«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Трохи з минулого. Особистого. Першу книгу Вернона Кресса, яку прочитала, це була «Моя первая жизнь. Невыдуманная повесть», яка вийшла у видавництві редакції журналу «Зелена Буковина» у 2008 році. А потім (2016) була фотовиставка «Крізь Скельця» пані Людмили Айгаре, яка подарувала нам свій погляд на світ Петера Деманта, я б сказала «світ Вернона Кресса очима зачарованої пані». Пам’ятаю також на цій виставці два альбоми з калькованими фрагментами мапи Чернівців з австрійського військового архіву (Kriegsarchiv, Відень) та надрукованими фрагментами текстів книги «Моє перше життя»…

Презентоване у целанівському центрі видання «Першого життя» вже третє, але це перше повне видання повісті, в яку увійшли нові глави із архіву автора.

Вернон Кресс – це літературний псевдонім російського письменника, громадського діяча, в’язня таборів ГУЛАГу Петера Деманта (2.08.1918, Інсбрук – 11.12.2006, Москва), дитинство, юність і молодість якого пов’язані з Чернівцями. 11 грудня минуло 13 років із дня смерті цього легендарного чернівчанина, який є одним із творців чернівецького міфу. Власне, в автобіографічній повісті «Перше життя», що зображує зокрема Чернівці 20-х–40-х років ХХ століття, переплітаються правда і вигадка. І водночас це важливе свідчення про ті Чернівці, які після 1945 року зникли, а подальші долі багатьох чернівчан склалися драматично, а то й трагічно, як і самого Петера Деманта.

Автобіографічну повість «Перше життя» Петер Демант писав паралельно з романом «Зекамерон ХХ», що в українському перекладі Оксани Пендерецької вийшла також у «Видавництві 21» (2013).
Книжка «Перше життя. (Не)вигадана повість» вийшла за сприяння Чернівецької міської ради у рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.

Про видання розповів його редактор та упорядник журналіст Юрій Чорней. Модерувала презентацію літературознавець Інга Кейван.

Чому Петер Демант лишився у Радянському Союзі, про готель, де працювала німецька місія, про розставання з сестрою у 1940-му і зустріч 1989-го …

Про обставини фактичні і ті, що дарує доля: стаття в газеті «Дзеркало тижня» про Петера Деманта /Вернона Кресса/ Юрія Чорнея «Гулагівський романтик Петер Демант», геолог Віктор Макаревич, дружина письменника Ірина Вєчная, яка отримала газету від Макаревича, мер Микола Федорук і поїздка до Москви… Містика, реальність і про все, що незаперечним чином посприяло виходу цієї нової книги…

Дякуємо за презентацію, за щирі спогади, розкриті і нерозкриті таємниці, чекаємо на нову вже власну книгу Юрія Чорнея про життя Петера Деманта.

Більше фото з презентації книги Вернона Кресса «Перше життя» за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ ВЕРНОНА КРЕССА «ПЕРШЕ ЖИТТЯ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація у Чернівцях книги Вернона Кресса «Перше життя»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського вже багато років серед приватних книжкових колекцій відомих чернівчан зберігає справжню родзинку для бібліоманів – домашню бібліотеку Петера Деманта – чернівчанина, який народився 2 серпня 1918 року в Інсбруку (Австрія), провів дитинство і юність у Чернівцях, найкращі роки молодого й зрілого життя – у сталінських концтаборах, і відійшов у вічність 2006 року у Москві. Надзвичайно освічена, інтелігентна людина не зламалася від випробувань долі, але знайшла у собі сили й снагу написати про все у художній прозі від псевдонімом Вернон Кресс. Підкреслимо, художній, бо мемуарами це точно не назвеш… Його твори, як підкреслив дослідник біографії й творчості Деманта-Кресса історик і журналіст Юрій Чорней, відкриваючи одні завіси, тут-таки накидають їх на інші таємниці…

І рівно сотого дня народження Петера Деманта до затишної теперішньої домівки його книжок  – Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського – зібралися шанувальники його письменницького таланту і його непересічної особистості. Вечір пам’яті не обійшовся без подарунка ювілярові – презентації віртуального опису його книжкового фонду, який усі охочі зможуть знайти на сайті Муніципальної бібліотеки в розділі «Книгозбірня Петера Деманта» та за адресою https://skfb.ly/6AA99.

І без усякої містики: Петер Демант того вечора був із нами. Відеофільмом. Книгами. Оповідями. Спогадами.

Вл.інф.

Запис Невловимі таємниці Петера Деманта спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це вже п’ята фотовиставка Людмили Айгаре у Чернівцях…

Фотовиставка “Крізь Скельця” присвячена Чернівцям між двома світовими війнами. Таким, як їх змальовує у своїй книзі “Моє перше життя” (“Моя первая жизнь”) Петер Демант, який писав під псевдонімом Вернон Кресс. 2016-го минає десять років, як його не стало. А 2018-го будемо відзначати 100-річчя від дня його народження.

Фотозвіт про відкриття виставки за посиланням – КРІЗЬ СКЕЛЬЦЯ…

Браво!
Спасибі, пані Людмило, за Ваш унікальний, метафізичний погляд на Чернівці і чернівчан…
Далі буде…

Тетяна Спориніна,
фото автора і Sergyis

Запис Фотовиставка “Крізь Скельця” від Людмили Айгаре спершу з'явиться на Медіа-Версії.