Ігор ДЕМЕНЧУК вважає себе найперше людиною гір. А це означає, що він ніколи й нікого не кине напризволяще. 

Друзі стверджують, що Ігор намагається усіх підтримати і допомогти, зазвичай суттєво ускладнюючи цим собі життя.  І люди якось одразу відчувають це в ньому: такий не залишить у біді, не підведе, не підставить.

 4 лютого чернівчанину Ігореві Деменчуку виповнилося 60. Та це саме той випадок, коли вік зовсім не торкнувся чоловіка. Досі намотує кілометри горами, куди ходить частенько  сам-один і, буває, що й  без їжі. «Після Паміру Українські Карпати для мене як рідний дім, де знаєш кожен куток, каже він. – Та все ж без підготовки не раджу подорожувати навіть Карпатами: гори не прощають поблажливого і поверхневого до себе ставлення. Це – аксіома».

Протягом цілого життя Ігоря надихали чотири різні музи  – подорожі,  фотографія, пісня й техніка, – які вимагають зовсім різнобічних  якостей характеру.

Глибоцькі бітли

Свою першу електрогітару Ігор зробив сам, ще навчаючись у 8 класі Глибоцької середньої школи. Разом із друзями з ансамблю «Альтаїр» (зірка закоханих і романтиків), слухали «Голос Америки» і записували концерти  бітлів на зібраному дружбаном  Серьожкою Івановим бобінному магнітофоні. А потім відтворювали ті композиції на шкільних вечорах. «Ще й одягалися як бітли – у джинсові костюми, – каже Ігор. – І дуже пишалися тим, що нас називали глибоцькими бітлами».   

На шкільному новорічному концерті гру «Альтаїру» почув директор Глибоцького будинку культури і запросив хлопців грати на танцях. «І пообіцяв платити нам за це по 3 рублі, що дозволило мені згодом зібрати власноруч свій  перший, а потім і другий  велосипед, а пізніше, перед армією, – і мікромотоцикл та різні електронні пристрої, – розповідав Ігор. – Грав із нами в клубі і Павло Цепілован, нині заслужений працівник культури України, який очолює оркестр клезмерської тобто народної єврейської музики у Хесед Шушані і грає в оркестрі облмуздрамтеатру. Саме у ДК ми почали грати на фірмових гітарах, а потім ще «Смерічка» передала будинку культури орган «Вельтмайстер».

Потяг Ігоря до музики, зрештою, є закономірним. Коли його батько – майбутній офіцер – вчився у Москві, він часто бував у гостях у маминого брата В’ячеслава Козаковцева, соліста Державного академічного театру опери та балету («Большой театр» Росі́ї), згодом – керівника хору ветеранів Великого театру. Ігор пригадує, що дядько був богом у музиці і навіть вигравав теоретичні музичні «змагання» з Магомаєвим. «Пізніше мій двоюрідний брат співав у відомому за радянських часів ансамблі «Добрі молодці».

Тож коли сім’я Деменчуків переїхала до Глибокої, куди направили служити батька, Ігор, співав у хорі хлопчиків. І навіть в армії він теж грав у ансамблі з хлопцями з музичного взводу, хоча служив у радіотехнічних військах.

У шкільні роки Ігор «розривався» між музичною школою, фотооб’єднанням й авіа-та автомодельним гуртками. За журналом «Моделіст-конструктор» почав виготовляти ще й кордові авто- та авіамоделі. Деталі діставав без грошей – просто обмінювалися. Попри це, кілька разів отримував престижні всесоюзні та всеукраїнські премії за свої фотороботи.

«Світ великий і цікавий, – сміється Деменчук. – Усього хотілося спробувати».   

Цікава людина = цікава робота = цікавий відпочинок  

У гори Ігор почав ходити в університетські роки, коли вступив на фізфак. Вчився на вечірньому відділенні й працював лаборантом на кафедрі мікроелектроніки: брав участь у госптемі. У ті часи науковцям-фізикам, особливо чернівецьким, які гриміли на весь Союз,  замовляли розробку різних тем для народного господарства та військово-промислового комплексу.  

Та крім роботи була ще й музика. Ігор захопився організацією дискотек. Допомагав йому в цьому Ілля Фрунзе, із яким вони удвох винаймали кімнату. Це із ним він почав ходити в гори. Хлопці набирали багато відгулів за чергування на вирощуванні кристалів, – і гайда в Карпати. Наснажені верталися до Чернівців і затівали наступні творчі… оборудки. Бо як іще назвати поставлену ними виставу за однією із перших радянських рок-опер «Зірка і смерть Хоакіна Мур’єти, чілійського розбійника» Олексія Рибникова і Павла Грушка. Там були і машина часу, і вітрильник піратів…

А коли госптема на фізфаці закінчилася, Ігор пішов на «Кварц», де оволодів професією токаря на високоточному верстаті .  

Саме тоді познайомився і з Віктором Стребежевим, нині завідувачем кафедри фізики провідників і наноструктур ЧНУ, який став його другом: обох єднала віддана, безтямна любов до гітари й гір. Разом  з ним та Олександром Барашем у 1980-му створили клуб самодіяльної пісні (КСП) «Баллада». І їхній дует тривалий час прикрашав туристичні зльоти та бардівські фестивалі.

А перед цим була армія. І дідівщина, хоча й без мордобою. Та все ж таки жорстка. «Інколи до ранку доводилося драїти туалети зубною щіткою», – добродушно розповідав Ігор.

Після армії відновився на фізфаці й отримав роботу на кафедрі. На останньому курсі йому запропонували посаду військового представника в цеху діодів і транзисторів на «Гравітоні». Відповідальність неймовірна. І знань потребувалося чимало. Тож довелося забути про гори й засісти за вивчення документів.

«Ще й дипломну роботу, як на лихо, творчу взяв: не теоретичний матеріал довелося обробляти, а мусив представляти власне дослідження про діоди, які світяться, – розповідав Ігор. – Та саме завдяки цьому я і «в’їхав» у професію. Таких, «самостійних», нас було кілька, й керував нами п. Лихобабин з кафедри напівпровідникових приладів. Блискучий педагог був. Ми всі його пам’ятаємо».

Таджикистан очима Деменчука

– Після захисту диплома продовжував їздити в альптабори під час відпустки, – каже Ігор. – Активно запрацював наш бардівський клуб «Балада», проводили фестиваль «Довбушанка» – поблизу вершини гори Довбушанка на однойменному притулку. До нас приїжджали барди з усього Союзу – Молдови, Росії. Багато було й своїх, буковинців. Особливо студентів геофаку. Саме до них я звернувся пізніше, коли  мене якось щемно потягло в гори – але щоби справжні, і надовго, а не у відпустку. Кількох наших географів розподілили до Таджикистану – в гідрометеослужбу Душанбе. Я списався з ними і подав заяву на звільнення і полетів у Душанбе. Спочатку жив у жіночому гуртожитку в коридорі. Не виходило з пропискою. Можна було і в міліцію загриміти. Та все ж різними правдами-неправдами прописався та влаштувався на роботу у відділ лавин і селів гідрометеослужби. Спека там така, що не передати. Прокинешся рано-вранці, виллєш на себе відро води і знов лягаєш до ліжка – інакше просто не заснути. Та рятували постійні відрядження на вертольотах до Таджицьких гір, які є продовження Тянь-Шаню. Пілоти мішками привозили білі гриби й мумійо, яке на базарі міняли на продукти. Навесні ж зацвітали поля тюльпанів – краса неймовірна. Та поруч росла трава, від якої робилися хімічні опіки»…

 Відтак Ігор застряг на гідрометеостанції, що стояла на річці Вахш, у заповіднику «Тигрова балка». В якості гідролога заміряв глибину річки, швидкість течії, мутність і температуру води тощо. Продукти й навіть хліб, не трималися: одразу псувалися, тож харчувалися переважно консервами і цукерками. Зарплата була удвічі-тричі меншою за ту, що отримував на заводі. А ще на додачу –  хмари комарів, шакали, і неймовірна кількість змій. Начальником станції була Наталя: приїхали сюди з чоловіком, бо їхня хата в Душанбе згоріла. Ця пара і врятувала Ігоря від негативних роздумів, бо самотність у таких умовах – річ вельми неприємна. Особливо ж здружився із малою Оленкою, «дитям тигровобалківських джунглів», як він її називав. Мала могла спокійнісінько засунути руки в нору і витягти звідти змійку – і ніхто ніколи її не кусав. І страху не мала. Ходила босніж по 50-градусному піску. З нею бігав купатися на річку, запустивши спочатку через кущі песика, чи то пак шакала, якого знайшли маленьким і виховали як пса: тільки так можна було ходити, бо усе кишіло зміями. Висіли навіть на гілках, а собацюга-шакалюга їх своїм гавканням розганяв. 

У заповіднику, на жаль, браконьєрили. Якось, спілкуючись із цими представниками «любителів природи», Ігор сказав, що поскаржиться на них до газети, а ті відповіли, що заріжуть його. Так і порозумілися…

Лавини навчають скромності

Мрія Ігоря про гори здійснилася лише тоді, коли звільнилося місце на сніголавинній гідрологічній станції «Харам-куль», розташованій на висоті понад 3000 метрів. На посаду гідролога-лавинника погодився одразу ж. Закидали на станцію гелікоптером, а взимку з нього ж скидали продукти й листи.

Режим дня на станції був наближеним до природи. Вставали із сонцем, із темрявою лягали. Рятувала бібліотека, сформована із книг Московського бібколектора. Натомість фільмотека була дуже слабенькою – Ігор узяв на себе ще й обов’язки кіномеханіка. Щомісяця доводилося викопувати 32 шурфи по 5,5 метрів завглибшки: 16 на південному і 16 на північному схилах. Щільноміром – це такий прилад у вигляді трубок з вагами, за допомоги якого досліджується фізика снігу – брав проби, а далі вираховував, скільки з цього снігу буде води. Такі виміри замовляло міністерство сільського господарства.  А сніг міг падати і 10 діб поспіль – з хати неможливо було вийти.

До речі, Ігор розробив свою методику передбачення сходження лавин, якій потім навчив свого наступника. «А ще лавини навчили мене скромності, як казав свого часу їхній досліджувач Монтгомері Отвотер», – стверджує чоловік.

Памір, за словами Ігоря, – гори страшні. Там селі та лавини накривали кишлаки – й ніхто ніколи про це не говорив. Барси, вовки, багато куниць і навіть ведмеді. «Боже, а я сам-один там шастав на лижах! – сміється. – Та коли побачив якось свіжі сліди ведмежати, мене звідти як вітром здуло». 

Коли ж Ігор повернувся додому й потрапив на «Буковель», його вельми засмутила неграмотна взаємодія з навколишньою природою.

– Як розташовані хати в горах і з чого вони збудовані? – запитав він і сам відповів: – Правильно, з дерева –  і стоять далеко одна від одної. А на курорті  піднялися кам’яниці на бетоні – схили можуть не витримати, якщо станеться дощове літо чи осінь, і поїхати вниз. Тим паче, що й дерева на схилах майже вирубані.

З Паміру Ігор повернувся на «Електронмаші», у конструкторське бюро, потім працював  маркетологом. Тоді й сталася неприємна подія через його порядність. Сказав естонцям,потенційним покупцям,  що «Іскра» – машина ненадійна, а вони повідомили це керівництву.

Відтоді до його життя увійшла обчислювальна техніка. До речі, він відкрив одну з перших у Чернівцях комп’ютерних фірм. Хоча підприємництво – не його фішка. Ігор проявляється в іншому. Для нього важливі дві речі: розуміння світу й узгодженість з природою.

– Бувають періоди, – зізнається він, – коли я вже не можу переносити цивілізацію навіть «на нюх». І це сигнал, що час у гори. Ходжу один: мені із собою не нудно. І не страшно. А чому має бути страшно? Страх – річ марна: якщо ти поважаєш стихію і любиш її, з тобою нічого не трапиться. Хіба що різні й дуже приємні… дива. Якщо ти з горами на одній хвилі, вони дадуть тобі все, що потрібно – і навіть нагодують. Тож їжі в гори  буває, не беру. 

Нині Ігор найбільше часу поза роботою – а працює інженером-комп’ютерником в обласній стоматологічній поліклініці, – присвячує виконавській та пісенній творчості. У поліклініці Ігор налаштував мережу взаємодії рентгенапарата з комп’ютерами лікарів. Отже,  там уже не купують рентгенівські плівки: знімки зубів пацієнтів одразу потрапляють на комп’ютери лікарів-стоматологів.

Ігор записав 2 альбоми. Один ще давно, там багато пісень на слова його друга Віктора Стребежева, а нещодавній складено з пісень на слова Олени Касьян – львівської неймовірно талановитої авторки, яка пише пронизливі поезії та вже чотири роки бореться з ІV стадією раку. Деменчук ніколи з нею не бачився, але спілкується у фейсбуці та допомагає збирати кошти на лікування Олени.

Ще один автор, який вдало лягає на музику Ігоря – Аркадій Томулець, одна із половинок феєричної буковинської пари Томулець-Гончарова. А переконатися, що пісня Ігоря Деменчука варта того, аби її слухати, зможете 27 лютого (час повідомимо пізніше) у Центрі естетики й дозвілля («Шепетівці»). Не пошкодуєте: Ігорю є що сказати людям.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото з архіву Ігоря ДЕМЕНЧУКА 

Запис Ігор ДЕМЕНЧУК: бард, технар, альпініст – по життю з гітарою,  фотоапаратом і… людяністю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За народними переказами, назва села походить від слова «вікнина», що означає заболочену місцевість маленької річки Кізя, де з-під високої скелі вона бере початок у центрі села й впадає в Дністер.

Перше, що вразило, чудесні мальовничі краєвиди, неймовірна прозорість повітря. І дуже привітні, гостинні люди у Вікні. Спокій відчувається навіть у поведінці тварин: собаки лагідно машуть хвостом, супроводжують до джерела, ніби показують дорогу, а коза, яку прив’язали на горбочку пастися, весело на нас дивится і радісно біжить за нами… Навіть подумали, може вона хоче пити. Набрали води, з рук дали попити. Ні, коза пити не хотіла, просто хотіла спілкування.

За планом у нас були відвідини палацу барона де Зотта-Вільбурга. Треба було знайти людину, у якої зберігалися ключі. А ми в цей час подивилися центр села. Декілька пам’ятників, гарні, доглянуті квітники. Йдуть перехожі, усміхнені, вітаємося…

Пані Марія показує нам прізвища трьох своїх родичів, які стали жертвами комуністичних репресій.
Коли це фото розмістила на ФБ, моя подруга написала під фото:
“У Вікнянській школі закатували мого діда. На наступний день в тій аудиторії навчались діти. Серед них була племінниця діда. З її слів, всі стіни були забризкані кровю. СБУ досі не дає ніяких даних щодо цієї події… Це, напевно, вікнянські люди. Дідо – з іншого села…”
Галина пояснила:
“Так, прізвища на пам’ятнику – все вікнянські люди. З нашої родини – 3 прізвища…”

1812 року землі між Дністром і Прутом відійшли до Російської імперії. Північна Буковина була поділена між двома імперіями: кордон проходив се­лами Онут, Чорний Потік, Добринівці, Колінківці аж до Новоселиці. У 1809-го за планом барона Вільбурга кріпаками було збудовано двоповерховий палац з колонами і бойовою вежею в сти­лі західноєвропейського романтизму. Наступного року засаджено парк рідкісними видами декоративних дерев.
Напередодні Першої світової війни у Вікні проживали 2500 мешканців і село набрало вигляду містечка, про що писав у своїх спогадах Йосип Броз Тіто – унтер-офіцер австрійської армії, що перебував у цих краях разом зі своєю військовою частиною.

І екскурсію у романтичному палаці де Зотта-Вільбурга, у церкві Іоанна Богослова, на гребні Дністерського каньйону, у місцях боїв Першої світової війни (Брусиловський прорив) проводив сам Ярослав Котик, голова сільради.

Але про це особисто взнала вже десь посередені спілкування. Спочатку у парку ми зустріли чоловіка, який чекав нас з старовинним ключем, з легістю професійного екскурсовода почав розказувати і показувати палац. До нього підходили місцеві жителі, він швидко вирішував якісь їх проблеми, був приязний, веселий, дотепний, встигав певні питання вирішити і в телефонному режимі. І вже з цих розмов зрозуміла, що пан Ярослав – не історик, не екскурсовод, не краєзнавець, а голова сільради. Напевно саме таким має бути голова сільради: любити і гордитися своїм краєм, опікуватися селом, знати, чим воно живе, робити все, для його процвітання…

Наступна екскурсія – у церкву Іоанна Богослова.
Церква збудована у 1824-1826 роках як родинна церква на честь Іоанна Богослова. Уже більше 150 років у Вікнянській церкві перебуває частка мощей цілителя Пантелеймона, які продовжують мироточити. Часточка мощей цілителя Пантелеймона потрапила у буковинське село з Афону, куди часто навідувався один із фундаторів вікнянського храму князь Олександр Кантакузин…

Вікнянська церква збудована  на кошти місцевої поміщиці баронеси Катерини де Зотта-Вільбург і князя Олександра Кантакузина. Останній був нащадком візантійських імператорів Іоанна ІV та Матвія Кантакузинів. Він часто бував на святому Афоні, щедро жертвував на тамтешні монастирі. В подяку за це йому й подарували частину мощей цілителя Пантелеймона та мощі ще одного святого, ім’я якого не дійшло до наших днів. Як доказ автентичності мощів він отримав і завірений ігуменом сертифікат.

Коли обговорювали подальший маршрут подорожі, над нами пролетів лелека. Тут їх гніздиться багато. І новосели є в селі з Донецької області, як розповів Ярослав Котик. Купили хату, господарюють, подобається.
Голова сільради, зазначив, що в планах створення центру реабілітації учасників АТО. Дійсно, природа, краєвиди, бажання людей – всі передумови для створення такого важливого і необхідного центру.

Наступна зупинка –  краєвиди з гребня Дністерського каньйону.

Справа видно споруду водозабору, що в селі Митків Заставнівського району. А в селі Вікно находиться насосна станція і станція фільтрації.

Потім ми поїхали до двох пам’ятників полеглим у Першій світовій війні.
Дорога наша пройшла і через місце переправи на інший берег Дністра. 

А весь шлях нас супроводжували нескінчені поля соняшнику.

Вікно перебувало у зоні воєнних дій під час Першої світової війни.Поля були зриті окопами, сади вирубані, чимало будинків спалено. Багато селян, мобілізованих до австрійської армії, проливали кров за чужі інтереси Австрійської монархії. Перші бої в районі Вікна розпочалися в березні 1915 року, коли зосередивши під Чорнівкою значні сили, австрійці 26 березня змусили відступити А 28 березня австрійцям вдалося прорвати фронт під Вікном на стику російських Заліщицького та Новоселицького загонів.
Головний удар Брусиловського прориву, що розпочався 8 червня 1916 року, був спрямований на села Митків, Самушин, Онут, Чорний Потік, Добринівці. Але напередодні, 4 червня, росіяни провели 6-годинну артпідготовку, вистрілявши на артпозиції до 30 тисяч снарядів. Надвечір росіяни захопили всю ділянку австрійської оборони Митків-Онут, заглибившись на 5 км у бойові порядки австрійців, котрі відійшли на лінію Брідок-Вікно, а протягом ночі стабілізували фронт на лінії Чорний Потік-Брідок.
Події світової війни описав у своїй книзі «Буковина у Першій світовій війні» зять вікнянського барона Вільбурга – Олександр фон Ранда, полковник австрій¬ської армії. Він довів, що перелом у Першій світовій війні відбувся на вікнянських і онутських полях. У перші дні війни найбільше постраждали прикордонні села: Онут, одна половина якого була в Австрії, друга – у складі Росії, Чорний Потік, Вікно, Добринівці, Чорнівка, Топорівці, Рідківці.
За матеріалами М.І. Гнепи, вчителя історії

Звитяжний солдатський чин не повинен бути забутий…

Як не відволікаєшся, але постійно думка про те, що хтось у цей час на сході в окопах.
Боже, пошли нам мир і бережи наших воїнів!..


Дорога додому… Нескінчені соняхи… Мирні соняхи.

23 липня 2015.  Це був неймовірний день у Вікні! Щиро вдячні Галині Леонтій за запрошення у таку подорож. І особлива подяка прекрасному товариству: вишуканій пані Марії, давньому другу Крістіану, профі водію Олегу, голові сільської ради Ярославу і всім людям, які у цей день зустрічалися нам у поїздці.
Більше фото за посиланнями: День у Вікні (частина І)
Продовження: День у Вікні (частина ІІ)

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис День у Вікні… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про улюблену роботу, яка долає кордони – як матеріальні-міждержавні, так і міжкультурні, міжрасові і міжособистісні – ділиться враженнями з «Версіями».

Допомога – в самодопомозі

«Справа Кольпінга – це «дахова» спілка для локальних структурних об’єднань, товариств, які в областях мають назву «Родина Кольпінга» і діють при католицьких та греко-католицьких парафіях, охоплюючи учасників-християн незалежно від їхньої конфесійної приналежності, – пояснює Василь Савка. – Наш засновник – римо-католицький священик Адольф Кольпінг, беатифікований в 1991 році. Поруч з світським головою організації на її чолі стоїть духовна особа – презес, лідером всесвітнього об’єднання є монсеньйор. В Україні організація має філії у 8-ми регіонах: Рівному, Луцьку, Львові, Івано-Франківську, Закарпатті, Хмельницькому, Вінниці, Чернівцях. Плануємо відкриття філії у Тернополі. Нашим девізом є «допомога у самодопомозі» в різний спосіб. Ми намагаємося вирішувати проблеми людей на локальному рівні – фінансово, людськими ресурсами, підтримуючи різноманітні ноу-хау. Адже, на жаль, не всі люди, які дійсно потребують нагальної допомоги, здатні знайти шляхи вирішення своїх негараздів. Найпростішим схематичним прикладом може стати такий: коли селянин збирає поганий урожай – вважає, що йому потрібен трактор. Хоча насправді не в тракторі річ. Насправді покращити врожай можна новими технологіями.

Що ми реально робимо для людей – разом з людьми? У Львові, наприклад, підтримуємо активну групу самодопомоги – яка комплексно займається допомогою родинам з дітьми, які страждають на аутизм. Це велика проблема, про яку мало говорять у суспільстві. Зазвичай у нас або поміщають дітей з особливими потребами у спеціальні інтернати,  або залишають їхні родини наодинці з проблемою. Зрозуміло ж, що батьки дітей-аутистів не вічні, а не адаптовані до суспільства їхні діти після відходу батьків – приречені. Тож у Львові створені два реабілітаційних центри для таких дітей (в Україні аналогічних закладів раніше не було) – після відповідного навчання групи зацікавлених у цьому батьків у Німеччині, Австрії, Чехії на базі так званих «амбулаторій аутизму», тобто центрів денного перебування. Я знаю родини, де діти-аутисти радіють з цих програм реабілітації, а об’єднання зусиль груп самодопомоги дає реальний, відчутний результат.

Інший напрямок – створення «університетів третього віку». Це справжнє навчання, де викладає потужна професура – для людей віком 50+. Люди, які з певних причин свого часу не змогли здобути освіту, якої прагнули, і займалися не тим, що їм подобалося – можуть абсолютно безкоштовно, а водночас – повно, предметно і серйозно – вивчити те, що їх цікавить (психологію, культуру, конфліктологію, та навіть ядерну фізику!) і зреалізувати себе. Маємо вже шість таких «університетів третього віку» – окрім Чернівців (де почесним опікуном є багаторічний екс-ректор ЧНУ Степан Костишин), у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Стрию (де ще?), де займаються близько чотирьох сотень студентів.

Розпочинаємо роботу і в сільськогосподарському напрямку. Наразі маємо експериментальний проект у Кіцмані, коли родина на власному городі опановує органічне землеробство, абсолютно нові, екологічно чисті способи господарювання і досягає високої врожайності без застосування хімії і навіть без застосування традиційних способів обробітку земельної ділянки.

Консультуємо законотворців. Чимало законодавчих моментів у сфері інклюзії (збільшення ступеня участі всіх громадян, особливо – з труднощами у розвитку, в соціумі – авт.) прийняті завдяки нашим рекомендаціям. Дві важливих для розвитку «університетів третього віку» резолюції прийняті в Мінсоцполітики не без нашого впливу.

Напрямків багато, результати є. Головне, чого ми навчаємо людей – не чекати, що хтось робитиме замість них, а робити самим».

Кращий – не конкурент, а помічник і приклад

«Понад рік тому, – продовжує виконавчий директор «Справи Кольпінга», – у нас створилася освітня команда, до якої увійшли по два представники від країн (Румунії, Угорщини, Польщі, України), які поставили собі завдання розвивати «Справу Кольпінга» у Східній Європі. У кожної організації з інших країн свої ноу-хау, свій досвід. Румуни, наприклад, краще вміють проводити масові заходи, у нас успішніший досвід «школи лідерів», поляки фаховіші в написанні грантів на ЄС. У нас немає між собою конкуренції, ми ділимося досвідом одне з одним.

Трохи важче йдуть справи в Молдові, уже понад 10 років туди невтомно їздить з ідеями «Справи Кольпінга» австрійський священик Альфред Вайс, якому вже 75 років, і попри важкість просування цих ідей, він, як і ми, вірить, що Кольпінг і самодопомога будуть в Молдові. Непросто розвивалася організація в Сербії, а також в Косово, де ми неодноразово бували з допомогою, і де саме українців вважають причетними до збереження і розвитку тамтешньої організації.

Було, звісно, і в нас не безхмарно. Якось в Ужгороді, де дві німецькі волонтерки саме проводили курси німецької мови для десятка зацікавлених, в приміщення увірвався «беркут», який прислали за чиїмось «сигналом», аби «розігнати оргію». Коли силовики побачили переляканих викладачок і студентів – їм було дуже ніяково, довелося перепрошуватися.

Загалом у мене вже другий паспорт, густо вкритий печатками. У Європі довелося побувати: в  Португалії, Франції, Нідерландах, Італії, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Косові, Албанії, Чорногорії, Боснії, Герциговині…  Усі без винятку поїздки – по роботі, і тільки 1989-го перед падінням Берлінської стіни я їздив до Німеччини приватно.

Тепер у моєму паспорті є і печатки африканських країн».

В Африці вражає бажання людей щось змінювати

«Як це не дивно, до Африки українська «Справа Кольпінга» їхала не розвивати організації іншого континенту, а… здобувати досвід, – дивує співрозмовник несподіваним повідомленням. – Там «Справа Кольпінга» почала працювати ще у 80-х роках минулого століття і саме там одна з найдинамічніших континентальних спілок. Наприклад, тільки в Уганді – 11 тисяч членів організації, в Танзанії – 10 тисяч, а в наймолодшому об’єднанні – в Руанді – поки що лише тисяча. І це не формальне членство. В тих країнах значно важче вступити до «Справи Кольпінгів, аніж у нас.  Там недостатньо просто визнавати наш статут і знати історію організації, там після оголошення про бажання вступити до спілки рік чекають, далі здають іспити на знання біографії Кольпінга, відбувається перевірка на справах – і тільки тоді приймуть до організації.

Попри загальну нерозвиненість економік африканських країн – «Справа Кольпінга» там розвивається шаленими темпами. Саме завдяки можливості отримання безпосередньої, персональної допомоги.

Там чудово працює програма «мікрокредитів від Кольпінга». Ми бачили кілька проектів, коли люди отримували певні суми на відкриття власного млина, через півроку повертали ці кошти і залишалися з процвітаючим бізнесом. Зрозуміло, що в умовах Африки, коли йдеться про мікрокредит, це означає суму в 500 або максимум 1000 євро – у нас стільки витратиться хіба що на оформлення документів. Там інвестиції потрібні зовсім невеликі. Але в адаптованому до наших умов вигляді це цілком може працювати і в нас.

Інший проект – «Справа Кольпінга» профінансувала одній родині купівлю кращого насіння бобових. Вирощений з цього насіння урожай дозволяє ним поділитися ще з кількома родинами і вирощувати вже кращий урожай масово, уникаючи загрози голоду.

Ще приклад: родині, яка має двох корів і кілька кіз, надали мікрокредит на створення пристрою для  вироблення газу з гною. Завдяки цьому пристрою, родина готує їжу на газі, а також забезпечує електричне освітлення однією лампочкою.

Там діють навчальні програми з сільського господарства. Цікаво, що сільське господарство в країнах Африки полягає переважно у вирощуванні бананів. Виявляється, їх є понад 200 видів, і  люди там розрізняють їх на перший погляд. Наша організація влаштовує курси, на яких навчають людей, як використовувати перегній, компост. Як не дивно, це дуже подібно до нас – тільки ми вже до органічного землеробства повертаємося, а вони до нього лиш доходять, практикуючи насамперед збиральництво. Хоча в Уганді, наприклад, яка є перлиною Африки, – ідеальні грунти і умови для сільського господарства, у країнах центрального поясу біля екватора зеленіше, ніж у нашій смузі лісостепу.

Там прекрасно працюють каси взаємодопомоги – всі члени організації відраховують невеликі суми, і коли виникає необхідність – можуть взяти співвідносну до своїх внесків суму для покриття раптових потреб.

Там усе по-іншому. Там школа – це халабуда з грубих дошок, через широкі щілини між якими падає сонячне проміння і можна не перейматися відсутністю електричного освітлення. Але там діти хочуть вчитися. Там, звісно, не носяться з дітьми так, як у нас, але діти народжуються і ростуть міцнішими. Там не зразу звикаєш до місця приготування і споживання їжі (це може відбуватися якраз поміж стайнею, курником і ємністю для переробки гною на газ) – але зовсім скоро перестаєш на це зважати. Дехто з моїх колег дивився на їхню бідність і плакав – але я не відчував до цих людей співчуття. Плакати там можна хіба що від розчулення.  Вони по-своєму щасливі. У тих умовах, у яких є. А їхнє бажання змінити щось – вражає.

Мрії про нові подорожі

«Я побував у багатьох країнах, – усміхається Василь на запитання «Версій». – Але найбільше люблю Косово. Це дуже гарна країна з неймовірними краєвидами, там завжди цікаво, і там найкраща в світі кухня і взагалі гастрономія.

А найцікавіше, звичайно, в екзотичних країнах. До них належать країни Африки і Індія. До речі, якщо порівнювати, то в  Африці набагато… чистіше, ніж в Індії. Готелі в Африці – це справжні готелі, а в Індії це може бути якась ненадійна конструкція з дахом, душ – просто відро води з черпаком, а таргани й інші жуки і комахи – всюдисущі, незважаючи на намагання відгородитися від них протимоскітними сітками. Їжа настільки гостра, що я плакав після кожного ковтка і за час відрядження вилікував усі шлункові хвороби. Але куди б я ще раз поїхав – то це в Індію. Вражень від неї найбільше. Це країна-казка!»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Уміння бути щасливим тоді і там, де ти є спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зліва направо: Григорій Махров, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Аркадій Граунфельс, Семен Вайнзов 

Серед величі вершин і швидкості водоспадів людина така непомітна, що здається, лише одним подихом природа може скинути її, наче пір’їну, і спокійно поглянути, як вона зникне у безодні. Проте завжди є ті, хто не відступає перед цією священною силою, яка водночас лякає і магічно притягує.

Альпіністи інколи кажуть: «Хто піднявся на вершину – серце залишив там, а думками – вже в наступному поході.

Зрозуміло, що в далеких від екстриму людей спортивний туризм збурює суперечливі емоції: захоплення, заздрість, іноді осуд: чи варто жартувати зі смертю? Дуже просто і без високих слів пояснив таку жагу небезпеки талановитий письменник і геолог  Олег Куваєв: «Бажання мандрувати – схильність душі. В кого воно є, той змінити себе не може, у кого немає – тому й не потрібно».

Буковинський край – плацдарм для екстриму

На просторах величезного Радянського Союзу, шостої частини суші, маленька Буковина завжди була серед лідерів екстремального туризму. На цьому крихітному клаптику планети є все: гори, потужні скеледроми, печери та гірські ріки. Буковинські спортсмени вигравали чемпіонати України та СРСР і ніколи не сходили з маршрутів.

Як розповів президент федерації спортивного туризму Чернівецької області Віктор Скрипник, колись у Союзі працювали два потужних науково-дослідних інститути, де вивчали проблеми харчування та надання медичної допомоги у дикій природі, вдосконалення спорядження, техніку руху різними схилами, тож екстремальний спорт був справжнім культом. І хоча сьогодні державної підтримки значно менше, Буковині все ще вдається утримувати високу планку. В нашому краї можна реалізувати себе в будь-якому напрямі спортивного туризму – пішохідному, велосипедному, водному, кінному чи повітряному. Останніми роками область була на вищих сходинках національного рейтингу.

Неабияку роль у цьому відіграє потужна платформа, яку свого часу заклали ветерани буковинського туризму. Серед витоків були Юрій Ланевський, Макс Шиклер, Григорій Махров, Емануїл Друкман, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Ігор Лаптєв, Василь Шадний. Рівно 40 років тому завдяки їм на карті світу, а саме у системі хребтів Черського Північної Якутії, з’явилися нові географічні об’єкти, серед яких перевали із назвами Чернівецький та Буковинський.

Авантюризм на незвіданих землях

Північна Якутія – це частина земної кулі, де досі дуже багато білих плям. Буковинці першими ступили на землі, які були недоторканими.

В експедиції, що тривала у липні-серпні 1973 року вони відкрили перевали Авангард, Буковинський, Клавдія Красноярова, гірський потік та водоспад Косматий, ріку Туманну, льодовик Шнейдеров та пік Ювілейний.

Напередодні дня туризму, саме у рік ювілею першопроходжень, у редакції «Версій» зібралися почесні ветерани спортивного туризму, що безпосередньо брали участь у підкоренні Північної Якутії, Сибіру та Далекого Сходу – поет Віталій Демченко та його товариш учитель фізкультури Микола Кочубей.

За чашкою кави мандрівники ділилися спогадами, наче історіями біля вогнища.

Про свої походи вони розповідали не як про щось надзвичайне, здійснене на межі людських можливостей, а як про частину свого життя, яку вони дуже цінують.

Слухаючи їхні оповіді, які не можна вмістити в жодне інтерв’ю, в уяві постають водоспади, ущелини, льодовики, печери та вулкани, дивовижні зустрічі з оленярами, відлюдниками, довгожителями з найвіддаленіших куточків СРСР. Детально прочитати про мандрівки наших земляків можна у книгах. Свої щоденники та спогади про походи опублікували колишній чернівчанин Емануїл Друкман – «Где ветер рвет горизонты» та Григорій Махров у виданні з власними ілюстраціями та фотографіями «Рожденные тропы» .

Віталій Демченко зізнається, що у мандрівці до Якутії було багато авантюр. Туристи йшли, можна сказати, у «невідоме», адже карт не було, тільки приблизні схеми.

– Хочеться бути там, де ще ніхто не був, – каже Микола Кочубей. – Хребет Черського – це був дуже складний похід. Ми не знали, що нас там чекає. От, наприклад, перевал Буковинський відкрили чисто випадково. Два дні блукали льодовиком і тільки на третій знайшли вихід з нього. Зрозуміли, що перевалу, який побачили, не було на картосхемах і дали йому ім’я «Буковинський».

Наступними роками, завдяки чернівецьким туристам, карту поповнили ще чимало географічних об’єктів у межиріччі Індигірки та Яни, на Корякському надгір’ї, Буордахському високогірному масиві хребта Черського та у Північному Забайкаллі.

Друзі, яким завдячуєш життям

У місті за цілий рік можна не пережити нічого більш хвилюючого, ніж вихід нових епізодів улюбленого серіалу. Людей, що живуть поруч, уже й не помічаєш у буденності.

А у подорожі лише за годину можна, мабуть, відчути емоції, що раніше були недосяжними. Тут усі людські риси безпорадно оголюються і спілкування стає справжнім та чесним.

З товаришами-мандрівниками чого тільки не доводилося пережити: допомагали пиляти роги оленям, ловили рибу руками – щоби вижити, бо увю їжу вкрав ведмідь, ділилися останнім ковтком води чи просили скуштувати шматочок м’яса мамонта в інституті мерзлотознавства… а подекуди й рятували один одному життя.

– Якось у Хібінах, – пригадує Микола Кочубей, – мій товариш Микола Крачило у сорокаградусний мороз тягнув мене на собі три доби. Одного ранку прокинулися – побачив, що чотири пальці на нозі відморожені. Йшли ми на лижах. Якийсь час я ще міг пересуватись, а потім нога розпухла і довелося напарнику нести і мене, і мій рюкзак майже 70 кілометрів… Багато екстриму було на Авангарді. Якось спускався у тріщину глибиною близько 50 метрів за рюкзаком, який упав туди. А в ньому були всі наші гроші, фото- та кінодокументи. Пам’ятаю, коли вибрався звідти, відчув таке піднесення: «Я зміг!». Думаю, що всі, хто ходить у походи, відчувають це на вершині, коли ти все ж таки піднявся трошечки вище за тих, хто залишився внизу.

А Віталій розповів, як Микола витягував його майже з того світу. На болотах у Якутії чоботи набрали води, а кожен із них може вмістити до 34 літрів, тож довелося тягнути і його вагу, і додаткові 60 кілограмів.

Чи готовий ти до висоти?

Якщо психологічно людина відчуває себе готовою до «великих гір», вона не завжди готова до такого випробування фізично. Як пояснив Віктор Скрипник, випробувати свої сили по-справжньому можна тільки в екстремальних умовах.

Дуже часто, коли, приміром, на Казбек чи Ельбрус піднімаються 20 людей, до вершини дістається тільки один турист. Дехто може не здолати останні 200 чи 300 метрів. Буває, що людина втрачає свідомість або починає поводитися неадекватно.

– На висоті змінюються біохімічні та фізіологічні процеси, дається взнаки кисневе голодування, – розповідав президент федерації спортивного туризму. – Треба пройти акліматизацію. Піднімаєш організм на висоту, потім знову спускаєшся, відпочиваєш і поступово збільшуєш висоту. За правилами, якщо в цьому році ви піднялися на чотири тисячі метрів, то наступного можете піднятися на 5.200. Якщо побували на п’яти тисячах, через рік можете спробувати подолати 6.200. Тобто зростання висоти не може становити більше 1.200 м. Так, рік за роком можна підготувати організм до великих висот, де м’язи за одну секунду  з’їдають стільки кисню, що після короткого руху рукою треба відновлюватися 5 хвилин і швидкість руку іноді може становити один крок у хвилину.

Ті, що залишилися на висоті…

Розповідаючи про різні сходження та сплави, пригадуючи товаришів, неодноразово згадували імена тих, кого вже немає серед них.

– Усі інструкції з екстремального туризму написані кров’ю та смертю – говорить Микола Кочубей. – Якщо з’являється пункт, то хтось порушив його, зірвався.

– Про альпіністів не кажуть «загинув», кажуть «Залишився на висоті» – зазначає Віталій Демченко. – Природу не можна недооцінювати, не можна брутально у неї втручатися, потрібно бути із нею у гармонії і тоді вона сама тобі допоможе. А зневаги не прощає.

Емануїл Друкман у передмові до своєї книги зізнається, що чимало мандрівок, здійснених буковинцями, насправді були на межі авантюри. При обмежених ресурсах, недосконалому спорядженні, із сумнівним картографічним забезпеченням відправлятися на тривалий термін у незвідані краї було вкрай небезпечно. Проте усі учасники експедицій завжди знали, на що вони ідуть, ретельно готувалися до мандрів і намагалися не ризикувати без потреби. Автор пише, що назавжди запам’ятав слова одного мудрого гляціолога, якого зустрів на Ельбрусі, той сказав:

– Навіть найбільша  гора не варта життя найменшої людини. Краще вже один раз бути боягузом, ніж усе життя покійником.

Про сучасне

Анатолій Данилюк, старший  викладач теоретичних основ та методів фізичного виховання ЧНУ і теж учасник вже згадуваних історичних походів 

Подорожуємо, доки вистачає фінансів

Нова хвиля розвитку спортивного туризму – 2000-2001 роки. Щозими проводимо альпіністські збори в Карпатах. До них долучаються не лише студенти, а й інші бажаючі спробувати себе у зимовому сходженні. До речі, зимове сходження у Карпатах дає можливість заробити значок «Альпініст України». Раніше для цього їхали на Кавказ. Також ми започаткували зі студентами проект «Пішки слідами Емінеску», нам навіть дозволили пішки перейти румунський кордон.

Колись Карпати були для нас полігоном, де тренуватися і готувалися до походів на Кавказ чи Памір. Студенти першого курсу обов’язково ходили в Карпати, на другому – вже на Кавказ, а на третьому – могли поїхати й за Полярне коло.

Держава спонсорувала ці подорожі. Оплачували не лише дорогу, а й навіть видавали добові.

Сьогодні екстремальний спорт також дуже популярний серед молоді. У нас є люди, що дійшли до кандидатів у майстри спорту з альпінізму. Проте вже немає тієї масовості, подорожують здебільшого ті, що мають фінансову можливість. Під час навчання в університеті рідко хтось ходить далі Карпат. У далекі мандри їдуть вже коли стають підприємцями, адже розраховувати можна тільки на власні кишені.

Ольга Склярчук, “Версії”

Запис Хто піднявся на вершину – серце залишив там… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ось такі марки можуть увійти до колекції туриста

15 країн збирають туристичні марки

Туристичні марки (ТМ) вперше з’явилися в Чехії у 1998 році й відтоді стали популярними у сотень тисяч колекціонерів Чехії, Словаччини, Польщі, Австрії – загалом п’ятнадцяти країн Європи. Україна у цьому проекті бере участь від 2007-го року.

ТМ – це дерев’яне кружальце із зображенням певної туристичної атракції, архітектурної, історичної або природної пам’ятки: замок, монастир, храм, музей, монумент, вершина гори, національний парк тощо. ТМ відрізняється від звичайного сувеніра тим, що відіграє роль трофея – на підтвердження того, що мандрівник відвідав даний об’єкт. Адже в іншому місці купити її неможливо. Наприклад, ТМ, присвячену музею «Писанка» у Коломиї, можна придбати лише у цьому музеї.

Кожна ТМ має свій номер, а разом вони утворюють систему з кількох сотень туристично-маркових місць у всій країні. Подорожуючи, мандрівники-колекціонери одночасно збирають ТМ і беруть участь у колекційній грі. Нині в Україні вже існує майже 250 ТМ-місць, а в майбутньому проект має охопити всі туристично цікаві об’єкти країни.

Де можна придбати ТМ?

Кожна ТМ має продаватися щонайближче до зображеного на ній об’єкту: у квитковій касі, сувенірній крамниці, церковній лавці, турінфоцентрі тощо. Якщо таких зручних місць немає – у кав’ярні, готелі або й узвичайному сільському магазині.

Ціна ТМ є однаковою для всіх – 18 грн. Але це тільки для ТМ з однаковими зображеннями. Винятком є односторонні ТМ, що продаються на точках, які належать до організації «Замки Тернопілля» – замки у Збаражі, Вишнівці, Теребовлі тощо. Це комунальне підприємство, для якого діють високі податки, тому їхні марки коштують 20 грн).

Якщо не вдалося купити ТМ на місці, відсилайте фотопідтвердження того, що ви відвідали дане ТМ-місце на мейл info@turystycni-marky.com.ua і ви отримаєте право придбати ТМ поштою.

Користь туристичних марок

Перш за все – це втіха для туристів. Адже автентичні некитайські сувеніри додають звичайним подорожам азарту «полювання на трофеї». А додатковим елементом гри є можливість отримати преміальні марки за зібрані десятки ТМ та вибороти призи у різноманітних конкурсах, які проводять організатори проекту.

Крім того, проект ТМ допомагає у популяризації маловідомих пам’яток не тільки серед українців, але й серед іноземців. А що більше розголосу, то важче владі «забути» про пам’ятку, яка перебуває у скрутному становищі…

Любителі подорожей можуть отримати детальнішу інформацію на сайті www.turystycni-marky.com.ua

Любов КАФАНОВА, “Версії”

Запис Туристичні трофеї, що стимулюють до подорожей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Початок: http://versii.cv.ua/pohlyad/modeli-komunikatsiyi-bilorus-koyi-rosijs-koyi-ukrayins-koyi-ispans-koyi-latvijs-koyi/16686.html

На пероні у Мінську мене зустрів студент БДУ з табличкою «Конференція», ввічливо доніс мої речі і довіз до готелю «Турист». Ми спустилася у Мінське метро, воно невелике, має всього дві лінії: Московська лінія і Автозаводська лінія. Зупинки у метро оголошують білоруською мовою. Напевно, це єдине місце, де можна впродовж всього часу переїзду чути білоруську мову. І ще в одному місті, у картинній галереї «Галэрея Мистецтва», що на проспекті Незалежності, з художником, мистецтвознавцем, куратором виставки «Дзявочник» Веронікою Юревич-Малащук ми вільно спілкувалися: вона- білоруською, я – українською і чудово порозумілися.

Конференція «Комунікація в соціально-гуманітарному пізнанні, економіці і освіті», проходила в Білоруському державному університеті (29-31 березня 2012 р.) і була організована кафедрою соціальної комунікації і факультетом філософії БДУ. У конференції взяли участь представники таких країн: Білорусь, Росія, Україна, Іспанія, Латвія.

Робота ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції співпала з відкриттям у БДУ спеціальності «Теорія комунікації», яка заснована на широкому міждисциплінарному базисі соціальних, економічних і гуманітарних наук. Структура секцій та «круглих столів» конференції відображала сьогоднішній стан комунікаційної науки і професійної комунікаційної діяльності.

Різноманітні секції: теорія комунікації, масова комунікація, соціальні комунікації, дослідження комунікацій, комунікація в освіті, психологія комунікацій ставили за мету не тільки академічні цілі, а деякі питання були присвячені державному управлінню і місцевому самоврядуванню в умовах побудови інформаційного суспільства і глобалізації, Розглядалися питання особливостей ЗМІ в якості головного каналу соціальних комунікацій, обговорювалися питання сучасних комунікативних і комунікаційних освітніх технологій, аналізувалися комунікаційні технології у сфері культури, розглядалися шляхи ефективного управління підприємствами і організаціями.
Оскільки навіть у темі конференції згадується поняття (від лат. сommunicatio) обміну інформацією між двома або більше особами, а види для спілкування можна умовно поділити на вербальне, невербальне та письмове, і вже наше вербальне спілкування у Мінську відбувалося російською мовою. У 1999 році, коли я була у Сан Жуані (Пуерто-Рико) на конференції теж з телекомунікацій ( The Sixth Annual International Conference of I*EARN), перед початком господарі запропонували визначити іспанську мову другою мовою проведення конференції. Англійська мова ( напевно за замовчуванням) була мовою проведення цієї конференції. У Пуерто-Рико з’їхалися, а точніше прилетіли, представники більше п’ятдесяти країн світу. Питання визначення іспанської мови другою мовою проведення конференції вирішувалося звичайним голосуванням піднятої руки. Я навіть і не очікувала, яке це важливе питання для представників Пуерто-Рико, країн Латинської Америки, але так само, як і зовсім незручне питання для деяких інших країн, які проголосували проти. Порахувавши всі підняті руки, конференція проводилася двома мовами: англійською і іспанською. Майже зразу на сцені з’явилися люди з національними прапорами Пуерто-Рико і його штатів, заграв гімн Пуерто-Рико і весь зал аплодував стоячи. Перевага при голосування не була надмірною. Але тим не менш, на протязі всієї конференції доповіді англійською мовою перекладалися на іспанську. А може це просто тоді, у 1999 році, глобалізація не була такою упевненою, нав’язливою, і не всі прагнули розчинитися в якомусь химерному єдиному просторі?…

Деякі виступи на конференції мені пригадали студентські роки, коли не відриваючись від дошки (але вже списаних крейдою, тобто навіть і декілька дошок) уважно відслідковувався логічний ланцюг доведення якоїсь теореми, коли не міг і не хотів відволіктися на щось другорядне і ця спільна з викладачем невидима ниточка умовиводів була такою привабливою і зрозумілою.
Тому я зупинюся на виступах, які мені запам’яталися особливо.

Виявляється, що дослідження віртуальних спільнот і поведінки індивідуумів онлайн потребують особливої методології. Напевно, в ній буде приділятися більше уваги емоціям та переживанням, а тенета для образів, аватарів, інтерпретаторів імен відійдуть на другий план. Доцент Сивуха С.В. зацікавив ідеєю про ведучу роль ефективного емоційного компоненту, якому немає місця в класичній теорії соціальної ідентичності. Також можливий синтез концептуальних моделей ідентичності, які взяті з соціальної психології, методів вивчення реального і віртуальних світів, запозичених з аналізу соціальних мереж і якісних досліджень.

Крім того, «арсенал формальної логіки обумовлює достатню кількість прийомів, критеріїв для встановлення рамок комунікативного середовища», – майстер-клас доцента Єрмиловича Д.В. продовжувався трохи більше півтори години. Без перерви (але я б записалася ще на один його майстер-клас). Висновки не зовсім втішні. Як на мене. Паспарту мені, вам, нам вже підібрано, визначено, головне не виходити за ці рамки. Ось така свобода у рамках обмеження. Власне, може ця істина все ж таки відносна. І те, що рутинна, механічно-технічна робота призводить до холуйства, це не є відносною істиною. Нажаль. Адже сама практика нашого життя перетворює в критерій таку істину.
А творчим людям потрібно мати свободу для творчості…

Публічний інтелектуал П’єр Бурдьє, якого згадували доповідачі, в одній із своїх праць наголошував: «Будь-яка влада (в широкому та вузькому значенні) тримається не тільки й не стільки на насильстві, скільки на визнанні її легітимною. Влада в тому чи іншому полі здебільшого полягає у можливості нав’язування власної системи значень, ієрархії цінностей, правил гри, які набувають характеру безапеляційних, самоочевидних («символічне насильство»). Оскільки легітимність влади передбачає несвідоме прийняття панівних значень та цінностей, тому йдеться не про свідомий обман, а про структурні примуси».
Механізми містифікації не усвідомлюються самими суб’єктами, адже це не свідомий обман, оскільки обманюються й самі містифікатори. Напевно сучасні містифікатори не так вже і обманюються.
Але не тільки природа боїться пустоти. Від пустоти важко вивести логічні посилки, але вона, пустота, може бути і достовірною.
Хочеться, щоб було достовірним щось інше.
Як достовірним є той факт, що конференція у Мінську була цікавою, корисною всім, хто цікавиться питаннями комунікації.

Моя щира вдячність організаторам конференції, висловлюю особисту подяку доценту Терещенко О.В.

Також я вдячна Чернівецькому ОЦ НТТУМ та Чернівецькій гімназії №2, які сприяли моєму відрядженню до Мінська.

Тетяна Стрільчик,
фото автора,
Чернівці- Київ- Мінськ…

Запис Моделі комунікації білоруської, російської, української, іспанської, латвійської…ІІІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Частина 1

До Мінська їхала з цікавістю, з пересторогами та вельми нав’язаними стереотипами телевізійного простору. Напередодні послухала в Інтернеті гурт “Ляпіс Трубецкой”, у якого зараз розпочався тур Україною, переглянула анімаційній фільм “Будзьма беларусамі!” та заслухалася гуртом «Крамбамбуля» – про землю, де навіть за легендами та переказами мало що відомо. Бо подорожуючі, яким пощастило туди потрапити, ніколи не поверталися назад. І всі інші країни, в першу чергу сусідні, з заздрістю поглядають на цю легендарну країну, і не можуть дати собі ради: що ж такого винайшли жителі того дивного краю, що вони такі щасливі і задоволені?
Легенда легендою, а потяг «Київ- Мінськ» формування БЧ (Беларуская чагунка) приїхав вчасно і «далёкая, таямнічая, загадкавая краіна» Білорусь зустріла мене розкішним вокзалом. Міжнародній з’їзд архітекторів, що проходив у Софії, визнав мінський вокзал кращою світовою спорудою 2000 року. Для порівняння – на Київському вокзалі враження постійного плинного ремонту: зараз праве і ліве крило площі біля головної будівлі закриті дерев’яними штахетами, де відбійними молотками знімають розбиту (чи від зимніх морозів чи від первинної якості) тротуарну плитку.
До Мінська я їхала у плацкартному вагоні. Приємно здивувала охайність, чистота вагонів, ввічливість і провідників, і моїх сусідів. Може мені просто повезло, що пасажири не лаялись, діти не кричали, сусіди не пиячили і не їли приправлених часником або цибулею продуктів. Після прикордонного та митного контролю, не видно було ні «мінял» валют, які з’являються зразу після перетину кордонів у потязі, наприклад, Чернівці-Москва, бурмочучи скоромовкою: «Обмінюємо рублі, гривні, долари…», ні торгівців крамом…
Валюту в Мінську без проблем можна поміняти в обмінних пунктах на вокзалі, у готелю, у банку, магазині. Для цього не вимагають ні копію паспорта, ні сам паспорт.
До готелю «Турист» я добиралася у метро, за 1300 білоруських рублів, це приблизно – 1 грн.30 коп. Копійок в Білорусії немає, всі гроші – паперові.
Мінськ також вразив стерильною чистотою ( без перебільшення), доглянутістю, великою кількість широких зелених проспектів, куточками справжнього лісу, який не знищили, парками, спортивними комплексами, відсутністю машин на тротуарах (як зараз у Києві на Хрещатику), відсутністю банерів з глянцевими портретами слуг народу .
Також не зрозуміло, де і як маскують у Мінську сміттєві баки. Не видно і не чути.
А ось білоруси не приховують від гостей свою гостинність та привітність. У невеличкій крамниці «Білоруські сувеніри» дійсно автентичні вироби народних ремесел, немає китайських або інших підробок.
І, звичайно, білоруська кухня – це смакота. Забелки, завроди, приварки… Без знання цих кулінарних термінів  не варто братися за рецепти справжньої білоруської кухні. Єдине, що піст не дозволив спробувати більше різних страв. Але яких тільки дерунів не було у меню…
Крам-БАМ, Крам-БАМ, Крам-БАМ; КрамБАМ-буля!!!
Це вже слова пісні. А ще «Крамбамбуля» – смачна настоянка…

Далі буде…

Мінськ. 29.03. – 30.03.2012

Далі буде…

Продовження: http://versii.cv.ua/pohlyad/modeli-komunikatsiyi-bilorus-koyi-rosijs-koyi-ukrayins-koyi-ispans-koyi-latvijs-koyi-ii/16718.html

Тетяна Стрільчик,
фото автора,
Чернівці- Київ- Мінськ…

Запис Моделі комунікації білоруської, російської, української, іспанської, латвійської… І спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– «Рога і копита»…
– Це класика.
– «Шах і мат»…
– Це назва нової турагенції?
– Ні.
– Це новий маршрут? Це нова траєкторія осінніх подорожей?
У вересні ця траєкторія для мене окреслилась і Одесою…

Ви граєте в шахи?
Навіть якщо й ні, цікаво спостерігати за партією, яку грають шахісти.
І, доки ще тепло, доки сонце, прямуємо Шампанським провулком, через парк до моря.

І навіть якщо ви не потрапили на шаховий бал у День міста, то зазирніть на пляж «Аркадія», де залишилися ще невеличкі смуги для відпочивальників без додаткових послуг. І на одній з них стоїть кілька дерев’яних альтанок зі столами й лавками, де збираються поважні  одеситки й одесити. Там є й напис: «Места для инвалидов и учасников ВОВ».  Хто грає в шахи, хто – в карти, хто – в доміно. Більшість – все ж у шахи.

«Шах мат» дослівно – «володар не помер»…Адже недарма саме в Одесі 1909-го відбувся перший Південно-російський шаховий чемпіонат. Шахи в Одесі люблять. І колись, і зараз.

І ще в «Аркадії» багато собак і котів.

Узимку їм доводиться важко. І холод, і голод. Це зараз  їх підгодовують.

І, звичайно, знаходяться дві-три сердешних одеситки, що приносять банку молока чи супу та кісточки в пакетику, які заздалегідь збираються саме для тих, «хто гуляє сам по собі».

«Я маю дві вищих освіти. Працювала економістом. А зараз я валютниця. Здаю квартиру в Шампанському провулку. Сьогодні, в неділю, відпочиваю. І котам принесла трохи риби, підгодувати», – розповідає симпатична блондинка з пакетом рушників з Привозу.  Рушники вона продає квартирантам. З кожного має 5-10 гривень зиску. Мізер, але…

Я теж у неї купила рушник.

І у вересні, і це не дивно, море ще досить тепле, але трохи неспокійне.

Охочих купатися не так багато – напевно, все ж таки через шторм.

Тільки чайки із задоволенням пірнають у глибочінь хвиль, а потім завмирають проти вітру, ніби міряючись з ним силою.

І ще осінь – пора весіль. А які гарні наречені в Одесі!

А, може, це біла королева дарує свої привілеї краси молодим?

Ми багато пройшли…  Від Аркадії до Приморського бульвару. Можна і перепочити…

Тетяна СПОРИНІНА, 11-12.09.2010, Одеса, фото автора

Запис Одеський мітельшпіль… спершу з'явиться на Медіа-Версії.