Якщо у вас з фантазією все гаразд, уявіть, що одного дня вам зателефонували з невідомого номера і, представившись колекторами, вимагають від вас повернути їм старий борг. Причому, вам навіть не кажуть кому і за що ви винні, але влаштовують справжнє пекло. Георгій КІСІЛІЦА потрапив у подібну халепу і звернувся до редакції з проханням допомогти йому.

Кредитна історія починалася райдужно

Ще 2006 року він узяв споживчий кредит строком на 2 роки на 1800 грн. у компанії «Єврокредит» на купівлю бензопили. Уже через три місяці погасив основну суму, залишилося сплатити тільки 300 гривень відсотків. Тож через тиждень прийшов доплатити решту.

− Яким же було моє здивування, коли побачив, що приміщення компанії «Єврокредит» опечатане і нікого з працівників, окрім прибиральниці, на місці немає, – розповідав п.Кісіліца. − На запитання, що сталося, у відповідь почув: «Фірма збанкрутувала. Одного з власників посадили за фінансові афери, інші втекли за кордон». Тоді я вирішив звернутися до магазину, де купував бензопилу. Запитую: «Кому заплатити залишок?». Продавець каже: «Вважайте, що вам пощастило. Живіть як жили, а про борг забудьте». Я так і зробив. А через півроку виїхав з країни. 7 років був на заробітках.

Торік зателефонувала мати, сказала, що мене розшукують з банку «Надра», вимагають повернути борг за кредит. Я не надав цьому значення, думав може вона помилилась і насправді питали мого батька, оскільки його теж звуть Георгієм. Тим більше, що жодних кредитів у «Надрах» я ніколи не брав. Повернувшись на батьківщину, вирішив все ж таки піти до відділення банку і з’ясувати, чи справді я винен їм гроші. Консультант кредитного відділу відповіла, що так, але точної суми заборгованості назвати не могла, оскільки моя кредитна справа передана компанії «Прімоколлект-Капітал».

Друга дія «марлезонського балету» виявилася сумнішою

Мені дали їхні контактні дан, і я зателефонував за зазначеним номером, – продовжив розповідь Георгій. – Почув у слухавці несподіване:

− Ви заборгували нам 4800 гривень.

− З чого така сума виникла? – питаю я.

− 2008 року брали споживчий кредит, заплатили лише 500 гривень. За шість років ваша заборгованість зросла до 4800 гривень.

− Стривайте, – кажу консультанту, – По-перше, я брав кредит 2006 року, а по-друге, погасив основну суму – 1800 гривень.

− Я не знаю, що ви там платили, але в нас зазначено, що ви погасили 500 гривень. У вас квитанції  про сплату боргу є?

− Ні, вони не збереглися.

− Тоді звертайтеся до банку.

− Чи можете ви мені показати документи з моїм підписом, на підставі яких я маю заплатити ці гроші?

− Це не ваша справа.

− Як це не моя справа? Я хочу бачити документи. Дайте мені вашу адресу, я сам прийду до вас.

− Для чого?

− Я хочу побачити свої документи і переконатися, що ви не аферисти, які вимагають від мене гроші.

− Якщо ви бажаєте, то будь ласка. Але ми розміщені у Львові.

− Нічого. Я все одно приїду.

Консультант продиктував мені адресу і призначив дату зустрічі:

− У вас залишились ще два дні до погашення. Якщо не зможете приїхати в п’ятницю, можете занести гроші в суботу або неділю.

Мене це дещо здивувало, бо яка ж організація працює у вихідні? Вирішив трохи зачекати і відкласти поїздку.

Через кілька днів до мене знову зателефонували з того ж номера. Цього разу консультант сказав, що компанія готова «пробачити» мені тисячу гривень боргу, і тепер я маю погасити лише 3800 гривень. Моє прохання надіслати документи знову проігнорували.

− А якщо я не заплачу ці гроші? – питаю консультанта.

− Тоді у нас з вами буде вже інша розмова.

Відтоді дзвінки не припинялися. Консультанти невпинно телефонували ледь не щодня й вимагати заплатити борг. Причому сума щоразу була іншою. Один раз казали, що маю заплатити 4000 грн. , інший – 4800 грн. Коли я попросив їх припинити вимагати з мене гроші, інакше я подам на них до суду або ж напишу заяву в міліцію, вони лише кидали слухавку. Та наступного дня вже інший голос знову телефонував із тими ж вимогами.

Під час розповіді у Георгія, – а ми саме сиділи з ним в редакції, – пролунав дзвінок мобільного. На екрані висвітився стаціонарний номер з кодом Львова. Телефонували з «колекторської» фірми. Я попросив поставити телефон на гучний зв’язок, щоб прослухати розмову. Зі слухавки пролунав приємний жіночий голос:

− Вам телефонують з компанії «Прімоколлект-Капітал». Ви мали заплатити нам 4800 грн. боргу, але так цього і не зробили. Чому?

− Я хочу побачити документи, завірені моїм підписом, де зазначено, що я маю заплатити ці гроші, – відповів чоловік.

− Я надішлю вам СМС повідомлення із посиланням на сайт, зареєструвавшись на ньому, ви зможете завантажити ваші документи.

− Стривайте, тут з вами хоче поспілкуватися один мій знайомий, – і передав мені слухавку.

Я назвав себе і своє видання та запитав:

− Перепрошую, ви колекторська фірма?

− Ні, ми не колектори.

− А на якій тоді основі вимагаєте гроші?

− Ми не зобов’язані вам відповідати, − сказала консультант і поклала слухавку.

Потерпілі об’єднуються на форумах

Після розмови на мобільний все ж прийшло повідомлення із посиланням на сайт компанії. Та після реєстрації на ньому жодних документів завантажити нам з Георгієм не вдалося. Хоча це і не мало великого значення, бо сканкопії договору не варто вірити, адже усі печатки і підписи легко підробити у фотошопі лише за кілька хвилин.

Проте інтернетівські пошуки увінчалися успіхом. В одній із соцмереж я натрапив на спільноту, в якій користувачі ділились історіями, подібними до тієї, що розповів п.Кісіліца. На просторах інтернету виявилось іще декілька форумів, де спілкувались «постраждалі» від вимагань компанії «Прімоколлект».

На сайті фірми зазначено, що це група компаній, яка «була однією з перших, хто розпочав купівлю портфелів із простроченою заборгованістю в Україні та на даний момент є лідером на колекторському ринку за обсягом придбаних портфелів». Тобто виходить, що такі компанії просто «скуповують» у збанкрутілих організацій старі борги, а потім за допомогою психологічного (сподіваюсь, що тільки) тиску намагаються вибити їх із бідолашних позичальників. Компанії, банки, страхові компанії продають бази даних своїх клієнтів, а колектори шляхом залякування по телефону чи візитом «крутих» хлопців додому отримують від переляканих громадян мільйони гривень на рахунки. Відомі випадки, коли люди, що мали борги, не витримавши щоденного тиску і погроз, накладали на себе руки. Чимось нагадує лихі 90-ті, коли «всі виживали, як могли», хіба не так?

А тепер – мовою закону

1.До того моменту поки на вашу адресу не буде надіслана належним чином завірена копія кредитного договору з усіма його додатками, Ви маєте законне право нічого не платити, бо, відповідно до ст. 516-517 Цивільного кодексу України,  даний період вважається «прострочкою кредитора». Крім того, відповідно до п.4 ст. 613 ЦКУ, боржник не сплачує проценти за грошовим зобов’язанням за час прострочення кредитора.

2.Встановлений законом строк позовної давності за цією кетегорією справ складає три роки, тому уважно вивчіть умови кредитного договору і, якщо в ньому немає пункту про те, що сторони дійшли згоди про збільшення строку позовної давності до 5-10 років, ви взагалі не зобов’язані нічого їм платити, бо, відповідно до  п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012-го «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»,  суди мають виходити з того, що у спорах стосовно споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Початком перебігу строку позовної давності є день, коли боржник, згідно з графіком платежів, повинен був сплатити черговий платіж, проте не зробив цього.

3.Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦКУ, до вимог про стягнення неустойки (пені, штрафу) застосовується позовна давність в один рік.

4.Набридати Вам щоденними телефонними дзвінками колектори не мають права, оскільки цим порушують ст. 32 Конституції України і підпадають під ст. 182 Кримінального кодексу України (порушення недоторканності приватного життя) та ст.355 ККУ (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань). Крім того, до моменту, поки Ви не отримаєте належним чином завірену копію договору, їхні дії кваліфікуються за ст. 189 ККУ – вимагання.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Від редакції: Газета допомогла Георгію Кісілиці розплутати його кредитну історію. Сподіваємося, що крапка в ній поставлена. Та для цього нашому працівнику довелося звернутися до НБУ, юристів, скористатися пошуковими системами Інтернету. За порадою фахівця, герой нашого розслідування навіть написав заяву до міліції за місцем проживання. Зрозуміло, що все це не тільки забрало море часу, але й спричинило зайвий головний біль та й з’їло нерви.

Тож чи не пора серйозно ставитися до законів, а ще краще – знати їх.

Принаймні уважно читати договори та зберігати платіжки. Коли ж банківський працівник порахував, у скільки обійшлася бензопила Георгію, то вхопився за голову…

Це, так би мовити, одна сторона медалі. Інша – державний захист громадян від шахрайства.  Тут нам сказати, на жаль, нічого…

Запис Back to 90-ті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулої суботи мешканці села Чудей, що на Сторожинеччині, вирішили зробити добру справу і власним коштом полагодити одну з двох доріг державного значення, бо, як відомо, автодор неспроможний утримувати шляхи, які перетворилися вже на «напрямки», в належному стані. Так, принаймні, хтось вигукнув із залу під час сходки села, на яку запросили народного депутата Олександра Фищука та депутата обласної ради Руслана Мельника. Бо саме до них звернулися по допомогу перелякані чудейці на чолі із сільським головою Мануелою Долінською.

Річ у тім, що дорога «Іжівці-Красношора» була настільки розбитою, що нею вже діти не могли добиратися до школи. Тож громада організувалася і вийшла дружно на роботу. Своїми силами – машинами, лопатами і руками – привезли з річки гравій і почали засипати метрові ями. Аж гульк! – міліція та екологічні інспектори. Не поталанило селянам – потрапили під рейд. Тепер їм «світить» шалений штраф.

Заступник голови Сторожинецької районної ради Іван Іліка зауважив, що вибірка гравію із заплави річки суворо заборонена. Громада порушила закон і буде за це відповідати. Люди в кишеню за словом не полізли:«Влада нічого не робить. Де дороги? То вже хоча б не повчали, вуха болять!».

Натомість п. Іліка парирував, що Чудейська громада отримала з усіх 26 територіальних  громад найбільше, тож нема чого й скаржитися. Зрештою, автор цих рядків бачила розподіл коштів по сільрадах і може підтвердити, що Чудей – на винятковому положенні.

Та повернімося до гравію. Олександр Фищук як колишній податківець зауважив, що і громада права, і п. Іліка правий. Та Олександр Григорович сказав більше: гроші в державі є, але йдуть вони не туди, куди треба. А всі депутати – від сільради до Верховної ради – слуги народу, бо живуть на його гроші. Але від цього народу не легше. Бо занадто дорого обходятся йому ці слуги. Ось і зараз селян оштрафують. Хоча, за словами виступаючих, перший заступник голови РДА Г. Пожога нібито дав добро на вибірку гравію. Та, як зауважив екоінспектор, треба було звернутися з листом до держекоінспекції, яка виділилила б свого спеціаліста. А вже той показав би місце, де можна брати гравій безпечно для русла та був би при цьому присутній. А хто про цей порядок знав?

Сільський активіст Василь Любимський заспокоював односельців, повідомивши, що ипереговорив мобільним телефоном з головою облради Михайлом Гайничеру і той пообіцяв, що сприятиме, аби громаді вибачили такий промах.

…Колись у редакціях поміж кореспондентами ходив жартівливий вислів стосовно гонорару: пиши чи не пиши – то все дарма, коли тебе в душі редактора нема. Перефразовуючи, можна поставити питання так: чи посідає сільська громада бодай якесь серйозне місце в душах очільників краю?

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»   

Запис Добрими намірами дорога в пекло вимощена? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Левко Бесараба став солдатом у 17. Як і мільйони його ровесників, він побував у справжньому пеклі. Нині, через 67 років після перемоги, пам’ятає кожну годину, кожну хвилину і навіть секунду тієї страшної війни. В його спогадах – сувора правда…

Із двохсот – четверо живих

…Я потрапив на фронт у Прибалтику. Там тоді йшли страшні бої. Служив у роті ПТР, що розшифровується як протитанкова рушниця. Нас завжди відправляли на передову, бо зброя була дуже потужна. Якось надійшов наказ узяти німецький дзот (оборонна дерево- земляна вогнева точка – авт.). Німці сидять собі на горбочку, бо дзоти встановлювали завжди так, щоби вони панували над місцевістю, і тримають на «мушці» велику територію. А ми йдемо прямо на німців. Із майже 200 солдатів живими залишилося лише четверо. Мені осколки розірвали сідниці, втратив багато крові, лежав без свідомості. А під вечір наші прийшли трупи збирати… Побачили, що живий. Підібрали. І хоча кинули до машини, серед якихось величезних бочок, мов мертвого, – воля до життя була сильнішою. А коли витягали з мене осколки – наркозу і знеболювального не давали. Відчував, як колупаються в моєму оголеному м’ясі і терпів, зціпивши зуби.

Чорт і діти

…Везли мене пораненого у госпіталь. Поруч лежав обгорілий танкіст – чорний, як вугілля, але живий і при пам’яті. Зупинилися в якомусь місті, до нас підбігли діти. Побачили танкіста і давай на нього казати «дзяба», що означало «чорт». Але танкіст не розумів їхньої мови, тому питав мене, що діти говорять. Але я не міг йому сказати правду, тому казав, що діти нас підбадьорюють і кажуть, що все буде добре.

Свято шлунків

…Ми постійно не доїдали. На війні завжди холодно і голодно. Нам давали ложку сирої крупи, ще й ножем згортали, щоби без гірки. Та якось знайшли ми напівзотлілу конячу голову. З неї зварили такий суп! Тоді у нас було свято шлунків…

Ризикова зустріч у «вбиральні»

…Якось уночі нам треба було справити нужду. Відійшли від дороги в кущі. Раптом почули гуркіт авта, а ми вже й штани познімали. Сидимо тихенько, мов миші… Просто перед нами зупиняється німецька машина. З неї вистрибують  ворожі солдати – і в ліс, теж справляти нужду: прямо навпроти нас, за 20 метрів. Ми тихенько сиділи в кущах і слухали калатання власних сердець, аж доки німці не поїхали…

Урятував життя… матюк

…Опинилися в окопі водночас – німці і наші. Рукопашна. Бійня кривава. І не зрозуміти – де свій, де ворог. На мене хтось напав ззаду і почав душити. Я відбиваюся. І раптом  нападник матюкнувся російською. Я відповів тим же. Захват ослаб, ми одразу ж зрозуміли, що свої…

Німецька наводчиця

…Коли дорогою їхали наші машини з солдатами, то їх постійно влучно обстрілювали. Від прямого попадання снарядів гинули всі. Здавалося, ніби хтось керує з відстані. А недалеко від тієї місцини була закинута хатинка. Я згадав про неї, сказав командиру. У тій хатинці ми і знайшли німецьку наводчицю, яка сигналила німцям, щоби ті стріляли у визначене місце і час, коли їхали наші…

Мародери і герої

…На мінному полі підірвався молодий узбек: лежить ще живий, а кишки на виворіт – до снігу примерзли. А він, бідний, ще й кричить – попереджає нас про міни. Я підповз до нього, кишки позбирав, перев’язав його і потягнув геть. Далі пораненого мені поміг тягнути генерал. Раптом назустріч нам два офіцери – несуть крадений килим. Генерал зупинив і… почав їх бити навідліг, схопився за пістолет зі словами: «Сволочі, люді гібнут, а ви мародьорством занімаєтесь…». Хотів їх навіть розстріляти. А пораненого ми таки дотягли до медсанбату.

Умовив німецький гітлерюгенд здатися

…Війна закінчувалася, німці здавалися. Але на одній ділянці засіли німецькі дітлахи – гітлерюгенд , які не піддавалися жодному контролю і стріляли в усе, що ворушиться. Вже солдати і старші німці, яких теж мобілізували перед закінченням війни, здаються, складають зброю, здаються. А малі «палять» до останнього. Серед наших тільки я володів німецькою. Бо штабний, так би мовити, перекладач, вигадав собі якусь причину, щоби не йти на перемовини, де на парламентаря чекала вірна смерть . А це ж уже був травень 45-го і в повітрі пахло… закінченням війни. Та мені підшили білий комірець, дали плащ-палатку, щоби мав презентабельний вигляд, та обв’язали гранатами…

Пішов я з білим прапорцем у руках, щосекунди чекаючи на постріл, але попри те почав німецькою вмовляти дітей: «Війні кінець,  складайте зброю! На вас вдома чекає мама.» Я підбирав слова, як міг, і мабуть-таки, знайшов потрібне, бо дітлахи почали виходити з окопів і здаватися…

До своїх я повернувся мокрий, як хлющ. За це мене хотіли нагородити орденом. Але я обрав двотижневу путівку в будинок відпочинку. Білий хліб та чиста постіль тоді видалися неймовірною казкою!

Чому плакав учений кінь

…Хоч війна і страшна подія, але траплялися і позитивні речі. Під кінець другої світової служив у кавалерії. Я змалку любив коней і знав, як з ними поводитися. Був там один дуже норовливий кінь. Мені доручили його доглядати і він до мене прив’язався. Поталанило мені з ним, бо хоч і мав складний характер, але був дуже розумним. Наприклад, коли починалася стрілянина, він виконував мою команду «лягай». Солдати часом просили мене продемонструвати розум коня. У цьому випадку я лягав на землю і прикидався мертвим, а кінь бігав навколо мене і легенько штовхав копитом, а потім хапав губами за вухо, намагаючись підняти. Коли я не витримував лоскоту і починав сміятися, кінь іржав з радості. Коли я демобілізувався, кінь… плакав. Саме так, плакав – великі сльозинки котилися з його сумних-сумних очей.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис «Той, хто пройшов крізь вогонь…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.