Керівниця простору Анна Негрило за кілька воєнних місяців запалила своєю невгамовністю не лише родини переселенців, з дітками яких займається щодня, а й цілий Новодністровськ. На заняття, які вона проводить з дітьми ВПО, просяться і місцеві – і малюки приходять сюди із задоволенням. Підлітки радо долучаються до перегляду і подальшого обговорення фільмів, які демонструють у залі приміщення простору, дружнього до дитини, мами разом з дітьми – до майстер-класу зі скрапбукінгу, який тут проводить волонтерка «Карітасу», а нещодавно батьки вихованців простору навіть організували тут самодіяльний театр і зіграли для дітей казку «Ріпка»!

«Для того, щоб утвердитися у своїх театральних спробах, мусимо не лише самі вправлятися, а й навчатися у досвідченіших майстрів, – розповідає Анна Негрило про ідею «театральної зустрічі на Дністрі». – Дізналися про проєкт «Марко з Котигорошівки» відомих чернівецьких театральних гуртків – «Театру юних чернівчан» міського палацу дітей та юнацтва і студії «Бу-бу-бу» Чернівецького центрального палацу культури, замахнулися на організацію гастролей. Режисери з акторськими колективами радо відгукнулися. І не обійшлося без Божого втручання – усе вдалося за сприяння «Карітас Чернівці»!

Вдалося навіть більше, ніж планувалося. На оголошення про майбутню виставу відреагували не лише мешканці (постійні чи тимчасові) міста Новодністровська, а й охочі із сусідньої Сокирянської ОТГ. Знайшли транспорт і привезли на «Марка з Котигорошівки» ще юних глядачів з родин ВПО і не тільки! Зал Будинку народної творчості і дозвілля «Молодіжний», сцену якого апробовували юні чернівецькі актори, був повний! (Окрема подяка за цей палац – його директору Паламарчук Віктору Семеновичу).

«Подія, можна сказати, історична для нас – каже режисерка, керівниця гуртка «Театр юних чернівчан» Інна Даніліна. – Лиш у червні відбулася прем’єра «Марка…», а вже у серпні – перші гастролі! У нинішні складні часи це удача. Адже через карантини і війну мистецьке життя взагалі майже завмирає. Але ж діти ростуть, розвиваються у грі, і мусить розвиватися їхня уява, творчість. Тому ми продовжуємо працювати з дітьми і для дітей. І для дорослих, звісно, також».

Режисерку підтримує керівник студії «Бу-бу-бу» Іван Данілін:

«Такий швидкий шлях від прем’єри до перших гастролів – це нам винагорода за те, що до прем’єри ми йшли дуже довго – майже півтора роки репетирували – більше онлайн, ніж вживу через ковідні карантини, – сміється актор і режисер. – Уже цього року ми мали би поїхати на театральний фестиваль «Від Гіпаніса до Борисфена» в Очаків на Миколаївщину – але війна унеможливила поїздку. Та фестиваль відбувся – хоч і онлайн, і наша «Котигорошівка» взяла там Гран-прі. Буквально півтора тижні тому ми грали цю виставу і в рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» на підтримку окупованого Херсона. І вже зараз – у Новодністровську, де серед глядачів були дітки з банером «Ми вдома, в Україні». Мистецтво не спинити, і ми вдячні тим, хто це розуміє і робить наші зустрічі з глядачами можливими».

Окрім сприяння інтеграції родин вимушено переселених осіб у громаду і їхній адаптації до мирного життя, привезена в Новодністровськ вистава «Марко з Котигорошівки» у постановці чернівецьких режисерів Івана на Інни Даніліних створила в Новодністровську атмосферу свята і новизни, і принесла величезне взаємне задоволення від спілкування.

Маріанна Антонюк,

«Карітас Чернівці»

Запис У Новодністровську «Карітас Чернівці» об’єднав мистецтвом дітей з трьох ОТГ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До кінця серпня тут планують заселити сімнадцять сімей вимушених переселенців із східної та південної України, які втекли від війни на терени Західної України.

Про це повідомила «ВЗ» (у рамках престуру Харківського пресклубу) начальниця відділу економічного розвитку та міжнародного співробітництва Хотинської міської ради Люба Петрова.

Це територія колишнього інтернату. Його розформували після реформи децентралізації, бо був брак дітей, — каже пані Люба. — Зараз у Хотині поселено 2 тисячі 380 переселенців із Миколаївської, Харківської, Чернігівської, Херсонської, Луганської, Донецької областей. Є переселенці навіть із Житомирської області.

Дехто заселився у приватних будівлях мешканців Хотина. Хтось мешкає у місцевих безкоштовно, дехто просить за оренду 2−3 тисячі гривень. Зараз орендувати квартиру в Хотині складно, є шалений попит від біженців. Також у Хотині переселенці мешкають у бюджетних хостелах. Це ті, які не мають грошей на оренду. Далі люди з Хотина ідуть до Румунії, кордон поруч.

Левова частка переселенців знайшли роботу в Хотині — на релокованих підприємствах із східної України. Люба Петрова каже, що частина біженців навідріз не хочуть тут працювати, їм вистачає фінансової допомоги від міжнародних фондів. Тому мерія Хотина вирішила, що з 1 вересня усі переселенці, які мешкають у комунальних установах міста, будуть сплачувати комунальні послуги. Зараз вони мешкають безкоштовно та отримують від благодійників їжу, ліки, одяг, техніку…

Люба Петрова показала кімнати, де заселяться переселенці. Кімнати мають орієнтовно по 20 квадратних метрів. В окремому приміщенні будуть душові кімнати, місце для прання одягу.

Запис Хотин готовий надати окреме житло 17 родинам переселенців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники події, внутрішньо переміщені українці та українки з Запорізької, Харківської, Донецької та Луганської областей, самі взяли участь в приготуванні буковинської ухи на молоці, почули розповіді про буковинські кулінарні традиції, насолодились буковинським гумором та заспівали пісень – ну і, звісно, частувалися запашною і наваристою стравою.

Майстер-клас та частування буковинською юшкою на молоці організувала ГО «Буковинська медична громада», а провів відомий у Чернівцях громадський діяч, закоханий у свій край, його історію, у минулому – депутат міської ради та чиновник  Юрій Бурега.

Подія є частиною проєкту «Почни життя спочатку» від ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис На Буковині переселенці вчилися готувати юшку на молоці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 2014 році росіяни вже намагались захопити її рідне місто. Три місяці пробув  Сєвєродонецьк в окупації, однак тоді тікати від війни Лариса та її сім’я не наважились. Тепер атаки значно цинічніші – російські війська обстрілюють лікарні, дитсадки, житлові будинки.

Ларисі 45 років. Жінка працювала прибиральницею у відділку поліції. У вільний час доглядала батьків похилого віку. Жили звичайним життя, поки до України не ввірвалися рашисти.

«24 лютого о 7 ранку я йшла на роботу. За звичкою зупинилася в улюбленій кав’ярні, аби випити каву. Раптом у мене задзвонив телефон, то був син, він мешкав у Києві. Я здивувалась та навіть трохи злякалась, і не дарма. Ці рокові слова «Почалась війна» я почула від власної дитини. Жодних думок не було: не вірилося тоді. Я допила каву, зателефонувала своєму чоловікові, дізналася, що все в порядку та пішла на роботу».

Коли Лариса підійшла до будівлі, то одразу побачила, що всі працівники були вже при озброєнні. Але вона ще й тоді не зрозуміла серйозності всієї ситуації. Через годину місто почали обстрілювати. Аби технічний персонал не заважав поліціантам, Ларису відпустили додому.

«Я дуже хвилювалася за батьків. Тато на візочку, мама ледве ходить. Їм вже під 90 років. Куди ж вони самі, тим паче в таких обставинах. Тому я побігла до них. Зателефонувала чоловікові та запропонувала перенести всі речі до батьків.

Проте серйозних думок та планів на евакуацію ще не було. У повномасштабну війну не вірилося. Думала, що вже бачила війну 2014-го. Постріляли та й заспокоїлися. Ми б перетерпіли, перечекали та й жили б собі далі. Утім, 2022-й рік переконав – я ще не бачила війни. Бо війна – це  справжнісіньке пекло, – згадувала жінка. – Весь час я, чоловік та батьки перебували вдома. Бомбосховище у нас знаходилося в сусідньому будинку. З п’ятого поверху спускати візочок 10-20 разів на день було нереально. Та намагалася створити найбільш безпечні умови перебування в квартирі: заклеїла вікна, облаштувала спальні місця в коридорі».

У таких умовах сім’я жила приблизно місяць.

«Уже через тиждень війни я починала трохи розуміти, що відбувається. На свої очі бачила близько 5-ти ракет, які трощили моє місто. Кожного дня читала новини та все ж таки сумнівалася у реальності подій. Гадала, що все це накручують ЗМІ. У голові не вкладалося, що захоплюють Херсонщину, Миколаївщину, Київщину, Харківщину… Я не дозволяла своїм батькам дивитися телевізор. Мій тато дуже болісно сприйняв ці події, а від кожного вибухи всі ми, здригаючись та втягуючи голову в плечі, молилися в коридорі, щоби не померти.

Я здалеку бачила будинок, в який потрапила міна. У нього був повністю зруйнований 4 та 5 поверхи. Я зрозуміла, що наступна міна може потрапити і в наш дім. І тоді нас жодний коридор не врятує».

Згодом через обстріли у будинку повністю зникли світло, вода та газ. Не змінилося нічого на краще і через пару діб.

«Продукти в холодильнику почали псуватися, виносили все на балкон, посуд мили водою, яку привозили волонтери, але на сім’ю давали лише 3 літри. Найстрашніше було лишитися зв’язку. Телефони розряджалися, добре, що у батька акумулятор протримав трохи більше тижня».

Завдяки цьому телефону Лариса змогла зв’язатися з близькою подругою, яка запропонувала забрати їх в селище під Сєвєродонецьком. Там було трохи легше. У них був генератор, їжу можна було готувати на вогнищі, а воду брали з колодязя.

«Ми переїхали. Проте обстріли не закінчувалися, а навпаки ставали сильнішими. Кожні дві години ми відчували тремтіння вікон, ліжка чи буд-яких інших предметів. Навіть собаку пустили в будинок, бо вона бідна вся трусилася. Так і прожили ще пару тижнів.

Ввечері, 24 квітня, ми всі разом біля городу розпалили багаття та їли суп, тоді  пролунав дикий звук. Вибухова хвиля ніби штовхнула мене в один бік, потім в інший. Я втрималась за батьків візок. Потім цей звук пролунав ще двічі. Тіло паралізував дикий страх. Мій чоловік вказав на будинок, з якого повилітали всі вікна. Наразі, думаю, що від того будинку та й від нашої квартири точно вже нічого не лишилося».

Тоді Лариса дякувала Богу, що ніхто з них не постраждав. Після цієї ситуації вони всі спали в підвалі, вкриті двома-трьома ковдрами. Вже наступного дня Лариса з чоловіком шукали можливості якомога швидше евакуюватися.

«Ми змогли виїхати завдяки волонтерам з Чернівців, які приїхали особисто та допомогли забрати нас з чоловіком, батьком та матір’ю. Я їм дуже вдячна. Уявіть, під обстрілами через все місто ми їхали за нами. Волонтери збирали людей з усіх-усюд.  Усі три автобуси були вщерть заповнені. Виїхали ми з цього пекла 28 квітня. Спочатку доїхали до Дніпра, а вже через день були в Чернівцях».

Під час дороги Ларису найбільше здивувало, що в Сєвєродонецьку майже все було розвалене. А коли заїхали в Дніпро, то побачила шалений контраст.

«Всі гуляють, відпочивають. І в той момент чомусь у мене потекли сльози. Я зрозуміла, що за два місяці ми перетворилися в печерних людей. Найближчим часом такого спокійного життя у мене та в мого міста не буде.

…Наразі у мене жахливий настрій і почуття. Я не розумію, що мені робити. Наше місто, напевно, повністю зруйноване. Ми швидше за все залишилися без будинку. Куди нам вертатися, що нам далі робити? Як почати життя з нуля в 55 років? Такі питання нам з чоловіком щодня не дають спокою.  Якщо бути відвертою, то сил поки нема. Є бажання жити, але морально сил не вистачає.

З татом та мамою, слава Богу,  все в порядку. Звичайно дорога для них була дуже складною. Вони досі не відійшли від усього, що їм довелося пережити і побачити.

Сподіваємося, що скоро шок пройде і все буде Україна!» (плаче – авт.)

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис «Ми молилися в коридорі, аби не померти» – Історія мешканки Сєвєродонецька спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Харків одним з перших відчув рашистську лють. Ракетні обстріли міста почались фактично одразу, людям не треба було дивитись новини, щоби дізнатись, що почалась повномасштабна війна: вони її бачили, чули і відчували на собі. Хтось одразу ж виїхав із міста. Хтось не міг – це було надто небезпечно. А хтось і досі там.

Харків’янка Наталія до останнього не вірила в можливість війни. Всі розмови про початок вторгнення вважала плітками. До війни жили звичайним життям.

«Що мені треба для щастя? Робота, дім, родина, відпочинок. Мені 45 років. Проживала сама. Чоловіка не маю, а донька вже має своє доросле життям».

Ранок 24 лютого, мав початися в Наталії, як зазвичай. Підйом о 5:00, сніданок та робота. Проте жінка ще не встигла встати з ліжка, як почула дзвінок у двері.

«Це була моя донька. Ми з нею жили в одному будинку, але на різних поверхах. Вона була перелякана: «Мамо, ми збираємо речі, війна почалася». Я не могла в це повірити. Перша реакція – шок. Навіть ніколи думки не допускала, що війна може початися. Не вірила до останнього. Вже коли на свої очі побачила з вікна та почула вибухи, навіть тоді здалося, що дивлюся фільм, але дуже реалістичний».

Жінка спробувала заспокоїти доньку та почала вмовляти трішки зачекати й не панікувати.

«Я намагалася себе опанувати. Вважала, що це швидко закінчиться. Щоби відволіктися від думок, почала прибирати в квартирі. Адже на роботу йти не треба, можна було і похазяйнувати. Моє прибирання супроводжувалося різними звуками, переважно вибухами. Я не хотіла думати про погане. Десь між 7-ою та 8-ою ранку до мене знову забігла донька. Сказала, що вже 3 години як по всьому Харкову оголошена повітряна тривога і тому треба терміново йти в укриття. В той час сирен ще не було, тож я не зовсім вірила у правдивість цих новин. Донька за мене дуже хвилювалася, тому я її послухала. Ми разом взяли необхідні речі, продукти та спустилися у підвал».

Наталія пригадує, що перші дні ще можна було виходити на вулицю чи до магазину. Однак коли на фоні повної тиші прилетіло буквально за 10 метрів від їхнього будинку, тоді стало страшно виходити навіть у під’їзд. Наталя з донькою змушені були жити в підвалі, додому ходили тільки за продуктами та водою.

«Я розуміла, що так жити вічно не можна. Через тиждень війни доньці зателефонував її близьких друг. Він запросив нас переїхати в містечко, яке теж обстрілювалося, але не так активно, як Харків. Ми погодилися, за що я потім дуже пожалкувала».

Наступні два тижні жили у знайомих в Харківській області. Там було відносно безпечно. Проте одного разу це місто дуже сильно обстріляли.

«На ранок зникли світло й газ та зайшли російські війська. У нас здали нерви і ми прийняли рішення терміново переїхати на захід України. Залишалось одне питання: як?

Разом з донькою почали шукати таку можливість. Обдзвонювали друзів, знайомих. Один мій друг напередодні війни переїхав саме з Харкова до Чернівців. Він повідомив, що там є  волонтерський центр, де нас зустрінуть, розселять, при потребі одягнуть.

Знайомі доньки мали машину, вони теж погодилися виїжджати. І це було на краще, адже разом безпечніше. Проте фортуна повернулася не в наш бік. Уже наступного дня, коли ми зібралися в дорогу, прочитали в Фейсбуці, що окупанти поставили свої блокпости. Нам було дуже страшно, та ми вирішили все ж таки їхати».

Дві родини тричі намагалась виїхати та кожного разу росіяни повертали їх назад. По місту були розташовані кілька ворожих блокпостів, перевірку на них повинні проходити всі жителі. Окупанти перевіряли автівки, багаж, документи і навіть телефони.

«40 автівок стояли на трасі. Нічого не пояснюючи, нікого не хотіли пропускати. Люди з маленькими дітками йшли на переговори, та їм відповіли: «Нам все одно, діти у вас, чи ні, ви нікуди не поїдете». Ми розуміли, що завтра буде ще більше машин, тому, щоби не втрачати чергу вирішили спати на трасі. Наступного дня, коли ми прокинулися, то побачили, що людей починають пропускати. На передостанньому блокпості ми простояли 5 годин, щоби в результаті почути: «Ми вас нікуди не пропускаємо». Я почала кричати, у мене стався нервовий зрив. Їжі майже не лишилося, всю ніч були в машині.

Вранці я звернулася до солдатів, кажучи їм, що вони порушують мої права. Вони розсміялися. І ось в цей момент я почула, як трішки вище голови щось пролетіло. Люди позаду мене почали кричати. Друг доньки схопив мене та посадив у машину. Він розвернув транспорт та рушив у невідомому мені напрямку, – згадувала жінка. – Я не усвідомила, що трапилося. Ніби перебувала в якомусь іншому вимірі. І в мене всю дорогу  текли сльози – зупинити їх не могла. А коли прийшла до тями, донька розповіла, що росіяни через мою істерику намагалися нас розстріляти. У мене тоді пішли мурашки по тілу. Бути вбитою цими виродками. Чому? Скажіть? Що я їм зробила? Вони були здатні всіх розстріляти, навіть жінку з дитиною. Ось так вони людей «рятують»?», – риторичне запитання зависло в повітрі.

Вирішили їхати селами. Пощастило, окупанти не знали цієї дороги. Уже під’їжджаючи до українського блокпосту Наталія відчула полегшення.

«Коли побачила український прапор, усвідомила, як нам пощастило – ми вижили. На українському блокпості ми пройшли паспортний контроль та дочекались «провідника», який допоміг виїхати з області безпечно, бо дороги заміновані. Далі ми поїхали до Львова, де попрощалися з близькими друзями, які за дорогу стали нам рідними, і з донькою поїхали до Чернівців.»

На момент розмови Наталія з донькою жили в притулку для переселенців у Чернівцях, та  все ще здригалися, коли чули сирени чи інші гучні звуки.

Від такого оговтаєшся не одразу…

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Росіяни намагалися нас розстріляти – Наталія про дорогу з Харкова до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Слава Україні. Сьогодні Україна – це жінка» – таку назву має цей благодійний концерт і присвячується він жінкам, які перебувають нині в Польщі разом із своїми дітьми далеко від своїх родин, а тому потребують допомоги не тільки фінансової, але також духовної та психічної.

Отож у православний Великодній понеділок польські та українські митці виступатимуть на знак солідарності з жертвами війни. 25 квітня на площі Пілсудського у Варшаві виступлять зірки з Польщі та України. Під час унікального заходу виступлять серед інших Юлія Белей, Юстина Стечковська, Кася Станкевич і Варіус Менкс, Малгожата Островська, Анджей Пясецький, Таянна та Уршула.

Проте, на цьому музичні враження не закінчаться, бо учасники концерту матимуть також  можливість почути українських артистів. Серед них – Номер 82, Probass & Hardi, Пікардійська Терція та Levoice з Олександром Божиком. Музиканти виступлять наживо з Києва та Львова. Ті, які зберуться на площі Пілсудського, почують їх завдяки підключенню в прямому ефірі.

Під час концерту «Слава Україні. Сьогодні Україна – це жінка» можна буде підтримати тих, хто втік від війни. За словами організаторів, здійснити оплату можна буде через додаток BLIK, за допомогою SMS та безпосередньо на спеціально створений рахунок.

Організатором заходу є Bank Gospodarstwa Krajowego.

Джерело: жінки-переселенки з Польщі та https://www.polskieradio.pl/13/53/Artykul/2943764,Chwala-Ukrainie-Dzisiaj-Ukraina-jest-kobieta-Koncert-charytatywny

Запис Сьогодні, у Великодній понеділок, у Варшаві унікальний благодійний концерт спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Вам українською чи російською перекладати?» Щодня я ставлю класичне питання на своїй роботі «перекладача» в реєстраційному центрі українців у Бельгії. Українською запитую. І більшість просить російською.

Російською тут пишуться всі оголошення. Російською говорить найбільша кількість перекладачів. Але відчуття, що я серед своїх, відсутнє не через мову.

Деяким чоловікам із західних областей я ледь перекладала. Вони говорять лише румунською чи угорською із залишками російської.

Сьогодні за моїм столом реєстрації найбільше людей було з Чернівецької області. А також із Черкаської. Я навіть не пікаю, що я теж родом звідти і саме в Черкаську область утекли мої батьки з Ірпеня. Цього тижня садять там городи бабусям.

Учора два 30-річні парубки з Палестини переконували мене, що в Одесі страшна війна, тому вони тут без жодних документів і паспортів — шукають допомоги.

Я мовчу, що в Одесі у мене тітка, дядько і двоюрідний брат. І всі вони зранку пішли на роботу, а вночі виготовляють протитанкові їжаки. Мовчу, бо я перекладачка. І вони навряд чи знають, що я українка. З ірпінською пропискою.

Заробітчани — мабуть, добра третина тих, хто реєструється. Хто вже давно працював десь у Бельгії, Польщі, Румунії, а нині намагається зробити тимчасові документи на рік. Той, хто перетнув кордон після листопада 2021-го, має штамп та український паспорт і загалом має право.

Це добре, що люди нарешті легалізуються. Хоча б на найближчий рік. Але більшість цих чоловіків із таким перегаром, що навіть у масці поряд важко.

Допомога усім під одну щітку. Це гуманно з одного боку. І несправедливо — з іншого. Пів дня я перекладаю також у центрі надання притулків. Місця для українців там немає. Організація допомагає з розселенням у місцевих сім’ях.

Але українців там тихо недолюблюють. Сирійці, азербайджанці та й решта післявоєнних жертв, які колись втекли зі своєї країни в Бельгію, але досі не отримали тут документів. Такі ж мами з дітками вже кілька років живуть у притулках і чекають. У них інша стаття про біженців. Без повернення додому. Українцям дають тимчасовий захист. Із тим, що кожен має повернутись у будь-який час, щойно стихне війна. Але дають документи вже за кілька тижнів.

Виходить, що для бюрократичної машини українська мама краща за сирійську, яка так само розбомблена росіянами? Краща, бо європейка? Ну, так вони запитують. Без злості. Але з відчуттям несправедливості. Для українців несправедливо, що регіон України ролі не грає.

Тому я перекладаю вже енний раз на сьогодні для родин із Чернівців. Для гігантських сімей ромів, молдаван, у яких теж українські паспорти і вчасно поставлений на кордоні штамп. І падаю від утоми.

Є наївні сім’ї, які щиро просять у Бельгії хату біля моря, бажано без господарів, і питають, як потім анулювати цю реєстрацію, якщо вони подорожуватимуть далі. Бо у планах ще «двіж-паріж». І я перекладаю. Максимально не видаючи їм своєю ламаною російською, що теж українка.

Поліцейські шоковані. Після реєстрації вони приходять перевірити, як живеться знедоленим українцям удома в бельгійців. І дедалі більше випадків, коли мусять забирати українські сім’ї з собою. Вже є бельгійці, які спочатку добродушно прийняли українських гостей удома, а вже за тиждень їх сміливо виганяють.

Учора ввечері мене буквально атакувала жінка зі Львова, бо їх із другом вигнали вже з другої оселі. «Зробіть щось для нас! Покличте шефа!»

Я мовчу, що моя троюрідна сестра з Києва найближчим часом, найпевніше, народжуватиме у Львові. І близькі друзі там нині теж з дітьми. І що ті сім’ї бельгійців справді хочуть допомогти. Але, мабуть, не відчувають, що допомагають, коли гості — такі вимагачі.

А тепер про головне! Буває, я таки почуваюся тут серед своїх. До дрижаків у серці.

Дві сестрички з Бучі. Самі. Присісти на стільці не можуть. Стрес не дає сидіти.

Мама з маленькою дитинкою з Дніпра. Попросила говорити з нею українською. Проте ледь добирає слова, аби щось запитати.

«Кажіть російською, якщо Вам зручніше».

«Мені соромно говорити тією мовою», — відповідає.

Родина людей із ДЦП з Харківщини. Волонтери привезли. Їм тут навіть викликали таксі до спецпритулку. Бо як вони самі доїдуть?

А є оці дуже рідні очі, які просто дякують. Їх, слава Богу, ще багато. Нічого не просять. Багато запитують, ще більше дякують. Задля них я на ногах з ранку до ночі із залишками голосу наприкінці дня. І це задля них усе тут працює. І всі ці люди віддають свій час, житло, гроші та харчі.

Люди, будьте людьми. І пам’ятайте, що найбільша цінність — це ті, хто в Україні. Хто не виїхав і кожен по-своєму тримає цей дуже важливий фронт.

Тетяна Коваленко, блогерка, перекладачка у реєстраційному центрі українців у Бельгії

Джерело: Громадське

Запис «Дайте нам хату біля моря і без господарів». Про українців, які поїхали в Європу не через війну, а по комфорт спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вимушеними переселенцями у місцях масового перебування опікується обласна військова адміністрація. На сьогоднішній день, 11 квітня, на Буковині вже поселено понад 76 тисяч осіб, з яких 24 723 – це діти.  За словами Вікторії Гатрич, директорки Департаменту комунікацій Чернівецької обласної військової адміністрації,  у наших гостей усього вдосталь. Їх годують, підвозять їм продукти. А час від часу на вулицях на машинах від ОВА роздають ще й продуктові пакети – як переселенцям, так і чернівчанам. Продукти для пересувних пунктів швидкої видачі продуктових наборів беруть у головному гуманітарному хабі Чернівців «Олімпія».

– Гуманітарний штаб Буковини працює 24/7, – розповіла головна  комунікаторка ОВА. –  Вночі пакують продуктові гуманітарні пакети з розрахунку на потреби однієї сім’ї і вже зранку відправлять у регіони України, де люди опинилися в катастрофічних умовах, спричинених російським військовим вторгненням, і стали жертвами нищівної війни з боку росії,

Сотні продуктових наборів, запакованих у Чернівцях, рятували і рятують від голоду стареньких, покинутих та заблокованих у Харківській області, зокрема, у Малоданилівській громаді, на Миколаївщині тощо.

Волонтери працюють цілодобово:  сортують, пакують та готують до відправки гуманітарну допомогу.

 Чернівчанам і переселенцям безкоштовно роздають продукти на вулицях міста за такими адресами:

Проспект Незалежності (зупинка «Мікрорайон»)

Гравітон (Алея Небайдужості)

Ентузіастів, 4 (кінцева зупинка маршрутки №5)

Мікрорайон Калічанка (вул. Білоруська, громадський простір)

Садгора (вул. Ярослава Мудрого, «Еней»)

Одяг та взуття, як відомо, а ще дитячі візочки роздають у спортивному комплексі на вулиці Небесної Сотні, 6. Пункт працює щодня з 10:00 до 18:00.

Пункти з їжею та молочними продуктами діють на Соборній площі та поблизу будинку побуту на перехресті проспекту Незалежності та вулиці Небесної Сотні. Вони працюють щодня з 9:00 до 18:00, або ж доти, доки продукти не закінчаться. Про це свого часу повідомляв перший заступник голови обласної військової адміністрації Богдан Ковалюк на сторінці адміністрації у Facebook.

«Версії» вже розповідали про діяльність волонтерів з  благодійної організації «Карітас Чернівці», а також про масову допомогу чернівецьких підприємств, офісів та просто пересічних чернівчан людям, які прибули з районів бойових дій.

Запис Офіційно: Буковина – переселенцям спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Мене звуть Максим. Мені 11 років. Я переселенець з міста Покровськ. Зараз мешкаю у Чернівцях. Мені хочеться допомогти своїй сім’ї та країні. Я ШУКАЮ РОБОТУ» – це оголошення біля під’їздів чернівецьких багатоповерхівок розчулило місцеву спільноту. Заповзятість, з якою школяр намагається заробити кошти на потреби ЗСУ, нікого не лишає байдужим. А про безпеку юного героя та його сім’ї зобов’язалися подбати поліцейські Чернівецької області.

Максим приїхав з Донеччини на Буковину з мамою та старшим братом. Зі слів пані Олени, їхня сім’я дотримується позиції, що за жодних обставин не можна сидіти, склавши руки. Щоб змінити своє життя на краще – завжди потрібно діяти і робити для цього все можливе.

Батько родини наразі захищає нашу країну від російського загарбника. Тож, коли жінка з синами оселилася у Чернівцях, 17-річний брат Максима відразу влаштувався на роботу, взявши на себе обов’язки годувальника. Облаштувавши по можливості побут, Олена долучилася до волонтерського руху.

Школяр Максим теж не зміг залишитися осторонь і весь час питав у матері, чим він міг би допомогти своїй сім’ї та країні.

Хлопчик розповідає: «Мені весь час не давала спокою думка, що ми втекли сюди від війни, а там на сході України солдати гинуть, захищаючи мою домівку. Я знаю, що їм важко і чим зможу – підтримуватиму нашу армію».

Проаналізувавши ситуацію та можливості, хлопчик вирішив, що може за символічну суму допомагати сусідам по господарству та вигулювати їхніх собак. За підтримки матері Максимко роздрукував оголошення та розклеїв його.

«У перший день телефон мовчав і ніхто не цікавився послугами Максима, – розповідає пані Олена. –  Він дуже цим переймався. Але знайомі зголосилися нам допомогти і поширили оголошення у соцмережах. Уже наступного дня почався справжній шквал дзвінків».

Коли школяр приніс додому перші гроші та почав радитися з мамою, як краще їх розподілити між потребами сім’ї та армії, було прийнято рішення спрямувати всі зароблені кошти виключно на підтримку захисників України. Максим розповів, що дуже хоче придбати для українських військових тепловізор.

Історія патріотичного хлопчика-переселенця розчулила буковинських поліцейських. Щоб Максимко міг якомога швидше втілити свою благородну ідею, співробітники поліції вирішили переказати частину свого заробітку школяру на придбання приладу.

Сьогодні правоохоронці зустрілися зі школярем та запевнили його у своїй підтримці.

«Ти великий молодець! Твоє прагнення допомогти іншим – це приклад для нас, дорослих, це приклад для правоохоронців, для захисників. Твоя заповзятість нині мотивує кожного, хто боронить Україну від ворога. Ти великий патріот і ми тобою дуже пишаємося. Можеш завжди розраховувати на нашу підтримку та наш захист», – наголосив начальник сектору ювенальної превенції ГУНП в Чернівецькій області Микола Басараб.

Запис Хлопчика-переселенця, який заробляє гроші для захисників, буковинські поліцейські взяли під свій захист спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продукти харчування для вимушених переселенців благодійна організація «Карітас Чернівці» формує в набори і видає від перших днів масштабного вторгнення РФ в Україну. Але потребуючих з кожним днем стає більше. Сьогодні черга до офісу на вул. Героїв Майдану, 109 А була найбільшою за всі попередні 22 дні війни…

У передпокої будівлі «Карітасу» ажіотаж. Двоє працівників організації (за якийсь час їх кількість подвоїли) приймають переселенців, звіряють документи (паспорт з нечернівецькою пропискою і ідентифікаційний номер), видають пакети, в яких є продукти, питна вода, засоби гігієни. З двома людьми спілкуються, ще кілька очікують сидячи на стільчиках. Ще один стілець – у маленькому просторі між двома парами дверей на вході, там також люди. Решта довжелезної черги – на вулиці.

Хто приходить по допомогу – дізнаємося від самих людей з черги.

Питаємо в перших перед входом – виявляється, вони всі з Харкова. Дві старших пані – Олена Василівна і Лариса – подруги, приїхали зі своїми дітьми та онуками, разом їх шестеро. Молода жінка позаду них – Аліна – також з Харкова, також з дітьми. Познайомилися просто тут у черзі, і виявилося, що ще й навіть жили в одному районі – на Північній Салтівці. В районі, який дуже постраждав від обстрілів, тож і житло старших жінок не вціліло…

Наш район дуже обстрілювали, будинок наш зруйнували повністю, немає його, – розповідають жінки і показують фото свого будинку на телефоні.

Мешкають у Чернівцях уже тиждень. Прихисток знайшли у знайомих, які виділили їм кімнатку в своєму приватному будиночку. Там є газ, вода, решта зручностей у дворі. Комусь доводиться спати на підлозі. Про «Карітас» дізналися від волонтера у вайбер-групі – вдячні дуже хорошому волонтеру Богдану, який, кажуть, і постійне житло їм намагається підшукати, і всіляко допомагає. За допомогою прийшли вперше. Якраз від нього приходить повідомлення на телефон, жінки починають обговорювати варіант мешкати в одному із близьких до Чернівців райцентрі.

Аліна тим часом також у пошуку житла – готова винаймати за помірні гроші. Адже досі доводилося ночувати в різних місцях, і коли в гуртожитку діти прокидалися від холоду (а її молодшому всього лише 2,5 роки) – це неприйнятно. Також прийшли за продуктами вперше, раніше отримували допомогу одягом.

Десь у середині черги – молода і зовсім юна жінки, як з’ясовується – мама Оксана і її донька Олександра. Вони з Києва, живуть там у Голосіївському районі і дуже сподіваються, що матимуть куди повернутися. У Чернівцях трохи більше тижня, розмістилися в студентському гуртожитку. В юної Олександри 4-річна дитина, а в Оксани також ще дві молодші доньки – 15 років і 9. Допомога їм дуже на завадить. Олександра перед війною тільки віддала дитину в садок і ще не знайшла роботи, а Олександра, хоч і встигла на роботі отримати матеріальну допомогу, та всі гроші мають здатність закінчуватися. Всю родину до Чернівців привіз чоловік Оксани, але зараз він уже в ЗСУ. «Встиг» потрапити вже під обстріл Яворівського полігону на Львівщині, зараз воює під Миколаєвом.

Про Карітас жінки дізналися в телеграм-каналі гуртожитку, сьогодні прийшли вперше.

Далі в черзі – також дочка з немолодою мамою: Лариса і Зіна. Вони також киянки, але вже мають свою «історію переселенства». У столиці Лариса жила в районі Берестейської, і коли там стало «гаряче» – перебралася до мами і брата в Коростень. Брат саме вивіз дружину з сином-підлітком і 4-місячним немовлям за кордон, сам повернувся. У першу ж ніч після повернення в його будинок «прилетіло». На щастя, обстрілом зруйнувало не ту кімнату, де він спав, але він отримав такий шок, що не зміг навіть зайти у зруйновані приміщення і позбирати вцілілі речі…

Жінки плачуть, коли це розповідають. Не можуть усвідомити, як це можна скидати бомби на житлові райони. Адже їхній приватний сектор, в який влучила бомба, розташований між двома п’ятиповерхівками… Але вважають, що їм пощастило: вони живі, і зараз у більш-менш спокійному місці. Раніше ніколи не було в Чернівцях, а приїхати їм запропонували друзі, які самі тимчасово виїхали. Лариса з дочкою, мамою і племінником живуть у квартирі цих друзів лише за сплату комуналки. Про «Карітас» дізналися, коли реєструвалися як біженці, дівчина-волонтерка надала контакти. По допомогу прийшли вперше.

Місто гарне, і особливо ми вражені тим, як нас підтримали чернівецькі друзі. Правду кажуть, що друзі пізнаються в біді, – каже Лариса.

«Карітас» також у біді цілком переорієнтував свою – раніше переважно освітню – діяльність на служіння потребуючим. Надання допомоги продуктами, засобами гігієни, нічліг, по можливості – житло, соціальна пральня, душ, формування і доставка гуманітарних вантажів у зони активних бойових дій – те, чим зараз служить людям «Карітас Чернівці».

https://www.facebook.com/soqialkakatedra/posts/2970700889859597

Запис Три історії переселенців з черги за продуктовими наборами від “Карітасу” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вечірка вдячності

В останній день липня друзі, знайомі, поціновувачі творчості Олени Федосової та Аліни Тимохіної зібралися на останню виставку-вечірку в Чернівцях. Ця подія була варта навіть окремого сюжету в програмі «Добрий ранок,Буковино!»

Не знаю, хто як, а ми отримали персональне запрошення. Відчуття були неоднозначні. З одного боку, приємно, що згадали. Бо не так вже й часто зустрічаємось. З іншого – сумно. Бо дівчата їдуть з Чернівців назавжди.
У 2014 р вони їхали назавжди зі Станиці Луганської – від війни, від обстрілів, від загрози життю. В Чернівцях вони вписалися в художньо-мистецьку спільноту.

Через півроку після переселення Олена взяла участь в проекті «Успішна пані» і стала «Пані Романтичність». У 2018 році таку саме номінацію виборола і Аліна.

Від «Успішної пані» з майстринями прощалася Іванна Герасимчук

Тут, в Чернівцях, народилася Єва і бренд «Речі для душі»

Речі для душі

Авторський стиль Олени Федосової дуже впізнаваний. Якщо ви хоч раз бачили її роботи, то зрозумієте, чиї то котик, лисичка, янголятко, або дівчинка, що летить над містом

Багато місця в творчості займають будиночки з відкритими дверима,вікна яких світяться теплом

А ще коли Олена нервує, вона випікає пироги. Нам запропонували з тунцем, з бринзою та з ягодами. Поки я була захоплена роздивлянням та спілкуванням, залишились тільки з чорницею. Тож відповідально заявляю – смачнющі! Щодо інших, то повіримо на слово.

Вільний мікрофон

Від частування присутніх намагалися відволікати друзі родини. Наталя Сливка співала пісень,

вдягнена у сукню бренду «Речі для душі»

А Карен Гамбарян, за традицією, проголосив тост,

який написав на початку минулого століття Аркадій Аверченко

Легкий присмак

Ми пішли далеко до завершення. Мала вдосталь вражень і світлин для репортажу.

І дотепер маю теми для роздумів. До прикладу, чому митці і мисткині їдуть з Чернівців, впираючись «в стелю, яка є чиєюсь підлогою»? Чому важче втримати творчих людей, ніж спорудити меморіальну дошку? До речі! Вже можна готувати таку з написом «В цьому будинку відбулася прощальна вечірка видатних діячок мистецтв Олени Федосової та Аліни Тимохіної, які мешкали в Чернівцях 2014-2019 рр»
А ще маю на згадку сум з легким присмаком чорниці і «Закоханих песиків» з «Сажотрусом».

Ірина Гамбарян

Фото: Карен Гамбарян, Ірина Гамбарян

Запис Прощання з присмаком…  чорниці. Блог Ірини Гамбарян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На превеликий жаль, правда нині нікого не цікавить. Спеціально чи випадково (в останнє віриться важко), народний депутат Максим БУРБАК дуже цікаво написав про виділення квартир для учасників АТО, які є внутрішніми переселенцями. Ось його текст у Facebook: «Провели робочу нараду з питань забезпечення житлом учасників АТО-ВПО. Нашим парламентським Комітетом було вперше закріплено в законодавстві даний термін та передбачено в бюджеті 41 млн гривень для компенсації вартості житла людям з таким статусом. Прикро, але до Чернівецької області гроші не дійшли, хоча й були передбачені.

Тому що чиновники не змогли вчасно підготувати документи. Окремо проговорили питання виділення земельних ділянок в Чернівцях для воїнів АТО. Дане питання неодноразово порушував в Верховній Раді. Хлопці зі мною згодні. Будемо далі боротись».

Цей посил підхопили колеги, і на БукІнфо з’являється ця ж інформація, але з дещо поглибленою інтерпретацією, завдяки заголовку та підзаголовку: «Через бездарність команди Фищука Буковина не отримала жодної гривні компенсації вартості житла ветеранам АТО» і далі – «Новий подвиг очільника краю».

Безперечно, добру справу зробив Максим Бурбак, закріпивши через ВРУ таку можливість, як безоплатне отримання квартир внутрішніми переселенцями – учасниками АТО. Але саме нардеп, як ніхто інший, знав про умови того, як потрапити до списків щасливців. До речі, на одне помешкання виділяється понад 1 млн грн.

А тепер буде не тільки чесно, а й справедливо надати слово голові Чернівецької облдержадміністрації Олександру ФИЩУКУ. Він і розставив усі крапки над «і»:

– Звинувачення у тому, що чиновники невчасно підготували документи є, м’яко кажучи, неправдивим. І, головне, Максим Юрійович Бурбак знав про це, бо заступник начальника управління соціального захисту п. Півень озвучив ситуацію під час круглого столу. На 1 квітня, коли потрібно було подати документи, в Чернівецькій області не було людей, які підпадали б під цю категорію. Адже була вимога, щоби внутрішні переселенці – учасники АТО протягом року стояли на обліку в реєстрі переміщених осіб. У нас таких не було. Натомість уже на 1 вересня з’явилися люди, які перебували в реєстрі протягом року. Тож  саме вони потраплять у другу чергу на виділення компенсацій за квартири.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Як народжуються фейки або Правда про квартири для переселенців-учасників АТО на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Верховний Суд постановив, що внутрішньо переміщені особи (ВПО) не мають права брати участь у місцевих виборах. Про це йдеться в повідомленні прес-служби суду, передають Українські Новини.

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду вказав, що право участі у місцевих виборах є тільки у тих громадян України, які постійно проживають на відповідній території і мають реєстрації постійного місця проживання на території відповідного села, селища, міста. Суд розглянув касаційну скаргу, в якій позивач – переселенець просив визнати незаконним рішення власника Держреєстру виборців про відмову в задоволенні заяви про зміну виборчої адреси в реєстрі, та просив зобов’язати відповідача внести такі дані згідно з відомостями про місцезнаходження позивача як ВПЛ.

Наголошується, що позивач звернувся до відповідача з заявою про включення його до списку виборців на місцевих виборах і отримав відмову, обгрунтовану тим, що позивачем не представлені документи, що підтверджують його приналежність до місцевої територіальної громади, а довідка про реєстрацію ВПЛ взагалі не була врахована при розгляді даної заяви.

Верховний Суд погодився з позицією власника Держреєстру виборців на тих підставах, що право голосу на виборах депутатів міської ради, вибори міського голови мають громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і проживають у межах відповідного виборчого округу. Виборча адреса виборця визначається за зареєстрованим місцем проживання та адресою проживання виборця відповідно до закону “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”. Водночас місце прописки не має бути тимчасовим. Таким чином, відповідно до ч. 1 ст. 5 закону “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” довідка про взяття на облік ВПО засвідчує його місце проживання тільки на певний період, тобто це не постійне, а тимчасове проживання на відповідній території. Верховний суд вирішив, що така реєстрація не може служити підставою для отримання права участі на місцевих виборах на цій території.

Запис Переселенцям заборонено брати участь в місцевих виборах, – Верховний суд спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Багато переселенців не можуть юридично грамотно підійти до вирішення того чи іншого питання і, відповідно, не отримують допомогу вчасно. Якщо вам потрібна юридична консультація або рада за рішенням конкретного питання, будь ласка, звертайтеся в організації, які безкоштовно надають допомогу переселенцям і жителям зони АТО.

Восток SOS

Сайт, спільнота в соціальній мережі Facebook.

Телефони гарячої лінії (загальні питання):

• + 38 (066) 705 12 57
• + 38 (099) 102 53 73
• + 38 (096) 371 18 47
• + 38 (093) 923 14 86

Телефони лінії юридичної допомоги з 10:00 до 19:00 (щодня):

• +38 (050) 823 77 02
• +38 (066) 686 65 12
• +38 (093) 295 18 27
• +38 (098) 808 81 93

ДОНБАС SOS

Сайт donbasssos.org, спільноти у соціальних мережах Вконтакті та Facebook.

Тел.: 0 800 30 911 0

ПН-ПТ: 9:00-21:00 СБ-НД: 9:00-18:00

Дзвінки з мобільних і стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.

Крим SOS

Сайт

Спільнота у Facebook

Київ: (063) 073-16-19, (096) 684-88-47, (095) 031-53-97;

E-mail: media@krymsos.com,

help@krymsos.com (для переселенців);

Сайт:  krymsos.com

Інформаційно-консультативна гаряча лінія «Допомога» для постраждалих під час війни на сході України

0 800 503 102

Лінія працюватиме щоденно з 9:00 до 21:00.

Ми будемо надавати необхідну кваліфіковану допомогу особам, які постраждали під час військових дій на сході України шляхом:

• юридичної;
• психологічного;
• інформаційного;
• координаційного телефонного консультування.

Юридична онлайн-допомога для переселенців та жителів зони АТО

Ця можливість реалізована громадською ініціативою «Відновлення Донбасу» на інтерактивній платформі.

restoring-donbass.com

Ресурсний центр допомоги вимушеним переселенцям

Ресурсний центр допомоги вимушеним переселенцям об’єднує понад 10 організацій та ініціатив за допомогою вимушеним переселенцям, а також секретаріат Уповноваженого з прав людини. Надає юридичні консультації, гуманітарну допомогу (речі, медикаменти, продукти – по наявності), консультації з працевлаштування тощо.

Контакти:

• +38 044-364-37-34 (міський)
• +38 095-377-7014 (MTC)
• +38 068-985-1800 (Kyivstar)
• +38 093-164-7885 (Life)

(Пн-сб з 9:00 до 19:00, callback)

E-mail: home@noborders.org.ua

Юридична допомога переселенцям

ОНЛАЙН ЮРИСТ: зона АТО, Україна, Крим, ЄС.

Співтовариство створене в першу чергу для людей, які постраждали від військових дій, для людей, які залишили свої будинки (переселенців).

Тут можна знайти необхідні документи, посилання на різні види законодавство, отримати безкоштовну юридичну консультацію онлайн.

Юридична Консультація Онлайн

Дана група створена для допомоги жителям Донбасу, що змушені були залишити свої будинки і переїхати за межі звичного для них місця проживання, які постраждали від військових дій.

У цій групі можна отримати необхідну юридичну консультацію – безкоштовно. По всіх галузях Законодавства.

«Правовий простір»

Це спеціалізований портал, створений для поширення правових знань, розвитку правових практик, сприяння діяльності державних та недержавних організацій, що надають правову допомогу людям, які належать до бідних або вразливих верств населення.

На сайті можна задати питання юристу онлайн.

Їх Мережа Центрів правової інформації та консультацій налічує зараз 42 Центру в 20 регіонах України: в Слов’янську, Дніпропетровську та інших містах України.

Адреси та контакти Центрів безоплатної вторинної правової допомоги та Бюро правової допомоги у Чернівецькій області можна подивитися на сайтіРегіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Чернівецький області.

chernivtsi.legalaid.gov.ua

Ліга Закон

Великий список контактів юристів-волонтерів та організацій в Україні, які надають безоплатну допомогу переселенцям і учасникам АТО.

Громадські приймальні для звернення за безоплатною правовою допомогою

Громадські приймальні з надання первинної безоплатної правової допомоги малозабезпеченім верствам населення діють при Головних територіальних управліннях юстиції в областях.

Громадська приймальня з надання первинної безоплатної правової допомоги при Головному територіальному управлінні юстиції у Чернівецькій області:

Адреса: 58010, Чернівецька область,    м. Чернівці, вул.. Грушевського, 1, каб. 252

Тел. 55-19-78

Сайт: www.chernjust.gov.uа

Запис Куди переселенець може звернутись за правовою допомогою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

• Склалася ситуація, що вимушені переселенці та трудові мігранти не беруть участі у місцевих виборах – через те, що мають прописку там, звідки переїхали, – каже активістка, голова ГО «Право. Захист. Справедливість» Анна КІТОВА. – Вони не беруть участі у розбудові тієї місцевості, де мешкають зараз і куди сплачують податки. В Україні налічується близько десяти мільйонів трудових мігрантів, а ще є майже 1 мільйон 700 тис. переселенців, із них майже три тисячі — на Буковині. Тобто велика частина нашого суспільства залишається просто без свого права голосу. Це неправильно. Ми хочемо своєю акцією привернути до проблеми увагу суспільства через мистецтво.

Запис У Чернівцях нагадали про виборчі права переселенців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Важко сказати, чи обговорення проблеми війни в Україні на такому високому рівні – за участі наших урядовців і досвідчених міжнародних експертів – дасть відповіді на гострі питання сьогодення, але принаймні озвучити ці питання, визнати їх наявність і примусити суспільство замислитися – це вже значний результат.

Розбудова миру – справа довгострокова

Зазвичай є два варіанти сприйняття нами високопосадових іноземців: ми їх або вважаємо месіями, які дадуть готові рецепти на всі випадки нашого непередбачуваного життя, або відверто насміхаємося з їхньої наївності, коли бачимо, як вони не розуміють усієї глибини корупції, непрофесіоналізму і байдужості, в яких ми досить-таки успішно виживаємо. Обидва варіанти хибні. Адже ці експерти, як правило, бачили речі, значно страшніші за українські недоліки, і мають чималий досвід у їх врегулюванні. А ще вони чітко усвідомлюють, що не кожен досвід можна просто «відрізати і пришити» до України, тобто матрично застосувати. Саме про досвід подолання конфліктів, розбудови миру і можливості його застосування в нас говорили представники ООН – координатор з гуманітарних питань в Україні Ніл ВОКЕР, представник Агентства ООН у справах біженців Павло МАТЕУ та інші – під час міжнародної конференції.

На їх переконання, недостатньо просто подолати конфлікти і «отримати мир». Далі йде процес, коли необхідно зупиняти насильство всіма способами і «творити мир». А далі – «розбудовувати мир», створювати структури, інструменти і втілювати практики – як через всеможливі інституції, так і через, наприклад, культуру – аби просувати стійкий мир. І це – завдання далеко не тільки і не стільки політики. Йдеться не лише про відновлення зруйнованої бойовими діями інфраструктури чи забезпечення потребуючих соціальними виплатами, а й про зміни в свідомості людей, про руйнування стереотипів, поділу на «своїх і чужих».

Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується

Ніл Вокер наводив конкретні – як вдалі, так і не дуже – приклади «розбудови миру». Важкі уроки виніс світ з етнічного конфлікту між киргизами і узбеками у Ферганській долині Киргизстану. Так, толерантність потрібно плекати: проводити для людей спільні заходи – творчі, спортивні події, залучати до них дітей, створювати можливість, аби люди могли РАЗОМ обговорити існуючі проблеми – від вивезення відходів до планування бюджету. Але це все буде слабким інструментом без економічного зростання. «Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується», – підсумував експерт. А ще – не буде результату, коли не буде підзвітності. Коли не буде публічного результату роботи, коли не порівняєш «як було» і «як стало». На противагу конфлікту в Киргизії наводили приклад розв’язання конфлікту в Гватемалі. Коли 1996-го після кількадесятилітньої війни і геноциду індіанців був підписаний мирний договір між ворогуючим сторонами, вже 1999-го могили загиблих розшукали, здійснили ексгумацію, ідентифікували, а винних у цих смертях командувачів притягнули до відповідальності…  Незаангажованим інституціям було непросто забезпечувати підзвітність – погрози лунали і на їхню адресу. Але справу довели до логічного завершення.

Розуміння важливості і довготривалості процесу «розбудови миру» є і в українських учасників міжнародної конференції. Так, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадим ЧЕРНИШ заявив: «Ми не говоримо суто про географічні речі на Сході України. Ми говоримо про цілу країну: як вона реагує на цю біду, чи поділяє цінності, які ми декларуємо? Якщо ні – то виникатиме напруга». Міністр запевнив, що нині триває робота над створенням  державної програми, яка б дозволила комплексно вирішувати наявні проблеми. І це має бути не простий, а відмінний від інших, подібних документ. І навіть у процесі його підготовки з’являється розуміння багатьох, не усвідомлюваних раніше, речей. Щоправда, невідомо наразі, як міністр збирається його втілювати – без управлінської вертикалі на місцях, без чітких відповідей на питання, які ставили йому на конференції журналісти.

 «Однаково рівні» чи «однаково нерівні»?

Важливою частиною дискусії була й спроба з’ясувати, як нам ставитися до нової для нас категорії населення – внутрішніх переселенців. На репліку про те, як насторожено сприймають переселенців, в тому числі й людей похилого віку, в регіонах, куди вони потрапляють, відгукнувся заступник міністра з питань ТОТ на ВПО Георгій ТУКА: «Їх так само зневажають, як будь-яких старих по всій Україні. Не треба нас ні за чим ділити – ми такі самі, всі українці. Ми однакові». На що отримав чиєсь зауваження: «Не так однакові, як рівні. Або нерівні».

Справді, якщо йдеться про права людини загалом – то в нашому суспільстві їх розуміння відсутнє. «Моє покоління виросло в СРСР, – каже Георгій Тука. –  До правозахисників ставилися як до зрадників, вони були гнаними. І моє покоління – нащадки цього. Молоде покоління треба цього вчити, але точно не гаслами». Маємо нагоду вчитися цього не на теоріях, а на практиці життя, яке кидає нам виклики. І долати стереотипи – як у нашому сприйнятті внутрішньо переміщених осіб, так і в їхньому сприйнятті себе в навколишньому світі. Адже у поведінці переселенця теж нерідко можна помітити стереотип – стереотип жертви.

Про необхідність пошуку спільностей переконливо говорив журналіст Андрій КУЛИКОВ – той самий Куликов, якого багато хто не зрозумів, коли він став ведучим телемосту з представниками так званої ЛНР/ДНР з Донецька.

Він наполягає на тому, що поняття «лінія» можна трактувати по-різному: як лінію зіткнення, або розмежування, або дотику. «Дотик і спільність – набагато важливіші, – каже Куликов. – І дати це розуміння якомога більшій кількості людей можуть саме журналісти». Він наводив конкретні, хоча й неоднозначні приклади. «Ми нерівні ні в житті, ні в смерті», – стверджує журналіст, нагадуючи, що в Україні не оголошували національної жалоби, коли на непідконтрольній території від снаряду загинули 8 мирних людей на тролейбусній зупинці. «Чи це не українці?» – справедливо запитує Куликов і продовжує: «Торік мене багато проклинали за день, що я провів у Донецьку. Питали: ну і що він там дізнався? Що тролейбуси їздять? Так і це нам треба знати! Пам’ятаю, як у нас люди під час Майдану в Києві навіть не в курсі були, що у столиці громадський транспорт працює. Ми не можемо вдягнути шори. Ми не можемо уподібнитися пропагандистам – навіть якщо це працює. Пригадайте весну 2014-го. Україна встояла великою мірою через той спротив, який вчинили в Донецьку і Луганську. Російські прапори спочатку піднімали і в Харкові, і в Запоріжжі. І лише потім – у Донецьку і Луганську. А вже згодом ті, хто розхитували ситуацію, стягнули сили з інших областей і посилили себе саме в Донецьку і Луганську. Якби не ці кілька тижнів, які дали нам своїм спротивом луганчани і донеччани – наші втрати були би набагато більші».

 «Ти серед своїх». Мистецтво задля інтеграції

Саме меті змінити якісь «пунктики» в нашій свідомості, соціально інтегрувати родини переселенців та їхніх дітей присвячена відкрита в Мистецькому арсеналі після конференції виставка «Як тебе звати?», зорганізована ЮНІСЕФ, Міністерством з питань ТОТ та ВПО та іншими потужними партнерами.

Показати не відмінності між тими, хто покинув домівку, і тими, хто ніколи з цим не стикався, а їхню схожість. Продемонструвати, що нас усіх пов’язують спільні цінності і у нас подібні звички, що ми прагнемо одного і того ж: безпеки, комфорту, стабільності. А відмінності і бар’єри між нами творяться в наших головах. Експозиція поділяється на розділи – це етапи, які доводиться переживати переселенцям: вимушена втеча з домівки, шлях в невідомість, спогади і ностальгія за довоєнним життям. На виставці представлені світлини, відеозаписи, малюнки дітей, фільми. Автори робіт – як українці, так і митці з-за кордону. Зустрічають відвідувачів густо помережені сухою статистикою білі стіни: скільки вимушених переселенців в Україні, скільки серед них дітей, скільки постраждали внаслідок бойових дій, скільки потребують психологічної допомоги…

Далі у центрі великої кімнати – здоровенний скляний куб, наповнений вживаними речами, які надходять для переселенців. Ще далі – лабіринт із відомих клітчатих сумок – супутників незаможних мандрівників. А за рогом – паперовий будиночок із записаними і намальованими на стінах дитячими мріями… Виставка триватиме до 25 грудня, і кожен охочий може пропустити її через свою свідомість і змінитися.

Адже великі, глобальні зміни розпочинаються з кожного особисто. Тим більше, що і міністр Черниш, попри великі, загальні і довготермінові завдання свого міністерства закликав: «Не слід мислити глобальними категоріями, казати «Україною грають, як м’ячем». Така точка зору не дозволяє реально замислитись, що ж насправді кожен з нас може зробити».

Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги, – Наташа Стойковська

А робити має таки кожен з нас. Бо ніхто замість нас не зробить. Про що дуже влучно сказала під час медіа-воркшопу координаторка з надзвичайних ситуацій в Україні Наташа СТОЙКОВСЬКА: «Ви не є бідна країна. Тому важко закликати інвестувати в неї. Адже інвестують – за потребами. А ми не маємо підміняти уряд. Проводиться глобальний аналіз, наскільки великі проблеми і наскільки уряд здатен на це відреагувати. Після такого аналізу Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото www.flickr.com і автора

Запис «Людський вимір» проблем внутрішніх переселенців: від приватного до глобального і назад спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Переселенці розповідають про телефонні дзвінки від нібито операторів кол-центру групи кампаній «Дельта М». Вони повідомляють, що телефонують для уточнення місця перебування цих громадян, мовляв, для «привітання їх із новорічними святами від імені Міністерства фінансів України». Після оголошення мети дзвінка «оператори кол-центру» просять переселенця уточнити П.І.Б., рік народження, місце реєстрації на непідконтрольній території та місце фактичного проживання. Наступним запитанням уточнюють, де саме перебуває на момент дзвінка переселенець. Якщо переселенець відмовляється назвати адресу фактичного проживання, «оператор кол-центру» повідомляє, що зазначить розходження із наявними в нього даними і ця відмова вплине на подальші виплати внутрішньо переміщеним особам.
Як повідомив аналітик Громадянської мережі ОПОРА Олександр Клюжев, у цієї фірми є навіть інформація про тих переселенців, які не отримують соціальну допомогу. «Я та мої друзі телефонували до кол-центру, який має персональні дані переселенців, використовуючи реальні або вигадані дані про зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. При цьому оператори кол-центру надавали можливість «перевіряти» дані щодо іншого переселенця, від імені нібито його родича. Це означає, що законодавство про захист персональних даних для переселенців не діє.

І ще раз підкреслюю, нам постійно зазначали, що це «опитування» проводиться в інтересах Мінфіну. Приналежність телефонів, з яких здійснювався обзвін, до колекторів «Дельта М» підтверджується словами операторів кол-центру та автовідповідачем цієї лінії. Докази цієї протиправної діяльності є і вони будуть передані правоохоронним органам. Є реальні ВПО, готові подавати заяви в правоохоронні органи», – наголосив він.
А виконавчий директор Громадського холдингу «Група Впливу» Тетяна Дурнєва сама вирішила перевірити наявність своїх даних у операторів так званого кол-центру. «За номером телефону, який я вказувала як контактний при отриманні довідки ВПО, оператор цього невідомого кол-центру знайшла мене в якійсь базі та підтвердила, що знає моє ПІБ, дату народження тощо. Крім того, оператор наполегливо просила, щоб я назвала адресу свого теперішнього місця проживання, щоби вона перевірила ці дані зі своєю інформацією про мене. Ця ситуація є кричущим порушенням Закону України «Про захист персональних даних», – зазначила Тетяна Дурнєва.
Громадський холдинг «Група Впливу» закликає Міністерство фінансів України прояснити ситуацію, за якої невідомі особи, посилаючись на Мінфін і називаючись то «Соціальним Фондом», то «Дельта М», мають всі персональні дані переселенців. Просимо також звернути увагу на факти незаконної передачі персональних даних Уповноважену ВРУ з прав людини, народних депутатів та міжнародні структури.

Якщо ви отримали подібний дзвінок від «соціального фонду», повідомте, будь ласка, про це, зателефонувавши нам на гарячу лінію +38(050)477 08 00.

Запис Обережно, телефонують шахраї! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Першого вересня, у традиційний для України День знань, один з луганських колег-журналістів на своїй сторінці у Фейсбуці написав: «А ви не помітили, що багато з тих, хто повів сьогодні дітей не в луганські школи, плачуть? Ні, їх гарно зустрічають. Вони живі. Але вони не можуть приховати своїх сліз. Ось такий він, сьогоднішній День знань».

Емоцій не приховували не лише вимушені переселенці з Луганщини чи Донеччини. Колишні кримчани теж витирали сльози, і сльози радості змішувалися зі сльозами втрат.

Сім’я Енвера Кадирова у червні змушена була покинути рідний Сімферополь. Родина з п’ятьма дітьми. Лишили все, взяли тільки най­необхідніше. Приїхали на Буковину. 33-річна Надіє каже, що спочатку діти по-справжньому мерзли, особливо малюки, ходили в колготках. Зараз винаймають дім у Хотині, шукають мож­ливості недорого придбати пральну машинку, холодильник, зимові речі. Надіє із чоловіком почали працювати, а діти першого вересня, як і належить, пішли до школи.

ШКОЛЯРКА З МЕДРЕСЕ

Найстаршій донечці Енвера і Надіє – 15. Вона єдина з Кадирових-школярів у школі ще не була, хоча й записалася. У цієї дівчинки особливі умови: вона з 5-го класу навчалася в мусульман­ській релігійній школі медресе. У таких школах дівчатка навчаються окремо від хлопчиків. Тож Земінє звикла до такого стану речей, до мусуль­манського одягу… І до рідного Сімферополя. Тож наразі, коли світ навколо неї змушено змі­нився, сама вона поки не готова психологічно це прийняти. Хвилюється, що зовні відрізня­ється від нових однокласників, боїться, що її не сприйматимуть. «Та ще й особливий підлітко­вий вік дається взнаки», – зітхає мама Надіє. Медресе з дистанційною формою навчання в Україні не надто багато: точніше – єдина школа в Одесі, і набір до неї завершений. Тож наразі вирішується питання про можливість навчання Земінє екстерном. І вирішується позитивно: ди­рекція і вчителі гімназії №2 готові йти назустріч родині, Земінє здобуватиме знання у комфорт­ний для неї спосіб. А батьки сподіваються, що згодом доня познайомиться з ровесницями і все стане на свої місця.

ДВІЙНЯТА

11-річні сестрички Мєдінє й Емінє уже пішли до звичайної школи. Враження чудові, діти за­доволені! У їхньому класі 30 дітей – у Сімферополі було менше. Трошки остерігаються за успішність, адже раніше українською мали лише два пред­мети – власне українська мова та література. Тепер українською вивчатимуть усе, але вчителі заспокоюють, що проблем не буде, тільки треба докласти трошки більше зусиль.

Дівчатка зібрані до школи так, як належить. Волонтери з Чернівців передали їм у подарунок портфелі з канцтоварами (ті ж волонтери, що всі ці місяці опікувалися цією і багатьма іншими ро­динами вимушених переселенців, забезпечували усім – від одягу й харчів до тимчасового житла). Власниця одного з хотинських магазинів зробила велику знижку на шкільний одяг, а деякі пред­мети шкільної форми просто подарувала.

Школа дівчаткам подобається, нових уроків не бояться, відчули затишок. Мама Надіє навіть від факультативної християнської етики не має застережень: «Це ж за бажанням, як я розумію? Якщо захочуть – можуть піти, посидіти, послу­хати. Молимося ми по-своєму, 5 разів на добу: до сходу сонця, перед обідом, після обіду, перед заходом сонця і вночі».

ТАТО- «ШКОЛЯР»

Енверу пощастило народитися 43 роки тому саме першого вересня. І цього разу в нього було потрійне свято: власний день народження, День знань у дітей-школярів, а також він цього дня і сам… пішов «до школи». Енвер здобував другу освіту – юридичну, адже упродовж трьох років працював у правозахисній організації. За­кінчивши на «відмінно» в Сімферополі перший курс, вирішив не покидати навчання і перевівся в ЧНУ. Причому досклав – також на «відмінно» – ще три предмети і став одразу третьокурсни­ком. Родина неймовірно щаслива.

…Коли зателефонувала до Енвера 2-го вересня, він відповів радісний і захеканий: виявляється, був у дітей в школі, забрав їхні підручники й ніс їх додому. І справ у нього ще чимало. Першого ж вересня дві родини – Кади­рових і ще одних кримчан – відкрили в Хотині на вул. Кліща, 80 кафе-халял, де пригощатимуть татарською їжею: пловом, шаурмою, самсою, пахлавою… Буковина прийняла вимушених переселенців гостинно. Хоча туга за рідним краєм їх так і не відпустила…

«Я В ЗАХВАТІ ВІД БУКОВИНЦІВ»

Надіє Кадирова все повторює слова вдяч­ності. Чернівецьким волонтерам. Учителям, дирекції школи, де навчатимуться її діти, ке­рівництву садочка, куди ходять молодші сини – 3-річний Іса і 4-річний Муса. Сусідам, які допомагають чим можуть. Власникам будинку, який родина винаймає. «Живемо в домі на землі. У Сімферополі мали квартиру. Тут у нас є піч, криниця. Немає зручностей у будинку – та де ж нині знайдеш зручності? Наша знайома кримчанка, з трьома дітьми, винайняла житло лише на короткий період, за три місяці має його звільнити. А у нас все більш стабільно. У Сімфе­рополі ми жили поблизу російського гарнізону і початок війни – солдатів, військову техніку – бачили на власні очі. Були тим шоковані…»

Єдине, про що просить Надіє буковинців – ставитися з розумінням і пояснювати своїм дітям, що люди бувають різні, можуть належати до ін­ших релігій, носити інакший одяг. І що треба шу­кати порозуміння з тими, хто не схожий на тебе.

Буковина має репутацію такої, що про це знає. Хіба ж не так?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Першовересень: Свято зі сльозами на очах спершу з'явиться на Медіа-Версії.