6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вічна слава і шана Героям, які поклали свої життя за свободу та мир на нашій землі. Дякуємо їхнім родинам за силу і відданість.

Слава Україні! — Героям Слава!

Запис Всеукраїнський забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця серія портретів, яка сворена і народним художником України Іваном Холоменюком, є не лише елементом інтер’єру, а й важливою візуальною історією громади. На полотнах зображені люди, які своєю працею, подвигами й життям прославили Чернівці.

Ці ілюстративні світлини не відповідної якості, бо тоді робила фото події, а не інтер’єру кімнати.

Навіть у статті Wikipedia детально представлено список почесних громадян міста Чернівців, згрупований і за алфавітом, і хронологічно, з датами присвоєння та короткою інформацією про кожного. Зазначу, що не всі зі списку мали портрети у кабінеті №105.

Просто нагадаю деякі прізвища, беру довільно з цього списку: Рудолф фон Амадей (18-08-1864) — цісарсько-королівський крайовий президент, граф; Аксенин Василь Степанович (27.03.2014) — герой Небесної Сотні, Бернгард Балтінестер (19-06-1900) — капітан 63-го піхотного полку у відставці, депутат общинної ради (1870—1882, 1884—1900); Бердюгін Володимир Іванович (20-09-1988) — налагоджувальник електрозварювального устаткування машинобудівного заводу імені Ф.Дзержинського, заслужений раціоналізатор УРСР; Бург Йосиф Кунович (23-09-1997) — письменник, видатний громадський діяч; Василько Микола (03-03-1909) — політик, депутат Австрійського парламенту та Буковинського сейму; Гнатюк Дмитро Михайлович (03-10-2000) — видатний український співак, народний артист України і СРСР, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка; Жуковський Аркадій Іларіонович (10-07-1997) — видатний вчений, професор Сорбонського і Українського вільного університетів, член Національної Академії Наук України, голова Наукового товариства імені Шевченка, відомий громадський діяч сучасності; Каденюк Леонід Костянтинович (02-10-2001) — перший космонавт України; Маркус Кальпельмахер (23-04-1903) — член общинної ради (1882—1903); Каспрук Павло Михайлович (17-03-1992) — колишній голова Чернівецької міської ради народних депутатів та виконкому з 1985 по1991 р.р.; Яремчук Назарій Назарович (07-07-1995) — видатний співак, народний артист України. Весь список можна подивитися за покликанням – Почесні громадяни Чернівців. Думаю, у Міській раді ця інформація є більш точна і детальна.

На ФБ в обговореннях оновленої кімнати №105 чуємо зневажливі оцінки на кшталт того, що «пахло совком». Якщо сприймати спадщину в такій логіці, то завтра й сама Ратуша, створена архітектором Андреасом Мікулічем фон Радецькі та будівничим Адольфом Маріном, може здатися «старомодною». Проте справжній європейський урбанізм полягає в поєднанні сучасності та пошани до історії, а не у відкиданні пам’яті.

У зв’язку з цим цікаво отримати таке:

1. Оприлюднити офіційну інформацію про те, де зараз зберігаються портрети та в якому вони стані.
2. Чи прийнято рішення про створення постійної експозиції у доступному для відвідувачів приміщенні Ратуші (фоє, зал пошани, спеціально облаштована галерея).
3. Залучити художників, музейників і краєзнавців до формування нової експозиції, щоб зберегти авторську цілісність та історичну достовірність серії.
4. Чи визначені строки повернення портретів на публічну експозицію й призначені відповідальні особи за цей процес.

Впевнена, що галерея портретів у найближчий час займе своє достойне місце й знову нагадуватиме всім поколінням чернівчан, що ми є спадкоємцями унікальної історії, яку варто берегти й передавати далі. Європейськість — це не лише нові кабінети. Це уміння берегти обличчя міста і тих, хто його творив.

Створена петиція. Яку можна підписати.

Більше фото за покликанням – Совок чи пам’ять? Кабінет 105, почесні громадяни і архітектурна спадщина…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. І зараз пригадався ще один “портрет” – унікальний портрет Чернівців із космосу.

У січні 2008 року знімок надіслав місту Едуард Кузнєцов, заступник генерального директора Національного космічного агентства України, (теж почесний громадянин міста Чернівці у 2012 році) на честь 600-річчя Чернівців. Сама ідея була символічною — знімок зроблено з висоти 600 км. Світлина була виконана з допомогою спеціальної поліграфічної технології. Виготовив її головний оптик Інституту надтвердих матеріалів Національної академії наук України, член Буковинського земляцтва, наш колишній краянин Віктор Петрович Носов. Фото за дорученням Миколи Трохимовича Федорука розмістили в кімнаті перед сесійною залою. На ньому було видно вулиці й навіть окремі будинки. Думаю, що фото з космосу — це теж символ і важливий елемент міської пам’яті. Сподіваюся, що ця унікальна світлина міста знаходиться в Міській раді. І для цього не обовязково добре знати і любити астрономію і фізику…

Запис Між спадщиною та модернізацією: портрети, портрет з космосу й переоблаштування кабінету 105… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

28 січня 2021-го в НЦАОМ ім. О.М. Макарова у Дніпрі відбулася Zoom конференція – круглий стіл «Життя видатних людей» присвячена Леоніду Каденюку, до 70-річчя від дня народження. Більше 20 підключень з різною кількістю учасників з Дніпра, Житомира, Києва та Чернівців. Всі розповіді та унікальні демо-матеріали були про життя унікальної людини та патріота України.

Довідка:

Леонід Костянтинович КАДЕНЮК народився 28 січня 1951 р. у с. Клішківці Хотинського р-ну Чернівецької обл. Закінчив Клішківецьку середню школу (1967), Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (ЧВВАУЛ) (1971), Московський авіаційний інститут (1989).

Проходив службу як льотчик-інструктор ЧВВАУЛ. З серпня 1976 р. по березень 1983 р. — у загоні космонавтів Центру підготовки космонавтів у Зоряному містечку. З березня 1983 р. — командир ланки у Липецькому центрі перенавчання та бойового застосування військових льотчиків. З червня 1984 р. – у Державному науково-дослідному інституті ВПС ім. В.П. Чкалова: льотчик-випробувач (1984-1988), у групі підготовки космонавтів (1988-1996). Пройшов повний курс підготовки до польотів на кораблях «Союз» і орбітальній станції «Мир». Пройшов підготовку за програмою «Буран». Льотчик-випробувач I класу, освоїв 54 типи та модифікації літаків.

Герой України (1999). Генерал-майор авіації. Почесний громадянин міста Чернівці (2001). Народний депутат України 4-го скликання (2002-2006). Кандидат технічних наук (2006). Радник Голови ДКА України (з 2011). Президент Аерокосмічного товариства України (2015-2018).

Помер 31 січня 2018 року в Києві під час традиційної ранкової пробіжки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Дивовижна людина, легенда, людина великої мрії,  гордість української космонавтики.

©Тетяна Спориніна,

член правління Регіонального УМАКО “Сузір’я” м. Чернівці

Запис Круглий стіл «Леонід Каденюк. До 70-річчя від дня народження» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях вшанували пам’ять Героїв України низкою заходів:
09:00 — поминальна служба Божа в Гарнізонному храмі УГКЦ (церква Різдва Пресвятої Богородиці і св.Антонія) (вул. Капеланська, 31);
11:30 — вшанування вояків Буковинського куреня (вул. Якоба фон Петровича, 2
11:45 — прапорна хода до Центральної площі м. Чернівців;
12:00 — подзвін за Героями Небесної Сотні і Героями новітньої російсько-української війни (АТО-ООС) (Центральна площа м. Чернівців);
12.30 — автопробіг до Алеї Слави (від Центральної площі до Центрального кладовища м. Чернівців);
13:00 — панахида за Героями (Центральне кладовище м. Чернівців).

Це свято встановлено на честь українських вояків — борців за волю України, насамперед лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.

На Центральній площі у Чернівцях відкрили оновлену Стелу Героїв, які віддали свої життя, захищаючи Україну від російської агресії. Під час відкриття Стели провели загальний подзвін за всіма загиблими Героями.  Відтак, рушили автопробігом до Алеї Героїв на Центральному кладовищі.

Відзначення Дня Героїв – це свідчення твердої волі українського народу йти накресленим Героями шляхом боротьби до найвищої мети – Незалежності, розквіту і слави Української Самостійної Соборної Держави.
Слава Україні! Героям слава!
Світла пам’ять про патріотів, Героїв, які віддали своє життя за незалежність нашої держави.

Більше фото з заходу за посиланням – 23 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ГЕРОЇВ. ВШАНУВАННЯ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис 23 травня – День Героїв спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спасибі Вам, Леоніде Костянтиновичу, за все! Світла пам’ять!..

Більше фото із заходу за посиланням – У КЛІШКІВЦЯХ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК ЛЕОНІДУ КАДЕНЮКУ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відкриття пам’ятника Леоніду Каденюку, першому космонавту незалежної України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше фото з заходу за посиланням – ВУЛИЦЯ У ЧЕРНІВЦЯХ НАЗВАНА НА ЧЕСТЬ КАРОЛЯ МІКУЛІ, ВІДОМОГО ВІРМЕНСЬКОГО КОМПОЗИТОРА, ДИРИГЕНТА, МЕЦЕНАТА

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Про вулицю Кароля Мікулі, про різні долі її мешканців, долі її будинків можна прочитати ще тут – UHRMACHERGASSE, 4 або з життя одного чернівецького будинку…

Запис Відкриття меморіальної дошки на вулиці Кароля Мікулі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У цей день ми вшановуємо пам’ять мільйонів наших співвітчизників, які стали жертвами тоталітарного режиму.
Ми згадуємо кожного знищеного каральною системою, в’язня ГУЛАГу, позбавленого батьківської домівки, висланого на чужину. Сотнями тисяч потрапляли до в’язниць і так званих виправно-трудових таборів абсолютно безневинні – за обмовами та брехливими доносами…

За період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже 1,5 мільйона осіб. Велику кількість із них було розстріляно, інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах. Терор і репресії зачепили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство.

20 травня в Чернівцях на Театральній площі відбулися заходи до Дня пам’яті жертв політичних репресій.
Після того, як присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять за загиблими, замучениими і постраждалими від політичних репресій, священики відслужили поминальний молебен за невинно убієнними, а учасники акції запалили лампадки пам’яті…

28 червня 1940 р. відбулося приєднання до СРСР Північної Буковини та Хотинщини.
Партійні органи поставили під свій жорсткий контроль усі сфери суспільного життя Буковини, в тому числі й ідеологію та культуру. До 1940 р. на Буковині видавалось 15 газет і 4 журнали загальним тиражем 25-30 тис. примірників. Всі вони були закриті. Політичних переслідувань зазнали всі національно-культурні товариства, національна преса. Буковинську митрополію ліквідували, її Чернівецьку резиденцію перетворили на музей, церковні землі націоналізували, священиків обклали надмірно високими податками, а декого заарештували і вислали у віддалені райони СРСР…
Єдиною силою, що була спроможна завдати активного опору тоталітарному режиму, була ОУН, яка на той час діяла в глибокому підпіллі. За її членами каральні органи полювали особливо ретельно.
Після часткової чистки буковинського суспільства від «класово-ворожих» та «соціально-небезпечних елементів» перед каральними органами було поставлене нове масштабне завдання — вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Депортації проходили в 2 етапи — перший відбувся 23 травня, другий — 13 червня 1941 р. У травні вивозилися в основному так звані «зрадники Батьківщини», яких було засуджено Особливою нарадою при НКВД СРСР. До цієї категорії належали ті, хто бажав виїхати за кордон чи робив спроби перейти кордон нелегально. Основна маса депортованих була з Садгірського, Чернівецького, Глибоцького, Герцаївського та Сторожинецького районів. Депортації підлягала 181 родина, з числом дорослих 306 осіб і неповнолітніх — 210. В 36 вагонах вони направлялися до Комі АРСР, Красноярського краю та Кіровської області.
Долі буковинців і бесарабців, репресованих у 1940-1941 рр., здебільшого трагічні. Їх перебування на засланні або у виправно-трудових таборах припали на роки воєнного лихоліття. До в’язнів ставилися за законами воєнного часу.
Таким чином, за попередніми підрахунками, в 1940-1941 рр. на території Північної Буковини та Хотинщини було незаконно репресовано з політичних мотивів близько 11 тис. осіб, з яких понад 1400 розстріляні, загинули у тюрмах, таборах та на спецпоселенні.
У 1946–1947 рр. край охопив голод, однією з основних причин якого стала безжалісна заготівельна політика. Влада використала цю трагедію для зламу опору одноосібного селянства суцільній колективізації. Заможних селян обкладали завищеними планами держпоставок, ті, хто не справлявся, притягалися до кримінальної відповідальності за ст. 58-1 КК УРСР і засуджувалися до 5–10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. В 1951 р. питання з “куркулями” вирішили остаточно шляхом їхнього виселення.
Усього в 1944–1953 рр. на території області з політичних мотивів було засуджено 77 студентів та учнів шкіл…

 День пам’яті жертв політичних репресій офіційний Київ висунув вимогу до Росії щодо звільнення 64 українців які засуджені або перебувають у СІЗО за політичними мотивами.
“Щонайменше 24 українці є політичними в’язнями у РФ, більше 40 – в окупованому Криму. Вкотре вимагаємо від РФ звільнити бранців”, – написала у Твіттер 20 травня речниця МЗС України Мар’яна Беца.
Нагадаємо, український режисер, утримуваний у російській в’язниці, Олег Сенцов оголосив 14 травня безстрокове голодування. Свій протест він пояснив вимогою до влади Росії звільнити українських політичних в’язнів.

Вічна пам’ять всім, хто пішов із життя, зазнавши репресій. Нажаль, до цього часу не оприлюднені списки імен відповідальних за політичні репресії…
Стійкості тим, хто нині пізнав гіркоту переслідувань.
Непохитної віри нам у мирне майбутнє України.

Більше фото із заходу вшанування за посиланням – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис День пам’яті жертв політичних репресій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дослідники з Каліфорнійського університету (Лос-Анджелес, США) з’ясували: сидячий спосіб життя спричиняє зменшення зони мозку, яка відповідає за так звану експліцитну пам’ять. Цей тип пам’яті фіксує факти й події й дозволяє свідомо звертатися до спогадів. Навіть інтенсивна фізична активність в інші періоди не захищає мозок від наслідків тривалої неактивності. У сидячого способу життя є й інші негативні наслідки: ризик серцево-судинних захворювань і ожиріння.

Нова робота дослідників – перший етап спостережень за впливом способу життя на пам’ять, Тож до участі в ній залучали лише 35 волонтерів від 45 до 75 років. Ні в кого з них не було симптомів деменції, травм голови чи хімічних залежностей. Після вивчення особливостей повсякденного життя волонтерів – скільки годин вони проводять, сидячи, скільки часу приділяють іншим видам діяльності, інтенсивній та помірній фізичній активності. Далі вони пройшли обстеження методом магнітно-резонансної томографії (МРТ). Дослідники виявили зв’язок між кількістю годин, проведених сидячи, та зменшенням медіальної частини скроневої долі великих півкуль головного мозку. Відомо, що це одна з перших зон мозку, які уражує хвороба Альцгеймера.

Запис Забагато сидіти – шкідливо для пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лікарі-дієтологи помітили, що споживання зелених листових овочів допомагає уповільнити процес вікової втрати пам’яті на понад 10 років. Це ще одна причина і мотивація перейти від смаженого на активне поїдання салатів.

Науковці США з’ясували, що споживання зелених листових овочів щодня позитивно впливає на здоров’я мозку, пам’ять і мислення.

Зелені листові овочі насичені фолатами, вітамінами та антиоксидантами, які важливі для нормального функціонування пам’яті. Люди, що регулярно споживають зелень, мають так само активний мозок, як у людей молодших від них на 10-11 років, які не споживають такі овочі.

Така цифра є суттєвою, відтак варто поставитися до цього дослідження цілком серйозно. Науковці підкреслюють, що ця рекомендація не передбачає поїдання тарілок салату однієї за одною.  Переваги для мозку наступають уже при споживанні 3 чашок зелені на день. Це може бути дуже простим і доступним засобом збереження здоров’я мозку.

Запис Здорове харчування: Овочі для підтримки пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва за полеглих героїв
Господи Ісусе Христе, Боже наш! Ти сказав: “Більшої любові ніхто не має, як хто душу свою положить за друзів своїх”, і Сам дав приклад тієї жертвенної любові. Тебе просимо, глянь ласкавим Твоїм оком на ту велику любов от тих тут і по всій Україні, в знаних і незнаних, пам’ятних і забутих могилах сплячих, батьків, братів і синів наших, тих, що впали в боях, згинули в тюрмах і погибли на засланні, в снігах Сибіру.
Злучи їх невинну кроваву жертву зі своєю жертвою на Голгофті. Позволь, щоб не даремною була ця їхня жертва, а щоб на обільно кров’ю политій землі виросли квіти братньої любові і зійшло сонце волі і долі народу. А їх, Господи, причисли до грона своїх вірних слуг і наслідників.
Вони гідно пройшли тернистий шлях життя, а своєю геройською смертю дали найвище свідоцтво правдивості і святості, Твоєї найбільшої і єдиної заповіді любові. Тож не погорди цією їхньою жертвою, а прийми їх, як прийняв Ти жертву праведного Авеля, і ради неї, а радше ради свого превеликого милосердя і чоловіколюбства, прости їм усі гріхи і провини вільні і невільні, та упокій душі їх у мирі і посели в місці Твоєї слави, де спочивають душі великих Твоїх праведників, предків наших, Князів, великого рівноапостольного Володимира, Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Теодозія Печерських і всіх святих, щоб вони разом, оглядаючи невимовну красу лиця Твого, насолоджувались небесною радістю, славили Тебе по вічні віки. Амінь.

Слава Героям України!
Вічна пам’ять Героям!

Більше фото з відкриття меморіалу за посиланням – НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПЛОЩІ У ЧЕРНІВЦЯХ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛ ЗАГИБЛИМ У ВІЙНІ НА СХОДІ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і Don Leon

Запис У ЧЕРНІВЦЯХ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛ ЗАГИБЛИМ У ВІЙНІ НА СХОДІ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21 липня біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Чернівцях небайдужі чернівчани вшанували пам’ять загиблих бійців.
Чернівчани на Центральній площі разом зі священиками Української греко-католицької церкви помолилися за загиблих воїнів.

Більше фото за посиланням – НАРОДНИЙ ДЕНЬ ЖАЛОБИ ЗА ЗАГИБЛИМИ БІЙЦЯМИ 19-20 ЛИПНЯ НА СХІДНОМУ ФРОНТІ

Вічна слава Героям! Герої не вмирають!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чернівчани вшанували пам’ять загиблих бійців. Народний День жалоби спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відбувся мітинг та молебень…
Всім батькам загиблих воїнів – наш земний уклін…
Священики різних конфесій молилися за спокій душ загиблих Героїв, а згодом освятили пам’ятники.

Під час молебену всі спільно об’єдналися в молитві до Господа за упокій Героїв України, які поклали своє життя за мирне небо та незалежність нашої держави.
Тепер великої уваги потребують родини – вдови, батьки, матері, діти…
Під час молитви настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці і Святого Антонія Української Греко-Католицької Церкви капелан отець Василь Гасинець закликав до християнської любові навіть тоді, коли боронить перед реальною кривдою ворога. “Християнська любов не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти”.
Молімося разом за наше військо, за Україну!

Більше фото за посиланням – ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ ГЕРОЯМ!
Вічна пам’ять Героям, честь, шана, слава! Герої не вмирають!
Пробачте нас…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вічна пам’ять, честь, шана, слава Героям! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чесно кажучи, збираючись на презентацію, сподівалася на щось неповторне і несподіване. І отримала. І неповторне, і несподіване. Може, й не писала би про все це, але ж почула, що готуватимуть другий том… Може, хоч у ньому врахують ці думки – навіть не мої особисті, а багатьох з тих, хто встигли подивитися книгу.

Сама презентація, відома майстром своєї справи Ольгою Серебріян, пройшла цікаво й традиційно: спогади, вірші, пісні. Спроби якось узагальнити своє ставлення до особистості Володимира Михайловського – і невеличкі, та не менш цікаві деталі спілкування з цією непересічною людиною. Дехто з виступаючих уже бачив книгу – у верстці чи на попередній імпрезі у рідних Кадубівцях Володимира Ілларіоновича. Але більшість з присутніх власне побачили її вже наприкінці презентації, коли її визволили з тісних упаковок, аби віддати людям…

Та несподіванки не в цьому. З досвіду знаю, що підготовка такого меморіального видання – справа важка, копітка й нешвидка. І підготувати його практично самотужки двом упорядникам – навіть і з великим газетярським досвідом, як-от у Василя Джурана та Віктора Максимчука, і з їхнім поетичним чуттям – все ж таки нереально. Будь-яке серйозне видання, окрім авторів-упорядників повинне мати редактора – фахівця, знавця творчості Михайловського в цьому випадку, людину з пильним оком, яка вміє побачити та усунути якісь прикрі помилки чи недолугості, коли такі виникають… Таке видання має проходити і серйозну коректуру, попри те, що багато статей вже було у друку в різних виданнях. Не кажучи про художнього редактора, технічного тощо. Все це у вихідних даних зазначене, але…

Не знаю, в чому полягала роль, скажімо, Дана Чевки, зазначеного технічним редактором, бо до верстки – безліч претензій. І точно знаю, що Раїсі Рязановій – художньому редактору книги – показали вже готову книгу в PDF-форматі, коли змінити щось було вже неможливо. І прикро, бо якби Раїса Леонідівна вчасно втрутилась би у верстку, не було б фотографій з іменем автора у кінці сторінки, наповзаючого на фотографії тексту – і голих місць по півсторінки та більше; темних, непідготовлених до друку фотографій, на яких, навіть знаючи їх раніше, важко щось розгледити; абсолютно неграмотно сканованих документів із незрозумілими чорними полями й плямами;  і незрозумілих дефісів біля кожного прізвища у змісті книги.

А ще додайте два різних обличчя Анни Поповчук, рідної племінниці пані Олени Михайловської (підкреслюю спорідненість, бо було ж кому упізнати! Не кажучи про те, що Анна – відома поетеса на Буковині). Мабуть, тим кого не удостоїли фотографії, пощастило більше – чужого обличчя не поставили.

Відсутній єдиний підхід до розміщення матеріалу на сторінках. Перекинуті наліво шмуцтитули, коли усі вони були орієнтовані на правий бік розвороту книги – за прийнятим стандартом…

Мені дорікнуть дріб’язковістю? Але прикрих недолугих дрібниць стільки, що кількість діалектично переростає в якість – вірніше, у відсутність такої. Не чіпатиму дещо випадковий відбір матеріалів, названу поетесою з Чернівців Валентину Мацерук, заступника головного редактора Буковини, заслуженого журналіста України, автора численних матеріалів про Володимира Ілларіоновича. Саме їй Михайловський довіряв ведення презентацій його книг у рідному колективі «Буковини».

Може, упорядники боялися долучати до роботи над виданням інших людей, аби не здорожчувати книгу? Але ж я точно знаю, що в Чернівцях знайшлося б десятків зо два-три людей, які сумлінно й безкорисно зробили б усе це до ладу! І Володимир Ілларіонович, високопорядна і високопрофесійна людина, за життя вчинив би так само – для когось із друзів. Лише не заслуговує його пам’ять приблизності й недбалості за принципом «і так зійде».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Непрофесійна книга про високого профі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вирішили і ми з друзями додати трохи гостинців у Великодний кошик для тих, хто в той час перебував на Шевченка, 41.
Настя займалася всіма господарськими справами: готувала, прала, прибирала. Вставала дуже раненько, о 6 годині і… до вечора.
Ця зустріч відбулася 19 квітня 2014 року…
Тетяна Рибачук спитала Настю:
– А як ви встигаєте на всіх готувати?
– Нам би великий казан, бо посуд тут мілкий і готуємо на 5-6 людей, а потім знову.
Тетяна тоді привезла великий казан, деякі кухонні дрібнички. Також дала Насті маленький радіприймач. Хлопці хотіли телевізор, бо треба було взнавати новини, але Настя дуже зраділа і радіоприймачу.
– Коли будуть хлопці обідати, можна буде включати радіо.

Потім почало діяти громадське формування “Сотня Буковини”. Анастасія Горбачова разом з частиною майданівців пішла добровольцем на фронт захищати Україну. Від березня 2015 року Настя перебувала у 5 батальйоні ДУК “Правий Сектор”.
А це фото, коли Настю бачила в останнє, коли вона збиралася їхати на фронт – 1 листопада 2014.
Принесла тоді трохи теплих речей і молитовничок…

Дуже важко жити в країні, де одночасно і ніби мир, і війна…
Ми в той день пройшли і повз Целанівського центру.
І я тоді подумала: “У Целанівському центрі ми побуваємо з тобою і твоїми побратимами іншим разом… У мирний час. По-справжньому – в мирний… Друзі! Боже, бережи вас і всіх наших воїнів!”… З Настею у Целанівському центрі ми вже не побуваємо…

В Насті рано помер батько, виховувалася в інтернаті. Мама в неї померла недавно. Настя часто згадувала маму, коли та хворіла, дуже за неї переживала…

На фронті Настя мала позивний “Ліса”. Олена Білозерська на ФБ пригадує:
“На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім’ю, чекала дитину… На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров’я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер…”

Велика втрата… Великій біль…
Світла пам’ять…

Пані Мирослава написала на ФБ слова, які співзвучні з тим, що відчуваю і я:
“СМЕРТЬ НА ВІЙНІ ЗДАТНА ЗНАЧНО УМИЛИСТОВИТИ БОГА, ТОМУ ЩО ЛЮДИНА, ЯКА ЗАГИНУЛА СМЕРТЮ ХОРОБРИХ, ЖЕРТВУЄ СОБОЮ, ЩОБ ЗАХИСТИТИ ІНШИХ. ЦІ ЛЮДИ – НАСЛІДУЮТЬ ХРИСТА. ВОНИ – НАЙБІЛЬШІ ГЕРОЇ, … ПЕРЕД НИМИ ТРЕМТИТЬ І САМА СМЕРТЬ, ТОМУ ЩО ВІД ЛЮБОВІ ВОНИ ЗНЕВАЖАЮТЬ СМЕРТЬ І В ТАКИЙ СПОСІБ ЗДОБУВАЮТЬ БЕЗСМЕРТЯ, ЗНАХОДЯЧИ ПІД МОГИЛЬНОЮ ПЛИТОЮ КЛЮЧ ВІД ВІЧНОСТІ.
(о. ПАІСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ).”

Тетяна Спориніна,
фото автора

27.12.2015 ТРК “Буковина” опублікували фільм “Герої… Анастасія Горбачова”

Запис ЗАГИНУЛА НА ВІЙНІ АНАСТАСІЯ ГОРБАЧОВА… СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На вікні свіча догасала.
Мати дитинча колисала
Не в колисці, ні,
Не в колисці, але у труні.
Мертві по ровах, їх мільйони.
По німих церквах стогнуть дзвони…

Богдан Стельмах

На цвинтарі забутому сільському
Похилені від старості хрести…
Тут почесті не віддають військові
І мало хто приходить вже сюди…
Десь тут лежать батьки моєї мами,
Її маленький братик поруч спить..
А скільки їх, від голоду померлих,
По всій країні в могилках лежить…

Валентин Філонік

Шапка землі — висока могила — козацька могила,
Насип її ненько Вкраїно під небо для тих,
Кого смерть в тридцять третім скосила,
Бо нам перед ними покаятись треба,
Очистити душу за голос лякливий, за руку безсилу.
Ой шапку землі мусиш ти і я мушу принести
На цю всескорботну могилу…

Вадим Крищенко

Не погасне у сльозах свіча,
Дзвони пам’яті не замовчать.
Де могили братські без війни,
Де людей ховали без труни.
Не погасне пам’яті свіча…

Василь Василашко

24 листопада відбулася прем’єра вистави “Голодомор” у Центральному палаці культури Чернівців.
Учасники вистави: Чернівецький Народний театр ЦПК  м.Чернівці, народний театр “ТЕМП” та Чернівецький театр “УЧНІ”.

Режисери постановники: Марта Шумілова-Лисякова, Іван Данілін

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис “На вікні свіча догасала…” Прем’єра вистави “Голодомор” у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Силовий розгін мирного протесту на майдані Незалежності у Києві  вночі 30 листопада 2013 року з метою очищення площі від учасників стихійного протесту став переломним моментом в українських протестах кінця 2013 року, змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий.

Чернівчани 21.11.2014 відзначили річницю Майдану…

…На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя…

Слова: Степан Галябарда

У пам’ять про загиблих Героїв українці запалили свічки…

Пливе кача по Тисині,
Ой, пливе кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.

Залаєш ми в злу годину,
Ой, залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.

Погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?

Виберут мі чужі люде,
Ой виберут мі чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?

Ой як ж мені, синку, не жаль?
Як же мені, синку, не жаль?
Ти на моїм серцю лежав,
Ти на моїм серцю лежав.

Пливе кача по Тисині,
Ой, пливе кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.

Слова і музика народні

Річниця Майдану…
Якщо Україну і чекає коліївщина, то народ її витримає. Антинародна влада – ні…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Річниця Майдану у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

М.Ш. Шиклер ( 14.10.1919 – 7.07.2014)

З Максом Шиклером ми в основному ходили у походи Чернівецькою областю: до Чорториї, до 500-літнього дуба і за цілющою водою у сіло Біла.
Не один раз він вгощав мене і березовим соком. Дарував велику трилітрову банку з соком. Я завжди дивувалася, як він ніс декілька банок у своєму знаному рюкзаку брунатного кольору. Може вже і трохи висвітленому від сонця, дощів, часу…

З його розповідей знала, що Макс народився 14 жовтня 1919 року у Путилі, у заможній сім’ї. У Чернівцях Макс вчився у тій самій гімназії, що і Пауль Целан.
Макса Шиклера напевно знав кожний чернівчанин. Візуально, обов’язково.

Макса Шиклера запрошували (вже у наші дні) і на вечори, які присвячені Паулю Целану, історії Чернівців.
Брали інтерв’ю журналісти, показуювали репортажі.
У ці дні пан Шиклер ставав теж визначним персонажем…
Але події з інтерв’ю короткотривалі…
А непомітні деталі з найдраматичніших перетворюються іноді на кумедні, …
другорядні персонажі ставали раптом головними і так само навпаки…

Саме з Максом Шаєвичем я познайомилась у поході у 1998-му. Ми зібралися до озер Чорториї подивитись на зимівлю лебедів і погодувати їх. Нашим гідом був Михайло Котляр, краєзнавець, який і познайомив з двома своїми товаришами: Максом Шаєвичем і Германом Петровичем. Тоді маршрутки так часто не курсували. Тому ми доїжджали до Вашківців, а потім біля години прямували до озер. Ми відвідали музей Гараса, садибу Миколайчука, зустрілись з композитором Василем Михайлюком…

Також незабутньою є поїздка до п’ятсотлітнього дуба.

Часто він ходив по джерельну воду на Білу. Був стривожений тим, що альтанки, які вони з друзями свого часу облаштували по дорозі до джерел, хтось спалив, іншу – просто порубали… Не туристи вже ходили тими стежками до Білої…

Останніми роками Макс Шаєвич гуляв тільки вулицями Чернівців.

І завжди друзів, знайомих він зустрічав своєю привітною, примруженою усмішкою, і, як годиться, дарував чергову цікаву та трохи іронічну історію з спогадів минулого… Він дарував людям позитив…

Світла пам’ять…

Тетяна Спориніна, 8.07.2014,
фото автора

Запис «Люди идут по свету, им, вроде, немного надо»… Пішов з життя Макс Шаєвич Шиклер… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

День її похорону починався сонячно. Коли ж її відспівували у дворі – бо для охочих попрощатися з цією людиною напрочуд великої душі не вистачило місця в квартирі – до труни підповз місцевий пес і сумно поклав голову на передні лапи, а з його очей – неймовірно! – котилися сльози. Заплакало й небо рясним дощем, що пролився раптом із хмар, які набігли невідомо звідки, коли труну з тілом Ангеліни Василівни опускали в зелю на Садгірському кладовищі.

Місце свого поховання вона вибрала сама, не хотіла завдавати клопоту рідним – доньці, чоловікові, онуці, зятю. Важко, мовляв, часто добиратися з Садгори до Годилова. Хоча сама була постійною відвідувачкою того цвинтаря. Бо там лежить її кровинка – син Валентин. Він був надією фізфаку – талановитий хлопець під два метри на зріст, який не знав, що таке хвороби. З третього курсу його забрали в армію. Звідти привезли у труні. Батьки домоглися суду над халатним офіцером, з вини якого трапилася страшна трагдія: на солдата впала 9-тонна плита, але тільки через 8 годин його забрали з місця події. Дорогою до лікарні він помер від внутрішніх крововиливів. Як на радянські часи, Жуки домоглися неймовірного – суду над винним у погонах.

Ця трагедія кардинально змінила життя кандидата сільськогосподарських наук Ангеліни Жук. Високоосвічена, знана в колгоспах Буковини професіоналка перетворилася на громадську діячку. Гострий розум, уміння аналізувати ситуацію та законодавчі акти, а також організаторські здібності дозволили Ангеліні Василівні не просто стати лідером батьків, чиї сини загинули під час військової служби на території своєї держави у мирний час, а й кардинально змінити ставлення до нещасних батьків з боку держави та місцевої влади. З організованим та очоленим нею Фондом «Право матері» почали рахуватися у структурах, які не звикли до когось дослухатися. Та вона разом з теж уже покійною вчителькою 24-ї школи Марією Маліцею, бібліотекарем гімназії №1 Вірою Осинською об’їздила всю область – додам головне: за власний кошт! – і склала списки усіх нещасних батьків Буковини, які втратили синів у війську або чиї діти повернулися додому інвалідами. Відтак ця мужня й наполеглива жінка, після смерті сина всю решті життя дрижали руки, навела місток між військкоматами й тодішніми соцзабезами. Яких нервів та якого здоров’я це їй вартувало – тема окрема. Та все ж вона домоглася – аналізуючи та посилаючись на законодавство, – що всім потерпілим батькам почали виплачувати грошову компенсацію за втрату дітей.

Та 8 гривень на місяць за втрату рідної кровинки Ангеляна Василівна розцінила як знущання. Тому розпочала боротьбу за… рівність і справедливість. Вона писала листи до Президента, Верховної ради, пояснюючи державним мужам просту істину: не має різниці між батьками, чиї сини загинули під час виконанння службових обов’язків і тими, хто з різних інших причин не повернувся з армії. Бо це блюзнірство, оскільки вже сама служба у Збройни силах є виконанням службового обов’язку, закріпленого Конституцією. Та між цими категоріями батьків існувала різниця, що впливала на суму доплат до пенсії.

А скільком самотнім матерям, які втратили дітей в армії, Ангеліна Жук добилася доплати до їхньої мізерної пенсії! До слова, законної доплати, яку держава просто не хотіла сплачувати, заощаджуючи таким чином гроші. Скільки для цього було написано листів, проаналізовано документів, зіпсовано нервів у кабінетах байдужих чиновників. Та вона ніколи не зупинялася і завжди домагалася свого. Підкреслю, не для себе, а для таких же нещасних жінок, як вона сама. Опинившись у тупику, йшла до газети. Озвучувала проблему – і це дещо полегшувало її виіршення.

Практично 10 років, а, може, й більше – аж до самої смертельної хвороби – Ангеліна Василівна була членом призовної комісії від громадськості. Їздила туди, мов на роботу, не отримуючи жодної копійчини. Це я підкреслюю вже з огляду на сьгоднішній меркантилізм. Допомагаючи іншим, вона не рахувалася ні зі своїм часом, ні з грошима.

…Від середини 80-х до середини 90-х, працюючи ще в «Молодому буковинці», я допомагала у створенні дуже багатьох громадських організацій. Та Фонд «Право матері» був єдиним, який не ставив перед собою матеріальних цілей, не цікавився зароблянням коштів, а навпаки, тільки вкладав у свої діяльність свої ж таки кровно зароблені.

Мабуть, портрет цієї жінки лишився би незавершеним і неповним, якби я не сказала про її надзвичайно гострий чоловічий розум технаря. На рахунку Ліни – так називали її рідні та близькі – десятки пристроїв, які полегшували сільськогосподарську працю. Та й удома вона не сиділа без діла, вигадуючи та майструючи з усього, що потрапляло їй до рук, різноманітні корисні пристрої. Маючи яблуневий сад, не давала пропасти жодному яблучку, готуючи з них десятки найрізномаітніших страв.

А ще вона дуже любила життя в усіх його проявах, до останньої хвилини була бійцем.

Земля Вам пухом, Ангеліно Василівно! І наші шана та пам’ять.

Людмила ЧЕРЕДАРИК і весь колектив газети «Версії» 

Запис …І кожний крок лишає слід спершу з'явиться на Медіа-Версії.