З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю. Спокійна і виважена, задавала такий же тон спілкуванню, не зважаючи на моє майже щеняче захоплення. Воно виникло, коли моя тезка озвучила свій «стаж» життя з наркозалежністю. А при більш тісному спілкуванні щеняче захоплення переросло в глибоку повагу. З відповідей Ірини ви, як і я, отримаєте своєрідний лікнеп з питань становища жінок, які живуть з наркозалежністю, в Україні.
Розкажи трошки про себе

І.Є.: Мені 62 роки, з міста Луцьк. Працюю регіональною представницею  Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА»,  параюристка організації, соціальна працівниця в Рівненському БФ «Наше Майбутнє», громадська радниця в Асоціації громадських радників України (АГРУ). Заміжня, мати двох дітей – синові 38 років і доньці 22. Маю вищу освіту. 43 роки живу з наркозалежністю – 30 років вживала вуличні наркотики і 13 років є пацієнткою програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ).

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

І.Є.: Все життя дуже гостро і болісно сприймала несправедливість як до себе, так і до навколишніх. Приймаючи вуличні наркотики, ти є порушником Кримінального Кодексу. Тебе не сприймають як людину, твої права постійно порушують. Але відстоювати і боротися за свої права наркозалежним людям – марна справа. Вже коли я стала пацієнткою програми ЗПТ, зрозуміла, що маю права і можу їх відстоювати. Мене запросили працювати в БФ «Шанс». Почала навчатися і  проходити тренінги для лідерів спільноти від МБФ «Альянс громадського здоров’я». В 2018 році наркозалежні жінки об’єдналися у Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА». Наша ціль – захист і відстоювання своїх прав і свобод заради гідного життя в суспільстві з гуманною наркополітикою. Пройшла навчання з базових прав людини, навчилася надавати первинну юридичну допомогу, стала працювати параюристкою. З цього року працюю регіональною представницею «ВОНА» у Волинській області. Як громадська радниця в АГРУ,  займаюсь проблемою гендерно-зумовленого насильства.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
І.Є.: Тема наркозалежності в Україні – не дуже зручна для обговорення. Вона порушується на вузько-спеціалізованих площадках. Нас ніби не існує, і проблем наших ніби нема. Ми невидимі. Але майже 75% наркозалежних жінок стикалися зі стигмою, дискримінацією та порушенням прав. З проблемами спільноти як параюристка  та регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» стикаюся постійно.

Звичним явищем є ненадання медичної допомоги наркозалежним жінкам. Замість виконання своїх професійних обов’язків, медперсонал починає ображати та стигматизувати жінок. В результаті чи жінка йде з лікарні, не отримуючи допомоги, чи їй відмовляють у медпослугах. Деякі випадки закінчилися трагічно. У випадках гендерно-зумовленного насильства наркозалежна жінка не отримує належної допомоги. Поліцейські, коли приїздять до неї на виклик, часто пропонують «розбиратися зі своїми наркотичними ділами самим», або навіть звинувачують саму жінку в провокуванні дій чоловіка. Ще один головний біль для спільноти – це стаття 164 Сімейного кодексу, де зазначається, що батьки, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, можуть бути позбавлені батьківських прав. Це стримує жінок ставати пацієнтками програми ЗПТ. Між отримуванням лікування і дітьми вони вибирають дітей. Наркозалежним жінкам складніше отримати роботу, вони менш фінансово забезпечені. Наша організація має мережу параюристок, які надають допомогу та консультації наркозалежним жінкам, навчають, як відстоювати свої права, допомагають писати скарги, заяви, запити. Мені здається, що вирішення цих проблем, з однієї сторони, залежатиме від того, наскільки кожна з нас зможе мобілізувати спільноту наркозалежних жінок у себе в регіоні, наскільки активними вони будуть в боротьбі за свої права.

З іншого боку – наскільки буде вдалою робота регіональних представниць як представниць спільноти в адвокатуванні її інтересів у дорадчих органах, у зустрічах з представниками ЗМІ, в об’єднанні з жіночими та пацієнтськими організаціями регіону. Мета нашої роботи в організації – щоб наш голос був почутий, щоб були почуті наші проблеми.
Що допомагає в роботі та просто по життю?

І.Є.: Оптимізм і віра в те, що вода камінь точить, і наших силах змінити наркополітику України на більш гуманну, досягти рівних прав для кожної людини, незалежно від соціального статусу, статі та діагнозу. Ми вже пройшли довгий шлях і досягли того, про що не могли навіть мріяти десять років тому. Усвідомлюєш це на щорічних Форумах, коли підбиваються підсумки.

Звичайно багато значить підтримка сім’ї та дітей. Діти – це наша втіха. Їх досягнення – гордість. Син займається власною справою. Донька закінчує магістратуру, займається греблею на каное. Вона 5-кратна срібна призерка чемпіонату світу і 3-кратна чемпіонка Європи з веслування на човнах «драконах».

Люблю читати. Читаю від першої до останньої сторінки. Не знаю, для чого мені ці знання потрібні, але обов’язково прочитаю тираж, формат, розмір друку, адресу видавництва. Люблю природу, квіти, свою сіамську кішку.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.

І.Є: Хочу щоб наше суспільство стало більш толерантним. Мені здається, що нам усім бракує доброти і небайдужісті одне до одного. Хочу, щоб кожна людина в країні почувалася захищеною, щоб життя, права і свободи кожної людини  становили найвищу соціальну цінність держави.

Визнання прав і свобод людини означає право кожного заявити: я маю права, що б ви там не думали і не говорили. І ми, наркозалежні жінки, є і хочемо, щоб наш голос був почутий.
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Анастасія Ємельянова

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Лучанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Деякі люди і ситуації, що трапляються з нами – залишають за собою шрами. Видимі чи ні, але досить болісні. Комусь допомагають рубцювальні бальзами, комусь – час і психоаналітики, а хтось відчуває фантомний біль крізь роки, – пишуть в анонсі організатори події. – Шрами – це реальні історії жінок. Історії фізичних і душевних ран, отриманих шляхом насильства і непорозумінь, стосунків і взаємодій, які так і не змогли загоїтися. Ґендерно зумовлене насильство може бути різним: психологічним, економічним, фізичним, сексуальним, але найстрашніше те – яке виправдовують.
Часто насильство маскують під щось прийнятне, але зазвичай любов, турбота… не залишають рубців?!»

Перегляд безкоштовний, за умови попередньої реєстрації. Реєстрація за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1b9t143GJfirGUJ278skKT8-VP5CfEbnWN3k-WNHm1pw/viewform?edit_requested=true
Початок вистави о 18:30.
Довідково. Дикий театр (Wild Theatre) — український незалежний театр, створений в 2016 році театральною менеджеркою Ярославою Кравченко. Базується у місті Київ.

Спрямований на провокацію і відвертий діалог з глядачем. Головний вектор — створення гостросоціальних, радикальних вистав. Залучення молодих художників, режисерів, акторів, композиторів, перекладачів, мідеомейкерів. Вистави створюються за творами сучасних українських і зарубіжних авторів. Експерементує у формі драматичного та імерсійного театру.

Не має постійної бази, вистави проводяться на багатьох локаціях, зокрема на Сцені 6, в Центрі Леся Курбаса, Національному цирку, на сцені Київської Малої Опери, Театру Франка, в клубах Атлас, Sentrum, Freedom, Heaven, а також не театральних майданчиках — в Київському Зоопарку, в Коледжі Олімпійського резерву.

Вистави можуть психологічно травмувати, мають вікові обмеження.

Запис Сьогодні в Чернівцях – вистава Дикого Театру «ШРАМИ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

177-ма голосами Україна обрана до складу Ради ООН з прав людини на 2018-2020 роки,  йдеться у twitter-повідомленні постійного представництва України при ООН.

Зазначається, що членство України в органі ООН з прав людини надасть додаткові можливості для продовження боротьби проти порушень цих прав на окупованих територіях.

Запис Україну обрали членом Ради ООН з прав людини на 2018-2020 роки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зрештою, тут немає нічого дивного, навпаки, все дуже логічно. Бо хто хоче, щоби про нього відверто казали, що він злодій чи щось на це подібне? Хоча на інші оцінки українська олігархономіка, яка замінила радянську економіку, розраховувати не може. Тож і прагне, щоби довкола, як казав іще великий Кобзар, на всіх язиках усе мовчало. …Буквально кілька днів «висіла» в Інтернеті інформація (і раптом різко зникла звідусіль) про те, що з усіх податків і зборів, що їх сплачують українці, лише… 1,5% потрапляє до державної казни. Решта через різноманітні рахунки – до кишень наших мільярдерів, недарма ж вони й мільярдери. Та, попри таку оперативність знищення негативної для можновладців інформації, вона все ж потрапила в пресу. Щоби таке не повторювалося, треба всі ЗМІ взяти під контроль. Іншими словами, запровадити покарання, яких медіа боялися б.

Пригадуєте, півроку тому сильні світу цього здійснили атаку на ЗМІ – та суспільство разом із журналістами успішно відбили її, не дозволивши надати чинності закону про наклеп. А нині напоготові вже новий наступ на свободу слова – Кодекс про кримінальні проступки. Його прийняття назавжди затулить рота не лише засобам масової інформації, а й лідерам громадських організацій. Про це говорив на розширеному засіданні правління Чернівецької організації НСЖУ голова Національної Спілки Журналістів України Олег Наливайко. Він повідомив також, що в НСЖУ створена робоча група для захисту прав і свобод журналістів. Адже обіцяні усім нам положення Кодексу про кримінальні проступки суперечать статті 10 Європейської конвенції з прав людини  – «Свобода вираження поглядів»:

   Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини «Свобода вираження поглядів».
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися  своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування  діяльності  радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Водночас заговорили і про роздержавлення преси. Бо ще 2005 року Україна зобов’язалася перед Європою здійснити такий крок. До слова, Чернівці в цьому передують. У нас давно вже немає владних обласних газет, окрім комунальних «Чернівців». Тепер справа за районками. Щодо них влада чинить дуже хитромудро, проводячи так звану тиху приватизаці – тобто переводить їх у комунальні газети чи офіційні вісники, бюлетені райрад /міськрад. Подібне відбулося в багатьох областях, окрім поки що нашої. Але там, де прокуратура працює добре, такі неподобства припиняються. Між іншим, на роздержавлення чекають і обласне телебачення й радіо.

До цієї ще одна добра новина: українські журналісти (НСЖУ) стали членами Європейського прес-клубу. Може, саме це отверезить владників, які під пресом олігархів намагаються протягнути закон, який зробить медіа… німими?!

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Німі медіа – хвора держава спершу з'явиться на Медіа-Версії.