Вшанувати пам’ять письменника прийшли представники владних структур міста й області, освітніх установ, громадсько-політичних організацій, національно-культурних товариств, студентської молоді. Також під час заходу  літературно-мистецькою премією імені Ю. Федьковича були нагороджені діячі культури, освіти Буковини. Премія імені Юрія Федьковича  присуджується найкращим викладачам та організаторам освіти і науки міста, вчителям та вихователям, які за переконанням колег і учнів виявляють талант вихованця, створюють умови для його розвитку, сприяють підвищенню інтелекту, формують загальнолюдські цінності, патріотичні почуття до України.

Також були вручені нагороди  “Медаль Будівничий України” Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка – за значні заслуги в політичній, громадській, науковій, культурній і освітянській діяльності та розбудові незалежної України.

…

Тепер уже знаєм…
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.

А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люде не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють…
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить…
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.

Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися!
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!

Юрий Федькович, «Нива»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вшанування пам’яті Юрія Федьковича з нагоди 190-ої річниці від дня народження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Читаємо ПЕРЕДНЄ СЛОВО:
…Міста, подібно до людей, народжуються і помирають, дорослішають, а старіючи – дитиніють, впадають в ейфорію і амнезію (часто одночасно), зникають в пущах історії, розпадаються на порох і відроджуються з руїн пам’яти. Не кожне місто має відвагу повернутися до своєї пам’яти, однак кожне місто має обов’язок пам’ятати. Особливо в нашу добу – вік забуття, кризу цінностей, глобалізації, космополізму і збетежених ідентичностей. Бо ж міста, пам’ятаючи, забувають, звинувачують і бувають звинувачені, дають життя, його калічать і відбирають. Кожне місто має своїх славних доньок і синів, однак не кожне місто хвалитиметься своїми невдячними дітьми…

«Про деякі перемоги і поразки українського письменства. Тим паче, сучасної української літератури»…

Далі читаємо  ПЕРЕДНЄ слово:
«Переконаний, що ви, як і я, любите місто, цей важливий винахід людства. Історія міст – завжди різнобарвна, незважаючи на її, за замовчуванням, чорно-білі тони…»
Так, я дуже люблю МІСТО… Адже  в книзі є і про Чернівці!

На другій (внутрішній) сторінці палітурки – пам’ятева мапа сучасної української літератури. Перегортаємо і вивчаємо мапу…
«… вже нині можу твердити, що мнемотопоси міст, що їх я розглядатиме в цій розвідці, точно вписуються в топографію пам’яті європейських регіонів, чільне місце і роль в історії і політиці яких належить саме сучасній Україні та її громадянам. Адже, як стверджував свого часу уродженець Бродів, майбутній класик австрійської літератури, Йозеф Рот, «міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети…» »

Найцініше для мене у книгах Івана Монолатія – мелодія і конструкція його розповідей, умовності, але домінуючий документалізм і багато викликів сенсові.
І завжди дуже багато посилань. Це мене теж завжди бентежить і захоплює. Не втрималась, перегорнула всі посилання… 8 сторінок…
Отже, попереду чекає не просто читання, а своєрідний захоплюючий сюжет інтегрованих історій з відповідними позначками «Втечі, Карнавалу, Війни, Еміграції, Музики, Антиутопії, Природи, Брутальності, Степу, Міфів, Голокосту, Взаємодії»…

Попереду – не один вечір читань… Не тільки Івана Монолатія, але і 13 авторів – « …вибір творів української літератури 2000-х років у цій книжці особистий, а не репрезентативний… »

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю.

Чекаємо на нові книги, літературні відкриття і зустрічі!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського вже багато років серед приватних книжкових колекцій відомих чернівчан зберігає справжню родзинку для бібліоманів – домашню бібліотеку Петера Деманта – чернівчанина, який народився 2 серпня 1918 року в Інсбруку (Австрія), провів дитинство і юність у Чернівцях, найкращі роки молодого й зрілого життя – у сталінських концтаборах, і відійшов у вічність 2006 року у Москві. Надзвичайно освічена, інтелігентна людина не зламалася від випробувань долі, але знайшла у собі сили й снагу написати про все у художній прозі від псевдонімом Вернон Кресс. Підкреслимо, художній, бо мемуарами це точно не назвеш… Його твори, як підкреслив дослідник біографії й творчості Деманта-Кресса історик і журналіст Юрій Чорней, відкриваючи одні завіси, тут-таки накидають їх на інші таємниці…

І рівно сотого дня народження Петера Деманта до затишної теперішньої домівки його книжок  – Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського – зібралися шанувальники його письменницького таланту і його непересічної особистості. Вечір пам’яті не обійшовся без подарунка ювілярові – презентації віртуального опису його книжкового фонду, який усі охочі зможуть знайти на сайті Муніципальної бібліотеки в розділі «Книгозбірня Петера Деманта» та за адресою https://skfb.ly/6AA99.

І без усякої містики: Петер Демант того вечора був із нами. Відеофільмом. Книгами. Оповідями. Спогадами.

Вл.інф.

Запис Невловимі таємниці Петера Деманта спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 травня в Івано-Франківську у рамках фестивалю «Карпатський простір» відбувся круглий стіл «Політика і література: вічні заручини» за участі: Андрія Куркова, Юрія Винничука, Олександра Красовицького, Івана Монолатія, Ольги Деркачової та Володимира Єшкілєва.

Модератор: Володимир Єшкілєв, український прозаїк, поет, есеїст (Івано-Франківськ)
Андрій Курков – український письменник, журналіст, кіносценарист (Київ)
Юрій Винничук – український журналіст, письменник, редактор (Львів)
Олександр Красовицький – український видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо» (Харків)
Іван Монолатій – український вчений, історик, етнополітолог, краєзнавець, доктор політичних наук, професор (Івано-Франківськ)
Ольга Деркачова – українська письменниця, доктор філологічних наук, професор (Івано-Франківськ)

Говорили про письменників минулого, сьогодення і прогнозували майбутнє, про пророків,про сучасну українську літературу, про репортажі і літературу, про війну і мир, про видавців і видавництва, про те, як політики використовують письменників, поетів, а чи так само останні послуговуються політиками…

Кожний з учасників круглого столу висловив свою думку, обговорювали деякі спільні і спірні питання, але не зводили дискусію про взаємодію політиків і письменництва до якогось загального знаменника…
Політична сфера безпосередньо впливає на будь-якого автора…
І погоджуюся з Іваном Монолатієм:
«Література має сповідувати цінності людини вільної, свобідної, яка творить…».

А ось про те, що на теренах фестивалю «Карпатський простір» і доречно, і своєчасно, і обов’язково має існувати літературна платформа – це схвалили і учасники круглого столу і гості Фестивалю…

Більше фото з події за посиланням – «CПОВІДУВАТИ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ ВІЛЬНОЇ…»

©Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

p.s.
Я знайшла в Інтернеті статтю Івана Монолатія, на яку він посилася у виступі «ЧИ МОЖЛИВА ПОЛІТОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ?» : «…втручання літератури у політику, і навпаки – втручання політики в літературу, є своєрідним видом взаємодії поміж практиками, формами діяльності і способами мовлення, котрі усі разом і нарізно, творять спільний світ або спільні світи…»

Запис Про «Політику і літературу: вічні заручини» на фестивалі «Карпатський простір» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Богдан Коломійчук — український письменник, журналіст, актор, володар Гран-прі міжнародного конкурсу “Коронація слова-2013” за історико-авантюрний роман “Людвисар. Ігри вельмож”.

До нової книжки увійшли детективний роман «Небо над Віднем» та повість «Остання справа комісара Вістовича». Роман розповідає про загадкові події, що мали місце у Львові, Будапешті та Відні в часи Першої світової війни. На виставці у місті Лева зникла одна із найцінніших коштовностей династії Габсбургів, яка до того ж має здатність змінювати плин часу. До справи береться львівська поліція на чолі з комісаром Вістовичем, а протидіє їм російська «охранка».

Більш детально про зустріч за посиланням – НА ПРАВАХ ПИСЬМЕННИКА-АВАНТЮРИСТА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Зустріч із Богданом Коломійчуком у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На презентації автор розповів про те, що значить для нього спати з жінками, а також як він уперше відчув власне серце та як пережив «кінець світу».

Отже, слово Андрію Любці.

Про сни з жінками

Спершу, коли чуєш фразу «спати з жінками», виникає картина доволі еротична. А насправді в книжці йдеться не про «переспати», а саме «спати» – в прямому  словниковому значенні. Тобто це метафора сну. Сон – це той час, який людина не контролює. Стан, яким ми не можемо керувати. Людина цієї пори є беззахисною. Тобто такою, яка вона є насправді. І, коли ти з кимсь спиш, це свого роду вияв довіри, адже спимо ми зазвичай з людьми, яким довіряємо.

Про аритмію Абсолюту

Найдавніший текст у книжці – «Серце, серце». Я написав його після того, як відчув, що у мене є серце. Це трапилося, коли їхав довгим тунелем під Монбланом на кордоні між Францією та Італією. Я спав на сидінні біля водія. Коли машина виривається з цього тунелю до сонячної Італії, змінюється густина повітря і відбувається такий собі звуковий сплеск. І от на цьому сплеску я прокинувся й відчув аритмію. Відчувши одного разу серце, ви вже ніколи про нього не забудете.

Цей текст я написав ще 2008-го і перша його назва була «Аритмія Абсолюту».

Про правду в поезії

Поет мусить казати правду. У Бродського була така фраза: «И не могу сказать, что не могу жить без тебя, поскольку я живу». Насправді, поет не може сказати: «Я не можу без тебе жити». Бо, якщо ти живеш, значить, все нормально. І для мене в поезії є дуже важливим – не брехати.

Про різницю європейської та російської ментальностей

Росія з часу Першої світової війни не змінилася. І ця бацила неоімперіалізму досі живе в самих росіянах. Це люди, які вважають, що воювати з кимось добре. Європейська ж ментальність полягає в любові до життя, в тому, що прийшла весна, хочеться сидіти на терасах, пити каву, відпочивати, власне, – жодної війни.

Про культурну особливість України

Ми живемо в цікавій частині світу. Знаєте, це дико звучить, приміром, для німця, якщо йому розповісти, як я на 9-ий день після смерті діда спалював його речі. Це давній поганський карпатський звичай. Раціонально його не поясниш.

Коли я був молодшим, мені не подобалася Україна взагалі. У нас нічого не було: все розвалене, суцільна руїна, брудні потяги, невідомі жінки в хустках ходять до церкви, джинси з блискітками. Як таке можна терпіти? Коли десь у Португалії – красиві палаци, сонце, засмаглі жінки… Але специфіка нашої країни полягає в наших людях. І людина ХХІ століття, яка спалює речі померлого родича, є живим артефактом.

Про головну ідею книги

Від себе не втечеш. Ми завжди кудись поспішаємо, щось шукаємо те, нарешті, знаходимо це у собі. Коли в будь-кого з нас виникає якась проблема, потім помічаєш, що її причини закладені в тобі. Ця книга насправді – про неможливість втечі від себе та ілюзію того, що все може змінитися.

Про кінець світу

Улюбленим моїм оповіданням є «Кінець світу». Його ідея виникла з кумедного випадку. Пригадуєте, як півтори роки тому чекали на кінець світу? Саме тоді був на фестивалі у Чорногорії. Коли стояв на сцені, раптово вимкнулося світло. І – цілковита темрява. Тоді я подумав: Боже, невже це кінець світу? Думаю: що робити далі? Адже ніщо не працює. Немає ні Інтернету, ні пального. Усі системи, в яких ми живемо, зламані. А мені треба якнайшвидше дістатися Києва, щоби захистити одну особу. Тоді я надумав купити велосипед – він надійний – і на ньому рушити аж до Києва. Та виявилося, що це був не кінець світу. Просто вимкнули світло за несплату.

Про улюблених авторів

Зараз я багато читаю сербською. Нещодавно прочитав «Жінки» Чарльза Буковскі в перекладі на сербську. Останніми роками моїм улюбленим письменником є Мілан Кундера. Минулий рік був просто переповнений його «Нестерпною легкістю буття». Іще Маркес, який описує кінець кривавих диктаторських режимів. Змінюй назви в його книгах  – і буде Україна.

Якщо брати поезію, то улюблений поет Овідій. Він писав про все: як любовні елегії, так і про якісь державницькі справи. А найбільше я читаю і цікавлюся поезією бітників…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Андрій ЛЮБКА: «Наші люди – це живі артефакти» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Степан Процюк, який, попри чималий літературний доробок, не так давно сам себе визнав письменником, попередив, що зазвичай перше враження про нього може бути помилковим. Справді, початок зустрічі з читачами продемонстрував веселого балагура, який переймається хіба що продажем своїх книг – але аж ніяк не тим, аби відповідати загальним уявленням про мудрих письменників. Говорив не роздумуючи, відповідав інстинктивно. Виглядало – афористично, а почасти й парадоксально. І коли час презентації,  яку можна просто розтягнути на цитати, добіг кінця, залишилося відчуття незавершеності і недоказаності.

А постпрезентаційне інтерв’ю це враження лише посилило. Дослідник глибин підсвідомого, фаталіст і трохи містик – це друге  враження про Степана Процюка.

Понад 20 років тому троє молодих поетів об’єдналися в літературне угруповання «Нова дегенерація». Зараз ви доволі віддалені одне від одного – як у творчості, так і в житті. Як оцінюєте творчий успіх (чи, може, неуспіх) колег по цьому літгурту?

Я переконаний: усе, що відбувається – має відбутися. А що не відбувається – того не має бути. Тож хто міг колись знати, що один з «дегенератів»  Іван Андрусяк стане прекрасним дитячим поетом! А він, як мені виглядає, попри свою епатажність, попри (цитує – авт.) «вухо ван гога у небі порожньому як богородиця…» – все одно тяжів до певної  умиротвореності, сентиментальності. Просто розвинулося те, що в нього було. Той, що писав (цитує – авт.) «ми сякаємось в руку і це називається правила/ а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір…»  став чи не найкращим дитячим письменником в Україні. До речі, він пише не тільки дитячі твори – хоч вони найбільше відомі. У нього є доросла, достатньо драматична, проза – роман «Вургун» його невідчитаний…  Ще один екс-«дегенерат» Іван Ципердюк, завжди писав мало. Але він дуже багато читає. Зараз має посаду журналістсько-чиновницьку – голова обласної телерадіокомпанії. Він , на мій погляд, один з найосвіченіших людей – принаймні, Західної України. У також нього вийшла книжка есеїстики – «Подорожі крізь туман»  два роки назад, у видавництві «Грані-Т» у серії De profundis. Там вийшла і моя книжка есеїстики «Аналіз крові», і книжка Івана Андрусяка «Дуби і леви». І ми навіть здійснили невеликий тур по Україні з презентаціями. Планували його великим, в тому числі і в Харкові, Кіровограді, а вдалося лише в Івано-Франківську, Львові і Києві – щось на кшталт «Нова дегенерація» повертається». Хотіли трохи побавитися, багато говорили про той період – бо ми таки були одними з руйнівників тодішньої стагнації літератури.

Нас  тоді підтримувала Ліна Костенко, сварив Олесь Гончар, і ми здобули на той час – а це початок 90-х – певні літературні  імена. У такий спосіб на нас звернули увагу, наші твори сталі запотребовані. Спочатку в літературних колах, а потім і далі. Я не знаю, як би склалися наші долі, якби не це. Бо я пам’ятаю той досвід безрезультатного ходіння по видавництвах, коли відповідали «Добре-добре, прийдеш завтра, прийдеш післязавтра, добре-добре, пиши-пиши». Я навіть писав у періоді «Нової дегенерації» в одному з віршів «Воно якби Леся Українка та з кашлем зайшла винуватим на порозі редакції, теж би сказали «Добротних поезій багато».

Так вийшло, що мав утворився цей літгурт, і в нього була інша естетика, ніж у літгурту «Бу-ба-бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Вона була більш надривна. Адже то був початок 90-х,  час національної депресії,  надії на Незалежність – а з другого боку це підлість, падіння у прірву, час виживання… Багато людей насправді були на межі злиденності. Не бідності, а злиденності! Скільки тоді поламалося сімей, скільки доль… Не могло тоді не виникнути угруповання в літературі, яке б цього не відобразило. Тоді, коли було вже не до сміху,  й постала «Нова дегенерація».

Ваш роман «Інфекція» був номінований на Шевченківську премію. Зараз ви завершили цикл потужних біографічних романів про українських письменників.  Чи очікуєте, що можливо, якийсь із них також буде висунутий на здобуття цієї премії? Чи важливо це для вас було тоді і тепер?

Що таке премії? В них цікавий, безумовно, грошовий еквівалент. Письменник мав би отримувати якісь премії, чи стипендії. Я несу відповідальність не лише за себе, а й за свою сім’ю, за інших людей. Я ніколи не скаржуся і, мабуть, виглядаю на респектабельну людину. Але письменникам – і мені теж, до речі – іноді ледве вдається зводити кінці з кінцями. Не йдеться, звісно, про голод,  мова про запити нової доби, про дітей, які навчаються… Та  в нас буває така «жабомишодраківка» за премії… Те, що іноді відбувається між письменниками – я собі дозволю це сказати – мені огидно. Огидно! Слово, думаю, доволі містке.

Справді, написана трилогія, і деякі мої друзі висловлюють такі ідеї, щоб мене номінувати на Шевченківську премію. Я проти навіть номінації! Вважаю, що Шевченківська премія в Україні в цих умовах не є мірилом літературного таланту. І я не потребую брати в цьому участі. Це не означає, що в мене немає проблем, але взяти якісь там гроші отакою ціною – для мене особисто це неприйнятно. Минулого року її отримав Мідянка, чудовий поет. Я  нікого не засуджую – тих, хто отримує і бере в цьому участь. Я не оцінюю вчинки інших людей. Я говорю лише про те, що я думаю, якщо Ви мене спитали про це….

Те саме стосується й інших премій в українських умовах. Кожна премія пробуджує купу амбіцій, мішки марнославства у людей. Я ніколи не думав раніше, що в людей є стільки цих не найкращих почуттів. Я такий наївний ще буваю! Дотепер – попри всі свої психоаналізи, занурення в найтонші речі, вивчення різноманітних характерів і патологій поведінки… Бачу, що люди наче збираються жити по тисячі літ, наче очікують нетлінності… Коли похилого віку письменники мають якісь юнацькі амбіції… В мене то викликає принаймні нерозуміння. Треба бути адекватним до ситуації, треба відшуковувати мудрість зсередини.

Я не те щоби проти премій. Премії потрібні письменникам, але в нас то така пародія, що краще не треба нічого. Навколо премій точиться така боротьба, що частина процесу боротьби за них в українських умовах перетворюється на етичне посміховисько.

У більшості ваших творів ви заглиблюєтесь у психоаналіз. Кажучи сленгом, психоаналіз  – це ваша «фішка». Ви його вивчали спеціально, чи це аматорство? Чому він вас так цікавить?

Один час у школі я хотів бути лікарем. Кажуть, у мене в творах присутній «присмак медицини». Але я хотів бути не хірургом – а психіатром. Думаю, це було пов’язано з моїми підлітковими неврозами. Я взагалі вважаю, що неврози має кожна людина, тільки у нас до них ставляться якось неуважно. Я би міг їх у кожного відшукати (сміється – авт.) Тож я цікавився психоаналізом, аби справлятися з самим собою. Це дуже просто – принцип «лікарю, вилікуйся сам». Але я не маю медичної освіти, просто багато читав щодо  цього питання. Звичайно, це все на аматорському рівні. З іншого боку – лікар-психоаналітик, письменник і священик мають щось спільне. Кожен з них в певній площині займається духовими субстанціями. Кожен по-своєму. Не можна бути одночасно одним, і другим, і третім. Але це ті професії, заняття, які мене вабили і романтизували завжди. Хоча я розумів, що священиком не зможу бути в силу певних особливостей характеру (сміється – авт.)

А те, що буду писати – мені завжди давалися такі знаки. Все навколо пов’язувалося з письменниками.  У 2,5 роки я знав напам’ять 40 імен-прізвищ-по-батькові письменників, бабця навчила. Їхав з батьками на курорт і там вперше почув слово «вундеркінд» на свою адресу. У 5 років ще добре не вмів читати, але переказував майже дослівно «Спартака» Рафаело Джованьйолі. Величезними шматками розказував напам’ять вірші – тут і батько докладався, щоб я «Кобзар» знав. Зараз трохи призабулося, але тоді – думаю, що то були певні розпорядження долі.

Я не нагнітаю зайву містику чи метафізику. Я справді вважаю, що були мені певні вказівники. З ким би ти не був, що би ти не робив, чим би ти не займався – є вже певні накреслення. І ким би ти не видавався іншим людям, що би вони про тебе не думали – це не має значення. Є накреслення, і з’являються певні люди на твоєму шляху, певні емоції, які уможливлюють твоє покликання. Якщо це – справді покликання.

Так було і зі мною. Але попри то все, я лише роки три назад почав сам себе називати письменником. Бо коли мене так називали інші – мені було соромно. Мав написаними близько півтора десятка книжок, а я все одно до цього слова ставився якось особливо. Надавав йому якихось більших ознак, ніж воно має. Адже часто письменниками себе називають ті, хто ледве писати вміє.

Аж недавно подумав, що з усім зробленим мною вже можна так називатися, бо якщо мене ще не можна, то кого ж уже можна так називати? (сміється – авт.) Через це мені іноді нарцисизм закидають. Та насправді це захисні маски – щоб не зломитися. Бо в моєму житті було досить багато «можливостей» психологічного зламу, і зловживання алкоголем, я загалом перейшов через речі, які могли для мене дуже сумно закінчитися. В мене є певний життєвий досвід – не висмоктаний з пальця, а пройдений мною. Я знаю, що таке людина, яка балансує на межі. І що таке, коли не можна зробити ні крок вправо, ні крок вліво. Одна з перших моїх книжок есеїстики називалася «Канатоходці». Є чимало людей, які – «канатоходці».

До речі, саме в «Канатоходцях» ви писали: «Найважливіша прикмета нашого часу – це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Це було 2007-го. Що змінилося відтоді?

А йдеться не тільки про Україну. Нас заполонює несправжність, гламурна культура. Телебачення – це переважно тотальне оглуплення. Імперія насолод оглуплює людину, а людина часто цього навіть не усвідомлює. І чим вона тоді відрізняється від фауни? Коли прагнеш тільки насолоди, без жодного духовного життя – то у фауністики часом буває більше проявів духовного,  чи принаймні душевного. Великі імперії насолод і корпорації розваг шукають великих заробітків і грошей.

Капіталістичний світ має свої страхітливі речі. Гроші, чистоган – це насправді страшно. Де людина в тому чистогані? Хто долари в могилу забрав, хоч один? Ніхто. Все одно всім доведеться вмерти. І в цій бездушності живемо. Це страшні речі. Це мільйони роботів-автоматів, які йдуть з посмішками не просвітлених, а – шукачів насолоди. Але переважна більшість з них мають шанси на пробудження. Треба тільки внутрішньої спонуки.

Оці «пантери», наші інстинкти, можуть ходити і вулицями Токіо, і Лондона, і Цюріха. Але там вони так закриті, в зоопарках – це я алегорично говорю. У багатих країнах  ці проблеми «пригладжені», але це все і там є. Людські інстинкти, бідність, страхи… А в нас вони вільніші, ці інстинкти. А є ж ще бідніші країни від України. Є місця, де стріляють…

Усе людське життя – часто жорстоке, бездушне. І навколо і ліс, і джунглі. Як з тих «джунглів» прориватися і шукати виходу? Намагаюся також і про це писати. Шукаючи виходу сам, можеш щось сказати іншим. Дуже тих «джунглів» багато. Здається, що з ними неможливо боротися. Треба мати багато особистої мужності для цього всього…

Як з таких глибин, пошуків, неврозів і «джунглів» вам вдається вибратися для того, аби написати щось таке добре і мирне, як повісті для підлітків ( «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце», «Аргонавти»)? Адже це також ваш досвід?

Звичайно, коли я писав трилогію про Марійку і Костика, я мусив «жити життям підлітка». Це як свого часу писав Бунін: «Я хочу бути балериною, щоб відчувати те,що відчуває балерина. Я хотів би бути собакою, і відчути те, що вона». Я теж хотів би бути, припустимо, барменом, і відчувати те, що він.

Я ходжу в спортзал і намагаюся дізнатися, чим живуть і що відчувають оті молоді спортсмени, які там займаються. У них своя субкультура, культ тіла, впевненість у собі. Свого часу в силу різних причин спілкувався з лікарями, також засвоював якийсь їхній професійний сленг. (От наприклад, «панахида» – це коли черга до лікаря). Мені цікаво говорити з людьми, які мало що знають про мене, які не ходять на мої презентації, кому байдуже, чим я займаюся. Цікаво знати, що вони відчувають, і боротися із власним марнославством (сміється – авт.).

А  повернутися у вік підлітка, згадати про своє перше кохання, ту дівчинку, яка довгий час і не підозрювала про мої почуття… Так, це треба побути ним, Реанімувати в собі той час. Інакше це неможливо би було написати. Я в одному зі своїх віршів писав: «Поможіть знайти Маленького Білого Хлопчика, падре Фелліні, ваше сіятельство!» Звичайно, що в мені є цей Хлопчик Маленький.

І якщо цей Хлопчик в мені помре – це для мене буде трагедія. Коли я стану дорослим дядьком, в якому помер Хлопчик – тоді все, кінець. Я пильную його в собі. Нехай я щось епатажне чи специфічне можу інколи говорити, але тільки би він в мені був.

Ви читаєте коментарі в інтернеті – наприклад, до рецензій на свої твори? Вам там багато що закидають. Наприклад, що ви ображаєте Галичину.

Оскільки цих коментарів  не є тисячі, то переглядаю. Не пам’ятаю закидів про образу Галичини, але я бачив інші коментарі. Навіть такі, які модератори видаляли потім. Навіть прокляття. Після таких «образу Галичини» сприймаєш легше. Кожен може писати що завгодно. Бачив багато коментарів такого штибу і про інших письменників –і про Забужко, і про Андруховича, і про Василя Шкляра… Як до такого ставитися – або не читати, або переглядати і тим не застановлятися. Література – то «жінка» жорстока, вона потребує і певної психічної сили. Це коли йдеться про так звану велику літературу, як і великий спорт. А не так, що для родичів видав збірочку, проплатив гроші, пороздавав… У таких випадках не журишся ні за рецензії, ні за продажі, ні за коментарі… Але тоді це не література, а щось інше.

До речі, як ваші родичі ставляться до того, що ви – письменник? Дружина?

То запитання було би до них ліпше. Але я відчуваю, що – терпимо (посміхається – авт.).

Якими мовами перекладаються ваші книжки?

Саме зараз не хотів би багато говорити, тому що про це краще говорити тоді, коли книжка вийшла. Перекладаються, але це ще в процесі. Свого часу роман «Тотем» вийшов азербайджанською.  Письменник і видавець Ельчин Іскендерзаде  запланував  щось перекласти для видавництва «Вектор». Йому порекомендував кілька книжок, серед яких і мою, письменник Сергій Грабар, його приятель. Він почав читати «Тотем», українську розумів, бо славіст. Йому сподобалося,він ще мені дякував. Висловив дуже багато компліментів, але зважаючи на схильність східних народів до пишномовства, я зробив висновок, що мій роман був йому лише симпатичним у процесі роботи.

Членство в Міжнародному ПЕН-клубі – чим воно для вас важливе?

ПЕН-клуб – це міжнародне співтовариство.  Якось я подумав: я живу в країні, яка не є демократична і вільна. І тут письменник має мати хоч якийсь мінімальний захист. Чи насправді щось допомогла би реально  міжнародна письменницька організація   – не знаю. Взагалі-то кожна людина не надто захищена в цьому світі, навіть найбагатша. Кожна по-своєму. Це метафізичні речі. Та все ж…

Критики ділять вашу творчість на періоди. А ви?

Я ніяк не ділю. Знаю лише, що період біографічних творів закінчився. А якщо критики ділять інакше –  така в них робота. Розумієте, є безліч рівноцінних правд. У них своя, в мене своя, в кожного читача – своя.

У вас оригінальний срібний перстень з каменем. Прикраси теж певною мірою характеризують людей. Чому саме такий перстень? Чому срібний, чому не звичайна обручка?

Золото видається мені трохи вульгарним металом. Срібло захищає від деструктивних енергій. Вбирає чорноту і порожнечу. Мені доводиться багато виступати публічно перед людьми, бути в оточенні різних енергій. Часом після публічних виступів буває відчуття спустошеності. Дуже відчуваю, коли до мене погано ставляться. Так що мій перстень для мене виконує для мене таку певну символічну, але захисну функцію.

Що за камінь у ньому?

Є різні версії щодо цього. І я міг би це легко перевірити в ювеліра, але не хочу. Нехай у кожному випадку, для кожного зацікавленого це буде інша відповідь. І для мене також.

Ви багато в чому такий – не хочете знати щось до кінця?

Я просто занадто багато що до кінця інтуїтивно знаю…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Експромтні афоризми Степана Процюка з презентації

Купувати книжки – це одна з форм духовного життя

Для мене література – це моя наречена.

Кількість книжок не є мірилом літературного успіху.

Бути письменником в Україні – це потребує особистого стоїцизму.

Якщо письменник не є ідеалістом – гній кидати, а не письменником бути!

Є люди з провінційною самодостатністю.

Будь-які форми занурення у  підсвідомість мають свою розплату.

Сором’язливість повертається тяжкими неврозами.

Здається, я трохи розумію, звідки береться ненависть.

Психоаналіз не приносить щастя. Всі панацеї – в нас самих.

Запис Степан Процюк: «Є безліч рівноцінних правд…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Це науково-публіцистичний твір, – розповіла авторка. – Спрямований на студентів, аспірантів, науковців. Я намагалася зробити виклад читабельним і для широкого загалу. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі перша книжка, присвячена Кожелянку. Я додала сюди спогади про Василя і власний – теж, вірші, присвячені йому, різні цікавинки.

Матеріали для публікації Антоніна збирала п’ять років. Деякі уривки текстів Кожелянко сам читав і коментував, отож, окремі його відгуки надруковані у книзі.

На думку авторки, Василь Кожелянко отримав за життя свою порцію визнання, читацької уваги та критики. Але відміряну і не дуже щедру. Тому вона переконана, що доки у Чернівцях та інших містах живуть друзі, знайомі, видавці та читачі Василя Кожелянка, у нас є спогад, а у Василя – майбутнє.

– Василь Кожелянко – це не минуле, Василь – це сучасне і майбутнє, – наголосив під час презентації Ігор БУРКУТ, політолог. – Мені доводилося спілкуватися з ним. І тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, я думаю: «Господи, а чим ми займалися, замість того, аби сісти та поговорити?» Про Василя можна багато говорити, та я би хотів сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером був прекрасним політологом, бо дуже глибоко розумів ті події, що відбувалися у світі. Я гадаю, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Бо це – письменник, який відкриває перед нами майбутнє.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Письменник, що відкриває майбутнє Або Апокаліпсис Василя Кожелянка спершу з'явиться на Медіа-Версії.