Зараз вона ще й авторка кількох книг – як дитячих, так і для дорослої аудиторії, відома художниця, що працює в різних техніках з різними матеріалами, авторка і виконавиця дещо забутого зараз жанру співаної поезії, доброчинниця, яка постійно переказує кошти і на армію, і на підтримку чернівецького «Міста Добра», де мешкають і знаходять підтримку, поки «стануть на ноги» родини у скруті…

Попри територіальну віддаленість від своєї Батьківщини, Юля завжди залишалася з Україною і Чернівцями не просто «в контексті» подій, а й їх вирі, в епіцентрі і як одна з рушійних сил.

Хоча вона вже багато років живе у США. Це, звісно, не можна порівнювати з типовими ситуаціями наших заробітчан, та все ж – це розлука з батьківщиною, з рідними… Як дається цій (справді надзвичайній!) жінці життя на дві країни, звідки береться в неї на все час і натхнення і чому любов – це найголовніше, – розповіла Юля «Версіям».

– Дякую за ураган, – жартує Юля. – Сподіваюся, що він не на робить збитків рідному місту. Спочатку було важко. Америка, звісно, мене вразила, але туга за батьківщиною була величезна. Я вже 17 років живу в Америці, але досі мої тамтешні друзі дивуються, бо я щораз кажу, що їду влітку Додому.

Завдяки інтернету ми всі маємо можливість спілкуватися з тими, хто далеко. Проте, це не те саме, що бачитись наживо. Ходити босою рідним подвір’ям, ганяти на велику рідними вуличками. Це все дуже важливо для мене.

Коли я приїхала в Америку, мені було 24 роки. Я вийшла заміж за найкращого у світі чоловіка, тому довелося покинути Україну, бо мій коханий вже давно мешкав за океаном. Правда, я погодилася не одразу, Ростик півтора року писав мені листи і вмовляв наважитися на переїзд, я відтягувала скільки могла оте непросте рішення. Перші кілька років були для мене складними, бо я перфекціоністка і маю правило: або робити щось добре, або не робити взагалі. Передусім це стосувалося мови, я боялася помилятися, тому довго мовчала. На батьківщині ж я працювала журналісткою, мова – то було моє знаряддя праці, а там я почувалася рибою.

Але мій чоловік в усьому мені допомагав. Перше літо в Штатах я часто закривалася у ванній кімнаті і просто слухала українську музику. Уявляла як там усі мої рідні і друзі вдома. Інколи на вулиці мені вважалися знайомі обличчя. Хотілося бігти до до тих людей і обіймати. Але то були не мої друзі, просто перехожі.

Що було найважливішим для успішного обживання вашої родини в новій країні? Хто яку роль у цьому грав?

Найважливіше — це завжди любов. Якщо траплялися труднощі, то ми з Ростиком долали їх разом. А так значно простіше. 16 років ми винаймали квартиру. Лише недавно у нас з’явилося власне житло. Але і в невеличкій квартирці у нас завжди збиралися друзі, яких у нас тепер, дякувати Богу, багацько. Ми часто влаштовуємо вечори з гітарою. І я, і Ростик любимо готувати, тому наші американські друзі знають що таке борщ і вареники.

Мій чоловік — це моя половинка. Мій найкращий друг. З ним цікаво і затишно. Я обговорю з ним всі свої проекти і радо вислуховую його поради.

Я кайфувала, коли малювала ілюстрації до його книжки. Ми обговорювали деталі. Він радиться зі мною, а я з ним.

Любов у такому віці — це передусім затишок. Це коли добре, що ця людина поряд. А ще — коли вам цікаво разом.

За фахом я філолог. Український! Це геть не популярна спеціальність там. Але я вже багато років треную дітей карате і Джиу-джитсу. Мені це подобається. Мій клуб не має стін, бо треную я діток у парку. Каліфорнійська погода дозволяє мені це робити майже цілий рік, за винятком сезону дощів зимою. Якщо ти не захищений стінами, твій мозок працює інакше і тобі потрібно діяти швидко. Саме тому я обрала тренування у парку. Багато наших друзів і знайомих працюють у силіконовій долині. Є багато сімей, де чоловік працює на котрусь із великих фірм, а дружина виховує дітей. Але є і чимало сімей, де працює жінка. У Каліфорнії життя дороге, тому у більшості випадків працювати доводиться обом, щоб мати змогу утримувати сім’ю.

«Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого»

На запитання, чи важко відповідати очікуванням інших – бути феєрверком емоцій, радості, «тримати марку», Юля навіть дещо дивується:

– Правду кажучи, мені важко зрозуміти це і не зовсім ясно, що значить бути інакшою. Я просто є собою. Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого. Я не намагаюся тримати якусь марку. Просто роблю те, чого не можу не робити. Мені фізично погано, якщо я комусь щось обіцяю, і не вдається це зробити. Таке буває вкрай рідко. Я намагаюся завжди дотримувати слова. Мені простіше не повечеряти і не поспати, але виконати обіцянку, аніж переживати, що щось не зроблено.

Ніколи себе ні з ким не порівнювала. Я вважаю, що кожна людина у цьому світі особлива. Бути схожою на когось іншого — навіщо? Бог так чудесно створює кожного з нас без шаблонів і трафаретів саме для того, щоби всі були неповторні. А цікаво мені з тими людьми, хто мислить без кордонів і не зашорено. Якщо в людині є внутрішня свобода і немає зверхності — це моя людина. Мені затишно з такими.

Так, я сильна. Це мій вибір. Риса мого характеру і майже три десятиліття тренувань східними єдиноборствами.

Так само і правда те, що у соцмережах я переважно показую людям кольорову картинку, бої мої внутрішні демони нікому не цікаві. У кожного купа своїх. Навіщо я буду завантажувати людей власними проблемами. Навпаки, мені хочеться відволікти їх від буденності і переключити на якусь іншу хвилю, хвилю добра і позитиву.

Міркуючи про те, чи «сила» в спорті – це більше про фізичний прояв чи про дух, пригадує, чи доводилося демонструвати свої бійцівські вміння і покласти на лопатки когось із так званої «сильної статі»:

– Застосовувати карате… Бувало і таке. Раз чи два. Але це ну зовсім не основне. Треба намагатися поводитися так, щоб ні в кого не виникало бажання тебе зачепити. Не поводитися як жертва. Ті, хто шукає проблем, як правило, обирають слабших, якщо вони відчувають, що ти можеш дати відсіч, бодай криком чи намаганням вирватись. Якщо ти випромінюєш впевненість, то є шанс, що тебе обминуть і шукатимуть легші мішені.

«Я зовсім не вважаю себе особливою»

Фонтани творчих ідей Юлії Косівчук нескінченним потоком линуть з фб-стрічки, а під час щорічних візитів з США в Чернівці за місяць вдома вона встигає стільки, скільки інші – за роки: і книжки видавати, і презентації влаштовувати, і кліпи записувати, і концерти організовувати, і мурали малювати… І це точно не тому, що у США вона цілий рік відпочиває і готується до місяця вдома – там вона також у постійному русі.

– Творчість мені потрібна, як повітря! Якщо минув день, а я нічого не створила — місця собі не знаходжу. Я помітила, що воно йде хвилями: інколи я тривалий час малюю, а потім настає хвиля музики і я пишу пісні, далі може йти період писання текстів — прози чи віршів. Я ніколи не можу передбачити яка хвиля бути наступною.

Темп, в якому я перебуваю, коли приїжджаю в Україну — справді нереальний. Бо відпустка коротка, хочеться багато встигнути. Інколи повертаюся додому пізно і відчуваю, що зовсім немає сил. Але вранці прокидаюся і знову біжу щось робити, бо знову пре.

Дуже люблю читати. Зараз багато хорошої української літератури, але і англійською читаю легко і із задоволенням.

Я зовсім не вважаю себе особливою і обирати друзів під якусь вигадану лінійку – це точно не моє. Друзів у мене справді багато, це благословення, але всі вони різні і не всі з них є творчими людьми. Мені цікава кожна людина, бо кожна людина це планета, кожна має свою історію.

Я не розглядаю творчість як заробіток. Якщо трапляються гонорари, це добре. Але я із задоволенням дарую свої картини і віддаю на благочинність, бо творити — це щастя!

Мені важко мислити стереотипами. Не знаю чи жінка має чи мусить щось робити. Серед моїх життєвих принципів і цінностей — слово ‚мусить‘ є одним із ключових. Я мама і дружина, я повинна дбати про добробут своєї сім’ї. Якщо виникне потреба працювати на двох роботах — я це робитиму. Але поки в мене є можливість створювати мистецтво — я малюватиму, писатиму і співатиму.

Зізнається, що різниця між українськими і американськими жінками є:

– Так. Американка знає, що має рівні права із чоловіком. Мені подобається бачити на дитячих майданчиках у суботу зранку татусів з малюками, бо мамі треба дати час відпочити. Це нормально. Ніде не написано, що жінка мусить робити те і се. У здоровій сім’ї обоє батьків поважають і підтримують одне одного без отих «ти ж мать, значить повинна».

Материнство — це щастя! Це найкраще, що може статися із жінкою!

Коли я чую від мамів, що в них ні на що немає часу, то не дуже їм вірю. Кажуть, що немає часу займатися собою, ходити у спортзал. Та і не треба у спортзал. Коли я на дитячому майданчику, то завжди качаю прес, або присідаю. Намагаюся доцільно використовувати час. Здається, усе те лише відмазки. Хто захоче — зможе.

І на творчість час можна знайти. Наприклад, коли ти малюєш — даєш дитині аркуш паперу і олівці і вона малює поряд.

Ти любиш творити Образи не лише на папері – а і з себе, комбінуючи одежинки. Де вдягаєшся, які кольори/бренди/поєднання найбільше любиш?

Коли я створю якийсь образ, то це вже не я, а персонаж. Мій улюблений бренд — секонд-хенд. Доступний і завжди є можливість креативити

Люблю капелюшки. Робити і носити. І байдуже, що серед натовпу я одна у капелюшку. Зробила їх кілька десятків. Багато роздарувала.

У мене і справді багато речей, бо щось я купую, щось мені дарують. Але і я ті класні речі віддаю далі, щоб хтось іще міг порадіти обновці. Тому у мене затримується лише ті вбрання, які викликають в мене якусь позитивну емоцію.

Я щаслива. Щаслива, що вмію легко відпустити образу. Щаслива, що маю можливість робити те, чого не можу не робити — творити. І найбільше — що маю сім’ю!

Маріанна Антонюк,

усі фото з Facebook-сторінки Юлії Косівчук

Запис Юлія Косівчук: ЯКЩО ТИ НЕ ЗАХИЩЕНИЙ СТІНАМИ, ТВІЙ МОЗОК ПРАЦЮЄ ІНАКШЕ спершу з'явиться на Медіа-Версії.