Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Це подія, що продовжує формат «Re:Open Zakarpattia» в Ужгороді. Форум буде присвячений ролі Буковини в процесах євроінтеграції та регіонального розвитку – з фокусом на тому, що регіон може запропонувати ЄС і Україні та як перетворити його на платформу для міжнародної співпраці й внутрішніх трансформацій.

Захід об’єднає представників влади, дипломатичного корпусу, експертного середовища, освітян і громадського сектору для обговорення ролі регіону у формуванні добросусідства в Центральній Європі. 

Серед учасників події: Міністр закордонних справ України (2014-2019) Павло Клімкін, співзасновник і генеральний директор Інституту фронтиру, член наглядової ради Суспільного мовлення України, викладач УКУ Євген Глібовицький, Генеральний консул Румунії у Чернівцях Ірина-Лоредана Стенкулєску, президентка Асоціації експертів з безпеки та глобальних питань (ESGA) Анжела Грамада, учитель фізики та астрономії вищої кваліфікаційної категорії Чернівецького міського ліцею № 1, переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2017) Пауль Пшенічка, перекладач, публіцист Олександр Бойченко та інші. 

Учасники говоритимуть про те, як міжетнічний діалог і різноманіття можуть стати ресурсом стійкості, розвитку та успішної інтеграції України до ЄС. Форум стане майданчиком для пошуку практичних рішень, які посилюють внутрішню стійкість регіону та зміцнюють його зв’язки з європейськими сусідами.

Форум триватиме в п’ятницю, 17 квітня, від 11:00 до 17:30 у конференц-залі готелю «Grand Royal» (вул. Головна, 114) відбудеться форум ідей та рішень «Re:Open Bukovyna». Захід організовує «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» (ICES). 

Для участі у форумі обовʼязкова попередня реєстрація: https://forms.gle/SVDw8bjkmhhbUsHw6

Запис У Чернівцях вперше відбудеться форум «Re:Open Bukovyna» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навчальний центр робототехнiки «BOTEON» запрошує на «Start IT Fest», який відбудеться 20 вересня з 14:00 до 18:00  у дворику Чернівецької міської ради.

Мета заходу – активізувати у Чернiвцях освітню та IT спільноту, об’єднавши талановиту, допитливу молодь, яка цікавиться інформаційними технологіями та прагне змінити світ на краще .

Цільовою аудиторією заходу стануть учні шкіл, студенти технічних спеціальностей, вчителі, практикуючі ІТ-спеціалісти та допитлива молодь, яка прагне познайомитися з перспективним світом ІТ.

Ми хочемо дати людям вичерпну відповідь на питання: що таке STEM- освіта, як вона пов’язана з ІТ та як можна долучитись до захоплюючого світу технологій уже сьогодні.

Професiонали подiляться власним досвідом роботи та розкажуть про переваги, бонуси та умови самореалізації у світі науки та технологій.

На «Start IT Fest» всi учасники зможуть:

– дізнатись про місце науки, зокрема робототехніки, математики, інформатики в сучасному світі та перспективи їх розвитку;

– відвідати унікальну демонстрацію роботів у Чернівцях, а саме робота-жука, робота із мультфільму «Валлі», робота-балансира, познайомитися з роботом-Йошою, позмагатися разом з роботом-гуманоїдом та ін.;

– долучитись до боїв роботів на основі мобільних платформ;

– надрукувати міні-сувеніри на 3D-принтерах;

– позмагатися у захопливому віртуальному квесті та виграти цінні призи;

– познайомимося з натхненними спікерами, у тому числі і з практиками у  ІТ-сфері;

і ще багато цікавого та неочікуваного.

Захід є безкоштовним та спрямованим на розвиток та популяризацію STEM-освіти у Чернівцях.

Програма заходу:

14:00 – 15:30 – розважальна зона :

• інтерактивна виставка роботів
• майстер-клас друку на 3D-принтерах (створи сувенір власноручно)
• ROBOT WARS (бої роботів)
• віртуальний квест
• презентації від організацій-партнерів

15:30 – 17:30 – СПІКЕР-ЗОНА:

• “STEM-освіта: концепція, актуальність, напрямки розвитку, Олексій Резніченко
• “Чому важливо вчитися?” , Пауль Пшенічка .

     “Навички та професії, необхідні для ринку праці у 2030 році” ,  Юрій Халавка

• “Як я потрапив в ІТ “,  Ілля Хамула
• (Таємний спікер).

17:30-18:00 – ЗАВЕРШЕННЯ «STEM Fest» ТА РОЗІГРАШ ПРИЗІВ ВІД СПОНСОРІВ ЗАХОДУ

Довідка:

Програма Навчального центру «BOTEON» спрямована на розвиток логічного мислення, навичок програмування і конструювання у дітей, віком від 6 років. Викладання дітям базових курсів з інформатики, схемотехніки і роботі з інформацією сприяє формуванню інженерного способу мислення, придбання навичок для найбільш затребуваних, перспективних і добре оплачуваних професій, таких як програміст, розробник систем автоматики і робототехніки, інженер-конструктор.

Детальнішу інформацію можна отримати за контактами: тел. (050) 642 43 04 Тетяна Карпів-Мосін,  або ж  написавши на e-mail: boteon.tk@gmail.com

Запис Навчальний центр робототехнiки «BOTEON» запрошує на «Start IT Fest» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проект «Творці культурних Чернівців» з тележурналісткою Жанною Одинською в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського поповнився ще однією зустріччю. Гість проекту – відомий всьому світу чернівчанин, фіналіст CLOBAL THEACTER PRIZE UKRAINE 2017, володар головного призу цього конкурсу в Україні та премії, що присуджується видатним учителям, Пауль Францович Пшенічка. Тільки список досягнень цієї людини викликає повагу: заслужений учитель України, лауреат премії Омеляна Поповича, фонду «Відродження» Сороса – «Соросівський учитель» 1994, 1995, 1996 років, фіналіст і переможець конкурсу вчителів у Портленді 1994 року, «Відмінник освіти», Почесний член Лондонського інституту фізики, Почесний член конференції «Сахаровські читання» 2009 року. А 2005-го рішенням Міжнародного астрономічного союзу і лабораторії ім. Лінкольна Массачусетського технологічного інституту малій планеті № 21389 присвоєно ім’я «Пшенічка» . Він є автором кількох підручників з механіки та фізики. І чи не головне: його вихованці – колишні учні чернівецького ліцею – працюють нині в усіх провідних лабораторіях та інститутах світу.

Якщо казати відверто, попри все, що читала про Пауля Пшенічку, навіть у наших «Версіях», йшла на зустріч із ним якщо не з деякою упередженістю, але з певною засторогою: людина працювала у школі майже півстоліття, хоча психологи будь-якої країни скажуть вам, що у педагогічній професії не можна працювати більше за 5-7 років без суттєвої шкоди для психіки. Недаремно ж час від часу в різних Інтернет-ресурсах з’являються скандальні історії про школу. Та це – до першої фрази героя програми…

Пауль Пшенічка, вчитель фізики і астрономії Чернівецького ліцею № 1 з математичною й економічною спеціалізацією, дійсно вчителює понад 48 років, але, за його власними словами, у певний момент зрозумів, як треба навчати фізики: «У 1991 році я придумав інновацію: вчити дітей фізики через практичну діяльність. Не лише теорією займатися на уроках, а давати школярам спробувати щось робити самим, експериментувати».

Ось тоді все й почалося: цікаво  і вчителеві, і його учням!  Вже через рік учитель Пшенічка зі своїми вихованцями виступали на різних міжнародних конкурсах, де вони незмінно посідають призові місця.

Ще одним Пауль Францович зачепив особисто мене – думаю що й інших слухачів: відчула себе на уроці, спрямованому просто на мене, на уроці, де я все розуміла, і це мене просто тішило. Як і те, що свого часу у мене був дуже хороший учитель фізики, якого досі згадую з вдячністю і теплом. А засмутила думка, що не буде вже шкільного предмету фізики, бо всі природничі дисципліни невдовзі зберуть в один предмет… Цю тему учитель Пшенічка ніби зняв у мене з вуст: став говорити саме про такі безглузді рішення. Так, наука рік від року складнішає, а учнів треба «розвантажувати», але ж не від світоглядних знань, які зрештою, складають людську особистість! Може, варто за прикладом Пауля Францовича шукати нові методики викладання, активізувати в учнях потяг до знань і здатність до сприйняття інформації, уміння працювати з цією інформацією, зрештою просто любов до життя в різних його проявах.

Саме через новаторські пошуки Пауль Францович став одним із засновників проектно-орієнтовного навчання в школі.  Але для його втілення потрібні не чиновницькі реформи, а особиста креативність кожного учителя.

Краще не скажеш, ніж висловила це ведуча зустрічі Жанна Одинська: «Пауль Францович дуже трепетно й дбайливо виховує майбутню еліту нашої держави. Всі нагороди і звання, які він має, – це винагорода за наполегливу, виснажливу, але благородну й найулюбленішу понад усе працю – справу його життя. Він – Учитель. Учитель від Бога».
І саме через таку його людську та професійну спрямованість Пауль Пшенічка «не зіпсувався» всесвітньою – без жодного перебільшення – славою, не захворів на зіркову хворобу. Може, саме через це, згадуючи про фінал конкурсу в Дубаї, розповідає не про високі  почуття, коли стояв на тій сцені, не про радість від отримання призу, а про те, як незручно було в костюмі, взятого для нього організаторами конкурсу напрокат… Жива людина із живими почуттями, він не намагається вивищуватися над аудиторією, бути кращим за всіх. Пауль Пшенічка, за всіх своїх регалій, спілкується з нами на рівних. Так само, як зі своїми учнями. А особисто мені приємно було зазнайомитися з людиною, ім’я якої присвоєне малій планеті: тепер і вона, ця планета, – моя знайома.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Зірка Пауля Пшенічки – людини без «зіркової хвороби» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зоя Литвин зазначила, що уперше до цього рейтингу увійшов учитель.

«Щаслива від цієї новини і пишаюся, що пан Пауль Пшенічка представляє вчительську спільноту в авторитетному рейтингу. Він уже вплинув на життя понад 4000 дітей за 47 років вчителювання, визнаний найкращим у світі учителем фізики за версією «Intel», його іменем MIT назвав астероїд – тільки за це він вартий того, щоби увійти до рейтингу найвпливовіших людей України», – йдеться в її повідомленні.

Запис Чернівецький фізик Пауль ПШЕНІЧКА увійшов до рейтингу «Топ-100 найвпливовіших українців» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пауль Пшенічка народився в Чернівцях, але потім приблизно на півтора десятка років з ними розлучився: батьки в пошуках роботи змушені були мандрувала областю, адже в 1946-47-му в місті не було не лише роботи, а й можливостей облаштувати побут, мати достатньо одягу, зрештою – їжі. Тож до вступу в університет в 1964-му Пауль бував у Чернівцях, хоча й доволі часто, та лише наїздами – до знайомих і друзів батьків.

Відчуття цілковитої свободи

«З якогось віку вже пам’ятаю ці приїзди. Дуже подобалося гуляти університетським парком – туди, за Резиденцію, повела нас знайома. У пам’яті закарбувалася «картинка»: лавочка, невеличкий басейн з водою, і в ньому навіть плавали золоті рибки. Не знаю, чому саме це пам’ятаю – у сутінках підсвідомості розібратися неможливо. Тим паче, що діти сприймають світ зовсім інакше, ніж дорослі.

Ще пам’ятаю результат спроби тогочасної влади знести верх синагоги – Темплю, де зараз кінотеатр «Чернівці». Вибиті вікна. Але картинка невиразна. А можливо, це мені й здається.

Найбільше враження – від трамвая. Це було щось велике, яке дзвеніло, торохкотіло, гуркотіло і сипало іскрами. Для дитини, яка виросла в селі, це було вражаюче. Адже світло там з’явилося якраз того року, коли я вже вступив до університету.

А до того – було повне щастя. Адже щастя – це зміна вражень. Як тільки немає зміни вражень – як би людина добре не жила, починає відчувати дискомфорт. Нема руху – нема щастя. У дитинстві був суцільний рух, повне щастя і повне відчуття свободи – на полях, у лісі, на стадіоні… І це вік, коли людина не відчуває часу.

«Ми підривали все, що знаходили. Тому вступив на фізфак»

«У дітей того часу була надзвичайно потужна мотивація до навчання. Усі перебували під враженням польоту людини в космос, і це спонукало прагнути чогось подібного. І народ вчився набагато серйозніше, ніж зараз. Зрештою, сучасним дітям надто легко і багато всього дається. У нас же не було телевізора, освітлення. Вечори проводили при звичайній керосиновій лампі. Пам’ятаю, знайшли генератор, стартер від автомобіля «Студебекер», зробили вітряк, і дуже тішилися, що примусили світилися 12-вольтову лампочку.

Мене особисто змалку цікавили авіація і космос – окрім успішного польоту в космос Юрія Гагаріна, на той час на суспільство зберігалися ще воєнні впливи. Тож ми, діти, підривали все, що знаходили. Тому особливих роздумів, куди вступати вчитися, не було: однозначно – фізфак.

Вдома була велика бібліотека,  хоча батьки й не мали вищої освіти. За Румунії, за Австрії треба було бути дуже багатим, щоб здобути освіту. У той же час усі знали багато мов. У діда було восьмеро дітей, і всі вони – мої дядьки, тітки – знали мови, це було характерно для тих часів.

«Тоді було прийнято викладати не предмет, а дисципліну»

Одна з проблем сучасної освіти – це викладання дітям у школі предметів, теорії, відірваної від життя.  А викладати потрібно дисципліну, показувати її прикладне застосування. На щастя, мені траплялися чудові викладачі. Голець Богдан Іванович. Королюк Степан Лук’янович – викладав у мене статичну фізику не лише дуже ерудований науковець, а й хороший викладач. Тобто добре знав і вмів навчити, і в нього не було нудно.  Гусєв Сергій Михайлович – викладав електрику, не допускав халтури, у нього треба було насправді розібратися в тому, що робиш. А він був штурманом на бомбардувальнику під час війни. А ще я паралельно ходив на матфак слухати лекції з математики. Тоді викладали Карл Фішман, роботи якого друкувалися в США у той радянський час (!), і який у віці 72 років вступив заочно до Массачусетського університету на електротехніку і закінчив його з відзнакою – просто щоби голова працювала; доцент Круг. Феноменальний викладач, який читав теорію чисел, Нестеренко – ще австрійського загартування, з оригінальною зовнішністю, з носом, як у Жана Габена. Я сидів на першій парті, тож він звертався переважно до мене. Він так захоплювався розповіддю, що іноді забував, де він. Якось під руками в нього не виявилося ганчірки, аби витерти дошку, коли на ній закінчилося вільне місце для наступних записів, і він, не задумуючись, стер попередні записи рукавом свого дорогого чорного піджака… Мені було цікаво, чим матфак відрізнявся від фізфаку. І тоді, до речі, на матфаці було навіть цікавіше.

«Тутешні буковинці не могли звикнути до радянщини»

Я – чех, і окрім нашої родини, більше тут чехів не бачив. І дід, і бабуся прийшли на ці землі з Чехії, але різними шляхами: бабуся через Львів і Волинь, а дід прямо сюди з Праги. Шукали кращої долі. На жаль, не знаю історії, як вони знайшли одне одного. Знали рідну мову, завдяки спілкуванню з багатьма друзями-поляками знали польську. Оскільки жили в румунських селах – вивчили і румунську, а також російську, бо там і російською говорили. Сам я чеську призабув уже – колись знав добре, але думаю, що за кілька годин міг би «розговоритися».

На навчання в місті я трохи спізнився, тож гуртожитка мені не дісталося. Довелося мандрувати по квартирах. Тоді сміхотворно дешево – за якихось 10-15 крб. – можна було винайняти квартиру.

Якийсь час жив у єврейській сім’ї. Ми з товаришем винаймали дві кімнати в однієї родини, яка володіла величезною квартирою – 7 кімнат чи щось таке. Нашим господарем був комунікабельний дідок, який завжди намагався чимось допомогти: продати щось наше непотрібне і принести трохи грошей. З нами йому цікаво було спілкуватися.

Щодо поширеного враження про толерантність буковинців – думаю, що в ньому більше правди, ніж міфу. Люди були м’які, культурні, ввічливі. І було досить багато інтелігентних, начитаних буковинців. Жили мирно – і я досі дотримуюся принципу, що з сусідами треба жити мирно. І тутешні буковинці не могли звикнути до радянщини.

Наприклад, мій дядько відсидів 8 років у Саратові (з десяти, які йому було оголошено вироком суду). Хтось доніс, що він з якоїсь нагоди сказав, що «Сталін не розуміється на авіації». Ще одного дядька намагалися відправити чи то на Донбас, чи в Казахстан. Треба було їхати, а він відмовився. Тоді прийшли «посланці від влади» і зірвали дах з його хати. Я це пам’ятаю. Вся родина зібралася і написала скаргу в КДБ. І, як не дивно, прийшла відповідь: покласти дах на місце. Так він і врятувався – завдяки тому, що наша родина, як інші, не боялася. Якийсь «вірус» у нас був – відсутності страху. А загалом для нашої родини було абсолютно ясно, що таке радянська влада.

Радянщина у всьому була орієнтована не на людей, а на ідеї. Це стосувалося навіть архітектури. Я мешкаю в новому районі міста, і він мені не подобається. Малюсінькі квартири, низькі стелі, тіснота – це якось нелюдяно. Тим часом, уже зараз забудовуються дуже гарні райони. Архітектура стає людяною.

«Тих Чернівців уже немає. Але що змінюється від того, що немає, наприклад, Римської імперії?»

Відтоді багато що змінилося. Виїхала переважна більшість євреїв, які придавали цікавий колорит місту. Навіть немає що порівнювати, скільки тоді було поляків і скільки залишилося зараз. Були й залишаються румуни. Навіть німці були. Чернівці були таким собі Вавілоном.

Зараз старих Чернівців уже немає. Те, що ми сьогодні бачимо – це не тодішні Чернівці. Добре це чи погано? Не добре і не погано, це просто факт. От була Римська імперія – і зникла, лишилися лиш італійці. Була, кажуть, Атлантида – і немає. Подивіться, яка Австрія була велика до Першої світової війни, і як зараз вона вп’ятеро менша. Але ж ніхто за тим не плаче!

Відбулася серйозна зміна складу Чернівців, але все одно щось від нього залишилося невловиме. Наприклад, якимось дивом передається манера говорити.

Чернівці були і залишаються відкритим містом, містом-інтернаціоналом. Я, живучи тут, мав і маю добрих знайомих  по всьому світу, а в радянські часи приятелював з людьми з Новосибірська, Омська…

Уже добрих 20 років їжджу міжнародними конференціями, маю нагоду спілкуватися з представниками багатьох країн, з кимось – протягом багатьох років. Іноді вожу учнів на конференції, іноді мандрую один. Читаю лекції – наприклад, у Швейцарії. Звісно що англійською або німецькою, як інакше. А у травні читав лекції в чотирьох австрійських університетах та двох школах у м. Грац. Сам вид конференцій – як для дітей, так і для дорослих – неймовірно цікаво. Це інакші люди, інакша природа, техніка, перельоти – при тому, що взагалі зараз рідко літають. А враження від багатогодинних перельотів, великих аеропортів, руху – незабутні.

Разом з тим, велике місто не для мене. Адаптуватися важко. Інший темп життя, загалом все інше. Тож мене цілком влаштовує все, адже в малому місті можна комфортніше жити. Тим більше зараз, з сучасними комунікаціями і засобами зв’язку.

Скрізь можна бути щасливим. Є один дуже простий принцип – мати творчий підхід до того, що робиш.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Пауля ПШЕНІЧКИ: диво техніки трамвай, мотивація космосом, щастя від зміни вражень, несприйняття радянщини, феноменальні викладачі університету і мирне співіснування з сусідами спершу з'явиться на Медіа-Версії.