Фото UA:Перший

 «Література і письменництво помітно переходять в жіночі руки»

• Оксано, пам’ятаєш свою обмовку «Всі чекають переможниці головної номінації» під час церемонії вручення нагород на «Коронації»? Ти відчувала, що переможе жінка, чи просто вже стало очевидно, що жінки пишуть більше?
• Якщо судити з щорічних підсумків «Коронації» – так, більше пишуть жінки. Або, може, вони краще пишуть. Цього року було три найвищі нагороди за перші премії, і всі три були в жіночих руках. У найголовнішій номінації – «романи» – перемогла авторка з Львівської області Тетяна Пахомова, у «Пісенній ліриці» – киянка Оксана Самара. Я говорю зараз тільки про «дорослі» номінації, бо були ще «дитячі», то інше питання. Не надто орієнтуюся в поетичному жанрі, відстежую переважно романи, і там жінки перемагають з року в рік.

І це не лише тенденція в літературі. Коли я вступала на факультет журналістики, то на наших перших курсах хлопців було приблизно удвічі більше, ніж дівчат. Тобто журналістика була здебільшого чоловічою професією. Коли вже закінчувала університет, серед абітурієнтів і першокурсників чи не вдвічі переважали дівчата. Може, чоловіки перемістилися в іншу сферу, почали займатися бізнесом – що не було доступно в радянські часи? Можливо. Але явно журналістика і письменство помітно переходять в жіночі руки.

Хоча, я не думаю, що журналістика і література стають «жіночими» – думаю, вони зараз якраз більш багатостилеві, багатожанрові. Коли сучасна, новітня українська література тільки зароджувалася, всі шукали епатажних текстів – де є чорнуха, нецензурна лексика. Здавалося, що це такий «ковток свободи», хотілося саме такого. Зараз же з’явилася література для різного читача і споживача.

Зрозуміло, що і мій роман «Зілля», і «Няньку-Неньку» читатимуть насамперед жінки. Немає літератури, яка подобається всім. Має бути різне. Інтелектуальне – і легке, жорстке – і м’якше… Але ж жінки пишуть не тільки ніжно і м’яко. Це не залежить від статі. Є письменник, якому пишеться так, а є – інак. Він і не думає, мабуть, що пише «для аудиторії».

• Тобто письменництво – це більше натхнення? Чи більше праця?
• Якщо чесно, я не вірю в «замовну» літературу. Може, вона й має право на існування – тим більше, що світ (замислилася – авт.) комерціалізується… Від слова «ринок» хотіла утворити дієслово, та не вдалося (сміється – авт.) Наприклад, відомий письменник Андрій Кокотюха вважає інакше. Перед цьогорічною церемонією давали прес-конференцію люди, дотичні до «Коронації»: і самі засновники конкурсу Юрій і Тетяна Логуші, і письменники Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха. Не пам’ятаю, чи Кокотюха перемагав у «Коронації», але дуже часто отримував другі-треті премії, його друкують, він кілька років уже й сам вручає премію «Золотий пістоль» за найкращі гостросюжетні романи. Так ось, він дуже негативно відгукувався про цьогорічний конкурс – мовляв, там майже не було що читати. Одразу виправдаюся: він тільки романи читав, а п’єси – ні (сміється – авт.) І він наголошував, що «треба думати і про читача». І казав, що коли видавець, який знає попит, йому скаже переписати твір – він готовий все переписати. Його позиція має право на існування, але я в це не вірю. Бо я ж також читаю. І бачу, що люди, які намагаються продукувати «в рік по роману», або «скільки скаже видавець» – вони починають «видавлювати» з себе тексти, і нічого в них не виходить.
• Ну, кажуть, що, наприклад, Достоєвський писав на замовлення…
• І Достоєвський, і Жюль Верн – я не заперечую. Є справді геніальні люди. Водночас я не кажу, що література є «осяянням» раз на сто років. Ти мусиш регулярно працювати. Навіть якщо нема ідей – треба сідати і писати-писати-писати. Тобто є якась золота середина між тим, щоб регулярно писати тексти – і не гвалтувати свою душу тим, чого в тебе всередині немає.
• Що пишеш, коли «нема ідей»? Пости в фейсбуці?
• Ну хоча би й пости в фейсбуці (сміється – авт.). Насправді в мене давно вже не було такого, щоб я не мала що писати. Є багато незакінчених ідей, проектів. Є проблема змусити себе писати, або просто зайнята чимось іншим. Зараз, наприклад, зайнята перекладом з російської роману «Аргідава» чудової сучасної письменниці Маріанни Гончарової, також буковинки. Вона пише російською, але її книги мають вийти в одному з провідних видавництв країни українською мовою. Перекладаю, тому відклала свій власний роман.

Фото Олександра Заклецького

«Дедлайнові підпорядковується життя»

• Можливо, це така журналістська звичка, що без дедлайна не можеш себе нічого примусити зробити. Але в мене це постійно. «Зілля» також свого часу відправляла на «Коронацію», і якби не вона – також би не знаю коли його дописала… Дедлайн дисциплінує. Може, в тих, хто займається винятково літературною творчістю, інакше, але в мене журналістське минуле. Мені часом сняться жахи, що я ще працюю в газеті, що я редактор, і в мене порожня газета, а вже середа вечір (Журналісти буковинських тижневиків знають, що середа вечір – час, коли закінчують верстати газету і відправляють у друкарню – авт.). І я забула – роздати якісь завдання, щось дописати…. Або що в мене екзамен з математики, а рівень знань такий, як оце залишився зараз… Дедлайнові підпорядковується життя.
• За журналістикою не сумуєш?
• О ні! От тільки мій невгамовний характер постійно виштовхує мене в ту галузь – я маю на увазі те, що пов’язане з громадською діяльністю. Коли дізнаюся якісь факти, в мені прокидається журналіст. Наприклад, сьогодні. Сиджу, як на голках, через одну ситуацію. Я дізналася, що у нас формується ресурс, на якому розмістять певну інформацію – зокрема, транспортні карти про автобуси, пристосовані для людей з інвалідністю. Люди, які це роблять, звернулися до чернівецької влади. І отримали відповідь, що ця інформація належить тільки одній приватній фірмі, і коли до цієї фірми звернулися – та захотіла за інформацію 600 доларів! Це просто шок, небачений цинізм! Інформацією про ГРОМАДСЬКИЙ транспорт володіє ПРИВАТНА фірма і вимагає грошей за те, що надасть цю інформацію для загального блага (не для чиїхось прибутків!) Я мушу це перевірити, і якщо все підтвердиться – обіцяю скандал.
• Багато хто дивується: ти гарна, розумна, успішна жінка, в тебе є родина, діти, тобі є чим зайнятися… Чого тобі не сидиться?
• Не знаю. Такий характер. Я вдалася в маму. В ті часи, коли були черги, вона була «грозою черг». От, наприклад, черга за сметаною. Там уже всі – як одна родина, усі між собою знайомі, а потім з’являються ще якісь, які намагаються пролізти без черги… І коли приходила мама – всі знали, що треба тихо стояти в черзі. Бо якщо спробуєш обійти – тобі капєц! (сміється – авт.) Мама ніколи не змовчить, не стерпить несправедливості. Гени, що тут зробиш…
• А що в тебе від тата?
• Очі, колір волосся, прізвище, по батькові… (сміється – авт.) Характер в нього також вибуховий, але в громадських місцях він стриманий. Я – в маму. Я і раніше була схильна до небайдужості. А після Революції Гідності думаю: люди віддали життя, а я не віддам своїх кілька хвилин, аби відстояти справедливість? Ми ж хочемо європейської держави. Всі ніби цього хочуть. Але думають, що хтось має це зробити.

Гени і поклик після пережитого в страшну зиму 2013-2014-го. Ми не маємо права просто ходити на роботу, займатися своїми справами. Мені здається, що якби кожен, хто виконує свої буденні зобов’язання – вдома, на роботі – просто робив щось ще, додатково, без грошей – ми би випередили Польщу. Громадянське суспільство – це все. Де воно є – суспільство захищене. Де немає – там біда.

«Трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую»

• Ти часто говориш про Польщу. Любиш цю країну?
• Як не любити Польщу? Люблю! І Іспанію люблю. Якби мене спитали, хто з них ближчий – навіть сказала б, мабуть, що Іспанія. Я ж прожила там деякий час. Це трохи смішно звучить, але дуже добре, виявляється, жити в монархії! Антураж королівської родини – це дуже гарно. Це об’єднує націю. Серйозно. Може, хтось з цього посміється, але ці наші європейські королівські родини – це свого роду зірки. Щось там є від шоу-бізнесу. І вони поводяться гідно. І це дуже гарний приклад для наслідування. Займаються благодійними проектами, суспільною діяльністю. А живуть так, що і близько немає показних розкошів. Дуже шкода, що ми в Іспанії не дочекалася монаршого весілля – вже мали їхати звідти. Якраз були оголошені заручини майбутнього короля – принца Феліпе і його обраниці Летиції. Тоді мені часто крутилися в голові рядки з пісні Вєрки Сердючки: «Даже єслі вам нємного за 30 – єсть надєжда вийті замуж за прінца…». Це був саме той випадок: Летиція, якій було трохи за 30, не королівської крові, до речі – журналістка… Навколо монаршої родини об’єднується нація. За це люблю Іспанію. Та і просто люблю – як можна не любити те, що залишила…

Взагалі такий «трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую. Не в тому плані, звісно, що закликаю до нелегальної трудової міграції. Але поїхати на екскурсію – це одне, а пожити в реальному середовищі – зовсім інше. Тільки так ти пізнаєш країну по-справжньому. Тільки тоді бачиш, яке воно – реальне життя там, можеш порівняти. Там люди набагато приязніші. Може, тому, що життя у них більш благополучне? Неблагополучне життя схиляє до більшої агресії. А можливо – треба себе перелаштовувати на іншу хвилю, і тоді все почне змінюватися. Вічне питання: буття чи свідомість? Можливо, свідомість первинна. Складне питання, я не знаю відповіді. І ми повинні постійно працювати, «пахати» на суспільство, державу (не чиновників, а суспільство). Треба переставати говорити «влада» – це якесь тоталітарне слово. Варто називати це «уряд», «управлінські структури». І бути більш спокійними, сміливими з цими структурами.

• Наскільки схожі, відповідні ти, як автор, і твої тексти?
• Річ у тім, що ми, автори, творчим процесом насправді не керуємо. Немає такого, що ти контролюєш кожну букву, кожне слово. Колись це казав мені Василь Кожелянко, а коли я почала писати сама тексти – зрозуміла, що так і є. Ти народжуєш мікросвіт. Придумуєш героїв, ситуації. Про це йдеться в романі норвезького письменника Юстейна Гордера «Світ Софії». Роман присвячений історії філософії, але в ньому розробляється тема, що літературний герой живе незалежним від автора життям.
• Як на мене, твої твори дуже м’які, ніжні, «серпанкові»…
• Я, мабуть, таки така. Десь в глибині душі – така. Може, це душа. Отака вона в мене. Відкривається в тому, що я пишу. А те все інше – то вже розум, досвід, ментальні речі.
• Але ти ще в юності, задовго до здобутого життєвого досвіду (я пам’ятаю!), була жорсткішою, тобі подобався чорний гумор.
• Десь читала пояснення психологів, що чорний гумор подобається людям, які страждають на страх смерті. І що ми коли висміюємо це все – воно витісняє страх. Якщо посміятися з болю, хвороби, смерті – тобі вже наче й не так страшно. Це пояснення видається мені цілком логічним.

Справді, люди, які читали «Няньку-Неньку», казали мені, що вони навіть не здогадувалися, що в мені є така позитивність, стільки любові, що я так люблю своїх героїв. Та я сама була здивована, якщо чесно (сміється – авт.)

«Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо»

• Сюжет твоєї п’єси «Різдво», яка перемогла на «Коронації» – з категорії «вічних». Біблійний сюжет: молоді батьки з немовлям потрапляють у ситуацію, коли змушені стукати у різні двері і проситися на ніч… Так виглядає, що такі сюжети досі актуальні? Хтось скаже, що це «казки».
• А в Шекспіра не «казки»? І так само актуальні. А біблійні – ще давніші, міцніші. Це древнє. Навряд чи ще щось можна вигадати. Я би і не подумала про аналогії, якби, коли з’явилася ідея, не наближалося Різдво. Це згадалося, а коли вже сіла писати – вже само покотилося: і персонажі, і паралелі незліченні. Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо. І шекспірівські, архетипні древні ситуації. «Нема нічого нового, все вже колись було».

До речі, тільки зараз, в ході нашої розмови, я збагнула, що в романі Гончарової, про який я вже розповідала, там же про Каїна й Авеля йдеться!.. Як і в Ольги Кобилянської в її головному романі. Біблійні сюжети всюди. Гріх і спокута, любов і заздрість, зрада і прощення – всім цим пронизана і вся світова література, і наше життя.

Адже чому я тривалий час не наважувалася писати художні твори? Вважала, що приходити в літературу треба з ноу-хау. Якщо не вигадав нічого нового, немає чого сказати – мовчи… Тепер так не вважаю. Василь Кожелянко мене заохочував, був моїм, можна сказати, наставником, тим локомотивом, який привів мене в літературу. Тепер розумію: не важливі ні форма, ні зміст, а лише те, що ти пережив. І якщо можеш передати це і викласти настільки чутливо, наскільки сам пережив – люди це відчують. Можна, звісно, шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Переможниця «Коронації слова» Оксана Драчковська: «Шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Нехай вороги собі рахують ребра й зуби. А нам навіщо чванитися й рахувати? Це мої особисті кошти – і не має значення, скільки я витратила. Маю у планах створити всеукраїнський благодійний фонд, який міг би допомагати тим, хто цього потребує. Це можуть бути літні люди, діти, хворі або здорові, які не мають можливості власним коштом здобути освіту чи розвинути свій талант».

В одній з палат амбулаторії Марія Матіос поділилася власними спогадами:

«Мене болить серце… Бо коли пам’ятаєш людей молодими, але бачиш, як життя проходить, як витікає, мов пісок крізь пальці, ти починаєш розуміти, що життя дуже крихке. І його треба берегти, берегти одне одного, отримувати позитивні емоції… У цій палаті я лежала тридцять років тому, коли народила синочка Назарія. Це для мене інтимне місце. І щоразу, коли я їду до батьків і дивлюся у це вікно, я сподіваюся, що воно світитиметься новим життям».

Колишній гуцулці, а нині – киянці Марічці з батьками бачитися випадає рідко

Ростоцька амбулаторія поповнилася п’ятьма дерев’яними ліжками з ортопедичними матрацами, п’ятьма подушками, десятьма комплектами постільної білизни, ковдрами, шафою для верхнього одягу, диваном для огляду пацієнтів у кабінет головного лікаря, тумбочками, стільцями, настільними лампами, письмовим столом, чотирма штативами для крапельниць, набором ліків та шприців для першої невідкладної допомоги, двома електрочайниками, чайними наборами тощо.

Святкову стрічку довелося перерізати манікюрними ножичками…

А ще Марія Василівна згадала трагедію, яку бачила на власні очі: «Під Німчичем при дорозі стоїть стела, що нагадує про трагедію 1986 року. Туристичний автобус з Донецької області з дітьми злетів з дороги у кювет. Через півгодини я там проїжджала і бачила тих дітей з відірваними руками і ногами. Це була жахлива картина! Та завдяки тодішньому головному лікарю вдалося врятувати не одне життя. Нині в цій амбулаторії його справу продовжує донька Ірина Яківна Клим.

Письменниця знімкує на свій айфон колектив амбулаторії – на довгу пам’ять

Розтокам цього року минає 512 років. Село пов’язане з постаттю Юрія Федьковича, з іменами видатних людей кіномистецтва, зокрема з Іваном Миколайчуком. Більшість жителів села колись були персонажами фільму «Білий птах з чорною ознакою» , який знімався в Розтоках. Тут розпочалася акторська кар’єра Богдана Ступки. І саме тут з пелюшок топче ростоцьку траву буковинська письменниця та віднедавна «ударний» політик Марія Матіос.

Любов КАФАНОВА, Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис «Такого гонору Розтоки ще не мали!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.