Про те, як виживали партизани – розповідь Ігоря БУРКУТА, кандидата історичних наук. Вона стане також у пригоді тим, хто хоче спробувати екстриму і… вижити самотужки у природі без цивілізаційних благ. 

Лісові фортеці базувалися на болотах

Лісисто-болотиста місцевість найкраще підходить для базування партизанів. Ворог не може скористатися там бойовою технікою, та й піхоті непросто здолати мочари. Тому для партизанського табору знаходили невелике узвишшя серед боліт, де за певною схемою створювали систему оборони. Якщо противник і знаходив табір, він мусив спочатку подолати сильний кулеметний вогонь сторожових постів, замаскованих у траншеях та окопах навколо землянок. А потім і самі землянки перетворювалися на вогневі точки: їх будували з розрахунку на довгострокову оборону. Це була справжня лісова фортеця.

Підраховано, що один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога.

Та партизани не відсиджувалися у таборах – вони діяли активно. Команди підривників вирушали на ворожі комунікації, здійснювалися нальоти на села і містечка, де знищувалися ворожі гарнізони та склади. Вирушали і в далекі рейди.

Для перепочинку партизани облаштовували в лісах запасні бази, що теж були пристосовані до оборони. Карателі намагалися їх виявляти й знищувати. На боротьбу з партизанами кидалися значні сили. Один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога, чим помітно послаблювалися фронтові частини противника.

Гітлерівці вважали ефективними методами боротьби з партизанами блокаду й масове прочісування лісів. Для цього використовували цілі дивізії з бронетехнікою, артилерією та авіацією – їх навіть знімали з фронту. Партизанський ліс оточувався зусібіч. Розрахунок робився на те, що невдовзі в обложених скінчаться запаси продовольства і вони або здадуться, або підуть на прорив. А на відкритій місцевості перевагу мали німецькі регулярні частини.

Борошно можна зробити навіть з пирію

Утім, ліс давав народним месникам не лише прихисток. Він також і годував людей. Але для цього потрібні були спеціальні знання. Скажімо, дичина – зайці, різноманітні птахи, у лісових нетрях – дикі свині, олені, лосі. У річках та потічках – риба й раки. Зголоднілі люди використовували в їжу жаб, вужів, змій, їжаків, білок. Отже, необхідний для нормальної діяльності людського організму тваринний білок за певних навичок у лісі можна було добути. Виручали партизанів їстівні гриби, що містять чимало поживних речовин. Правда, їхня енергетична цінність невисока – лише 20-40 кілокалорій. Значно калорійнішими є лісові горіхи, а ліщини чимало росте в українських лісах. У лісах Криму є ще й фундук.

Від голоду рятували людей і лісові ягоди. Суниця, малина, ожина, чорниці, брусниця, болотна журавлина. Але справжньою «партизанською ягодою» назвали горобину. Незважаючи на гіркуватий присмак, вона подобається багатьом. Особливо після того, як вдарить перший морозець і знищить гіркоту ягоди. А вона  дуже корисна. Споживаючи лише горобину, партизан зберігав здатність активно рухатися і вести ефективну боротьбу.

Перший морозець позбавляв зайвої терпкості й ягоди терену. Після приморозків смачнішими стають також ягоди черемхи. У зимовому лісі можна знайти й глід та  шипшину, які теж тамують голод. Поживна їжа серед засніжених дерев – соснові чи ялинові шишки. Якщо їх трохи потримати над вогнем, вони розкриваються і з них випадає насіння. Хоча воно невеличке, та за поживністю – як горіхи.

Влітку від голоду рятують трави та листя деяких дерев. Приміром, липове листя містить чимало цукру, тому його споживають, коли немає іншої їжі. Стебла трави борщівника їдять сирими, як і листя заячої капусти. Кропиву й лободу варять.

Нестачу хліба та картоплі компенсували бульбами деяких диких рослин. Так, на берегах спокійних рівнинних річок і ставків, на заболочених луках росте стрілолист звичайний – досить розповсюджена рослина. На його кореневищах є бульби, інколи досить великі. В них чимало крохмалю: японці та китайці, наприклад, саме з них добувають крохмаль у промислових масштабах. А радянські партизани пекли ці бульби на вогнищі, й отримували страву, що своїм смаком майже не відрізнялася від печеної картоплі. Варили чи смажили молоді парості та кореневища рогозу, які містять до 46% крохмалю і 11% цукру.

Коли в партизан залишалося хоч трохи житнього борошна, до нього додавали так зване «дерев’яне» борошно. Його робили із заболоні – зовнішньої частини деревини, що йде зразу ж за корою. Для цього гострим ножем зрізали кору, зчищали заболонь, дрібнесенько її краяли і виварювали у кількох водах. Потім висушували і розтирали. Навіть коли не лишалося житнього борошна, із дерев’яного з водою замішували тісто і пекли їстівні коржі. А з яглиці, яку ще називають «земляним хлібом», робили їстівні драглі. Борошно виготовляли також з кореневищ рогозу, очерету, білого латаття. І навіть з кореневищ звичайного лопуха чи пирію – всім відомого й дуже розповсюдженого бур’яну.

Від голоду рятували ще й дубові жолуді. Їх вимочували, міняючи воду два-три рази, а потім підсмажували на вугіллі. З жолудів та цикорію робили замінник кави, проте для цього треба було добре знати технологію приготування цього  продукту. Ретельної обробки вимагала папороть орляк, яку також споживали в їжу. Втім, з нею необхідно поводитися обережно, тут потрібні певні знання і навички, інакше замість їжі можна отримати небезпечний продукт. Ще уважнішим треба бути, споживаючи сіро-голубі лишайники або деякі види моху, з яких роблять щось подібне до киселю. Втім, ця їжа не зовсім безпечна, особливо треба стерегтися жовтих лишайників – вони отруйні.

Забрали харчі за папір з печаткою

Утім, коли безпосередньої загрози не було, партизани вели господарство, забезпечуючи себе необхідними продуктами. На їхніх базах розміщалися не лише бійці загонів, нерідко тут переховувалися й їхні родичі. Й усім знаходилася робота: шити й ремонтувати одяг і взуття, випасати худобу в лісі, отримуючи від неї м’ясо, молоко та шкіру. Навколо партизанських таборів розбивали городи, маскуючи їх від спостереження ворожої повітряної розвідки. Така діяльність дозволяла забезпечувати автономне постачання харчами. А на базі могли бути і досить відчутні запаси продовольства, закладені ще у період формування партизанського загону, до відступу Червоної армії.

Борошно ховали у мішках, занурюючи їх у воду. Від вологи утворювалася міцна кірка, яка добре зберігала продукт у їстівному стані. Існували спеціальні технології тривалого зберігання крупів і навіть м’ясних продуктів у підземних сховищах. Інколи партизанам могли перекинути літаками з «Великої землі» запаси сухарів, м’ясних консервів, сухого молока чи яєчного порошку.  Втім, таких продуктів не вистачало і на фронті, тому сподіватися на їхні регулярні поставки не доводилося. Харчі закидали хіба що перед рейдом.

Досить складно доводилося партизанам під час рейдів. Адже забирати продукти у місцевого населення було небезпечно, бо це підривало довіру до партизанів. Для закупівлі потрібні були гроші, а їх не вистачало. Тому використовували різноманітні документи з печатками партизанських загонів, за якими після вигнання окупантів обіцяли повернути кошти за вилучене продовольство чи речі.

 Михайло Наумов: з чернівецького лейтенанта – у генерали

Особливі проблеми мала партизанська кавалерія: коні вимагають фуражу (зерна і сіна), регулярної перековки, ветеринарного обслуговування. Хоча саме рейди кавалерійських партизанських з’єднань були особливо небезпечними для ворога. Найбільш відомим було з’єднання Михайла Наумова. Уродженець Уралу, він розпочинав службу у прикордонних військах НКВС. У 1940 р. командував навчальним батальйоном прикордонників у Чернівцях, а війну зустрів у Дрогобичі на Львівщині. У перші дні був поранений і залишився на лікування в галичан. Незважаючи на повсюдну ненависть мешканців Західної України до співробітників НКВС, своїми людськими якостями здобув прихильність і допомогу галичан. Після одужання в січні 1942 р. пішки вирушив із Галича на схід і дійшов до Орловської області РРФСР. Зустрів партизанів, долучився до них рядовим бійцем. Невдовзі вже командував загоном. А 1 лютого 1943 р. на чолі кавалерійського з’єднання вирушив у знаменитий Степовий рейд. Такого ще не було: велика маса партизанської кінноти пересувалася степами України, ховаючись від ворожої авіації у невеличких гаях, ярах, чагарниках. Змінюючи напрямок руху, кіннотники несподівано з’являлися біля залізниць, підривали мости і рейки, налітали на ворожі гарнізони. Їм удалося навіть установити місце розташування ставки Гітлера на Вінниччині. Результати рейду перевершили всі сподівання і старшому лейтенанту Наумову одразу присвоїли звання генерал-майора – унікальний випадок в історії війни. До того ж він став Героєм Радянського Союзу. З’єднання Наумова здійснило ще два рейди, загалом подолавши близько 10 тис. км. На своєму шляху наумівці не лише громили ворога, а й наводили порядок з тими партизанськими загонами, які грабували мирне населення і допускали різні безчинства. Тому авторитет Наумова серед населення був значно вищим, ніж, наприклад, Сабурова. Про поведінку останнього 23 січня 1943 р. вимушений був докладати шеф НКВС Лаврентій Берія самому Сталіну, вимагаючи покарання винного. Я читав цей папір і мені було страшно. Мова йшла про пияка, гвалтівника, вбивцю, на чиїх руках море безневинної крові.

1943-44 років червоні партизани України здобули безцінний досвід ефективної боротьби з ворогом. Їхні лави постійно зростали, народ почав надавати партизанам дієву допомогу, вважаючи їх своїми захисниками. В Україні утворювалися великі партизанські зони, на території яких проживали сотні тисяч мешканців. Там відновлювалася робота радянських установ, діяли радянські школи, лікарні, розпочинали роботу підприємства місцевої промисловості. Партизани спромоглися не тільки вижити, а й вийти з лісу та знищити противника. Бо ніхто не може здолати народ.

Партизанський рух був важливим чинником перемоги. Вже після війни в УРСР збиралася детальна інформація про його учасників. З’ясувалося, що через партизанські загони (в тому числі й зарубіжного Руху Опору) пройшло близько 180 тис. наших земляків. З них 95 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а партизанські генерали Ковпак і Федоров отримали це звання двічі.

У масовій свідомості сформований ідеалізований стереотип партизана – народного месника і заступника, який буцімто завжди і всюди користувався «всенародною підтримкою». Життя було набагато складнішим і суворішим. Тож треба знати всю правду. Багато людей партизанів боялися: за контакти з ними окупанти нещадно карали. І серед самих партизанів траплялися мародери, п’яниці та ґвалтівники. Хоча найкращі партизанські командири підтримували сувору дисципліну аж до розстрілів подібних осіб, все ж партизанський рух мав і темні сторони.

На жаль, більшість наших сучасників не знає навіть його світлих сторін, їм невідомі справжні герої-партизани. Покоління виховувалося в основному на образі Зої Космодем’янської. А хто знає партизана, який підірвав найбільше гітлерівських ешелонів? Запам’ятаймо хоча б Григорія Токуєва – він знищив 19 ешелонів (!) ворога. Ми далеко не все знаємо про партизанський рух. Він ще потребує своїх дослідників.

Запис Як люди виживали в лісі та ще й воювали… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Герой Радянського Союзу Зоя Космодем’янська.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. Про те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

                    Нелюд Еріх Кох дожив до 90 років

Населення Райхскомісаріату Україна під німецькою окупацією опинилося в особливо важкому становищі. Райхскомісаром призначили Еріха Коха, гауляйтера Східної Пруссії. Старий нацист був рішучим противником будь-якої української автономії. Коли після війни його судили поляки, то Кох підкреслював свою «заслугу» у тому, що не допустив створення «маріонеткової Української держави», як того вимагав міністр А. Розенберг. Мабуть, за це його і не стратили, а дали можливість померти у віці 90 років у дачному селищі Барчево неподалік Ольштина. Своєю ж нелюдською політикою в Україні цей кат, безумовно, заслужив найвищої міри покарання. На посаді райхскомісара він проявив себе надзвичайно жорстокою і безжальною людиною. До українців ставився з неприхованим презирством і колись навіть висловився так: якщо, мовляв, зустріну українця, гідного сісти зі мною за один стіл, то негайно його розстріляю.

Страчував він людей постійно, вважаючи терор найдієвішим методом боротьби з партизанами і підпільниками. Гітлерівці широко запроваджували заручництво і за убивство свого солдата, офіцера чи чиновника негайно страчували багатьох людей. У заручники перш за все брали вчителів, священиків й інших освічених та авторитетних людей. Проте чим більше вони вбивали невинних, тим більшу ненависть до окупантів відчували ті, чиї родини постраждали від гітлерівського терору.

                     Рятувала… порядність

Слід підкреслити, що умови в різних місцевостях та населених пунктах Райхскомісаріату значно різнилися. Спільне лише те, що відразу після приходу окупантів всюди створювалася система місцевого самоврядування. Німецькі коменданти або призначали старост та бургомістрів, або ж давали можливість обирати посадових осіб на загальних зборах мешканцям села чи містечка. Люди намагалися обрати старостами і поліцейськими тих, кому довіряли – щоби захищали громаду від окупаційних властей. Інколи не помилялися у своїх обранцях. Оскільки німцям не вистачало власних кадрів для управління захопленими землями, то їхні гарнізони були лише в ключових місцях. А в невеличких селах поза магістральними шляхами вся влада концентрувалася в руках старост і поліцаїв. Декому з них вдавалося укласти угоду з німецькими комендантами районних центрів, згідно з якою село постачало певну кількість продовольства і забезпечувало порядок на своїй території. Німці ж туди не пхалися. У цих селах були розпущені колгоспи, а селяни вели власне господарство, їхній життєвий рівень швидко зростав.

                            А терор був зусибіч

Але у більшості сіл картина була протилежна – непомірні побори окупантів та місцевих поліцаїв знесилювали селян. Нова загроза селянському добробуту насувалася з лісу. Голод і холод гнали партизанів у населені пункти. А селяни мали мінімум продовольства, щоб якось прогодувати власну родину, й зайвого у них не було. Голодні люди зі зброєю нерідко брали їжу і теплі речі силою. Окупанти ж нещадно карали і добровільних партизанських помічників, і тих, у кого прибульці з лісу щось відібрали. Правда, якщо постраждалий негайно звертався у поліцію, його не тільки не карали, але навіть видавали «премію» – мішок борошна, пляшку горілки і т.п. Самі ж поліцаї за успіхи у боротьбі з партизанами отримували значно більше. Насамперед, гроші. На окупованій території паралельно ходили німецькі марки та радянські (потім окупаційні) карбованці, з розрахунку одна марка до десяти карбованців. Поліцейський, який убив партизана, отримував 2 тис. крб. Якщо ж поліцаю вдавалося виявити місце розташування партизанського загону, він отримував 25 тис. крб., а також корову і свиню. За ці гроші можна було купити новенькі шкіряні чоботи.

«Щедрими» окупанти були й до стукачів. Коли хтось доносив на сусіда, який допомагав партизанам, то отримував грошову винагороду і частину майна, конфіскованого у жертви його доносу. А сама жертва платила власним життям і життям своєї родини за зв’язок з партизанами. Нерідко гітлерівці нагороджували зрадника публічно, і невдовзі у лісі дізнавалися про це. У таких випадках кара ставала практично невідворотною. Життя за життя – страчували і донощика, і членів його сім’ї. Мстилися партизани також старостам і поліцаям, які їм особливо докучали. Разом з тими гинули їхні дружини, діти, батьки, брати і сестри. Терор окупантів доповнювався червоним терором, і кількість загиблих невпинно зростала.

                   Селянська самооборона

Частина селян для самопорятунку взялася за зброю, якої багато залишилося на місцях боїв 1941-42 рр. Озброюючись, вони створювали загони самооборони. А чоловіків в українському селі тоді вистачало: радянська влада не встигла повністю провести мобілізацію на початку війни, ще й від призову до армії українці масово ухилялися. Ті ж, хто потрапив у німецький полон у перші місяці війни, часто невдовзі поверталися додому. Німці не мали сил для охорони таборів військовополонених і не могли зняти з фронту десять дивізій для цього. Тому у 1941 році вони відпустили  близько 280 тис. українців, рідні місця яких вже були окуповані гітлерівцями.

Найбільш ефективною селянська самооборона виявилася проти злочинних банд, яких чимало вешталося лісами. Вони могли маскуватися під радянських партизанів або підрозділи націоналістів, насправді ж лише грабували і ґвалтували, ведучи розгульне життя звичайних розбійників. Це могли бути кримінальні елементи, що втекли з тюрем і таборів, а могли до такого стану виродитися й групи оточенців або партизанів, які втратили дисципліну і зв’язок з організованим підпіллям. Для дискредитації партизанського руху гітлерівці формували і псевдо-партизанські загони, які грабували населення та знущалися над ним. Подібним бандам гідно протистояли групи селянської самооборони. Але дисциплінований і добре озброєний партизанський загін легко відігнати від села їм не вдавалося. Тим більше, не вистачало сил і досвіду, щоби перемогти каральний підрозділ окупантів, який спрямовувався на придушення непокірних.

Тому селянська самооборона нерідко встановлювала контакти і з німцями, і з партизанами. Домовлялися про постачання певної кількості продуктів сільського господарства, взамін яких отримували боєприпаси, а інколи і зброю. Особливо складна ситуація була на Поліссі, де діяли радянські і поліські партизани, «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця,  а також розташовувалися чималі окупаційні сили, що намагалися тримати ситуацію під контролем.

Гітлерівці все ширше застосовували терор, аби залякати мирне населення і позбавити всі сили опору підтримки з його боку. Натомість така політика лише постійно збільшувала кількість противників окупаційного режиму і штовхала їх до активних форм боротьби.

            Свої проти своїх, щоби гірше було окупантам

Вже після війни радянський історик Боярський, полковник держбезпеки, підрахував: на окупованій території до 10 % населення стали колаборантами, близько 20 % вдалися до активного опору, а 70 % займали пасивно-вичікувальну позицію. На початку війни кількість противників радянської влади була найбільшою, бо  люди вірили: гітлерівці перемогли і Сталін не повернеться. До того ж радянська тактика «випаленої землі» налаштовувала багатьох проти більшовиків. Так, 17 листопада 1941 р. Ставка Верховного Головного Командування видала наказ № 0428 про знищення всіх населених пунктів у прифронтовій зоні. Головна ідея наказу – «вигнати німця на мороз». Температура повітря тоді опускалася до мінус 40 градусів, а теплого обмундирування Вермахт не мав. До виконання наказу залучали партизанів, спеціальні диверсійні групи, замасковані під партизанські загони.

В одній з таких груп була і 17-річна Зоя Космодемьянська, боєць військової частини 9903, що готувала диверсантів і входила  до складу розвідувального відділу штабу Західного фронту. Група мала за тиждень знищити десяток підмосковних сіл. У селі Петрищеві вона встигла спалити три селянські хати, але тут Зою за допомогою селян затримали німці. Після звірячих катувань її стратили, проте перед смертю комсомолка крикнула, що Сталін повернеться і помститься за неї. Сталіну доповіли про це, і Зоя посмертно отримала звання Героя Радянського Союзу. А при поверненні радянської влади у Петрищево були страчені ті селянки, які били дівчину перед повішанням, не простивши їй своїх спалених хат і горя власних дітей, що напівроздягненими опинилися на лютому морозі.

Жахливі трагедії принесла клята війна у сім’ї простих людей, і не нам судити загиблих…

          Таємниця Кузнєцова і райхскомісара

Мільйони рядових громадян опинилися між двох вогнів – гітлерівських окупантів та сталінських карателів. Радянські підпільники збирали матеріал про поведінку громадян на окупованій території, який пізніше використали органи НКВС. Вони також робили все можливе, щоби спровокувати гітлерівські репресії проти мирних людей. А внаслідок звірств окупаційної влади зростала підтримка червоних партизанів з боку постраждалих від гітлерівських репресій. У наш час інколи можна почути: якби Гітлер проводив більш м’яку політику на окупованих територіях, то переміг би у війні. Проте метою фюрера було поневолення інших народів, тому політика його була звірячою. Недарма він заявляв, що звільняє німецьких солдатів «від химери, названої совістю». Звільнити від совісті можна лише тих, хто її й так не мав. Жорстокі кати і садисти радо ішли в окупаційну адміністрацію та каральні органи для задоволення своїх патологічних пристрастей. Але ж весь німецький народ не міг складатися з одних катів і мерзотників.

Серед німців, як і серед представників будь-якої нації, були порядні люди, які хотіли полегшити становище мирного населення окупованих територій. Вони проявляли людяність, працюючи в адміністративних органах. Проте агенти НКВС часто вбивали їх, водночас залишаючи при житті найжахливіших катів. Радянський розвідник Микола Кузнєцов, наприклад, опинився у кабінеті райхскомісара Коха, але не вбив цього ката, незважаючи на нібито отримане завдання Центру здійснити терористичний акт. А звання Героя Радянського Союзу йому посмертно дали, хоча за невиконання завдань таке звання не присвоюють. Значить, ми ще не все знаємо, і Коху після війни життя зберегли недарма. Ймовірно, він мав контакти з радянськими спецслужбами й свідомо провокував зростання партизанського руху серед невдоволених окупантами. Часи були настільки складними, що багато таємниць не розкрито і через сімдесят років. Можна лише висувати різноманітні версії та припущення. А нам варто ще раз згадати добрим словом усіх, хто вистояв між двох вогнів, залишившись людьми. Хто нікого не зрадив і вижив сам, допомігши вижити іншим.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Між двома вогнями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. Про те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

                    Тактика випаленої землі

Швидке просування Вермахту вело до встановлення гітлерівського окупаційного режиму на значній території СРСР. Ворогу діставалися великі матеріальні та людські ресурси, які можна було використати у подальшій боротьбі. Щоб позбавити його такої можливості, Сталін проголосив тактику випаленої землі. Перед наступаючим ворогом вивозилися вглиб СРСР заводи і фабрики з їхнім персоналом, а що не вдалося вивезти, те знищувалося. 29 червня 1941 р. вийшла директива Раднаркому (уряду) СРСР та ЦК ВКП(б), у якій говорилося: «У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників…» А це означало, що з ладу треба виводити електростанції, транспорт, підприємства харчової промисловості – все, без чого неможливе нормальне життя не лише окупантів, але і мирного населення, яке потрапило під їхню владу. Адже евакуювати всіх не було змоги, до того ж чимало людей і не хотіли цього.

 Загалом на окупованих територіях СРСР залишилося близько 73 млн. чол., з них майже 30 мільйонів – українці. Сталіна не цікавило, що вони будуть їсти, як виживатимуть узимку. Продовольство не повинно дістатися ворогу, тому колгоспні запаси зерна вивозилися, худобу гнали на  схід і багато її гинуло дорогою. Незібраний хліб підпалювали на кореню, але червоноармійці не завжди могли виконати цей наказ: місцеві жителі кидалися гасити палаючі лани, аби самим не померти від голоду. Нерідко вони не давали підривати млини, пекарні, олійно-жирові комбінати та інші об’єкти, необхідні для елементарного виживання мирного населення.

Багато людей не вірило більшовицькій пропаганді й вважало, що «культурні німці» нічого поганого не зроблять. Навіть частина радянських євреїв не зрозуміла, що нацисти всіх їх прирекли на смерть. В Україні розповсюджувалися наївні ілюзії, що німці зразка 1941-го є точно такими, якими вони були у 1918 році. А тодішня окупація асоціювалася з наведенням жорсткого порядку і припиненням революційної анархії. Її темні сторони вже забулися. То ж нерідко у різних регіонах України німців зустрічали квітами та хлібом з сіллю. Звичайно, далеко не всі раділи приходу гітлерівських «визволителів». Готувалися і сили збройного опору їм. Перед відходом Червоної армії гарячково створювалося радянське підпілля й почалося формування перших партизанських загонів.    

                                  Ні кадрів, ні зброї

На жаль, під час репресій 30-х рр. були знищені добре підготовлені військовою розвідкою кадри для майбутньої партизанської боротьби. Тому у 1941 р. довелося імпровізувати і практично з нуля розпочинати роботу, яка вже могла принести значні результати. За неї взялися чекісти, партійні та комсомольські органи, а також військові розвідники. Але левову частку цієї роботи все-таки виконали співробітники еНКВС та НКДБ: вони сформували до 90 % усіх партизанських загонів у перші місяці війни. Співробітники «органів» займали командні посади, а їхні агенти та міліціонери ставали рядовими партизанами. Про якісну підготовку до важкої боротьби не йшлося – часу на неї не було. До лісу нерідко йшли міські мешканці, зовсім непристосовані до виживання у холоді, бруді, вологості.

Озброєння також виявилося не найкращим. Довгі трьохлінійки були мало придатними до використання в лісі – там набагато кращими були би короткі карабіни. Але їх не вистачало. Партизанам необхідна автоматична зброя, легка і компактна. А пістолетів-кулеметів було обмаль. Відчувався брак ручних кулеметів, не вистачало навіть ручних гранат. З вибухівкою ситуація взагалі складалася критична. Її не тільки не вистачало катастрофічно, а ще й відчувалася нестача підготовлених підривників.

Серед співробітників Четвертих відділів НКВС, які формували партизанські загони, спочатку бракувало справжніх фахівців партизанської справи. Головне завдання партизана полягало у допомозі фронту. Це і збір розвідувальної інформації та передача її радянському військовому командуванню, і проведення диверсій на шляхах сполучення, щоби зірвати підвезення до фронту техніки, боєприпасів, людських підкріплень. А у ворожому тилу необхідно було зробити все для того, щоби противник ніде не почував себе у безпеці. Убивство ворожих солдатів і офіцерів, несподівані напади на транспортні колони, піші або кінні групи противника – такою є партизанська тактика. Посіяти паніку, дезорганізувати ворога, не дати йому перепочинку – все це мають робити партизани.

                        Енкавеесівські кати – не партизани

 Для успішного виконання цих завдань у партизанському загоні необхідні спеціалісти. Розвідники збиратимуть інформацію, радисти передаватимуть її на «Велику землю», підривники будуть руйнувати ворожі комунікації. Для знищення живої сили противника необхідні снайпери та бойовики, що вміють вбивати тихо і непомітно. А для виявлення ворожих агентів, засланих у загони, потрібні контррозвідники. Пропагандистсько-агітаційну роботу мали вести також добре підготовлені люди. Всіх фахівців і перелічити важко, та їх хронічно не вистачало.

Адже більшість оперативних працівників НКВС з районних відділів та обласних управлінь мала зовсім інший досвід: проведення арештів та обшуків, застосування звірячих тортур на допитах, конфіскація майна у засуджених та поділ конфіскованого «серед своїх». Користі від цього досвіду у лісі не було жодної, а шкоди – дуже багато. Ненависть до катів з НКВС серед простого люду накопичилася величезна, і таким «партизанам» допомагати прості колгоспники не спішили. Навпаки, нерідко вони повідомляли про появу партизанів німцям або поліцаям. Окупанти ж відразу формували поліцейські підрозділи в усіх населених пунктах, які захоплювали. Гітлерівці вже мали певний досвід антипартизанської боротьби, здобутий в окупованій Польщі. Недосвідчені у «лісовій війні» енкаведисти чи міліціонери швидко опинялися у пастці й гинули у бою, розбігалися, або навіть переходили на бік ворога.

Так, два київських міліціонери з 1-го партизанського полку  здалися ворогові й допомогли йому розбити перший батальйон полку. Чекіст С. Барановський (справжнє прізвище Блюменштейн), залишений для організації партизанського руху в Краснопільському районі на Сумщині, став начальником місцевої поліції, до якої набрав членів ВКП(б), і почав вбивати й знущатися з простих людей. На Житомирщині зрадники здали німцям партизанські бази, й ті озброїли поліцію захопленими трофеями. Подібних прикладів є чимало, вони свідчать про суттєві недоліки у підборі кадрів.

             Винищувальним загонам не поталанило

Правда, більш підготовленими до боротьби могли виявитися партизанські загони, створені на базі винищувальних батальйонів. Такі підрозділи формувалися у прифронтовій зоні радянськими органами для боротьби з ворожими диверсантами та шпигунами, ліквідації парашутних десантів противника, для охорони важливих об’єктів та боротьби з панікерами і дезертирами. У кожному адміністративному районі було створено батальйон чисельністю від 100 до 500 і більше бійців, де командні посади займали оперативні працівники НКВС та начальники райвідділів міліції. До кінця липня 1941 р. в УРСР сформовали 657 винищувальних батальйонів, значна частина з яких загинула у боях або долучилася до відступаючих червоноармійців. А 109 батальйонів перейшло до партизанських методів боротьби. До таких же методів вдалися і деякі оточені частини Червоної армії. Найбільш підготовленими виявилися прикордонники і десантники – їх вчили воювати в оточенні противника, на відміну від звичайних червоноармійців. Проте в «оточенців», як правило, був відсутній зв’язок з радянським командуванням і діяти їм доводилося на свій страх і ризик. Згодом цих «самодіяльних» партизанів ретельно перевіряло НКВС і,  бувало, висувало їм звинувачення у бандитизмі або зв’язках з ворогом.

                          Селяни раділи окупації

У значно кращому становищі опинилися ті загони, які сформували партійні та комсомольські органи. Вони з самого початку були пов’язані з підпіллям, мережа якого створювалася перед підходом ворожих сил. Партизанські зв’язкові отримували адреси конспіративних квартир, явки, знали паролі й здобували хоча б первинні навички конспіративної роботи. Це допомагало їм збирати необхідну інформацію від підпільників, а тим передавати накази, що присилалися по радіо з «Великої землі».

І все ж підпілля створювалося похапцем, ще й з недостатньо підготовлених людей. Із перших днів окупації воно зазнало значних втрат як через зраду окремих підпільників, так  і через необережність тих, хто нехтував правилами конспірації. Найбільшими були втрати на Заході України, де радянське підпілля не підтримувалося місцевим населенням, озлобленим масовими репресіями періоду «совєтизації» краю. У перші місяці війни туди були закинуті 150 організаційних груп загальною чисельністю понад 2 тис. осіб, але завдання виконати вони не змогли й в основному загинули.

Утім, і на Сході та в Центрі України у 1941 р. ситуація для радянських партизанів і підпільників складалася вкрай непроста, нерідко трагічна. Народ не міг простити чекістам  і партійцям масового знищення невинних людей у ході репресій, і особливо – смерті близьких під час Голодомору. Без підтримки народу партизани були приречені на поразку. Їхня трагедія на початку війни саме і полягала у відсутності дієвої підтримки з боку простих людей. Якщо у 1941р. в Україні для ведення партизанської боротьби було залишено 30 тис. чоловік, то навесні 1942 р. з них залишилося тільки близько 2 тис. А 28 тисяч зникло невідомо куди. Навіть з лісистих Чернігівщини та Сумщини на територію Російської Федерації відійшли місцеві партизани, яких вороже сприймало українське населення. Командир і комісар Путивльського партизанського загону Ковпак і Руднєв у політичному донесенні першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову так пояснювали ситуацію: «ряд українських сіл були раді приходу окупаційних військ, вороже налаштовані до партизанів і до радянської влади».

                      Гнів народний визрівав…

Невдовзі настрої українського села почали змінюватися. Наївні сподівання на «Гітлера – визволителя» розвіювалися при детальному знайомстві з окупаційним режимом. Про його особливості ми ще розповімо, а поки підкреслимо: у 1941 – на початку 1942 рр. партизанський рух створювався насамперед чекістами та партійцями. Народні месники з’явилися пізніше, коли за зброю масово взялися прості люди, щоби мстити за своїх закатованих близьких, за всі знущання, що довелося терпіти від представників «вищої арійської раси». А гнів народний є страшною силою, гітлерівці його відчули сповна. Спочатку ж вони торжествували.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис 1941: переодягнені чекісти – ще не народні месники спершу з'явиться на Медіа-Версії.