Садгора /до 15.08.1944 Садагура; рум. Sădăgura; їд. סאדיגורא‎; пол. Sadagóra/ –  колишнє місто на Буковині, за 6 км на північ від Чернівців, засноване 1770 року. Нині Садгора включена до складу міста Чернівці.

А в самому центрі поселення 2001 року небайдужі місцеві мешканці встановили пам’ятний знак, який заповідає, що тут колись таки з’явиться пам’ятник на честь садогурської монети. На ньому буде панорама давньої Садгори: монетний двір, частина синагоги, краєвиди поселення… Кажуть, що хотілося цю ідею втілити давно, але …

Цікаво, що на пам’ятній срібній медалі, датованній 1774 р., і виготовленій з нагоди заснування масонської ложі в Молдавському князівстві, на реверсі зображена гірська вершина, яка піднімається з бурхливого моря, а над нею праворуч – грізні хмари, з яких б’ють блискавки. Зліва – гору освітлює теплими променями сонце. На аверсі медалі знаходимо зображення бюста барона Гартенберга. Гора на зворотному боці медалі означає власне Садгору – маєток барона і центр масонської ложі. Блискавки символізують зло і війни, а сонце і його промені – спокій і процвітання.

У центрі Садгори є багато старовинних будівель ще з кінця XVIII – початку XIX століття.

Ми розпочали екскурсію із центру Садгори. Далі йшли вулицею Івана Підкови до костелу Св. Архангела Михаїла, потім — до колишнього помешкання барона Мустяци. Ми були біля школи, у якій свого часу Омелян Попович був управителем. До речі, слова, які письменниця Софія Майданська взяла у назву свого роману («In te speravi. Сподіваюся на тебе»), були викарбувані на печатці барона Ґартенберґа. Потім ми пішли до старого цвинтаря і могили цадика…

Ми побували на християнському та єврейському кладовищах Садгори. Звернули увагу на дуже схожий на оригінальний пам’ятник Пієта «Скульптура Богоматері», розташований на християнському кладовищі в Садгорі.

Далі ми попрямували вулицею Галицького, де розташовується греко-католицька церква (одна із трьох у Чернівцях), а також ми бачили і православні церкви.

І вже в сутінках ми підійшли до Садгірської синагоги. Неймовірний запах лаванди, теплий осінній дощ, білий котик і гостинно відкриті двері синагоги…

Дякуємо за цікаву екскурсію пану Дмитру Сірману, організаторам і учасникам події. Садгора – прекрасне місто. Ми це теж побачили і бажаємо процвітання і удачі!

Більше фото з екскурсії за посиланням – «ТАЄМНИЦІ САДГОРИ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Таємниці Садгори» у рамках «Тижня туризму в Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дискусія зав’язалася тривала і непроста, десятиліття збігали, пам’ятник уже збиралися не відновлювати, а створювати новий, оголошували конкурс, називали переможців, позначали дерев’яним хрестом місце, де мала би бути «Пієта»… і ні на крок не наближалися до мети: повернення в центр Чернівців символу Милосердя, Любові і Толерантності. Зрештою, поки питання обговорювалося фахівцями і дещо гальмувалося чиновниками – воно було дискусією, коли ж у нього втрутилася політика і, ймовірно, бізнес – обговорення почало нагадувати базар. Тому потребує зваженого, незаангажованого і тверезого погляду збоку.

«Версії» звернулися за коментарем до науковця, кандидата мистецтвознавства, доцентки архітектурного факультету Київського Національного університету будівництва і архітектури, члена Українського національного комітету ІКОМОС  Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць (у т.ч. вченого секретаря бюро цієї організації протягом 2010-2015рр.), яка з 2002 по 2008 роки  очолювала виконавчий орган Чернівецької міської ради з питань охорони культурної спадщини міста, Світлани БІЛЕНКОВОЇ.

• У дискусії щодо відновлення і майбутнього розташування скульптурної композиції «Хрест Пієта», безумовно, слід пам’ятати про унікальність Чернівців – цього видатного міста ведичної архітектури, яке збудували молоді митці найпередовішої на той час архітектурної школи світу, заклавши в нього безліч глибоких, сакральних і духовних символів. Тут навіть церкви різних конфесій будувалися так, аби завершення їхніх куполів не перевищували єдність лінії сакральної горизонталі містобудівного ландшафту. Естетично-художні образи ансамблевих комплексів колишньої Резиденції буковинських митрополитів  та Центральної площі у цьому сенсі  є унікальними символами особливого толерантного світогляду багатонаціонального населення краю та його єдності і соборності. Саме так і варто позиціонувати цю площу, саме з цього ракурсу  розглядати розташовані на ній не тільки архітектурні пам’ятки, а й об’єкти монументального мистецтва. Основною домінантою в ансамблі цієї площі, звісно, є пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченкові, виконаний за авторством  талановитих вітчизняних скульпторів Миколи Лисаківського та Петра Лемського. Звичайно, це місце  нині  на площі можна назвати сакральним, і напевно, воно і надалі  залишатиметься таким.

Варто пригадати історію формування ансамблю цієї площі і цілу низку тимчасових пам’ятників, які змінювали один одного на місці, де свого часу неподалік стояла знаменита  скульптурна композиція «Пієта», встановлена на кошти Лазара Михаловича у 1827 році за проектом архітектора Н. Леґерлуца. Чернівці як  прикордонне місто неодноразово  перебували у складі різних політичних режимів. І площа, зокрема, завжди набувала нового символічного значення.

Так, від 1920-х років близько двох десятиліть сакральний символ площі уособлювала монументальна скульптурна композиція «Возз’єднання» (Unirii), яка з мистецької точки зору була  досить цікавим твором монументального мистецтва і показовим прикладом вдалої професійної діяльності тогочасних архітекторів. Саме тоді так званий партер площі був заглиблений  для облаштування місця для монументу з відповідним  клумбовим озелененням, яке існує на площі досі. В роки Другої світової війни і протягом наступних років ХХ століття ансамбль площі час від часу змінював свій художньо-естетичний образ розташуванням  тимчасового характеру  обелісків та бюстів вождів, і, нарешті, пам’ятника Леніну  (скульптори М.Вронський, О.Олійник, архітектор М.Ашкіназі), який простояв на площі майже 40 років. Тож, може, й недарма на тій клумбі зараз височіє дерев’яний  хрест – як своєрідний символ очищення цього простору від символів тоталітарних агресій та інших непритаманних буковинцям почуттів і емоцій, які несли ці пам’ятники.

Водночас варто нагадати про Пієту не як про релігійний символ, а як про видатну і унікальну пам’ятку, яка фактично і є найдавнішим незаполітизированим об’єктом монументальної історичної пам’яті краю. Саме з цією монументальною композицією чернівчани пережили багато радісних і трагічних сторінок історії свого міста. Тому «Пієта» є насамперед художньо-естетичним втіленням символічної пам’яті буковинської толерантності.  Саме тому у 1990-х роках на державному рівні і було прийнято рішення щодо повернення Чернівцям «Пієти» – як духовного символу особливої національної самоідентичності краю.

У ці роки багато молодих держав світу починали своє формування саме з відродження культурних і духовних символів національної самоідентичності. Так, у Києві відтворювалися знищені у ХХ столітті Михайлівський Золотоверхий собор разом зі скульптурною композицією княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозванному та просвітителям Кирилові і Мефодію (У 1996 році пам’ятник відновили скульптори Віталій Сівко, Микола Білик та Віталій Шишов)  на Софійській площі Києва, Успенський собор у Києво-Печерській лаврі. Пам’ятки монументального мистецтва не завжди поверталися на те місце, де вони розташовувалися раніше. Тому що мова йшла не про відтворення автентичного характеру місця розташування об’єкту монументу, а справедливого толерантного ставлення до історичної пам’яті, закарбованого у найвидатніших об’єктах духовної культурної спадщини.  Тому, на мою думку, чернівецька «Пієта» не може бути для чернівчан назавжди втраченою. Якщо відштовхуватися від того, що основне призначення будь-якої площі полягає у її слугуванні для задоволення громадських інтересів людей, то такий цікавий монумент, як один із найдавніших скульптурних символів краю, тільки би прикрасив оновлену площу після реконструкції. Скажімо, облаштувавши  рекреаційну зону з боку пішохідної  вулиці О.Кобилянської,  городяни чи гості міста могли би потішитися збереженістю саме своєї ідентичної історії краю, а не черговим протистоянням. Історія завжди цікава такою, якою вона є. Коли ставлення до історичної пам’яті відбувається виважено і з повагою, то все сучасне вписується в оточуюче навколишнє середовище досить  гармонійно. Яскравим прикладом такого толерантного ставлення міста до своєї культурної історичної пам’яті можуть слугувати відтворені орли-беркути над порталом до сучасного  Художнього музею міста, або максимальне наближення автентичного характеру художньо-декоративного оздоблення фасаду колишньої Ощадної каси на Центральній площі знаменитого віденського архітектора Губерга Гесснера, який створював образ цієї споруди разом з іншими архітекторами, скульпторами та майстрами декору. Таких прикладів у Чернівцях є чимало – саме і в цьому і є така особлива і затишна привабливість нашого міста для туристів.

Зрештою, слід зважати, що зовнішній конфлікт навколо «Пієти» може мати зовсім іншу, несподівану сторону – яка не полягає ні в релігійній, ні в мистецькій площині, а має політично-олігархічне забарвлення.  Яким би не було рішення – головне пам’ятати, що представникам місцевої влади, які мають його приймати, геть непросто у цій ситуації: вони давали присягу служити громаді, тож зобов’язані на своєму місці проводити Державну політику і діяти тільки в межах правового поля. І це також підтвердження нашої європейськості і толерантності.  Я сама була в подібній ситуації, коли 2006-го наполегливо просувалася ідея забудови простору за нинішним пам’ятником Кобзареві. Тоді чи не вперше разом з відомими архітекторами краю та членами громадської консультативної ради з питань збереження культурної спадщини міста було прийнято рішення щодо розгляду внесення будь-яких змін в ансамбль площі тільки в контексті її реконструкції у цілому шляхом оголошення відкритого міжнародного конкурсу. Першої премії у конкурсі не здобув ніхто, але й помилкове рішення по відношенню до історії міста також не було прийняте. Хоча то був зовсім інший час! Зараз ми живемо й у часі розвинутого  простору віртуальної реальності, який формує суспільну думку. Але загалом, щоби зберегти та захистити особливу  своєрідність духовного коду свого краю, варто було би в першу чергу привести у відповідне правове поле функціонування місцевого органу охорони спадщини міста з наданням йому відповідно делегованих повноважень так, як це робиться у всьому світі. Адже за кожну справу хтось мусить відповідати. Якщо немає відповідального – то і справи не буде.

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чи пройдуть Чернівці «випробування Пієтою»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.