22 квітня 2025-го у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка, присвячена світлій пам’яті заслуженого художника України Івана Балана (02.08.1941 – 06.03.2025). Експозиція триватиме протягом місяця та включає 19 живописних полотен і 18 екслібрисів, що репрезентують ключові етапи творчого шляху митця. Також представлені вибрані книжкові видання, оформлені або ілюстровані Іваном Баланом, які є лише невеликою часткою великого спадку художника, що залишив помітний слід у виданні української книги.

Творчість Івана Балана вирізняється глибоким національним змістом. Він створив понад 300 екслібрисів, численні плакати, листівки та книжкові ілюстрації. Його роботи прикрашають видання класиків української літератури, таких як Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, а також сучасних буковинських авторів. ​

Особливої уваги заслуговує співпраця митця з істориком Нестором Мизаком. Іван Балан ілюстрував 24 книги Мизака, присвячені визвольній боротьбі українського народу. Його графічні роботи, виконані в техніці ліногравюри, вражають емоційною глибиною та символізмом.

У 2009 році вийшов каталог «Іван Балан: малярство, оформлення книги, графіка», який підсумував доробок художника на той момент. Митець працював над наступним виданням, та, на жаль, не встиг його завершити.

Іван Балан залишив по собі не лише картини й книги, але й святині, де живе дух його творчості й любові до України. Його серце і талант назавжди залишилися у фарбах рідної землі, у світлі храмів, у кожній лінії, де живе його любов до України.

Більше світлин з виставки пам’яті Івана Дмитровича Балана і з інших виставок за покликанням – Світлій пам’яті Івана Балана присвячено і камерну виставку в Чернівцях…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світлій пам’яті художника Івана Балана… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 лютого 1929 р. у Відні на конгресі представників націоналістичних організацій було проголошено про створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації та Союзу української національної молоді, Легії українських націоналістів та Групи української національної молоді. Концепція ОУН базувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалася найвищою цінністю. Метою організації стало створення української незалежної, самостійної соборної держави.

ОУН була підпільною організацією. Членами організації були здебільшого молоді люди, які проходили ідеологічний та військовий вишкіл. Основний напрямок своєї діяльності ОУН спрямовувала на підготовку революційного повстання, яке вона здійснювала завдяки політичній просвіті населення, розгортанню бойових дій проти окупантів на етнічних українських землях, постійному розгалуженню та зміцненню структурної мережі Організації. У воєнно-політичній діяльності ОУН орієнтувалася виключно на власні сили та прагнула стати незалежним суб’єктом міжнародної політики.

Яскравим прикладом державотворчої функції ОУН став Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 р.
Восени 1942 р. з ініціативи ОУН було створено Українську Повстанську Армію (УПА).
Провідними діячами ОУН були:  Є. Коновалець, С. Бандера, А. Мельник, М. Лебедь, Р. Шухевич, Я. Стецько, О. Гасин, С. Ленкавський.

Інформація з сайту Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія Терору”

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис 3 лютого – 86 роковина від створення Організації Українських Націоналістів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Утім, усі погоджуються з тим, що, коли Степан Бандера і відвідав Буковину, то це обов’язково було повстанське село Борівці на Кіцманщині. Подейкують, що у другій половині 40-их минулого століття влада планувала вивезти до Сибіру все село, та зупинилася на тому, що винищили там чи не половину всього населення.      

– Про Степана Бандеру мені відомо з розповіді мого батька, – каже Юрій СКОРЕЙКО, голова Чернівецької міської партійної організації ВО «Батьківщина». – А він дізнався про навідини провідника ОУН від мого покійного дідуся Онуфрія Скорейка.

Було ж це так: на початку 1930-х років юний Бандера організовував підпільні оунівські осередки. Приїхав і до села Борівці Кіцманського району. Зупинявся Степан у трьох хатах: спочатку – в мого дідуся Онуфрія Георгійовича Скорейка, тоді в його рідного брата Миколи Георгійовича Скорейка, а відтак завітав і до Степана Карбашевського, на жаль, по батькові не можу пригадати.

Скільки часу Бандера перебував у селі, невідомо, та зі слів батька мені здалося, що це була доба. Заночував у нашій хаті, бо з нашою сім’єю зустрічався пізно ввечері. Та хата, до речі, ще стоїть, однак нині вона вже осучаснена.

Прикметно, що спочатку ніхто й не здогадувався, що то був провідник ОУН Степан Бандера. Мої рідні дізналися про це дещо пізніше, коли вже були створені оунівські осередки. Саме борівчани-оунівці й розповіли пізніше, що молодий чоловік, який приходив до нас тієї ночі, і був славнозвісним Степаном Бандерою.

На тій зустрічі, крім мого діда, було ще кілька його родичів, – веде далі Юрій Скорейко. – Серед них і майбутній провідник борівецького осередку Тодор Скорейко, який загинув за невідомих обставин. Навіть не відомо, де його могила.

Прийшов, до речі, Бандера зі сторони Городенківського району нинішньої Івано-Франківської області, тобто є підстави думати, що там уже були створені перші осередки організації українських націоналістів.

Дізнався ж я про цю історію тільки в 16 років від батька, бо дідусь помер, коли мені було 5 років. А факт перебування Бандери на Буковині, – наголошує п. Юрій, – мені підтвердив однокласник мого батька пан Горбашевський, автор книги «Битва за Буковину». У 40-х він був членом ОУН і господарем однієї із тих трьох хат, до якої завітав Бандера. Пізніше він виїхав з України до Румунії та, щоби його не переслідували, змінив прізвище з Карбашевського на Горбашевського.  Коли ми зустрілися, не пригадую точно, був це 2002 чи 2003 рік, то він мені переповів цю історію так, як розповідав батько, тобто зійшлися всі дрібниці. Тож у мене немає сумнівів щодо перебування Степана Бандери в нашому селі. Результатом тієї зустрічі стало розгалужене та дуже серйозне підпілля у Борівцях. 

Родина СКОРЕЙКІВ біля хати на Кіцманщині, в якій нібито побував С. Бандера

Василина Василівна ЯКІВЧЕК, колишня викладачка філологічного факультету ЧНУ, – з родини Карбашевських. Нині вона на пенсії, мешкає у Чернівцях. Уже згадуваний Юрій Горбашевський був не тільки автором книги «Битва за Буковину», а й головним архітектором Бухареста. Він –  племінник її тата, Василя Олександровича Карбашевського, якого свого часу вислали до Сибіру. Коли «добрі люди» повідомили про це в університет, де вчилася Василина, її, зрозуміло, одразу ж виключили з комсомолу та вишу. Однак у період хрущовської «відлиги» та осудження культу Сталіна їй, відмінниці та розумниці, вдалося після поїздки до Москви відновитися на навчанні. –– Борівці – село особливе, – пригадує молодість пані Василина. – Там завжди були в пошані люди вчені, розумні, волелюбні й самодостатні. Гадаю, що наше село на Буковині було єдиним, яке не віддало на поталу та захистило свого священика Полянка. Люди просто охороняли його обійстя, не дозволяючи вивезти сім’ю. Нині двоє його синів після закінчення фізичного факультету та захисту кандидатських дисертацій, прийняли священицький сан. Загалом Борівці – батьківщина дуже багатьох відомих людей. А в 40-их тут був такий рух спротиву, що у влади навіть був намір вивезти до Сибіру все село. Та влада не ризикнула цього зробити. Хоча у Борівцях дуже багато родин, які постраждали від радянської влади. Скажімо, рід братів Штефана і Теофіла Карбашевських, двоюрідних братів мого тата, цілком був знищений – нікого не залишилося в живих. Люди довкола якось терпіли, а вони – ні! Зрештою, мало не в кожній борівецькій родині були втрати… Скорейків,  Карбашевських, Федоряків і багато-багато інших…

Тож чи був Бандера на Буковині? Цим поцікавилися у науковців:

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук, політолог: – Бандера ніколи не був на Буковині. Та я не виключаю, що людина, яка організовувала на Буковині підпілля, користувалася псевдонімом Бандера. Але знову ж таки, є одне «але». Про нього стало відомо після 1933 – 1935-х років. Час, про який йдеться, суперечить історичним перевіреним фактам, бо саме тоді Степан Бандера перебував у в’язниці. Коли ж говорити про 1929–1930-ті роки, тоді Бандера перебував на території Чехословаччини і перетинав кордон її, а не Румунії. Крім того він був крайовим провідником у Галичині. А тут, на Буковині, куратором ОУН був Олег Ольжич. Але легенди – це завжди добре і дуже цікаво. Зрештою, добре, що вони є і живуть досі. А ще більше тішить, що вони передаються з покоління в покоління.

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, автор книги «Степан Бандера – соборник святої волі», погоджується з п. Буркутом і зазначає, що Степан Бандера на Буковині не бував. Але його ідеї пустили тут міцне коріння.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Чи був Бандера на Буковині?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Між двома війнами: 20 років у суперечках між владами

Доля нашого краю у ХХ ст. складалася непросто. Наприкінці Першої світової війни розпадалися світові імперії, чим скористалися деякі невеликі європейські держави. Королівська Румунія 1918 року зайняла Бессарабію, яка від 1812-го належала Росії, та ввела війська на Буковину, яка від 1772 р. перебувала під австрійським володарюванням.

Хоча місцеві українці пропонували поділити буковинську територію за етнічною ознакою на дві частини, кожна з яких сама визначила б свою державну належність, Бухарест проігнорував їхню волю і зайняв українську частину краю теж.

Радянський Союз не визнавав румунської влади над Бессарабією і вичікував слушного моменту, щоби повернути її собі.

Вступ Червоної армії до Буковини

Про Буковину Сталін з Гітлером не домовлялися!

Час настав, коли спалахнула Друга світова війна. За тиждень до її початку радянське та німецьке керівництва уклали пакт Молотова-Ріббентропа, за яким Берлін визнав претензії Москви на територію Бессарабії. Коли гітлерівські війська 14 червня 1940 р. зайняли Париж, у Кремлі вирішили – пора! Румунія втратила наймогутнішого союзника – Францію, тому воювати з СРСР навряд чи наважилася б. Увечері 26 червня 1940 р. румунський уряд отримав радянську ноту з вимогою за два дні звільнити Бессарабію, а заразом – і північну частину Буковини. Така вимога була несподіваною не лише для румунів, але й для Гітлера: про Буковину його дипломати зі Сталіним не домовлялися! Адже тут жили десятки тисяч німців й Німеччина мала власні плани щодо краю. А звідси Червона армія могла нанести удар по румунських нафтових джерелах – головному постачальнику пального для вермахту. Але тоді конфлікту з СРСР Гітлер ще не хотів, тож німці порадили Бухаресту погодитися з радянськими вимогами. Те ж порадили й балканські сусіди Румунії.

28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер. Під вечір радянські танки були вже у центрі Чернівців.

Рік під совєтами: масове невдоволення штовхає до підпілля

Життя буковинців і бессарабців раптово й докорінно змінилося. З північної частини історичної Буковини, більшої частини Хотинського повіту Бессарабії та невеличкого шматочка колишнього Румунського королівства з центром у містечку Герца було утворено Чернівецьку область УРСР. Зміни відбувалися щоденно. Українську мову, упосліджену раніше, запровадили у шкільну та університетську освіту. Приватні підприємства й банки перейшли у державну власність, поміщицьку землю розділили між селянами, міську бідноту почали переселяти у квартири, власники яких втекли або були репресовані. Звичайно, найкращі помешкання зайняли партійні та радянські функціонери й військові, а з менш привабливих були утворені «комуналки» для пролетарів. Безробіття у місті швидко ліквідували, невдовзі навіть почала відчуватися нестача робочої сили. Щоправда, городяни все частіше стикалися з дефіцитом багатьох товарів, до яких вони звикли раніше. Віруючих буковинців шокував наступ атеїстичної влади на церкву і релігію. Але найжахливішим виявилися масові арешти, внаслідок яких за ґратами опинилися політично активні й заможні люди. Багатьох з них розстріляли або депортували.

І селяни недовго раділи отриманій поміщицькій землі: їх обклали великими податками, щоби люди йшли до колгоспів. Навесні 1941 р. в області вже діяли 63 колективних господарства. Зростало невдоволення, але протест негайно придушувався. Все більше людей прагнуло емігрувати, проте офіційно зробити це було майже неможливо. Лише німецьке населення вільно виїжджало з Чернівецької області, а до нього всіляко намагалися долучитися люди інших національностей. Коли не могли виїхати за кордон легально, вдавалися до спроб перетнути його нелегально. Чимало нещасних загинуло тоді від куль прикордонників, особливо при спробі масового перетину в урочищі Варниця на Глибоччині.

Невдоволені новою владою готувалися до боротьби з нею. Глибоко законспіроване підпілля ОУН накопичувало сили для масового повстання в разі початку радянсько-німецької війни. Діяло й підпілля, тісно пов’язане із спецслужбами Румунського королівства.

Напад Німеччини на СРСР

Підпільники активізувалися, коли 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина та її союзники напали на СРСР. На території Чернівецької області дислокувалося чимало радянських військ, які відразу вступили у бій. Бійці 17-го гірськострілецького корпуса генерал-лейтенанта Галаніна не лише відбивали атаки противника, але і переходили в контратаки. Запеклий опір чинили застави прикордонників, у небі над Буковиною розгорілися повітряні бої.

Але головний удар противник наносив на інших напрямках, і невдовзі реальною стала небезпека оточення радянських військ. В області не спромоглися належно провести мобілізацію до РСЧА, від якої масово ухилялося чоловіче населення. Обком ВКП(б) гарячково готував підпільні структури на випадок окупації краю гітлерівцями та військами королівської Румунії: було створено 13 груп, до них увійшло близько 180 осіб. Підготовка до партизанської боротьби тривала, та вона могла бути успішною лише тоді, коли партизани й підпільники користуються дієвою підтримкою місцевого населення. Та за рік Радянської влади в краї з’явилося значно більше її противників, ніж прихильників, що й зумовило трагедію комуністичного підпілля у Чернівецькій області 1941 року.

У ніч з 4 на 5 липня частини РСЧА відійшли за Дністер, разом з ними – радянська адміністрація.

Генерал-лейтенант Галаніна разом із бійцями атакували противника на Буковині у перші дні війни 

Українці незалежності чекали марно

А в Карпатах уже спалахнуло повстання: підпільники ОУН брали владу у населених пунктах. Синьо-жовтий прапор підняли над Вижницею, тут почали формуватися органи української влади. Українські прапори замайоріли над багатьма селами, підняли їх і в Чернівцях. Повсюдно створювалися добровольчі підрозділи, які збирали кинуту червоноармійцями та міліціонерами зброю.

Почалися розправи над тими, кого люди вважали винними у злочинах Радянської влади. Постраждало чимало невинних, місцями спалахували криваві  єврейські погроми. Нова влада намагалася навести хоч якійсь лад, але не мала для цього часу: їй відведено було близько тижня! Бо територією Чернівецької області вже просувалися частини румунської королівської армії разом з гітлерівськими карателями. Коли вони увійшли до Чернівців, то нацисти відразу почали арешти тих, кого вважали своїми ворогами. У Стрілецькому Куті, в районі військового стрільбища, масово розстрілювали активних членів єврейської громади.

У краї відновлювалася влада Румунського королівства, почалися переслідування українських націоналістів. Активісти ОУН відходили на територію Галичини, де з них утворився Буковинський курінь. Рухаючись за наступаючими німецькими військами, він агітував за самостійну Українську державу і допомагав формувати органи місцевого самоврядування. У Києві курінь виконував поліцейські функції і разом із сформованим з радянських військовополонених Київським куренем конвоював киян, приречених гітлерівцями на смерть. Побачивши згодом, що нацисти не дадуть українцям навіть бутафорської незалежності, буковинці почали протестувати. Та гітлерівці курінь розформували, а значну частину його командирів розстріляли у Бабиному яру. Інші вступили за контрактом до 115-го та 118-го поліцейських батальйонів і були відправлені до Білорусії для боротьби з партизанами. Наприкінці війни їх перекинули до Франції, де вони перейшли на бік Руху Опору і воювали проти гітлерівців.

Буковина під румунською окупацією

Ситуація ж в окупованій Чернівецькій області була складною. Спроба створити підпільний обком ВКП(б) завершилася невдачею: його перший секретар О. Боярко разом з секретарем райкому З. Глєбом були видані місцевими мешканцями румунській сигуранці та невдовзі страчені. Радянські партизанські загони розпочали діяльність у серпні 1941 р., але швидко були знищені карателями. Організоване підпілля розгромлене. Проте у Хотині кілька молодих людей на чолі з Кузьмою Галкіним створили власну підпільну організацію, розповсюджували листівки із закликом чинити опір окупантам, вивішували червоні прапори. Вони підпалили есесівську казарму, знищили лінію зв’язку, спробували підірвати шефа сигуранци. Але влітку 1942 р. хотинських комсомольців було заарештовано і віддано під військо-польовий суд. Із 40 затриманих п’ятьох було страчено.

Окупаційний режим відзначався особливою жорстокістю. Примусова асиміляція досягла апогею, українську мову переслідували. Єврейське населення заганяли в гетто і табори, знищували фізично. Ненависть до окупантів зростала. Буковинська молодь ухилялася від призову до румунської армії та відправки на примусові роботи. Члени ОУН відходили до карпатських лісів, де тренувалися для збройного опору. Але керівництво організації не вступало у відкриту боротьбу з окупантами. Проте на території краю знову з’явилися  радянські партизани: сюди почали скидати з літаків партизансько-організаторські групи. А навесні 1944 р. розгорнула діяльність група військових розвідників під командуванням О. Тканка, яка виросла у велике партизанське з’єднання. На відміну від 1941-го року, місцеве населення вже ставилося до радянських партизанів прихильніше. Близько 1200 мешканців області взяло участь у партизанському русі, ще приблизно 900 діяло у радянському підпіллі.

І все ж підпілля ОУН було чисельнішим, ніж радянське. Мельниківці створили «Буковинську Українську Самооборонну Армію», яка невдовзі через Карпати відійшла у Словаччину і об’єдналася з колишньою добровольчою дивізією СС «Галичина». А бандерівці сформували буковинські підрозділи УПА, що вступили в бої з відступаючими окупантами, а  також з радянськими партизанами.

Повернення радянської влади

У березні 1944 р. Червона армія форсувала Дністер і почала звільнення краю від гітлерівців. Чернівці вона зайняла 29 березня, відразу ж розпочалася мобілізація  чоловічого населення краю. До РСЧА потрапило близько 100 тис. буковинців, з них загинуло чи пропало безвісти 26 тис.

Хоча Червона армія пішла далеко на Захід, на території області тривали бойові сутички між українськими повстанцями й підпільниками та каральними підрозділами НКВС.

У роки війни за участь в УПА й ОУН, а також за надання допомоги повстанцям засудили понад 10 тис. мешканців області. Підпілля ОУН діяло тут до 1952 року. Його активність згасала поступово.

Буковинці переходили до мирного життя, відбудовували зруйноване війною. На зміну загиблим, вивезеним до Сибіру та збіглим на Захід мешканцям краю приїжджали з СРСР нові люди. Область змінювалася на очах…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис БУКОВИНА В РОКИ ВІЙНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.