Як зазначає автор романа «Останній бандерівець» Петро Воробей, історія Івана Гончарука тісно переплітається в романі з історією злету й падіння  (травень–листопад 1943 року)  Колківської повстанської республіки і долею дев’ятнадцяти Іванових земляків, засуджених у грудні 44-го року Військовим трибуналом за  участь у створенні української повстанської «держави».

Держави, яка простягалася на 2 тисячі квадратних кілометрів теперішніх Рівненської й Волинської областей.

Яка мала державні символи: герб – тризуб і синьо-жовте знамено.

Провела земельну й освітню реформу.

Друкувала підручники і книжки.

Карбувала гроші – бофони.

Мала власне військо – УПА,  якому  присягнув Іван із ровесниками – учасниками т.зв. «Справи дев’ятнадцяти». Шістьох із яких, у тому числі й 18-річну вчительку Галину Рейкіну – розстріляли.  Тринадцятьох же інших – у тому числі вісьмох дівчат, яким на момент інкримінованої їм радянською владою «зради Батьківщини» було по 17-18 років, прирекли до багатолітніх тюремних поневірянь…

Кілька слів про повстанську республіку.

Від 15 травня до 7 листопада 1943 року на території  нинішньої Волинської й Рівненської областей існувала повстанська  «республіка свободи», а маленьке містечко Колки було проголошено повстанцями «тимчасовою (до звільнення Києва) столицею України».

Тут діяла українська влада, судочинство, школи. Працювали лікарні, видавалися книжки. Саме про ці події нам нагадує пісня, що дійшла до сьогодні:

Десь там далеко – на Волині

Створилась армія УПА…

 У центрі роману – реальна людина Іван Гончарук на псевдо «Джанко». Звичайний хлопчина 1926 року народження. Із традиційною біографією для волиняка чи поліщука тих часів.  У 18 років вступає в УПА. У 1946 році отримує «четвертак» – 25 років тюрми. У 1976 році повертається в Україну – Харківську область.  На рідну Волинь навідується раз у три роки. Частіше – не дозволяли.

А тут – перебудова. Гласність. «Народний рух», куди масово «рухнулись» колишні повстанці й дисиденти. Радянська влада захиталась. Треба було  когось показово покарати «із бувших», щоб іншим – «нє повадно било!»

Вибір упав на Івана, хоча він давно відійшов від «політики». Навіть говорив   по-російськи: тридцять років у Магадані та життя на Харківщині далися взнаки. Та для показової «порки», вирішили в КДБ, і такий згодиться! Отож  Волинський обласний суд… скасовує винесений йому 40 років тому вирок Військового трибуналу і 19 жовтня 1987 року новий  суд під головуванням  Бориса Плахтія  виносять 61-річному «Джанку»… смертний вирок.

Як наслідок, 12 липня 1989 року «останнього бандерівця» України було розстріляно й похоронено, точніше – закопано невідомо де. Не врятувало Івана й звернення до «головної леді» тогочасної України – Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

«Нагадаю, – пише автор Петро Воробей, – це відбулось за рік до того дня, коли Верховна рада прийме  Декларацію про державний суверенітет України!

• Шок! – скажете ви.

Так, але воно не йде ні в яке порівняння з тим потрясінням, яке пережив автор під час підготовки роману – у 2021 році, коли завітав у той самий суд, який виніс Іванові «вишку», позбавивши майна, в тому числі  й житла, його дружину й двійко діточок. Як виявилось, у суді в цей день – у сусідніх залах,  слухались дві справи: про реабілітацію Івана Гончарука і про… підвищення пенсії людині, яка  винесла «Джанку» смертний вирок – Борису Плахтію!

Як і очікувалось,  Івана Савовича реабілітували . 

Не залишили  судді поза увагою і клопотання свого колишнього колеги  –  Бориса Плахтія. Одностайним рішенням суду йому збільшили пенсію визначивши її у сумі… 202217 гривень! Напишу словами, щоб читач не подумав, що трапилася  «описка»: двісті дві тисячі двісті сімнадцять гривень!

Тоді ж як ні майна, ні моральної компенсації сім’ї невинноубієнного Джанка ніхто й не подумав учинити.

Тож запитаймо у себе: яку державу ми збудували?

І для кого?

24 серпня 1991 року Україна отримала свій Прапор, Герб, Гімн. Столицею держави обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, написавши на щиті при в’їзді в рідне село «Колки — тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)».

Думаю: де вони тепер — творці й захисники Колківської повстанської республіки?

Де їхні могили?

Де вулиці, названі на їхню честь?

 Немає!

Є двохсоттисячна пенсія судді Бориса Плахтія, отримана ним від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із посмішкою відправляючи  у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука.

…Згадуються слова Героя України Левка Лук’яненка: «Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть, як звитяжці — ситі, вгодовані, а справжні лицарі гибіють на копійчану подачку від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили”».

Причому не в переносному, а в прямому значенні цього слова…»

Роман члена НСПУ Петра Воробея «Останній бандерівець», виданий у вересні 2025 року в Чернівецькому видавництві «Букрек», призначений  для широкого кола читачів і складається з двох частин: «Джанко» та «Жертвоприношення».

Запис «Останній бандерівець» – нова книга чернівецького видавництва до Дня створення УПА спершу з'явиться на Медіа-Версії.