Добре відомий – і не лише чернівчанам – режисер Петро КОЛІСНИК після тривалої перерви знову дебютував у Чернівецькомуоблмуздрамі. Цього разу не лише як режисер, але й як автор інсценізації роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли як ясла повні?», яку під назвою «Трагедія бунту» Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр представив минулими вихідними, 26-27 січня. Ще один прем’єрний показ відбудеться в неділю 3 лютого.

У виставі на 2 з половиною години Петро Колісник разом зі своєю командою, як упевнено називає він своїх акторів, досліджує головну колізію роману: трагедію вольнолюбної людини, яка не змирилася з неволею, але не знайшла, як вирватися з неї. Трагедію людини, яка ніби й мала певні моральні засади, але переступає через них, шукаючи виходу з безвиході.Варто зауважити одразу, що Петрові Коліснику і як авторові інсценізації, і як постановнику, вдалося впоратися з великим прозовим матеріалом. Вистава вийшла хоча й не надто короткою за сучасними мірками, але водночас компактною й динамічною. 

Відкриття та дослідження для глядача починаються водночас з відкриттям завіси. На сцені – загорожа з жердин з умовною стелею у вигляді клітки з таких же жердин, усе це «приправлене» умовним-таки сіном (художник-постановник – заслужений діяч мистецтв Петро Магратій).І що далі рухається дійство, все більше розумієш: усе це – символ замкненого кола, в якому століттями перебувають українці.

Оригінальна музика, написана диригентом оркестру театру Володимиром Шнайдером, також вдало супроводжує виставу, наголошуючи на особливих моментах дії.

Вистава багатофігурна, але масовки у класичному розумінні немає. Кожний персонаж, починаючи від матері Чіпки (цю роль грають по черзі заслужені артистки Лариса Попенко та Діна Анепська) і до станового пристава (заслужений артист В’ячеслав Стаханов) має у цій сценічній абетці своє призначення, свою роль, яка водночас працює на головного героя, Чіпку.Не втримаюся й назву всіх решту: у 2-х складах грають заслужені артисти України М. Гоменюк, Б. Братко; актори: А. Циганок, А. Топорівський, О. Дадус, П. Мегера, Н. Кавулич, С. Винарчук, К. Юрковська, М. Тимку, К. Король, К. Зборлюкова, В. Барановський, Г. Руденко-Краєвський, Д. Леончик, В. Глазнєв, А. Козир, М. Романова, Л. Надкернична, Н. Губко, Ю. Рижкова, Б. Марко, Н. Гоменюк, М. Дадус, І. Кошман, В. Престаш, В. Приходько, О. Довгань.  

Коротка газетна рецензія не дає простору для аналізу кожного персонажу, зауважу лише, що кожний з них має свої, індивідуальні риси, але працює на загальний задум. Щодо масових сцен, зауважу, що вже на першому показі не помітила ні збоїв, ні «провисань».

Ще одна важлива деталь – реакція глядацького залу на виставу. От є такий вислів «затамувавши подих» – саме так можна схарактеризувати, як сприймалася ця важка в моральному розумінні вистава. Тож марно стверджувати, що нашомуглядачеві подавай лише комедію: нашому глядачеві треба давати високе мистецтво. І особливо приємно було, що в залі сиділо багато молоді.

І нарешті, до найтрагічнішого – головного героя. Особисто мені було надцікаво, яким буде Чіпка у виконанні Олексія Надкерничного, адже не всі з його акторських робіт сприймаються однозначно. Він і сам зауважує,що найбільше боявся повторитися. Але творча робота Олексія з режисером Колісником дозволила нам побачити людину, яка на початку мала звичайні людські прагнення, та найбільше хотіла Правди. Настільки хотіла, що у своєму намаганні добитися тієї Правди непомітила, як переступила межу до Кривди.Олексієві Надкерничному вдалося передати цей рух особистості від свого роду мрійника до розбійника. Він навіть зовнішньо змінюється, набуваючи до фіналу рис ніби хворої, випаленої з середини людини. Апофеоз цієї трагедії – у фінальній сцені, коли через зал і через сцену ведуть зв’язаних товаришів Чіпки і його самого. Ведуть крізь натовп односельців, які мовчки розступаються. Між в’язнями й односельцями тепер – пролита кров…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Прем’єра від облмуздрама: Бунт – це завжди трагедія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо замислитися, чому в шкільні роки ми не сприймали з цікавістю роман Панаса Мирного «Хіба ревуть  воли, як ясла повні» – і як тільки не варіювали ми імення Чіпки – та  спробувати відповісти собі чесно, то зрозуміємо, що у підлітковому й юнацькому віці, коли в житті відносно мирний період, ми мало цікавого бачили в бунтарі Чіпці, якого штамповано подавали нам як «пропащу силу, якій так не вистачало керівництва «спрямовуючої партії».

Через багато років  режисер Петро Колісник повернувся до твору Панаса Мирного й створив його інсценізацію. Як розповідає Петро Денисович, головним для нього було показати вибір героя між правдою і кривдою, який постає перед кожним у період реформ, коли старе вже знищене й розвалене, а нове ще невідомо яким буде. Та ще й коли реформа виявляється не такою справедливою, як мріялося людям… У своєму бажанні боротися за Правду Чіпка переступає тонку моральну рису й опиняється на боці Кривди. Назву «Трагедія бунту» режисер  – автор інсценізації пояснює своїм бажанням уже в назві показати головний посил постановки. За його словами, він ніколи не дає готових відповідей читачам, лише ставить перед ними проблему: «Я і не люблю такого театру, який вказує шлях. Бо для кожної людини є свій індивідуальний шлях. Просто людина має брати відповідальність за свої вчинки, не переносити її на інших. От Чіпка образився і переніс свою злобу на матір, на сусідів, на друзів. Тобто все навколишнє середовище стало для нього чужим і воно відповіло йому тим самим. Це дуже складна ситуація. Як кажуть, «Не дай Бог жити під час реформ», бо ламається все. І тут людина губиться», – сказав Петро Колісник.

У головній ролі глядач побачить Олексія Надкерничного. Режисер-постановник вважає, що він не помилився у виборі актора на роль Чіпки і що в процесі репетицій у нього сформувалася справжня команда однодумців. Для самого ж Олексія найбільшим ризиком у роботі над образом Чіпки було не повторити Саву Жижияна з постановки «Земля» за О.Кобилянською.

Цікаву сценографію вистави створив Петро Магратій, поєднавши атмосферу часу з сучасними сценічними засобами. Прибережу до прем’єри асоціації, які склалися при перегляді репетиції.

А диригент театрального оркестру Володимир Шнайдер створив до вистави оригінальну музику. Адже вимогливий Петро Денисович не захотів обмежитися підбором фонограми.

Побачити ж і почути, що вичитав Петро Колісник у творі Панаса Мирного, можна буде  вже цієї суботи-неділі 26-27 січня і  далі 3 лютого на прем’єрі вистави Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської «Трагедія бунту».

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з Інтернету.

Запис «Трагедія бунту» від Панаса Мирного і Петра Колісника спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли він виходить на сцену, жінки затамовують подих», – написано в одному з відгуків на прем’єру «Зірки без імені», вистави, в якій Циганок у ролі Грега виходить лише в другій дії… Залишимо «за дужками» зовнішність, зауважимо на абсолютній природності актора: він грає – як дихає, живе у «запропонованих обставинах».

Свій новий сезон – із космічним знаком двох безкінечностей, 88-й – Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської розпочинає цієї суботи, 1 вересня, виставою із «космічним ухилом» – «Зірка без імені» румунського драматурга Міхая Себастьяна. Наступного дня, 2 вересня» наш сьогоднішній співрозмовник виступить в ролі герцога Орсіно у шекспірівській «Дванадцятій ночі». У передсмаку нових театральних подій пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з актором Андрієм Циганком.

– У середині минулого сезону Ви блискуче повернулися до трупи Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської – після перерви майже у чверть століття… Як це – вдруге ступити в ту ж ріку?

– Почнімо із того, що в цій річці вже зовсім інша вода. Практично від того театру, з якого я пішов майже 25 років тому, залишилися лише стіни, приміщення…  Когось уже немає з нами, хтось пішов з театру, дехто змінив професію, залишаючись у театрі. Як відомо, театр будується режисером. Я прийшов у новий театр…

– Як відбулося Ваше повернення? Чи важливо це для Вас?

– Від того моменту, як остаточно закрився театр «Голос», минуло більше року. Я стояв на обліку в центрі зайнятості і навіть подумував, чи не оформити пенсію за вислугою років (тоді існувала така можливість, тепер вона скасована). Усі мої друзі та знайомі майже в один голос сказали: «Ти що, дурний?». Хоча я навіть знайшов би, чим займатися на пенсії: скільки книг можна прочитати, скільки зіграти на фортепіано, яке я нарешті придбав собі…Цілий список у мене є фільмів, яких я ще не подивився. Мені б не було нудно на пенсії. Я завжди знаю, чим заповнити свої дні. Навіть не надто переймаюся розміром можливої пенсії, бо я невибагливий у побуті. Мені завжди не вистачає часу на все, що я хотів би зробити.

От буває, зустріну на вулиці людину з обмеженими можливостями… Запитую сам у себе: «Що страшніше  – бути сліпим чи глухим? І друге для мене страшніше, бо не можу існувати без музики.

Але театр переміг. Тоді, взимку, зустрівся випадково з Людмилою Скрипкою – і вона запросила мене до театру. Хоча обов’язкове прослуховування таки проходив…

– Бачила практично всі Ваші роботи у театрі «Голос». Як Ви долаєте різницю між камерним «Голосом» і великою сценою облмуздраму? Адже спосіб спілкування з глядачем зовсім різний – як і різний вплив на глядача…

– Різниця, звісно, існує, але для мене це не краще і не гірше. Робота актора – жити у запропонованих обставинах. Та й починав я як актор і дев’ять років працював саме в обласному муздрамтеатрі… Потім з’явилася потреба якось змінити своє життя – і ми пішли. «Голос» ми зробили практично з нічого, за кілька місяців… Ніхто ж тепер не згадує, який це був обшарпаний підвал. А тоді, в 90-х, коли практично не було нічого – ні грошей, і матеріалів, ми зробили усе навіть не з нуля, із якоїсь мінусової позначки. І десять наступних років ми з Петром Колісником самі робили театр: не лише постановки, все-все – бухгалтерія, податки, костюми, той мінімум декорацій…

Починали з вистави «Санта-Крус» швейцарського драматурга Макса Фріша. Поставити цю п’єсу – давня мрія Петра Колісника. Але за певних матеріальних обставин «Сад хризантем» випередив «Санта-Крус»…

– «Безіменну зірку» бачила у «Голосі». І нинішній Ваш Грег – зовсім інший…

– Навіть не намагаюся порівнювати. Різні режисери, різне бачення матеріалу, хід думок, навіть жанр постановки – і звідти інші завдання для актора. Решта стає зайвим. Та що казати, одна й та ж постановка – щоразу різна.

– Петро Колісник – саме Ваш режисер?

– Однозначно. Мабуть, у житті кожної людини є свої провідники. У мене таких троє. Першим у часі був учитель музики Дмитро Федорович… Я виріс у невеличкому гірницькому містечку Орджонікідзе (нині Покров). Воно оточене кількома кар’єрами з видобутку марганцю. І от у такому місці в мене виникає пристрасне бажання займатися музикою, вчитися грати на фортепіано. Купити інструмент для нашої родини було справою непідйомною. Батьки запропонували акордеон. В музичній школі молоденька вчителька запропонувала моїм батькам для мене клас скрипки… Я погодився, бо якщо не фортепіано, мені було все одно, на чому грати. А  Дмитро Федорович не тільки займався з нами музикою, він учив нас дружити, допомагати одне одному, поступатися, підтримувати… На заняття з ансамблю, які він вів по неділях, ми поспішали, як на свято… Феєрична історія! У мене з музичної школи залишилося не менше друзів, ніж із загальноосвітньої.

Другою такою важливою людиною була Валентина Іванівна Зимня, яка набирала курс у рік мого вступу. Уявіть собі, я до того жодного разу не був у театрі, не бачив жодної вистави. Весь досвід – ранки в дитячому садочку й шкільні концерти. І вона повірила в мене. Валентина Іванівна – справжній вихователь. Не лише акторів, просто людей. Вона розкривала нашу людську сутність. Актором же неможливо стати, якщо не відкриєш у собі повної клавіатури людських знань і почуттів…

І третій, звісно, – Петро Колісник. Він забезпечив моє професійне становлення. Змусив зрозуміти,  що я є в театрі і заради чого. Театр – не забавка. Петро Денисович не бере до постановки матеріал, який йому «не болить». Глядача треба вести, призвичаювати його до роздумів, навчати вибудовувати власну особистість, виховувати його на гарній драматургії. Сенс життя – збагатитися духовно… Театр спрямований на вдосконалення людини.

– Кілька разів спостерігала за Вами просто на чернівецькій вулиці. Таке враження, що Ви рухаєтеся ніби в якійсь капсулі, відокремлений від перехожих…

– Навмисне цього не роблю, але ж завжди є про що подумати. Ми долаємо потоки інформації, забуваючи спитати себе, що таке щастя. Дивлюся інколи на молодих дівчат – вони не живуть своїм природним життям, крокують, як на подіумі, навіть не здогадуючись, що хода моделі – не приклад для поведінки, а елемент шоу…

Натомість для актора деякий навіть аскетизм у побуті – можливість накопичувати внутрішне, класти у свідомість, як у скарбничку, аби потім використати в якійсь роботі.

– Які плани та нові можливості очікують на Вас у новому сезоні?

– Одна робота – точно безмежно важка й цікава: Петро Колісник ставитиме за власною ж інсценізацією «Хіба ревуть воли як ясла повні»… Ще одна давня мрія Петра Денисовича. Нібито хрестоматійна річ, але я зрозумів її цілком, уже прочитавши текст інсценізації  Колісника: у радянській школі нам  викладали «що належить», пристосувавши твір до «класової боротьби і соцреалізму».

Петро Колісник – справжній професіонал, він має Дар Божий. В нього не буває нецікавих вистав, бо він не бере поганий драматургічний матеріал. І жодних халтур. Завжди працює на повну!

До дня народження Ольги Кобилянської робитиме виставу колишній наш чернівчанин Василь Вовкун, який нині є головним режисером Львівської національної опери. Тож принаймні до Нового року роботи вистачить.

– Ви режисерський актор? Адже є актори, які не вміють «підкорятися» режисеру, гадають, що вони краще розуміють свою роль…

– Однозначно: режисер та актор – різні професії. Режисер замислює виставу, вибудовує її, актор має це втілити в конкретному образі.  Актор – виконавець. Автор вистави – режисер. Хоча у фіналі квіти дістаються саме акторам… (сміється) Така особливість професії.

Дуже важливо, який партнер працює з тобою у виставі.  Якщо відчуваєш дует з партнером, це щастя. Натхнення від можливості дихати разом зростає в геометричній прогресії!

– Якої ролі Ви ще не зіграли?

– Мені цікаве все, над чим працюю. Узагалі життя в усіх його проявах. За понад 30 років служіння в театрі зіграно багато ролей, і в кожній викладався. Звісно, що не всі ролі однаково вдалі – тут чинників дуже багато… Дуже люблю «Батьківські пороги» за Григором Тютюнником: глибока річ, багатопланова, є що грати.

Думаю, що неправильно мріяти про якусь конкретну роль: а раптом мрія здійсниться і виявиться, що ця роль не для тебе? Доречніше говорить про ролі зіграні, про те, що вдалося, що не вдалося…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з архіву театру.     

Запис Андрій ЦИГАНОК: «Театр дає можливість бути вільним» спершу з'явиться на Медіа-Версії.