Боротися за права, за себе, за життя». Це, мабуть, ключове у Мандели.

Уляна ДУЛЕБА, Уляна РОМАНЮК, студенти-політологи

Запис Студент-медик з Нігерії найперше вивчив матюки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомий краєзнавець і колекціонер, Заслужений майстер народної творчості Іван Назарович Снігур далі розповідає про Буковину сторічної давнини.

У чарці шукали розради від тяжкого життя

– У наш час розповсюдженим негативним явищем є пияцтво. Воно завдавало чималої шкоди людям і сто років тому, недарма буковинці називали його «сільською чумою»… Іване Назаровичу, чому селяни на Буковині масово спивалися?

– Серед них було дуже багато бідних, які у чарці шукали розради від тяжкого життя. Селянське життя було важким і одноманітним, кожний працював у власному господарстві. Люди збиралися разом або в церкві, або в корчмі. Чимало селян ходило до корчми, щоб розважитися і дізнатися новини. Там співали, танцювали, та на п’яну голову. Виникали бійки, скандали. Недарма існувало прислів’я: «Церква – дім Божий, а корчма – дім сатани».

А шинки і корчми існували тоді повсюдно: у деяких буковинських селах було й по кілька таких закладів.  Горілку там продавали низької якості, із сивушними маслами, та за високою ціною. Шинкар наживався на споюванні селян. Буковинці казали: «Пияцтво – це збитки для одних і нажива для інших». Свій зиск від селянського пияцтва мали і поміщики, яким було вигідно платити за роботу не грошима, а горілкою. У корчмі, коли бракувало грошей, селяни розплачувалися майном. Закладали й одяг, і навіть землю. Через пияцтво глави сім’ї занепало чимало господарств, а тисячі дітей пішли світами. Алкоголіки нерідко допивалися до білої гарячки, деякі з них закінчували життя самогубством. Таких навіть ховали без священика і за межами кладовища.

Деякі селяни самотужки самі виготовляли алкогольні напої, але не горілку – ту мали право гнати лише поміщики. А шинкарі це право в них купували. Селяни ж могли готувати собі різні вина. Натуральне виноградне вино на Буковині можна було вільно купити в багатьох селах. А ще робили вино з гіркої черешні, вишень, сливок, яблук, дикої груші. Його споживали вдома, пригощали ним гостей. Проте траплялося, що міри у споживанні цього продукту люди не знали і ставали гіркими пияками, навіть не відвідуючи корчми. Домашніми винами навіть торгували: на храмові свята із сусідніх сіл приїжджали гості, які привозили власні вина й продавали їх.

Рух тверезості – проти масового пияцтва

Уже наприкінці ХІХ століття пияцтво набуло загрозливих масштабів. Наймити не хотіли працювати на тих господарів, які не пригощали їх випивкою. А робітники із пияків погані, тож багатії почали бити на сполох: виникла загроза їхнім інтересам…

– Іване Назаровичу, тож коли на Буковині виник рух тверезості?

– Проти масового пияцтва в нашому краї у другій половині ХІХ ст. почали активно виступати священики і вчителі. По селах створювалися читальні й товариства тверезості при них. У цій діяльності брали участь і активісти громадських організацій, які приїжджали з міста. Вони розповідали про страшні лиха, які несе пияцтво селянам, і закликали люд утримуватися від споживання алкогольних напоїв. Селяни й самі бачили, що господарства непитущих були кращими – і цей довід засвідчив свою дієвість. Багатіли тверезі, а пияки втрачали майно. «Жоден пияк не став багатим, лише нещасним посміховиськом», –  казали буковинці.

Необхідно було відволікати людей від такого дозвілля. Читальні ж пропонували значно цікавіші заняття: селяни тут читали і обговорювали книги і газети, дивилися виступи артистів, що приїжджали з міста. Активно почала боротися з пияцтвом і церква. Священики закликали селян давати у церкві клятву покінчити з пияцтвом. Навіть проводили ритуал «похоронів пияцтва»: священик виводив селян у центр села, там біля криниці закопували пляшку горілки і встановлювали «хрест тверезості». Перед ним пияки повинні були ставати на коліна, каятися і обіцяти покінчити з пияцтвом. Щоправда, нерідко навіть таке каяття не давало позитивних результатів.

А боротьба була нелегкою

До боротьби за тверезість долучалися українські громадські організації. Скажімо, «Руська Бесіда» почала видавати антиалкогольну літературу. 1890 року світ побачила книга Омеляна Поповича «Чума горілчана», в якій зрозумілою простим селянам мовою розповідалося про шкоду пияцтва. А 1910 року «Руська Бесіда» випустила книгу Андрія Чайковського «Алкогольні образки». Виходила й інша література антиалкогольної тематики, яка допомагала селянам краще зрозуміти необхідність боротьби із цим соціальним злом.

А боротьба була нелегкою. Виробники алкоголю та шинкарі все робили для того, щоби не втрачати свої прибутки. Вони відчули, що можуть програти: цілі села вимагали зменшення кількості шинків. З деяких сіл під тиском селян шинкарям навіть довелося виїжджати: їхні заклади ніхто не відвідував. До того ж в державі приймалися нові закони, які встановлювали відповідальність за появу у п’яному вигляді у громадському місці або за те, що шинкар забирав майно у пияка, який заборгував йому за горілку.

Серед народу поширювалися антиалкогольні прислів’я. Наприклад: «Пияцтво навіть розумного робить дурним». Або «Не шкода випитої горілки, а шкода пропитого розуму». Рух тверезості почав приносити позитивні результати. Але насувалася Велика війна, яка перекреслила багато надбань цього широкого громадського руху.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис РУХ ТВЕРЕЗОСТІ НА БУКОВИНІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.