Нашому поколінню випала велика честь закладати підвалини нової Української державності. Лягла на нас і величезна відповідальність за збереження того, що створено нашими предками, за творчий розвиток старовинних традицій, за побудову сучасної модернізованої держави. Виконання таких завдань вимагає значних зусиль не лише державних органів і громадських організацій, але й пересічних громадян. Та щоби збудувати щось путяще, треба мати певний план такого будівництва. А для цього – зрозуміти всю складність завдань, які  стоять перед нами, і хоча би приблизно уявити той результат, якого прагнемо отримати. 

Про історію, яка не буває лише світлою чи лише чорною: вона   різнобарвна

 Подолати наслідки бездержавності

Упродовж тривалого історичного періоду українські землі входили до складу різних держав, які намагалися асимілювати українців. Нашим людям нав’язували почуття меншовартості, щоби збудити в них ненависть до свого й змусити захоплюватися культурними здобутками тих, хто панував над українцями. Постійне приниження національної гідності українців представниками домінуючих етносів, звісно, не могло не призвести до  зворотної  реакції. Відтак народ ставився до цих держав, як до сили чужої, ворожої.  

Коли ж історичні обставини для України змінилися на краще і наш народ отримав можливість будувати власну державність, цьому процесові почала шкодити давня звичка українців до несприйняття держави як такої. Але анархія далеко не є «матір’ю порядку», як колись проголошували анархісти. Безвладдя, як перекладається з грецької слово «анархія», виявилося ще гіршим за будь-яку владу. Адже захистити людину в умовах відсутності влади неспроможна жодна сила, тож суспільство розпадається на ворожі групи, що поринають у взаємну боротьбу. На жаль, через «отаманщину» українці вже втратили власну державу, яку відроджували після Першої світової війни на руїнах імперій Романових і Габсбургів. В умовах сучасної «гібридної війни» Росії проти України противники знову намагаються повернути нас у стан  громадянського протистояння, щоби зламати нашу волю до опору – як і сто років тому. Цьому необхідно рішуче протидіяти, спираючись на силу народного духу. Зміцнює ж цей дух знання власної історії, а також глибоке розуміння складних процесів, що відбуваються в усьому світі.

Позбуватися ілюзій, знати правду

Нерідко з однієї крайності ми впадаємо в іншу. На зміну клятій меншовартості у деяких наших співгромадян прийшло відчуття своєї «вищості» над іншими народами. Вони почали фантазувати, що «українська нація – найдавніша у світі», що всі мови народів світу  «походять від української» Такі заяви можуть спричинити.лише сміх. Вороги українства скористалися таким і в антиукраїнській пропаганді широко це використовують. Особливо полюбляють знущатися над казкою про те, що «стародавні укри викопали Чорне море й насипали Кавказькі гори». Дехто з росіян всерйоз вважає, що цей ідіотизм українські діти вивчають зі своїх підручників історії…

Щоби не потрапити під вплив подібних фантазій, треба знати реальні історичні факти. Вони не завжди виглядають цікавими, адже вигадки бувають привабливішими за правду. І спрощену картину світу значно легше сприймати ніж ту, якою вона є у дійсності. А ми спробуємо обговорити складні історичні проблеми, не приховуючи навіть того, що не робить честі предкам сучасних українців. Історія не може бути лише світлою, чи лише чорною: вона різнобарвна. Ми маємо чимало спільних рис з іншими народами, але маємо і своє, притаманне лише українцям.

 Українцям поталанило – у нас є мова

Нам дуже поталанило, що в українців є власна мова, дуже багата і милозвучна. У сучасному світі живе понад 4 тисячі етносів, які перебувають на різних стадіях розвитку. Та далеко не всі вони мають свою мову. Наприклад, англійською повсякденно розмовляють не лише англійці, але й американці, канадці, австралійці, новозеландці та деякі інші народи. Арабська мова є мовою не лише корінного населення Саудівської Аравії, але й інших арабських держав. Іспанською, крім іспанців, говорить більшість країн Латинської Америки. Подібні приклади можна продовжувати.

Деякі народи користуються кількома мовами. Так, у норвежців є спільна з данцями літературна мова «букмол», і рівноцінною з нею вважається мова «нюношк», створена на основі синтезу норвезьких діалектів. Греки використовують традиційну мову «кафаревуса» й народну мову «дімотіка». А в українському Приазов’ї місцеве грецьке населення розмовляло румейською (діалектом грецької) або урумською (тюркською) мовами. 

Українцям же впродовж століть царизм насильно нав’язував російську мову – царські чиновники заперечували навіть саме існування української мови. Проте до нашого часу дійшло чимало пам’яток давньоукраїнської мови – до прикладу, у вигляді берестяних грамот. Хоча в Україні їх виявлено значно менше, ніж у Новгороді (там умови їхнього збереження в землі кращі, але в нас багато інших джерел. Лише в Софії Київській виявлено понад сім тисяч графіті, видряпаних гострими предметами на стінах. Більшість з них належить до ХІ – ХІV століть і зроблені вони простими людьми. Відмінність від російської мови видна навіть неозброєним оком. Наприклад, один напис містить таке прокляття на адресу злодія, що поцупив м’ясо: «Асклонь твои кокошь», що сучасною мовою означає «бодай тобі ноги сплутало».

До речі, традиційна українська лайка значно ближча за змістом до німецької чи французької, ніж до російської. Хоча так звані «матюки» приблизно однакові в усіх слов’янських мовах, російський мат експлуатує тему сексу, сексуальних збочень і геніталій. Українські ж образливі вирази пов’язані перш за все з актом дефекації та отриманим внаслідок цього «продуктом»: «серу мамі вашій», «гімно псяче», «поцілуй собаку в сраку» тощо. Традиційним останнім аргументом у конфліктах двох сусідок була публічна демонстрація оголених сідниць.

Навіть у такій специфічній сфері, як бачимо, сусідні народи мали різні традиції. А що вже казати про важливі сфери повсякденного життя! Значно відрізнявся традиційний одяг: українські вишиванки були неподібними до російських «косовороток», жіночі віночки з кольоровими стрічками – від запозичених в угро-фінських народів «кокошників», а шкіряні чоботи і навіть постоли – від «лаптей» (личаків), плетених з лика.

Різними були й кухні двох сусідніх народів. Українські борщ, вареники, сало – і російські щі, тюря, вівсяний кисіль. Українська хата-мазанка і російська дерев’яна «ізба» також далеко не ідентичні. От про такі відмінності у нас і піде мова. Будемо обговорювати не лише їх, але й те, що було спільним у сусідніх народів. Доведеться навіть трохи заглибитися в теоретичні питання, без знання яких неможливо зрозуміти складні проблеми національної культури, самосвідомості, а також міжнаціональних відносин. Будемо спільно шукати історичну правду, щоби на її основі будувати своє майбутнє.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Ігор БУРКУТ: Проект «Про українців і Україну» (частина 2) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Через 20 місяців Україна обиратиме новий парламент

Уперше кажу офіційно: так, я буду змагатися за мандат у цій новій Верховній Раді. Мені болить нахабство контрреволюції.

Мені болить відсутність можливостей для українців реалізуватися у власній країні. Мені болить зажерливість наших одурілих магнатів. Проте – мене надихає відчайдушна самоорганізація нашого народу, як на теренах України, так і цілого світу. Мене надихає щирий героїзм наших Захисників.

Мене надихає ще сотня різних українських речей та явищ – від КБ «Південне» до митника, який не взяв хабаря. Мене надихають як ті залізнобокі люди, які намагаються розвивати нашу країну, так і юні студенти, які малюють ночами «мурали», а вдень пишуть курсові з філософії Сократа.

Я виріс у гармонійній родині (мати – відома не  тільки на Буковині художниця Олена Михайленко, батько – відомий лінгвіст – ред.), мені пощастило зі школою (2-3 лютого – всім привіт!), я провчився і пропрацював шість років у «західному» світі, але свідомо зробив свою кар’єру тут, в Україні.

Вірю і знаю: тим, кому не так «пощастило», але тим, хто працює, – слід усіляко й повсякчас допомагати. Я бачив і знаю, як це працює: це не «милостиня», це допомога своїм людям, які раз по раз вибухають талантами…

Колись ми повернулися додому з-за океану заради Неї. Вона квітла, Вона сумувала, Вона розорювалася, Вона відроджувалася, і ми із Нею – і є чимало нас, хто здатен не тільки Її захистити, але й втілити цінності Революції Гідності. У власному Краю вільними і заможними можемо бути ми. І – весь світ буде нас поважати, правдиво.

Приєднуйтесь.

Джерело: блог Максима Михайленка на «Главком»

Запис Максим МИХАЙЛЕНКО: Нахабство контрреволюції спонукає до дій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нагадаємо читачам, що 2013 року «Версії» протягом року друкували серію матеріалів п. Буркута, присвячених 1913 року – «Напередодні І світової війни», у яких фахівець намагався проаналізувати особливості 2013-го.

Сьогодні, коли Україна від 2014-го веде важку боротьбу з російськими агресорами, а Кремль прагне будь-якою ціною ліквідувати нашу державність і поглинути Україну для відродження власної імперії, значне місце відводиться інформаційно-психологічним операціям, які є важливою складовою так званої «гібридної війни».

особливу увагу московські фахівці з ведення інформаційної війни приділяють питанням історії, намагаючись переконати всіх у тому, що Українська держава штучно створена Заходом для розвалу Росії. Кремлівські пропагандисти на повному серйозі оголошують, що українського народу не існує, є лише частина росіян, назва яких – «малороси». Мова їхня зіпсована польськими і німецькими словами. Навіть російський президент Путін час від часу виголошує, що «українці й росіяни – один народ». Отож наш проект – на часі. Українці повинні знати історичну правду про себе і свою країну, яка замовчувалася століттями.

ЯК ВИНИКАЮТЬ ДЕРЖАВИ

Ненависники України найчастіше твердять про те, що «Української держави ніколи не існувало».  Історичні факти для них несуттєві. Власні фантазії для цієї публіки значно важливіші. Навіть у січні нинішнього року, коли ми святкували 100-річчя створення незалежної Української Народної Республіки, кремлівські пропагандисти твердили, що УНР проіснувала зовсім недовго, тож і повноцінною державою не була. Зрештою, українофоби намагаються ігнорувати і той факт, що нинішня Українська держава живе вже 27-й рік.

Щоби розібратися в тому, яке минуле у нашого народу було насправді, звернемося до фактів. І почнімо із загальних питань.

У сучасному світі існує понад дві сотні держав. Переважна більшість була утворена (або відновлена) у ХХ столітті. Адже наприкінці ХІХ століття у світі було лише близько шістдесяти держав – якщо рахувати з домініонами, а також країнами, лише умовно незалежними. По-різному складалися долі різних народів: одні домагалися власної державності й зберігали її упродовж століть, інші мусили підкорятися сильнішим за себе, відтак власною кров’ю, працею і талантами зміцнювати чужі імперії. Інколи нечисельні народи могли відстояти власну незалежність (наприклад – чорногорці), натомість багатомільйонні перетворювалися на колоніально-залежні (як-от індійці).

Щось залежало від самих народів, їхньої боротьби за кращу долю, але не менше й від зовнішніх обставин. А вони, ці обставини, рідко бувають сприятливими, частіше навпаки. Ще в античні часи людство створило таку форму державності, як імперія. Виникали імперії, як правило, завдяки завоюванням, підкоренню інших народів володарями однієї держави. Інколи таке об’єднання було дуже нетривалим, як-от імперія Александра Македонського. Зі смертю великого полководця-завойовника розпалася і його імперія. А були імперії, що існували століттями і постійно розширювали свої кордони. Прикладом може бути Римська імперія, яка виникла у І столітті до нашої ери і розкололася на Західну та Східну аж у IV ст. вже нашої ери. 

По-різному складалися історичні долі цих державних утворень. Західну Римську імперію наприкінці V століття захопили варвари, які на її уламках створили свої держави. Східна ж проіснувала ще тисячу років і мала чималий вплив на процеси державотворення у кількох слов’янських народів, у тому числі й українського. Розкол на Схід і Захід відбувся не лише у сфері державотворення, він призвів до розколу християнської церкви, що згодом позначилося вже на нашій вітчизняній історії…

А предки наші у ранньому середньовіччі створили власну велику імперію, яка охоплювала значні території від Чорного до Балтійського морів, і від Карпат до Волги. Центром цієї держави був Київ, де перебував престол великого князя. Часто її називають Київською Руссю, хоча в тогочасних документах використовувалася офіційна назва «Русь». Щодо походження цього імені, то науковці не дійшли єдиної думки. Одні вважають її похідною від річки «Рось», інші шукають корені у мовах народів-сусідів. Така ж ситуація склалася і у деяких інших народів, у тому числі й слов’янських, які не можуть точно визначити, звідки походять назви їхніх держав. Дотепер походження імен «Сербія» і «Хорватія» спричиняє запеклі дискусії істориків, філологів і етнологів. А ім’я держави «Франція» дісталося сучасним французам у спадок від германського племені франків, хоча самі вони – романці.

Проте московські українофоби підкреслюють, що держава наших (та їхніх) предків називалася саме «Русь», не «Україна», і на цій підставі заперечують право сучасних українців вважати Русь своєю. Мовляв, лише «русскіє» є єдиними спадкоємцями славного імені. Може, вони ще й французів почнуть переконувати у тому, що ті не мають права зватися ім’ям одного з германських племен?
Та повернімося на Схід Європи. Як єдина держава, Русь проіснувала від ІХ-го до середини ХІІ-го століть. Щоправда, імперією називаємо її лише ми, бо сучасники тієї Русі використовували більш скромну назву «велике князівство». Адже титул імператора на Сході носив правитель Візантійської імперії, спадкоємиці Східної Римської імперії. Його підданих називали «ромеями», від слова «Рома», тобто Рим. На Заході ж імператорський титул надавав лише Папа Римський, і там від 962 року існувала «Священна Римська імперія». До її складу належали землі германців, італійців, нідерландців, швейцарців, чехів і багатьох інших європейців. А на Русі так само жили люди різного етнічного походження.

Щодо прабатьківщини слов’ян сучасна наука не має єдиної точки зору. Втім, прибічники різних теорій все ж вважають, що слов’янство зароджувалося, в будь-якому випадку, на тій чи іншій частині території сучасної України. А від середнього Подніпров’я вони рухалися в різних напрямках, заселяючи землі з іншомовним населенням, змішувалися з ним і закладали основи тих етносів, що згодом стали називатися українцями, білорусами і росіянами. Українці, наприклад, увібрали до свого складу чимало тюркомовних народів – зокрема, торків, «чорних клобуків», половців тощо. А симбіоз слов’ян із угро-фінськими народами меря, весь, мещера, мурома, чудь та іншими поклав початки російському етносу. 

Хоча народи формувалися вже відмінні один від одного, вони зберігали єдине спільне ім’я «Русь». Важливим об’єднавчим чинником була спільна християнська релігія, яку великий київський князь Володимир прийняв з Візантії. Після остаточного розколу християнства у 1054 році східний обряд отримав назву «православ’я», а західний – «католицизм». Разом із православ’ям було запозичено і літературну мову, створену південними слов’янами, яку назвали церковнослов’янською. Це мало величезний вплив на подальшу історію і українського, і російського народів. Але про це поговоримо наступним разом.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У пошуках історичної правди: про українців та Україну: «Версії» презентують новий проект від історика та політолога Ігоря БУРКУТА. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Увесь час існування Євромайдану влада шукала приводу для його розгону. Перша спроба виявилася невдалою: коли міліцейський спецпідрозділ «Беркут» уночі пролив кров невинних людей, Україна спалахнула. Бурхливо відреагував на цей прояв насильства і зовнішній світ. Тоді влаштували провокацію на Банковій, щоби звинуватити в насильстві самих протестувальників. «Облом» стався й тут: занадто грубо і примітивно діяли провокатори. Тим більше, що їхні дії зафіксовані на відео і аналіз цих матеріалів показує: у силових діях брали участь люди, які користуються лише російською мовою, а української зовсім не розуміють. Навряд чи це громадяни України. Тоді виникає питання: чому громадяни чужої держави на нашій території безкарно проливають кров українців? Чому «правоохоронці», замість захисту власних громадян, допомагають іноземцям у здійсненні провокацій?

«Хід конем» за допомоги пішаків з санепідслужби

Питань все більше, але відповідей на них не чути. Бо владі не до того: їй конче потрібний привід для розгону Майдану. Шукають його ретельно, залучаючи всі наявні ресурси. Задіяні судді, прокурори, навіть санітарні лікарі. «Правоохоронці» вимагають звільнити зайняті протестувальниками громадські будівлі – Київської міської держадміністрації, Палацу профспілок, Жовтневого палацу.

Люди там відпочивають, харчуються, врешті решт – приходять погрітися і справити фізіологічні потреби. Якщо їх остаточно виставити на мороз, то бойовий дух швидко згасне. Це ж владі, власне, й необхідне.

Та добровільно покидати приміщення ніхто не збирається. Як їх звідти забрати? Застосовувати силу небезпечно: опір буде відчайдушний. Тому вигадують різні штучні приводи, зокрема, залучають санітарно-епідеміологічну службу. Проте харчування протестувальників організоване за всіма санітарними нормами, причепитися нема до чого.

Труп туберкульозника – провокація примітивна

Тоді вдалися до чергової провокації. Біля Майдану знайшли труп померлого від туберкульозу колишнього зека. Звісно ж, вихідця зі Львівщини. Спробували роздмухати цілу пропагандистську кампанію, лякаючи людей небезпекою масового зараження туберкульозом. Не вийшло: ця політтехнологія виявилася занадто примітивною. Проте технологи влади здаватися не бажають. Ідей у них поки що вистачає.

Нейтралізувати активність сотень тисяч українців консервативні сили не здатні. Натомість, вони намагаються спрямувати енергію протесту у безпечне для себе річище. І тут на допомогу приходять радикали, діями яких керують лише емоції, а не холодний розум. Коли у неділю до Києва з’їхалися сотні тисяч невдоволених з усієї України, лідери опозиції запропонували їм план блокування урядового кварталу і початку загального страйку. Такі дії вимагають чіткої організації, високої дисципліни та свідомості всіх учасників акцій протесту. Люди повинні бути готовими до нелегкої боротьби, яка вимагає часу, стійкості та великих зусиль. До них готові лише зрілі особистості, загартовані життям. Але юних радикалів така перспектива не влаштовує: їм потрібен «кайф» миттєвих перемог.

Радикали пішли до Леніна, якого чомусь не охороняли

Подібні настрої активісти «Свободи» продемонстрували у недільний вечір. Коли головне дійство на Майдані завершувалося, колона молодих радикалів рушила Хрещатиком до Бессарабки. Там досі стояв символ комуністичного режиму – пам’ятник Володимиру Леніну. Більшість монументів засновнику компартії кияни вже знесли, і нинішня молодь не підозрює, що фігури Ілліча колись бовваніли повсюдно. Навіть над нинішнім Майданом Незалежності чверть століття тому стояв сірий монумент «вождя революції». Поступово столиця звільнялася від цих ідолів, але пам’ятник на Бессарабці встояв. Його захищали не лише члени КПУ, але й міліціонери. Зовсім недавно вони не дали радикалам скинути Ілліча з постаменту. Проте 8 грудня пам’ятник ніхто вже не охороняв. Випадковість? Навряд чи. Не забуваймо: владі конче потрібний привід для «зачистки» Майдану.

Мабуть, знесення монументу розглядалося саме з цієї точки зору. Але й тут влада схибила в розрахунку. Гепнувся черговий ідол, розколовся на частини. Та суспільство не розкололося від того більше, ніж воно було розколотим раніше. Навіть прибічники ленінізму не сприйняли знищення пам’ятника своєму кумирові як непоправну трагедію. Вони почали збір коштів на «відновлення монумента». А спритні ділки вже заробляють на гранітному Іллічеві: торгують уламками пам’ятника, пропонуючи ці каменюки в Інтернеті по 50 гривень за кілограм.

Пам’ятник Леніну скинули так, як колись сам вождь скидав монумент великому князеві Сергію Олександровичу у Кремлі – мотузку на шию, розхитав і – на землю. Бумеранг, майже століття тому кинутий Леніним, нині повернувся до нього, скинувши ідола з постаменту. Ще один символ минулого відійшов у небуття. А влада отримала привід для звинувачення маніфестантів у «вандалізмі»!

Як політтехнологи влади перехитрили опозиціонерів

Незважаючи ні на що, акції Майдану тривають. Правда, політтехнологи влади все-таки перехитрили опозиціонерів. Останні відтягли всі сили на захист Майдану, оголивши Банкову. Що й треба було Президентові: він отримав змогу прийняти представників Заходу в будинку своєї Адміністрації, продемонструвавши світові, що тримає ситуацію під контролем. Що ж, досвід найчастіше здобувається через помилки й прорахунки. Невдоволені режимом показали владі свою силу, із якою треба рахуватися. Протистояння триває – потрібно шукати вихід із нього. І вихід цей повинен бути мирним, без крові.

Ігор Буркут, політолог

Запис Влада, шукаючи привід для «зачистки» Майдану, ошукала народ і обхитрувала опозиціонерів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1. Зміна системи. Сценарій перемоги Євромайдану, коли під тиском громади досягається відставка уряду, імпічмент президенту, створюється нова тимчасова більшість, яка забезпечує  проведення одночасних виборів президента й парламенту, де здобуває перемогу опозиція. Новий президент забезпечує системні зміни, знищує корупційні схеми, позбавляє посад людей олігархів, тобто розділяє бізнес і владу, та встановлює нові правила гри й виступає Гарантом для них.

2. Зміна конфігурації чинної системи. Сценарій перемоги Євромайдану, коли частина нинішньої правлячої еліти та олігархи «підставляють» президента. Тоді ми отримуємо цю ж систему, лише з новим президентом. Після усунення чинного президента частина олігархів витісняє інших олігархів та перерозподіляє їхній ресурс на свою користь. Демократичний режим імітується. Всі косметичні зміни упиратимуться у відсутність ресурсів і політичної волі для їхньої реалізації.

3. Перехід до жорсткого авторитарного управління. Сценарій поразки Євромайдану.  Президент, уряд і вертикаль влади залишаються на своїх посадах. Відбувається адміністративне та кримінальне зачищення від активних противників влади. Головний конкурент не допускається до виборів через надуману поправку щодо подвійного громадянства. У другий тур виходить вигідний Президенту опонент, якого він зі скрипом та фальсифікаціями обіграє. Подібний сценарій можливий в разі відсутності єдності всередині опозиції та громадських діячів.

4. Втрата легітимності інститутів і пряма інтервенція з боку іноземних  держав. Сценарій взаємознищення Євромайдану та інститутів влади. Відбувається системний громадянський конфлікт із численними жертвами. Для його припинення залучається третя сторона (іноземні держави). При цьому сценарії можлива часткова чи повна втрата суверенітету України і зміна нинішньої територіальної  цілісності.

Тут важливо розуміти, що кінцевий результат спрогнозувати практично неможливо. Але він тягтиметься до однієї з окреслених вище 4-х системних змін.

Щодо ситуації в Чернівцях, то вона  напряму залежатиме від розвитку ситуації в Києві. І влада, й опозиція очікують сигналів звідти для чіткого розуміння своєї діяльності на місцях. Однозначно негативним є бажання чернівецьких опозиціонерів перехопити ініціативу студентів і спрямувати її проти місцевих очільників. Опозиціонери починають шукати «ворогів» не там, де треба. Думаю, їм вистачить розуму переступити через власні амбіції та сконцентруватися на пошуку дієвих механізмів тиску на чинну владу, яка наразі слабка, як ніколи.

Михайло ШМОРГУН, політолог

Запис Чотири сценарії Євромайдану спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Які ж відмінності між ними? По-перше, опозиція погано організована.

По-друге, на Євромайдані багато рішучої молоді, готової йти до кінця. І це лякає. Причому, як опозицію, так і владу.

По-третє, відпрацьовується новий формат мітингів, який полягає у залученні максимальної кількості людей.

Як розвиватимуться події далі? Маю два прогнози – оптимістичний і песимістичний. Оптимістичний прогноз, як не дивно, буде песимістичним для тих студентів, що стоять зараз на Майдані, – це відставка уряду. На жаль, імпічменту не буде, оскільки не існує процедури імпічменту. Та й для цього на Майдані має бути принаймні удвічі більше людей. Крім того, підтримку всім цим подіям та неорганізованій опозиції мають надати військові, чого на сьогодні немає.

Гірше буде, якщо стягнуть внутрішні війська і проллється кров. Тоді ми, звісно ж, потрапимо в міжнародну ізоляцію. Якщо конфлікт буде розвиватися далі, це призведе до сильної протидії як у радикально налаштованих регіонах – Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях, так і в проросійських – Донецьку, Криму, Луганську.

Найбільший результат, якого можна добитися – це усунення влади. Але що буде далі? Чи готова опозиція, яка взяла на себе відповідальність за Майдан, йти до кінця?

Ігор БАБЮК, політолог

Запис «У мене погана новина: імпічменту не буде» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За словами  господаря свята, голови обласного товариства польської культури ім. Адама Міцкевича Владислава Струтинського, польсько-українські й українсько-польські стосунки на даному етапі є дуже тісними, особливо в інтелектуально-культурологічному аспекті. Треба прискорити економічну співпрацю, але тут є проблеми законодавства, гарантій бізнесу, адже  ніхто не інвестуватиме в країну, де невідомо що буде завтра. Проблеми є і їх треба вирішувати.

Напередодні  Вільнюського саміту 28 листопада 2013 року гріх було б не поцікавитися  шансами України на підписання угоди про Асоціацію.

Яцек Жур, Перший Секретар Консул Генерального консульства Республіки Польща у Львові: «Я оптиміст, але підписання угоди залежить від самих українців. Україна – в Європі є, але ми чекаємо на неї в Європейському Союзі».

Дамян Цярцінські, Віце-консул Генерального консульства Республіки Польща у Вінниці: «Позиція Польщі відома вже давно: ми завжди підтримували європейський напрямок України і сподіваємось, що угода про Асоціацію у Вільнюсі буде підписана».

Владислав Струтинський, голова обласного товариства польської культури ім. Адама Міцкевича, політолог: «У будь-якого партнера є межа терпіння: ми повинні або сказати так і йти вперед, як Литва, Латвія, Естонія, або шукати причину – щось не те прийняли, не так сказали… Та все ж таки я маю надію, що ми підпишемо угоду про асоціацію».

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис 95-річчя незалежності Польщі буковинці відсвяткували з розмахом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Масштаби хабарництва у сфері вищої освіти настільки серйозні, що окремі освітні заклади перетворюються на торгові точки. Охочі платять при вступі, потім дають за «успішне» складання іспитів і отримують (фактично купують) диплом, не підкріплений знаннями. Замість навчання, «липовий» студент проводить час у нічних клубах і ресторанах або заробляє гроші на ринку чи деінде. Потім дипломований «спеціаліст» дає чергового хабара, щоби влаштуватися на роботу. А суспільство пожинає плоди його діяльності. Поступово вони накопичуються, загрожуючи справжньою катастрофою. Бездарні невігласи швидко розвалюють все, за що беруться.

В очі кидається різке падіння грамотності. Оголошення, вивіски і навіть газетні шпальти переповнені елементарних помилок. А читати український підрядник іноземних фільмів, які демонструють вітчизняні телеканали – справжні тортури для освіченої людини. Не менш сумно слухати багатьох українських політиків, які мають по кілька дипломів про вищу світу. Але зв’язувати слова в речення для висловлення своїх думок ці люди не навчилися. Та й чи є думки в тих головах, то є питання.

Але найстрашнішими є наслідки діяльності псевдолікарів, псевдоінженерів та інших недоуків, діяльність яких призводить до людських жертв. Українці ще не забули «доктора Пі». Випускник профтехучилища придбав купу дипломів аж до «доктора медичних наук» і почав робити складні нейрохірургічні операції. Його жертви помирали, афериста ж тривалий час прикривали високі державні чини. Може, ще й врятують його від кари.

Скільки років поспіль Україна вдає, ніби будує власну державність, проте на її території лише догниває старий, напіврозкладений «совок». А світ за цей час пішов далеко уперед: розвинуті країни створюють суспільство знання, за яким майбутнє. Ми ж залишаємося далеко позаду. І шукати винних за кордоном не варто: у «клятих москалів» ситуація не краща. Так само валиться система освіти, так само талановита молодь масово емігрує, щоб на Заході без хабарів здобути сучасні знання. Правляча верхівка наших держав свідомо нищить найбільше національне багатство – інтелектуальну еліту. Жлоби, що сконцентрували величезні багатства у своїх руках, бояться втратити крадене. Вони воліють панувати над темною масою, нездатною захищати власні права. Відпрацював чорнороб на пана – прийшов додому і дивиться дебільне телебачення, посмоктуючи пиво. Правителі хочуть, щоби він навіть не дожив до пенсії: тоді його гроші підуть у кишеню справжнім хазяям життя.

Розвинутий світ створює гідне майбутнє для своїх громадян, а нас заганяють у резервацію для відсталих. І заженуть, якщо люди не захищатимуться, не боротимуться за майбутнє власних дітей.

Ігор Буркут, політолог

Запис ЗНИЩУЮТЬ МАЙБУТНЄ КРАЇНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Росія за президентства Єльцина програла першу чеченську війну, а другу (за Путіна)  формально виграла: Чечня залишилася у складі РФ. Хоча уважний погляд на проблему спонукає до іншого висновку. Нинішню Чечню Кремль віддав у вотчину клану Кадирових, який розпоряджається республікою на власний розсуд. Росіян звідти викинули, ще й знищили 30 тисяч з них. Масового повернення біженців немає. І це є перемогою Росії?

Не кращі справи й з її іншою перемогою. 2008 року грузинська армія зазнала поразки від росіян, а президент Саакашвілі програв всередині країни: парламентську більшість та уряд вже складають його політичні противники. Проте в результаті війни Росія отримала пекучі проблеми з Абхазією та Південною Осетією. За допомогою Москви вони відділилися від Грузії й проголосили себе незалежними державами, але визнання з боку ООН не отримали. Абхази активно виселяють зі своєї території етнічних росіян, користуючись «правом переможця» –  грузинське населення вони вже давно звідти виселили. А південні осетини не лише вимагають від Росії значної допомоги у відбудові зруйнованого війною, а ще й ведуть переговори з Північною Осетією про об’єднання в єдину незалежну державу. Нагадаємо: Північна Осетія є республікою у складі Російської Федерації, й створення нею з південними осетинами спільної держави загрожує територіальній єдності РФ. Отака виходить «перемога» Кремля у війні з Грузією…

Якби тільки це! Щоб утримати Північний Кавказ у своїй орбіті, Росія вимушена виділяли величезні суми з власного бюджету, що викликає невдоволення простих росіян, які все частіше заявляють: «Досить годувати кавказців!». Тим більше, що вихідці з Північного Кавказу масово оселяються в російській столиці й багатьох містах, беруть під свій контроль ринки та інші сфери, де крутяться чималі гроші. Час від часу спалахують масові бійки між ними та місцевим російським населенням. Масштаби цих конфліктів зростають, всередині країни відчувається серйозна міжнаціональна напруга.

Замість негайного вирішення болючих внутрішніх проблем Кремль розгортає зовнішній наступ. Впродовж довгого часу він підтримував багатомільярдними вливаннями білоруське «економічне диво». Нині грошовий потік вичерпується, відтак і в білоруському суспільстві зростає критика Росії. А що Кремль може запропонувати Україні, крім слів про «братерство» і «спільне коріння»? Тут необхідні величезні кошти, яких Москва не має, й навряд чи заробить через падаючий попит на російські енергоносії у світі. Невже їй потрібні чергові проблеми? А масштаби України значно більше, ніж Чечні або Грузії, відтак і вирішення проблем вимагатиме колосальних ресурсів, яких нема і не буде.

Ігор Буркут, політолог

Запис ВИПРОБУВАННЯ «БРАТЕРСТВОМ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська опозиція вкотре засвідчила свою безпорадність. Вона не зуміла скористатися масовими настроями та осідлати хвилю стихійних протестів. Щоправда, нині її критики стверджують, що штурми міліцейських відділків організовували опозиціонери, тісно пов’язані з криміналітетом. Мовляв, власники ринків намагалися такими діями поставити себе поза контролем міліції, а також не допустити переділу своєї власності. На жаль, в Україні політика і криміналітет настільки переплітаються, що відділити одне від іншого практично немає можливості.

Які попередні висновки можна зробити з недавніх подій? Головний із них: влада повертає контроль над ситуацією й тепер мусить засвідчити свою міць. Проте поваги народу до «покращувачів» немає, тож власну міць вони можуть утверджувати лише силою. А це означає, що активістів антиміліцейського руху каратимуть. Досвід тут є чималий. Адже у 50-70 роках у СРСР неодноразово спалахували антиміліцейські бунти, інколи багатотисячні і досить криваві. Щоразу влада вдавалася до цілого комплексу силових заходів, внаслідок яких натовп розсіювали, а його лідерів віддавали під суд. Найстрашнішим для можновладців під час бунту є поява лідерів, здатних ввести рух протесту в організовані рамки. Бо лише в такому випадку стихійні дії набувають раціонального змісту і можуть призвести до позитивного результату.

А неорганізовані бунти заздалегідь приречені на поразку. Вони дозволяють випустити пару, що накопичувалася в суспільстві, без вибуху самого соціального котла. Під час таких бунтів обов’язково страждають невинні, що випадково опинилися у вирі народного гніву. При штурмі міліцейських дільниць можливе розграбування запасів зброї та боєприпасів, що там зберігаються. А захоплені автомати й пістолети потім опиняються в руках злочинців, і вилучити їх дуже непросто. Тим більше, що серед натовпу, який іде на штурм міліцейської дільниці, завжди є люди з тюремним минулим,  зустрічаються й рецидивісти. У них свої рахунки з «мусорами», і міліціянтам пощади від них чекати не доводиться.

Силове протистояння може спровокувати широкомасштабний вибух насильства і призвести навіть до кривавого конфлікту. Недарма фахівці попереджають про реальну небезпеку громадянської війни. Суспільство розколоте, між соціальними полюсами зростає взаємна ненависть. Несправедливий поділ колишньої загальнодержавної власності не дозволяє мільйонам звичайних українців визнати «священне право приватної власності», без чого справді стабільне і демократичне суспільство побудувати неможливо. А на міліцейських кийках владі сидіти незручно, як і на армійських штиках. Потрібні глибинні зміни. Та чи здатна влада на них?

Ігор БУРКУТ

Запис Час розплати настав спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А нинішньому керівництву потрібно чимало зробити для того, щоби повернути втрачену довіру до нього як на Сході, так і на Заході. Ситуація в країні є складною, до того ж симптоми її покращення не проглядаються. Падає продаж української продукції у світі: китайські конкуренти перехоплюють наші традиційні ринки металу. А це означає, що країна недоотримує помітні обсяги іноземної валюти, необхідної для вирішення пекучих соціальних проблем. Блокована Верховна Рада довго не приймала законодавчих актів, яких терміново потребують і вітчизняна економіка, і зовнішня політика держави. Масові виступи опозиції показують, що все більше рядових  громадян висловлює свою незгоду з тим, що діється в Україні.

Влада для самозбереження мусить іти назустріч вимогам мільйонів невдоволених. У противному випадку їй залишатиметься тільки застосування сили. Проте на дворі не 1937 і навіть не 1946 рік, та й Україна не відгороджена від світу «залізною завісою». А це означає, що повного згортання демократичних процесів у центрі Європи сусіди не допустять. Наражатися ж на небезпеку міжнародних санкцій адекватні політики остерігатимуться: занадто дороге «задоволення» для них особисто.

Хто сказав «А», обов’язково мусить сказати й «Б». Зупинятися на півдорозі не можна, інакше цілком реальною стає загроза ізоляції країни. Богу дякувати, ми – не Північна Корея й офіційний Київ, попри всі свої недолугості, хоч якось рахується із зарубіжною реакцією на ситуацію в нашій державі. Щоправда, особливого оптимізму його політика не збуджує. А для того, щоби зрушити справу з мертвої точки, треба звільняти Тимошенко. Натомість її звинуватили у причетності до вбивства депутата Щербаня. Наразі громадськість не побачила переконливих доказів вини колишньої глави уряду. Час працює не на тих, хто засадив її за ґрати, і, щоб зберегти лице, необхідно піти на давно очікуваний крок.

Наближається Великдень – найбільше православне свято. Йому передує Вербна неділя, коли християни намагаються проявити своє милосердя. Чимало українців чекає від глави держави, що цього дня він підпише документ про помилування Юлії Тимошенко. Вона зазнала багато мук, її здоров’я підірване. Світ чекає, що милосердя все-таки буде проявлене. Інакше розчарування поглибиться до крайньої межі, що є небезпечним.

Ігор БУРКУТ

Запис ХТО СКАЗАВ «А», МУСИТЬ СКАЗАТИ «Б» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тетчер очолила консервативний уряд тоді, коли Велика Британія перебувала у глибокій кризі. Соціальна політика її попередників-лейбористів завела країну у глухий кут. У бюджеті не залишалося грошей на підтримку незаможних верств населення. І новий прем’єр вдався до кардинальних заходів – закриття нерентабельних шахт, приватизації націоналізованих лейбористами залізниць тощо. Сотні тисяч англійців опинилися в жахливій скруті. Вони активно протестували, але поліція жорстоко розігнала мітинги й демонстрації.

Дотепер колишні шахтарі не можуть простити Тетчер того, що опинилися у справжніх злиднях, зазнали голод. Але за рік у британській економіці сталися позитивні зміни, безробітні почали оволодівати новими спеціальностями, їхнє життя поступово налагоджувалося. Пам’ять же про скруту лишилася. Тим більше, що «залізна леді» ніколи не приховувала свого презирства до соціальних низів. Фактично вона боролася з бідняками.

Натомість венесуельський лідер, переконаний соціаліст Чавес усе життя підкреслював, що вважає своїм головним завданням боротьбу із бідністю. Бюджет його країни постійно накачували нафтодолари, можливості для реалізації соціальних програм були значні. Насамперед він розпочав масове будівництво соціального житла, куди зі смердючих нетрищ переселялися злидарі. Біднякам було відкрито шлях до знань. Сам Чавес походив з родини вчителів, блискуче завершив престижні військові навчальні заклади, мав також освіту політолога. Він розумів, що сучасний світ базується на знаннях, тому стільки уваги приділяв освіті своїх співгромадян. Венесуельські бідняки його обожнювали. Але в інших соціальних верствах ставлення до президента зовсім інше. Його критикували за те, що нафтодолари не вкладаються у розвиток сучасної економіки, що в країні існують проблеми із політичними свободами, що у Венесуелі високий рівень злочинності. Невдоволення збурювала й мілітаризація країни.

Але життя сповнене парадоксів. Чавес на словах рішуче протистояв Сполученим Штатам, одночасно продаючи їм нафту і закуповуючи за їхні ж гроші їхні товари. У підсумку більшість отриманих доларів ішла на розвиток США, а не Венесуели. Слова і справи політика, як це зазвичай і буває, розходилися діаметрально. До речі, політична діяльність Тетчер також виявилася парадоксальною. Вона підняла економіку Великої Британії за рахунок різкого скорочення державної допомоги соціально упослідженим, а в результаті бурхливе економічне зростання наповнило бюджет грошима і нині британські бідняки матеріально живуть помітно краще, ніж обласкані Чавесом бідняки у Венесуелі…

Після смерті політика по ньому залишається пам’ять. Якщо тривала, це називається безсмертям. Тетчер і Чавес мають свої шанси на тривалу пам’ять: вони сповідували чіткі ідеї й намагалися їх реалізувати. Цим відрізнялися від безідейних злодіїв. А досвід свідчить: після політика-злодія не лишається нічого, бо награбована ним власність переходить до інших рук.

Ігор БУРКУТ

Запис СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ ПОЛІТИКІВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наслідки глобальної кризи все сильніше позначаються на слабких державах. А до них, на жаль, належить і Україна. Ось думка відомого київського політолога Вадима Карасьова: «Це буде рік виживання, вичікування і накопичування сил для вирішальних битв, у якому головним завданням влади буде втримати ситуацію від фінансового, боргового та інших обвалів, не допустити економічної катастрофи, відповідно, соціальних вибухів».

Експерт вважає цілком можливим проведення влітку всенародного референдуму стосовно вступу до Митного Союзу, який здатен з тріском розколоти Україну.

Тема розколу стає однією з найголовніших у прогнозах. Особливо експлуатують її українські письменники: в них загострене сприйняття політичних подій і нерідко переважають емоції. Юрій Андрухович, наприклад, про майбутній розпад України говорить уже кілька років поспіль. До нього приєднався з подібними прогнозами відомий львівський письменник, редактор «Пост-Поступу» Юрій Винничук. Власну точку зору на цю проблему щойно висловив і популярний прозаїк Василь Шкляр. Він наполягає: без відокремлення Криму й Донбасу Україна не зможе розвиватися як незалежна держава. Для збереження самобутності вона має позбутися всього, що заперечує українськість самої України.

Шкляр навів тут власний, незаяложений аргумент. Він згадав, що після розгрому гітлерівської Німеччини зі складу останньої було вилучено Східну Пруссію. Кремль мав намір долучити її до Литовської РСР. Проте вільнюське керівництво рішуче відмовилося від такого «подарунку», бо розуміло: Литва ніколи не зможе культурно перетравити Пруссію. Історія це підтвердила. Нинішня Калінінградська область РФ, утворена на території Східної Пруссії, так і не змогла остаточно інтегруватися до Росії й прагне особливого статусу широкої автономії чи ж повернення до складу Німеччини. Так само й Крим не зміг мовою й культурою інтегруватися до України, відтак українцям важко вважати його своїм. Так міркує Шкляр.

А талановитий український публіцист Микола Рябчук, виступаючи нещодавно в Чернівцях, висловив іншу думку. Він вважає, що на Україну чекає доля Ольстеру (Північної Ірландії). Населення цієї британської провінції розколоте: ірландці-католики орієнтовані на сусідню Ірландію, а місцеві протестанти бажають зберегти провінцію у складі Великої Британії. М. Рябчук давно проповідує свій погляд на етнічний склад сучасної України, виокремлюючи так зване «креольське» населення. До «креолів» він зараховує російськомовних, не пов’язаних з українською культурою. Така держава не може бути сильною: її послаблюють внутрішні суперечності.

Слід підкреслити: населення східних і південних областей України, а надто Криму, прагне зближення з Росією та все активніше вимагає вступу до Митного Союзу.  Російські ЗМІ, що домінують в українському інформаційному просторі, нарощують пропагандистські зусилля в цьому напрямку. Натомість українці Заходу й Центру України дотримуються іншої геополітичної орієнтації – західної. Хоча вступ України до ЄС є віддаленою перспективою, 2013 року може бути підписана угода про асоційоване членство нашої держави в Європейському Союзі. На думку першого заступника директора Київського Інституту світової політики Сергія Солодкого, таке підписання «поставить хрест на будь-яких євразійських інтеграційних ініціативах». А без України об’єднавчі зусилля Москви приречені на поразку. Не дивно, що 2013 року Кремль посилюватиме тиск на Київ, щоби змусити останній вступити до Митного Союзу.

Західні політологи саме цей факт вважають визначальним для нашої держави на 2013 рік. Вони звертають увагу на спроби президентської «сім’ї» відібрати власність в українських олігархів і витіснити цим їх з політики. Німецька «Дойче Велле» повідомляє, що в Донбасі готується масова приватизація шахт в інтересах Олександра Януковича. На думку оглядача, це прискорить соціальний вибух. Така ж точка зору характерна для декого з американських фахівців.

Найбільш резонансним виглядає прогноз Олександра Мотиля, професора політології Ратгерського університету (США). Він вважає, що «розкуркулення» українських олігархів неминуче спричинить значний опір в їхньому середовищі. Політолог не виключає, що ображені олігархи можуть навіть очолити народне повстання проти нинішнього політичного режиму в Україні. На думку О. Мотиля, після повалення цього режиму для України можливі три сценарії: польський, чехословацький та югославський. Найбільш оптимістичний – перший. Він можливий за умови досягнення компромісу між головними угрупованнями, що визначатимуть долю України після відходу від влади нинішніх її правителів. У цьому випадку збережеться територіальна єдність держави, яка розпочне швидкий рух на Захід.

Чехословацький сценарій передбачає мирний розділ України на дві частини. Одна приєднається до євроінтеграційних процесів, друга піде до Росії. Розлучення відбуватиметься у більш-менш цивілізованій формі.

І, нарешті, найгірший варіант – югославський: кривавий вибух, через який Україну охоплює збройне протистояння, що остаточно зруйнує державу.

Російський політолог Андрій Окара у своєму блозі на «Українській правді» запропонував ще один варіант силового сценарію. «Свята скінчилися, – написав він. – Починається війна». Нинішню ситуацію в Україні, на його думку, здатні змінити «кілька сотень радикально налаштованих і озброєних ветеранів бойових дій».

Добре фантазувати на таку небезпечну тему в затишному московському помешканні! А українці живуть у цій некомфортній країні, де проблеми не вирішуються, а лише накопичуються. Невдоволення народу зростає, оптимізму в суспільстві вже майже немає. Який прогноз втілиться в життя, невдовзі побачимо…

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Україна: політичний прогноз на 2013 рік спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Утім, усі погоджуються з тим, що, коли Степан Бандера і відвідав Буковину, то це обов’язково було повстанське село Борівці на Кіцманщині. Подейкують, що у другій половині 40-их минулого століття влада планувала вивезти до Сибіру все село, та зупинилася на тому, що винищили там чи не половину всього населення.      

– Про Степана Бандеру мені відомо з розповіді мого батька, – каже Юрій СКОРЕЙКО, голова Чернівецької міської партійної організації ВО «Батьківщина». – А він дізнався про навідини провідника ОУН від мого покійного дідуся Онуфрія Скорейка.

Було ж це так: на початку 1930-х років юний Бандера організовував підпільні оунівські осередки. Приїхав і до села Борівці Кіцманського району. Зупинявся Степан у трьох хатах: спочатку – в мого дідуся Онуфрія Георгійовича Скорейка, тоді в його рідного брата Миколи Георгійовича Скорейка, а відтак завітав і до Степана Карбашевського, на жаль, по батькові не можу пригадати.

Скільки часу Бандера перебував у селі, невідомо, та зі слів батька мені здалося, що це була доба. Заночував у нашій хаті, бо з нашою сім’єю зустрічався пізно ввечері. Та хата, до речі, ще стоїть, однак нині вона вже осучаснена.

Прикметно, що спочатку ніхто й не здогадувався, що то був провідник ОУН Степан Бандера. Мої рідні дізналися про це дещо пізніше, коли вже були створені оунівські осередки. Саме борівчани-оунівці й розповіли пізніше, що молодий чоловік, який приходив до нас тієї ночі, і був славнозвісним Степаном Бандерою.

На тій зустрічі, крім мого діда, було ще кілька його родичів, – веде далі Юрій Скорейко. – Серед них і майбутній провідник борівецького осередку Тодор Скорейко, який загинув за невідомих обставин. Навіть не відомо, де його могила.

Прийшов, до речі, Бандера зі сторони Городенківського району нинішньої Івано-Франківської області, тобто є підстави думати, що там уже були створені перші осередки організації українських націоналістів.

Дізнався ж я про цю історію тільки в 16 років від батька, бо дідусь помер, коли мені було 5 років. А факт перебування Бандери на Буковині, – наголошує п. Юрій, – мені підтвердив однокласник мого батька пан Горбашевський, автор книги «Битва за Буковину». У 40-х він був членом ОУН і господарем однієї із тих трьох хат, до якої завітав Бандера. Пізніше він виїхав з України до Румунії та, щоби його не переслідували, змінив прізвище з Карбашевського на Горбашевського.  Коли ми зустрілися, не пригадую точно, був це 2002 чи 2003 рік, то він мені переповів цю історію так, як розповідав батько, тобто зійшлися всі дрібниці. Тож у мене немає сумнівів щодо перебування Степана Бандери в нашому селі. Результатом тієї зустрічі стало розгалужене та дуже серйозне підпілля у Борівцях. 

Родина СКОРЕЙКІВ біля хати на Кіцманщині, в якій нібито побував С. Бандера

Василина Василівна ЯКІВЧЕК, колишня викладачка філологічного факультету ЧНУ, – з родини Карбашевських. Нині вона на пенсії, мешкає у Чернівцях. Уже згадуваний Юрій Горбашевський був не тільки автором книги «Битва за Буковину», а й головним архітектором Бухареста. Він –  племінник її тата, Василя Олександровича Карбашевського, якого свого часу вислали до Сибіру. Коли «добрі люди» повідомили про це в університет, де вчилася Василина, її, зрозуміло, одразу ж виключили з комсомолу та вишу. Однак у період хрущовської «відлиги» та осудження культу Сталіна їй, відмінниці та розумниці, вдалося після поїздки до Москви відновитися на навчанні. –– Борівці – село особливе, – пригадує молодість пані Василина. – Там завжди були в пошані люди вчені, розумні, волелюбні й самодостатні. Гадаю, що наше село на Буковині було єдиним, яке не віддало на поталу та захистило свого священика Полянка. Люди просто охороняли його обійстя, не дозволяючи вивезти сім’ю. Нині двоє його синів після закінчення фізичного факультету та захисту кандидатських дисертацій, прийняли священицький сан. Загалом Борівці – батьківщина дуже багатьох відомих людей. А в 40-их тут був такий рух спротиву, що у влади навіть був намір вивезти до Сибіру все село. Та влада не ризикнула цього зробити. Хоча у Борівцях дуже багато родин, які постраждали від радянської влади. Скажімо, рід братів Штефана і Теофіла Карбашевських, двоюрідних братів мого тата, цілком був знищений – нікого не залишилося в живих. Люди довкола якось терпіли, а вони – ні! Зрештою, мало не в кожній борівецькій родині були втрати… Скорейків,  Карбашевських, Федоряків і багато-багато інших…

Тож чи був Бандера на Буковині? Цим поцікавилися у науковців:

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук, політолог: – Бандера ніколи не був на Буковині. Та я не виключаю, що людина, яка організовувала на Буковині підпілля, користувалася псевдонімом Бандера. Але знову ж таки, є одне «але». Про нього стало відомо після 1933 – 1935-х років. Час, про який йдеться, суперечить історичним перевіреним фактам, бо саме тоді Степан Бандера перебував у в’язниці. Коли ж говорити про 1929–1930-ті роки, тоді Бандера перебував на території Чехословаччини і перетинав кордон її, а не Румунії. Крім того він був крайовим провідником у Галичині. А тут, на Буковині, куратором ОУН був Олег Ольжич. Але легенди – це завжди добре і дуже цікаво. Зрештою, добре, що вони є і живуть досі. А ще більше тішить, що вони передаються з покоління в покоління.

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, автор книги «Степан Бандера – соборник святої волі», погоджується з п. Буркутом і зазначає, що Степан Бандера на Буковині не бував. Але його ідеї пустили тут міцне коріння.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Чи був Бандера на Буковині?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.