Володимир КИЛИНИЧ – великий шанувальник Чернівців і примножувач міської міфології. І хоча сам зауважує, що, як чиновник, тривалий час бачив місто переважно з вікна службової автівки, – вікно це не було ні затемнене чиновницьким тонуванням, ні затьмарене бризками партійного бруду. Він любить місто і не соромиться розповідати про це у своїх численних оповіданнях, частина яких увійшла до книжок «Це Чернівці», «Місто спраглих споминів» і «Місто N в країні У», «Якщо ви часом не з Чернівців», публікаціях у США, Австрії тощо, а частина – ще у планах.

А минулої суботи містяни та гості Міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ» побачили його ще й як співавтора ілюстрованого картинами художників Броніслава Тутельмана, Сергія Лопатюка і В’ячеслава Тарновецького збірника «Черновицкие рассказы». До нього увійшла написана 1979 року й опублікована досі лише у США повість Бориса Брикера й Анатолія Вишевського про від’їзд з Чернівців євреїв, а також оповідання різних років чернівчан і закоханих у Чернівці не-чернівчан. Вихід цієї книжки Володимир Килинич вважає особистим святом, а зустріч зі співавторами, дехто з них є частиною веселої і змістовної чернівецької юності нашого співрозмовника – великим щастям.

ПО СУСІДСТВУ З МАЙБУТНІМ ПРЕЗИДЕНТОМ

«Я не чернівчанин: приїхав разом з бать­ками сюди 1962-го, коли мені було сім років, завдяки татовій роботі, – розповідає Володи­мир Килинич. – А народився на Кіровоград­щині. До того бував тільки в Києві, інших міст не бачив. Перші півроку, поки очікували на квартиру, жили в невеличкому готелі на вул. Крилова – колишньому особнячку німецького посла. Посольство колись було на сучасній вул. Кафедральній, нижче славнозвісного гастроному «Берізка». З нашого підвальчика по суботах чи неділях виходили гуляти на вул. Кобилянської, де звучали ідиш, російська, якою я тоді не говорив і не знав, німецька, польська… Я потрапив просто в центр Європи! І вона була справжньою, незважаючи на те, що тут також був СССР…

Згодом ми отримали квартиру навпроти стаді­ону. Нашим сусідом був майбутній перший Прези­дент Незалежної України. В 34 квартирі жили ми, а в 35 – тодішній помічник секретаря Чернівецького обкому КПУ Леонід Макарович Кравчук. Пам’ятаю його сина Сашка, дуже гарне враження справляла його дружина Антоніна.

Навчався я в 30-й школі, моя мама викладала там фізику. В цій же школі – і в моєї мами – вчився і майбутній, один з найкращих, чернівецький імпре­саріо Сєня Цидельковський. Він був на кілька років старшим, але це не заважало нам товаришувати все життя. Я дуже цінував його, як чернівчанина – перш за все.

Потім ми переїхали на вул. Челюскінців. Коли закінчував школу, то директором була Нінель Георгіївна Латишева, яка викладала російську мову і літературу. І я вже пробував щось писати. Саме Нінель Георгіївна навчила мене викладати мої враження на папері. Це вийшло якось непо­мітно, але я почав писати твори із задоволенням. Натомість мама робила акцент, зрозуміло, на фізи­ку. Тож почався такий собі негласний «двобій» за мене, в якому перемогла фізика. Я став студентом фізфаку ЧДУ».

ВУЛИЦЯ З АУРОЮ ТА УРОКОМ НА ВСЕ ЖИТТЯ

«Усі роки навчання в університеті я ходив на пари через Кобилянську, – пригадує письменник. – Ця вулиця особлива для мене, має якусь ауру. І ці прогулянки насправді лікують душу… Коли мені дуже важко, я просто гуляю Кобилянською, і туга – за рідними, близькими, яких уже не повернеш, – відпускає.

Пам’ятаю, школярами ми після уроків бігали до дитячої бібліотеки на Шевченка за книжками, а потім йшли через усю Кобилянську (до речі, її довжина – рівно 1 км) на Центральну площу до трамвая, щоби їхати ним до стадіону, поруч із яким була школа. Одного разу я на цій вулиці з’їв цукер­ку, а обгортка випала в мене просто на бруківку. Чи я її кинув – уже й не пригадаю. Але те, що сталося далі, врізалося в пам’ять на все життя. До мене піді­йшла якась жінка, звичайна перехожа, і тихо-тихо сказала: «Мальчик, в городе так себя не ведут». Я почервонів, підняв той папірець і більше ніколи – розумієте, ніколи! – не смітив на вулицях. Це був урок на все життя».

БРИКЕР І ВИШЕВСЬКИЙ – КРУТІШІ

ЗА ІЛЬФА І ПЕТРОВА

«Студентські роки були чудові – і не тільки (чи точніше – не стільки) завдяки навчанню, – констатує Володимир Килинич. – Окрім фізики, з 2-го курсу в моєму житті по­чався КВН. Грати в КВН було весело, і в нього грали ті, хто згодом стали доволі відомими й успішними людьми. Вже тоді ми були знайомі – хоча й не надто близькі – з таки­ми знаними тепер фігурами, як Борис Брикер і Анатолій Вишевський. Вони писали сценарії, дуже дотепні – і якщо зараз їх порівнюють із Іль­фом і Петровим, то я можу сказати, що вони – крутіші за Ільфа і Петрова! Капітаном команди фізфаку був Валерій Кірсанов, який цього року, на жаль, відійшов у інший світ. На фізфаці вчився і Сергій Лопатюк, із яким ми близько товаришували і навіть були закохані в одну і ту ж дівчину… Він уже також не з нами… А відома чернівецька пись­менниця Маріанна Гончарова навіть знімалася у нашому КВНіському фільмі – грала Джульєтту. Ви­кладач і дядько нинішнього прем’єр-міністра Тадей Степанович Яценюк теж був активним гравцем. Підтягувалося молоде покоління – Саша Зінченко, який згодом став відомим політиком. Його команда називалася «Сонячний зайчик». Наша – а ми були цілим театром – звалася «Абсурд». З відомим нині журналістом Данилом Яневським теж на цьому ґрунті подружилися, близько товаришуємо й досі – я щиро радію всім його успіхам і щиро переживаю його невдачі, часто зустрічаємося, гостюємо один в одного. Він мені як брат. Саме там і тоді я почав писати серйозно.

Пам’ятаю, найзапеклішою була в КВНі бороть­ба між збірними командами університету і медін­ституту. Оскільки грати в КВН було тоді певним вільнодумством, то якогось дня (1975-го чи 76-го) команда медінституту не з’явилася на гру: їм забо­ронив ректор! Тоді наша університетська команда розділилася на дві, і грали між собою за двох.

Років 3-4 ми грали в КВН, а потім природнім чином все це якось закінчилося, всі вивчилися і роз’їхалися світами…»

ЧЕРНІВЦІ З ВІКНА СЛУЖБОВОГО АВТА

«Фізик з мене насправді був ніякий, – Во­лодимир Килинич дуже самокритичний. – Тож після двох років викладання в ТУ №2 на Садов­ського пішов у комсомол. Там познайомився ще з купою народу – починаючи від Богдана Онуфрика. Це була справді школа. І не тільки тому, що я був молодим. Була безліч цікавих зустрічей з людьми, які справді робили Чернівці особливим містом. Радий, що був знайомий з другим секретарем міськкому партії, а згодом – головою міста, уже легендарним Павлом Михайловичем Каспруком. Він був насправді прекрасною людиною. Справив дуже гарне враження, і саме в нього я вчився бути людяним. Ще один учитель тієї пори – Валерій Кирилович Євдокименко, він навчив мене практичним ре­чам: як бути керівником, як адмініструвати, що таке номенклатура тощо. Пройшли роки, і коли я усвідомлюю, що вмію, і замислююсь – звідки (адже не здобував спеціальної освіти), то маю відповідь: навчив Євдокименко.

Маю чим пишатися і на партійній роботі. На­приклад, тим, що вибори першого секретаря рай­кому партії відбувалися чи не вперше в області на альтернативній основі, з 3-х осіб – і я переміг. Це було демократично. Знаю також, що першим провів пленум райкому партії українською мовою.

Я був останнім першим секретарем Першо­травневого райкому партії. У 1991-92 р., після ГКЧП, партійні структури розпалися, та я знав, що мушу працевлаштувати всіх, хто працював під моїм керівництвом. І лише коли отримала нову роботу остання секретарка – тоді я з чистим сумлінням пішов з роботи.

Але наслідки мене «наздоганяли». Якось зате­лефонувала дружина дуже немолодого секретаря парторганізації одного з ЖЕКів і слізно просила при­йти негайно. Казала, що її чоловік дуже гарно про мене відгукувався, тож тільки я зможу їм зарадити. Коли я прийшов до них – побачив цього чоловіка на кухні на табуретці з петлею на шиї. З’ясувалось, що після розпаду Союзу людина, яка очолювала партосередок з-понад сотні пенсіонерів, для яких партійні збори й обговорення були єдиним місцем спілкування та ознакою своєї потрібності суспіль­ству, просто втратила життєві орієнтири. Сорок хвилин я, 37-річний молодик, умовляв 80-річного діда жити. Згодом я робив це ще двічі. Але він по­мер за дуже короткий час. Це була страшна криза для таких людей – а ці люди були надзвичайно сильні духом. Саме цей дідусь у часи війни керував евакуацією Харківського заводу ім. Малишева за Урал. І коли завод перевезли, розвантажили мало не в чистому полі – вночі до нього приїхав Берія і сказав: «На ранок тут мають бути зібрані 34 танки. Якщо не буде – я тебе розстріляю». І на ранок були зібрані 34 танки…

Для таких, як він, розвал Союзу був особистою трагедією. Та й для багатьох, хто не зумів перебу­дуватися – також.

…Я ж борсався. Партія закінчилася, а треба було щось робити. Бізнесмена з мене не вийшло: розумів, що це не моє. Та коли син уранці казав: «Тату, дай рубля, я до школи йду», – а в мене цього рубля не було, почав рухатися. Якось за рік заробив на машину «не першої свіжості». Сідав у неї і ночами таксував. У місті, де мене кожна собака знає… Я ж бачив життя з вікна службової машини і по суті його не знав. Тож коли зіткнувся з життєвими речами, то довелося за рік-два опанувати те, що люди знали все життя».

НАЙКРАЩІ ДВА РОКИ ЖИТТЯ – ПІДГОТОВКА ДО 600-РІЧЧЯ ЧЕРНІВЦІВ

«Дуже важливим етапом у моєму житті стала підготовка до 600-ліття міста, – зізнається пан Володимир. – На той час я працював заступником керуючого в одному з банків із великою зарплатою. Але міський голова Микола Трохимович Федорук запропонував мені посаду радника з підготовки до відзначення ювілею міста – із зарплатою, вшестеро меншою. Комусь це видасться вчинком ідіота – але я погодився. Це була велика честь для мене, і я це дуже ціную. Ми були давно знайомі з Федоруком і цілком довіряли одне одному.

Ці два роки стали кращими роками мого життя. Тисячі знайомих людей у всьому світі, безліч проектів. Багато зробленого і чимало незробленого, і я не припиняю цим займатися.

Візит монаршої особи Отто фон Габсбурга на Буковину був найяскра­вішим епізодом цього періоду. Ця зу­стріч перевернула частину мого життя.

Отто фон Габсбург ще тоді, дале­кого 2007-го, передбачив наші сьогод­нішні проблеми. Він попереджав, як важко буде Україні з Росією, і тоді ще казав: «Вам краще розійтися», – ма­ючи на увазі Схід України. Я тоді йому не повірив, навіть трохи образився. А тепер усвідомлюю…

Ми влаштували йому зустріч з Йосифом Бургом – останнім письмен­ником, який писав мовою ідиш. Коли розповіли про Бурга (а вони ровес­ники, 1912 року народження) – він одразу сказав: «Ідемо до нього!» Вони зустрілися – двоє людей, які пам’ятали найяснішого цісаря Франца-Йосифа – один блискучий нащадок монаршої родини, у білій сорочці, напрасованому костюмі, і другий, хворий і лежачий – у нас на очах були сльози. Вони поговорили півгодини німець­кою і підсумували: «Засиділися ми на цьому світі». Ми стали свідками того, як з Чернівців відходила епоха…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Володимира КИЛИНИЧА: Європа посеред СРСР, театр КВНу «Абсурд», «школа» Каспрука та Євдокименка, остання зустріч епохи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 10-річчя від дня смерті видатного українця і вченого Корнія ТОВСТЮКА (22.03.1922, Мамаївці на Кіцманщині – 16.09.2004, Львів) у Чернівцях на буд. №6 по вул. Грушевського, де він тривалий час мешкав, відкрито меморіальну дошку. На відзначення такої події на Буковину прибули зі Львова його доньки, онук, колеги та учні зі «Львівської політехніки». Взяли у ній участь і науковці Чернівецького національного університету, громадськість.

Ось лише кілька витягів зі спога­дів, що прозвучали на імпрезі.

Степан МЕЛЬНИЧУК, про­фесор, ректор ЧНУ, учень Товстюка: «Корній Денисович створив школу українського матері­алознавства. Це був фізик від Бога, із колосальною інтуїцією. До слова, його учні мають уже свої школи. Він писав вірші, знав іноземні мови, мав крутий норов і складний характер. Існував навіть такий римований жарт: «Як не знаєш Товстюка натуру, не вступай в аспірантуру».

Павло МАР’ЯНЧУК, про­фесор, учень Товстюка: «Але це був тільки жарт, бо стосунки з ас­пірантами в Корнія Денисовича були дивовижні. Принаймні, всі, хто потра­пляв під патронат Товстюка, ставали видатними вченими. І саме він створив першу в СРСР проблемну лабораторію з фізики напівпровідників».

Корнелія ТОВСТЮК, донь­ка, доктор фізико-матема­тичних наук: «Назву кілька при­чин, з яких на цьому будинку має бути пам’ятна дошка. По-перше, його стіни бачили плеяду відомих учених, серед яких Дошкалюк, Приходько, Боголюбова, Бонч-Бруєвич і багато інших. По-друге, саме тут зародилася і розвивалася фізика напівпровідників.

А серед 56 його учнів-однодумців був 21 доктор наук, інші – кандидати. По-третє, це помешкання каталізатора відкриття усіх найсучасніших заводів на Буковині. Батько постійно їздив у відрядження до Москви, пробиваючи для Чернівців потужну промисловість. Мама навіть жартувала: «У вас у роду циганів не було? Ти ж не тримаєшся хати!..». А ще – сонячні батареї! (Якби нам удалося зберегти їхнє виробництво. на «Кварці» та «Гравітоні», ми зараз за­кидали б ними всю Європу – ред.). Крім усього, Корній Денисович був великим правдивим патріотом, державним чоло­віком, який дуже любив свою землю…» .

…Богдан СЕРЕДЮК, онук: «Дивовижно, але я ніколи не відчував вікового бар’єру між дідусем і собою. Любив сідати за його величезний, як мені тоді здавалося, стіл. Але він ніколи не зганяв мене, а сідав поруч, і ми вели з ним дуже цікаві розмови.

…Коли я їхав в аспірантуру за кор­дон, дідусь лише обійняв мене і сказав на дорогу: – Люби Україну!»

Віктор ПАВЛЮК, громад­ський діяч і колега: «Я працював під його орудою у відділенні Інституту проблем матеріалознавства. Спочат­ку це було Чернівецьке відділення Інституту напівпровідників АН УРСР. Там працювали дві великі проблемні лабораторії – Міністерства оборонної промисловости СРСР та Міністерства Авіапромисловості СРСР, де й заклада­лася наукова основа нових технологій фотоелектроніки та електроніки. Саме цей науковий поступ і дав поштовх до організації електронної промисловості в Чернівцях: були створені 4 заводи. Як відомо, 1973-го наукову діяльність Тов­стюка відзначено Державною премією УРСР у сфері науки і техніки.

Особисто мене дивувало в ньому те, що він не мав стереотипів «совка». Мислив широко і вільно. Тож зрозу­міло, що виступив проти фальшивої офіційної талієвої версії алопеції – не­відомого захворювання дітей з обли­сінням. Екологічне лихо 1988 року й виступи Корнія Денисовича послужи­ли зручним приводом для усунення його з посади. Хоча саме Товстюк і співробітники відділення доклали значних зусиль для з’ясування при­чини захворювання дітей і отримали експериментальні дані, якими пізніше користувалися токсикологи. Приємно констатувати, що Академія наук не по­годилася із рішенням обкому партії про звільнення Корнія Денисовича. І 1991 року Товстюк переїхав до Львова, де очолив Львівське відділення від­новлювальних джерел струму ІПМ АН УРСР, а викладав на кафедрі напівпро­відникової електроніки Державного університету «Львівська політехніка».

Василь БОЙЧУК, фізик, політик, громадський діяч, учень: «Корній Денисович завжди ходив з українським прапором – тобто у вишитій сорочці. І дуже часто повто­рював: «Вишиванка – це наш прапор». Він ніколи не був комуністом, а от в Українську республіканську партію вступив. Пригадую, як 1989 року він сказав нам: «Я виходжу з 50-річного підпілля ОУН». Бо, як відомо, під час ІІ Світової він був членом ОУН Мель­никівського спрямування. До слова, своїм учням він закладав підвалини патріотизму».

Багато щемних і теплих слів. При­міром, професорка філології Людмила ТКАЧ відзначила неймовірний педаго­гічний талант Товстюка і його любов до української літератури та мови.

Там познайомилася з сусідкою Корнія Денисовича Людмилою Васи­лівною КОЛЕСНИК. Коли запитала, чому вона не скаже кілька слів про людину, з якою стільки років прожи­ла на одному поверсі, вона сказала: «Не зможу говорити, буду плакати. Але те, що він був Людиною – це правда».

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис УЧЕНИЙ, ЯКИЙ СЛУЖИВ УКРАЇНІ, НАУЦІ ТА ГРОМАДІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Чернівці – не як низка історичних фактів, архітектурних пам’яток чи видатних особистостей. Місто як набір вражень і спогадів знакових для Чернівців людей… Портрет міста – розмаїття його відомих мешканців. Образ-емоція, образ-відчуття, образ-душа – такий же різноплановий і різнорівневий, як і самі Чернівці…

Чернівці без Гени – не Чернівці. Але й Гена без Чернівців… Цю людину за будь-якої погоди можна бачити біля книжного прилавку вздовж бічної стіни кінотеатру «Чернівці». Та лише друзі знають, що Геннадій Васильович – пристрасний колекціонер, збирач старожитностей, автор книги про історію Чернівців у листівках…

Інтернаціонал  у чернівецькому дворику

Двоповерховий будинок на розі Руської та Маяковського – «мала батьківщина» Геннадія. Батьки його, чернівчани з діда-прадіда – були простими трудівниками. Мати працювала двірником на тій же Руській, тато був відомим чоботарем, а на старості років влаштувався сторожем у єпархіальному управлінні біля Миколаївської церкви, майже навпроти дому…

Та спілкування з батьками заклало в хлопцеві – тоді ще несвідомо – початки спілкування з історією рідного міста. Вже набагато пізніше він став записувати це так, як запам’яталося з дитинства:.

«Мій батько був 1897 року народження і встиг послужити в австрійській армії у Першу Світову війну. Дослужився до капрала. З його оповідей мені запам’ятався епізод, коли до міста увійшли російські війська, козачі сотні.

Вони вдиралися в оселі, грабували мирних жителів. Особливо, коли у помешканні не було ікон – значить, єврей або німець. Забирали гроші, коштовні прикраси, золоті монети. Якщо господарі пробували опиратися, безжалісно заколювали багнетами.

Ґвалтували жінок – теж не православних. Тобто не чіпали українців та румунів – тих, хто розмовляв українською чи румунською, а у квартирі були ікони.

Вони казали, що ненавидять євреїв за те, що вони мучили й розіп’яли їхнього бога Ісуса Христа… А самі навіть не знали, мабуть, що носять давньоєврейські імена: Іван, Ілля, Микола, Петро тощо…»

Мати працювала двірником ще «за Румунії», а коли 1940 до міста увійшли «совєти», однієї ночі прийшли енкавеесівці й забрали молоду жінку на шахти в Донецьк. Привезли їх туди вже на початку 1941-го. В ешелоні майбутня мама Гєни подружилася з дівчиною-львів’янкою і та підбила товаришку тікати з Донецька. Пересувалися нелегально, на товарних поїздах, але додому дісталися! І жінка знову пішла працювати на тій же ділянці двірником і навіть кімнату їй віддали ту ж саму… І працювала там аж до пенсії.

Малим Гєну водили до садочка на Ломоносова, далі була 27-ма школа – вона займала тоді приміщення нинішнього технічного училища на вул. Руській.

Перші свідомі спогади самого Геннадія – утім, багато хто з чернівчан упізнає в них своє дитинство – багатодітний двір, перші поняття про радянську ієрархію й перші мовні університети.

Коли в кінці війни до міста увійшли радянські війська, багато будинків стояло порожніми. Заможні люди залишали усе, забравши із собою тільки те, що на собі, та коштовності.

«Найкращі квартири з усім, що там було – меблями, люстрами, посудом – займали старші офіцери, які після війни залишалися служити в Чернівецькому гарнізоні й виписували сюди сім’ї. Військові нижчих чинів оселялися на перших поверхах, у підвалах тулилися сім’ї молдовських євреїв.

По суботах, коли євреям заборонялося щось робити, мама мала у них приробіток: вмикала в оселях світло, палила пічки. За це їй давали каструльку «аюх» – бульйону, «абеселе інгале» – трохи курки або «гефелка фіш» – фаршированої риби.

У нашому будинку мешкало 2-3 російських та українських сімей, одна польська – наша, решта були євреї. Діти були в кожній родині, майже усі післявоєнні, 47-49 років народження – більше двох десятків хлопчиків і дівчаток. Грали в козаки-розбійники, хованки, доганялки, інші рухливі ігри… Дорослі зробили у дворі турнік, на якому ми підтягувалися по черзі. А граючи у футбол, скільки вікон побили!..»

Ідиш, румунська, українська, польська

«Ази німецької та ідиш я отримав у сім’ях своїх друзів. Євреї майже зовсім не спілкувалися українською чи російською, навіть до друзів своїх дітей зверталися на ідиш. Невдовзі я вже розумів, що мама мого товариша кличе його обідати, а він каже, що без Гени (тобто без мене) не піде. І мене запрошували також. Спершу давали тарілку бульону, потім лиш йому давали шматок курки. А він потай ділився м’ясом зі мною.

Натомість, коли я виходив у двір зі шматком хліба, намащеним смальцем та з цибулиною, – мій друг отримував свою заборонену смакоту. І з усім цим у пам’яті відкладалися фрази на ідиш.

Приблизно тоді ж отримав перші знання з розмовної румунської.

У 50-ті роки минулого століття майже до кожного двору заходили селянки з найближчих сел – Остриця, Гарячий Урбан – із тайстрами, в яких приносили молочні продукти – сир, молоко, сметану – та яйця. Приходили вони двічі на тиждень, вдягнені завжди чистенько, продукти – свіжі. Заносили харчі й до нас. Крізь сон – бо це відбувалося десь після шостої ранку – я чув «Буна зіва! Чі есте? Кит коста? Дей мі о літре лапте» або «кіло сминтине» – і щось таке схоже далі… А якщо в покупців на той момент не було грошей, селянка давала у борг – без жодних розписок чи записів…

Удома ж ми розмовляли українською чи польською: тато був українець, а мама – полька.

Російської мови навчалися вже у школі, як і англійської.

Усе це дуже згодилося мені, коли з розпадом Союзу відкрилися можливості побачити світ. Хоча мені ніколи не хотілося поїхати з Чернівців назовсім. Тут моє місто, тут моє місце…»

З ранку і до ночі…

«До 6-ї ранку мама вже поверталася з роботи, прибравши свою ділянку вулиці Руської обов’язково до того часу, коли люди починали виходити на роботу – аби не здіймати пилюку під ногами пішоходів. Після прибирання теплої пори року тротуари обов’язково поливалися. Узимку двірники змітали з них сніг і кололи лід…

Батько підіймав мене перед школою й давав 50-60 копійок. Я виходив до підворіття, куди щоранку дядько Сьома прикочував  свого візочка із хлібобулочними виробами щойно з пекарні, ще гарячими. Чого там тільки не було: і бублики, і рогалики, і булочки, й, звичайно, хліб, за яким виходили з усіх квартир. І дуже рідко дядько Сьома повертався з частиною свого запашного вантажу.

Ще одна нехитра радість була, коли приїжджала підвода і візник скупав макулатуру, металевий брухт чи старі, зношені речі. Усе приймали на вагу й платили копійки. Та для нас, дітей, найбільше задоволення було, коли ми всі разом могли здати стільки, що на обмін отримували керамічну свистульку у вигляді слоника чи козлика!

Ранкове життя у дворі вирувало далі: з’являвся точильник і вигукував: – Точу ножі, ножиці! – І починався вереск точильного круга, а ми дивилися, як з-під леза вилітають іскри…

Після роботи теплої пори року дорослі у дворі за столом грали – в доміно, карти, зрідка – в шашки. Вони розходилися біля 8-9-ї, а діти збиралися за столом і обговорювали, хто що прочитав. Це дуже заохочувало до читання, бо не хотілося відставати від товаришів. Книжки ми брали у дитячій бібліотеці на вул. Шевченка, куди ходили усією компанією.

…Пам’ятаю, дратувало, коли шофер сміттєзбиральної машини забігав у двір і калатав дзвоником, сповіщаючи мешканців, що час виносити сміття… Так хотілося ще трохи поспати!

Але це недовго тривало: будинкоуправління (так називалися тоді ЖРЕПи) вирішило виставити ящики для сміття у підворіттях. В одному з таких ящиків я знайшов «клад», через який захопився історією міста й колекціонуванням старожитностей, а надто поштових листівок. Це був 1964 рік…»

Колекція зі смітника й старих горищ

«У нашому будинку жив старий самотній антиквар на прізвище Рібер – може, німець, може, єврей… Люди, що жили в нього на квартирі, вирішили зробити ремонт і навести лад у помешканні. Вони витягли з хати все, що здавалося їм сміттям і кинули на смітник у підворітті, в мішках і пакунках. Я узяв деякі з тих пакунків і приніс додому. Розгорнув – і зрадів страшенно.

Кажуть, що Бог ніколи не запізнюється. Люди, які розуміються на старожитностях, відчують мою тодішню радість. Книги, починаючи ще з австрійського періоду, серед них величезні різномовні словники. Срібні, бронзові й латунні деталі старих підсвічників. Старовинні монети. Нагороди – ордени й медалі. Настільні медалі у спеціальних футлярах. І цілі стоси старовинних листівок – із написами, слідами чийогось життя у давні роки…

Це був початок моєї колекції. Ордени й медалі я розвішав на килимку, що висів у нас на стінці. Чесно кажучи, листівки мене спершу якось не зачепили. Я просто склав їх у себе й час від часу милувався видами. Показував друзям. Зате настільним медалям одразу знайшлося використання: усі хлопці в нашому дворі мали тепер важкі бити для гри у бляшки.

Якось узяв одну з медалей із собою до школи. У нас був дуже цікавий вихователь у групі продовженого дня. Історик за освітою, він переїхав з Хотина і лише згодом отримав години історії. Коли я показав йому свої скарби, він запитав, де я це взяв, адже він був колекціонером. Він просив принести й показати, що в мене ще є. Я приніс те, що залишалося (але не листівки!). Учитель попросив подарувати це йому: хотів організувати у школі історичний музей – і мої «скарби» стали тоді основою його експозиції. А в мене виник інтерес до історії, я став активістом музею. Ми тоді не знали, як можна поповнювати свої знахідки. Допоміг знову ж таки випадок. Мати попросила мене віднести на горище у мисці випрану білизну, і в одному з кутів я побачив ящик. Там лежали старовинні книги, якісь папери німецькою мовою. На документах були наклеєні марки. Це вже тепер я думаю, що це були документи на якусь власність з марками про сплату мита. З книг я вибрав ті, що з ілюстраціями. Та історик наказав – неси усе, що є! Тож я став потроху забирати ті книжки й носити їх до шкільного музею. Одного дня я виявив там і коробку з листівками на різні теми: там були репродукції картин, Перша Світова війна… Листівки я вчителеві навіть не показав».

Старожитності та книги в епоху тотального дефіциту

«Жили ми, відверто кажучи, бідно. Мама купила мені у розстрочку болоньєву куртку з теплою підкладкою і твідовий піджак. А до того мама прала в єврейських сім’ях речі, а вони замість грошей віддавали мені те, що отримували від родичів з-за кордону, – тепер ми звемо це «секонд хенд».

Якось, гуляючи, опинився на Руському базарі – не на Зеленому, а біля мосту, на барахолці. І там я побачив двох чоловіків, які оглядали й купували старожитності. Це були Іван Назарович Снігур і його друг на прізвище, здається, Косован. Тоді я зрозумів, що мої знахідки мають якусь матеріальну вартість. У мене залишалися ще деталі від старовинних підсвічників – і я продав їх на базарі. Це був мій перший у житті заробіток. Мені вистачило повести дівчину в кіно.

Тотальний дефіцит змушував молодих людей, які хотіли виглядати гарними та сучасними, «крутитися» – постійно перебуваючи на межі тодішніх законів. Бо те, що тепер називають торгівлею, в радянські час називали спекуляцією. Хтось продавав речі з посилок від родичів, хтось їздив за дефіцитом до Прибалтики. Поїхати за кордон у ті час могли лише вибрані: партійні та комсомольські діячі.

Тоді у Чернівцях легально працювали так звані «клуби за інтересами», де збиралися колекціонери. Там можна було купити чи обміняти антикварні предмети, марки, етикетки, листівки. Маленький приробіток давав змогу відвідувати кіно. Інших розваг у місті не було, до «злачних місць» я й мої друзі не ходили, а танці я не любив.

Від шкільних років я завжди читав. Домашню бібліотеку не збирав: не було де тримати. Обмінювалися книгами з друзями: Мікаелом Куперблюмом (нині живе в Їзраїлі) та Шуриком Юриздицьким. Ходили разом до бібліотеки. Якось дізналися, що на перехрестя Стасюка й проспекту – де нині Будинок Побуту – раз на тиждень приїздить автобус із Молдови з книжками, які видавалися там російською й коштували порівняно недорого.

Коли ми у визначений день прийшли на місце, автобуса ще не було, а вже зібралася чималенька черга бажаючих придбати Дюма, Ремарка, Андерсена, Булгакова, Сіменона, Стейнбека, інших дефіцитних тоді авторів. У черзі довідалися, що в місті є клуб книголюбів, де можна обмінюватися книгами. Тоді він діяв у «Шепетівці», яка офіційно називається Палац культури та естетики.

Влада ніяк не могла визначитися зі своїм ставленням до колекціонерів: то відкривала клуби колекціонерів, то закривала. Тоді ми збиралися нелегально у провулках чи прохідних дворах, звідки нас ганяла міліція. І хоча ми збирали внески й платили з них за приміщення, довелося змінити чимало адрес».

Листівка як свідчення історії

«Коли в мене накопичилась значна кількість листівок, я вирішив залишити з них ті, що розповідають про Чернівці. Це стало основною темою моєї колекції. Решта були обмінним фондом.

Колекція дійшла приблизно до семи сотень, коли я відчув, що час систематизувати свої знання про цей культурний знак різних епох.

Чи знаете ви, наприклад, що листівці на території Австро-Угорської монархії – приблизно 150 років, а випускалися вони спочатку без картинок, тільки для пересилки повідомлень – і лише згодом видавці листівок стали розміщати на них малюнки та фото з краєвидами… Поштові штампи дозволяють дізнатися, що перша листівка з Чернівців була відправлена 1899 року і адресат у Відні отримав її на третій день після відправлення.

Теперішній Укрпошті є над чим працювати: до Праги, Зальцбурга, Берліна, Варшави, Кракова листівку з Чернівців доставляли за три дні, а до Парижа, Мадрида, Флоренції, Софії – за чотири.

Картки із зображеннями Чернівців уперше були надруковані у 1896 році. Цим займалися відомі чернівецькі видавці: Леон Кьоніг, Зігмунд Ягер, Йозеф Горовіц.

Текст поштівки писався на тому боці, де була картинка – на зворотному розміщали марки та адреси відправника й отримувача.

Ще нюанс: не всі поштівки з видами Чернівців мають однакову цінність. Колекціонери умовно ділять їх на платинову, золоту й срібну серії. Найвищу цінність має серія 1898 року, видана Ромуальдом Шаллі. Кожна листівка – чітке реалістичне зображення місць і подій того часу із великою кількістю учасників, що надзвичайно цікаво для вивчення історії.

Поштівки золотої серії (1905-1915 роки) – своєрідні колажі з кількох видів міста, на яких представлені усі верстви населення. Листівки з краєвидами Чернівців та околиць видавалися й пізніше, але вони були простішими.

І, нарешті, срібна серія. Це листівки видані того ж 1898-го Леоном Кьонігом, але вони зелено-синьої гамми і зображують вечірні або нічні Чернівці…

Я можу говорити про листівки годинами, тож 2009 року спромігся видати трьома мовами – українською, англійською  та німецькою – книжку про них із кольоровими ілюстраціями: «Чернівці на поштових листівках».

Уже кілька років поспіль я 1-2 рази на рік відвідую на аукціони в різних країнах, куди з’їжджаються колекціонери з усієї Європи. Побував у Кракові, Катовіце, Бухаресті, Празі, Брашові. Виставляв експонати у Варшаві, Кракові, Амстердамі. У Голландії моя колекція посіла ІІ місце в номінації де оцінювалися написи відправників листівок.

Маю грамоту-подяку від мера румунського міста Ватра-Дорней: я подарував їм деякі документи австрійського періоду про їхнє місто.

У Європі мав можливість підтвердити для себе дещо з розповідей батька.

Наприкінці Першої Світової війни він потрапив у полон в Італії. Розповідав, що там дуже чисто. А тротуари миють із милом, і вони такі чисті й блискучі, що можна було голитися, дивлячись у тротуарну плитку.

Чесно кажучи, тоді я не надто вірив у таке, дивлячись на наші тротуари. Та коли через багато-багато років побував у італійській Вероні, переконався, що там уранці миють тротуари з полірованого мармуру спеціальним шампунем і побачив у плитці своє відображення, як у дзеркалі…»

В усій Європі є вулична торгівля книжками

«1990 року книжкова торгівля розташувалася на парапеті навколо скверика на розі Університетської та Ватутіна – де нині стоїть пам’ятник Емінеску. Власне, торгували там не лише книжками: якісь домашні речі, косметика, тут же селянки з овочами-фруктами, одне слово – стихія вуличної торгівлі!

Врешті-решт ті, хто торгували книжками, отримали дозвіл на місце у проході за кінотеатром «Чернівці» – і то за наявності патентів. Міліція нібито не помічала нас, але й не всі покупці знали, що ми там стоїмо.

Нарешті 1992-го міськвиконком офіційно дозволив тим, хто має патент, торгувати книгами на вулиці біля кінотеатру. Пройшли роки. Багато з тих, із ким ми тоді починали, або пішли з цього бізнесу, або взагалі кудись виїхали.

Набагато пізніше, поїздивши Європою, я дивувався: чому влада намагається забороняти вільну торгівлю книгами з вуличних лотків? Адже книга – це частина людської культури. В усіх європейських столицях є такі вуличні книжкові ринки. А в Парижі так звані книжкові розвали тягнуться на півтора кілометри уздовж набережної Сени. Туди приходили ще Гюго й Дюма, інші класики французької – і не тільки – культури, туди водять екскурсії, там серед старих і нових книжок знаходять справжні скарби.

Сюди теж приходять не лише купувати книжки. Школярам і студентам, звичайно, потрібні посібники. Але публіка приходить різна: кандидати наук, колекціонери, народні депутати, працівники ратуші та будинку з левами, художники, офіцери міліції, актори й співаки. Дехто книгу навіть не купує, а бере на пару днів – напрокат. Що характерно: тут, біля книжок, усі полишають осторонь свої високі посади чи звання, спілкуються просто як інтелігентні люди, висловлюються, вислуховують. Я теж збагачуюсь у цьому спілкуванні – новими знаннями, поглядами.

І обов’язково маю сказати, що в усіх моїх починаннях мене – і як людину, і як колекціонера – підтримує вже 23 роки моя дружина Марія. Це таке щастя, коли тебе розуміють.»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото Руслана КОЗЛОВА

Запис Чернівці Геннадія ЯНКОВСЬКОГО: Дитинство у багатонаціональному й багатодітному дворі, історія Чернівців у листівках зі смітника й старих горищ, книжкова торгівля як частина культурного процесу й неформальний клуб на тлі старого Темплю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окрім фауністичного інтересу, цей зоосад цікавий як історичне явище. Він є свідченням одержимості (в доброму сенсі) людей своїм захопленням і своєю роботою, живий пам’ятник особистостям, які творили історію й обличчя міста, відображення поворотів життя залежно від політичних устроїв, втілення радянських штампів про «дружбу між народами» і «міста-побратими», символ самого життя, плинного, але нескінченного. Адже тут є свої старожили – як-от понад півстолітній міссісіпський алігатор Вася – тут хтось із тварин закінчує свій життєвий шлях, і тут же народжуються інші: окрім вовків і фазанів, потомство від яких у неволі нікого особливо не дивує – ще й левенята і ведмежата… Чи не парадоксально, що зоопарк створив один міський голова, а врятував від закриття – інший, його націоналізували комуністи і розстрілювали фашисти, тут мешкав «перший слон, народжений в СРСР» (Карат, який побачив світ у Москві і жив у Києві) і слониха Мері, подарована Хрущову самим прем’єром Індії Джавахарлалом Неру! І не так вже й важливо, що слонів – як і жирафів, і носорогів – тут саме зараз немає…

Про роль особистості в історії

Після відвідин років 10 тому Берлінського зоопарку я зареклася ходити до українських звіринців. Ідеальний догляд за тваринами за умов майже вільного утримання їх – це вразило більше, ніж хвалений німецький порядок і добробут. В Україні так людей не доглядають… Але не скористатися нагодою хоч похапцем оглянути Миколаївський зоопарк, перебуваючи проїздом в Місті корабелів, було б неправильно. Зоопарк, який декларує себе як один з найкращих у Європі, з багатющою історією і колекцією видів, і як одна з нечисленних пам’яток, яку варто відвідати в цьому великому місті, не розчарував. Хоча й не зачарував.

З історії відомо, що Миколаївський зоопарк розпочав свій шлях через роки й епохи як приватна колекція міського голови Миколи Леонтовича, відомий на той час не лише в Росії, а й у Європі Акваріум (у Європі таких налічувалося тоді лише сім). Вже у дореволюційний час він був обладнаний за останнім словом техніки того часу: мав електричні компресори, підігрівачі. Риби були розміщені у 75 акваріумах. Колекція налічувала близько 50 видів риб і земноводних, понад 1000 особин. Микола Леонтович постійно публікував статті з акваріумістики, був активним членом товариства любителів природи Миколаєва.

Після націоналізації колекції 1918 року Леонтович згодом був призначений першим директором Державного акваріума. Після громадянської війни, яка спричинила великі втрати в колекції, 1922-го державний Акваріум був урочисто відкритий вдруге, його відвідини цілий рік були безкоштовними. А вже 1925-го там відкрили зоологічний відділ і стали йменувати «Акваріум-Зоосад». За привезеними сюди бізонами, верблюдами, яками, оленями, муфлонами, страусами, ведмедями, вовками, лисицями та мавпами, які мешкали на 0,75 гектара території, доглядали лише 9 людей, переважно родина директора. Страшний 1937-й не оминув засновника зоопарку: Леонтович був репресований, але прихисток фауни це не зачепило. Робота тут перейшла на наукову основу, і 1941 року Акваріум-Зоосад налічував 135 видів тварин: 27 видів ссавців, 37 – птахів, 8 – плазунів, 62 – риб.

Всі роки окупації зоосад був відкритий для відвідувачів. У вересні 1942 року в зоосаді налічувалося 24 працівники, вхідні квитки друкувалися українською і німецькою мовами. І лише під час відступу німці застрелили ведмедів і левів.

Робота з відновлення і розширення колекції звіринця тривала аж до 60-х років, на початку яких тут налічувалося близько 2000 особин понад 200 видів тварин. А з 1970-го почалося будівництво нового помешкання для них – але настільки безініціативно, що якби не тодішній голова міськвиконкому Іван Канаєв, який залучив до суспільно важливої справи громаду в особі понад 100 організацій міста, то зоопарк був би закритий. І от від 1978-го він успішно функціонує в нинішньому вигляді. І скульптура авторства Інни Макушиної «Мауглі і Багіра» на площі перед входом саме тоді стала народною емблемою міста.

Жваві козли, сумні віслюки, активні хижаки й жирні коти

З фото на тлі композиції перед центральним входом і розпочали огляд зоопарку. Привітна касирка без тіні сумніву продала дитячі квитки двом позірно старшим за свій вік дівчаткам з нашої компанії. Літні пані на вході люб’язно пояснили, що напрямок огляду не має значення: в будь-якому випадку повернемося до початку.  Два симпатичні лискучіх чорні коти крутилися біля входу, анітрохи не нагадуючи відомі забобони.

Кінець листопада, звісно, обмежив наші можливості здобути враження: на багатьох клітках і вольєрах  були написи «Тварини на зимових квартирах». А в «зимових квартирах» було не так свіжо, як надворі (і як у тих Берлінах удається уникнути смороду в закритих приміщеннях для тварин?)

Сподобалася зимова квартира мавп. Тваринки розміщені за склом, поводяться активно, доброзичливі. Одна навіть лагідно притуляла долоні до скла, очікуючи такого ж жесту від відвідувачів зі зворотного боку. Шимпанзе, сіаманг, білоноса мавпочка, левинохвоста макака…

Тож багато вольєр були порожніми, але не геть некорисними. То на одній, то на іншій можна було помітити гарно вгодованого кота або кицьку, які заклично зверталися до відвідувачів, наче  запрошували полазити там разом. Загалом котів у Миколаївському зоопарку ми зустріли чи не стільки ж, скільки там є офіційно «прописаних» тварин. Коти лазили і біля вольєрів з різноманітними птахами, анітрохи не загрожуючи їм, великим, аж величним: лелекам, журавлям, чаплям, грифам, вухатим совам, пеліканам, фламінго тощо), з котячими сородичами (пумами, леопардами, рисями, тиграми), собачими опонентами (вовками та лисицями). Взагалі природно виглядали кицьки поблизу майже домашніх павичів (ну в якого олігарха немає вдома павича?), фазанів, цісарок і звичайних індиків дивовижного рудого забарвлення. І видно було, що котам вільне життя на загратованій для інших території навіть дуже до вподоби.

На відміну від задоволених котів, віслючки виглядали сумними. Ну, мабуть така їхня ослина карма. Ведмедик, попри відсутність справжньої зими і на календарі, і в природі, був геть заспаним. І його не роздрюхували навіть захоплені гарчання-зойки закоханих тигрів у сусідній вольєрі з укріпленнями, як у фортеці.

Найактивнішими в усій цій компанії чотириногих-пернатих-парнокопитних були гірські козли. По-своєму красиві, із надзвичайної закрученості рогами, вони розважали себе і відвідувачів біганиною туди-сюди по вольєрі зі штучними скелями. Без особливої мети, зате з усвідомленням власної важливості.

Тераріуми й акваріум вражають мовчазністю своїх мешканців. Риби, серед яких навіть піраньї, крокодил Вася, гігантський полоз, черепахи, ігуани… Всі зловісні і всі мовчать. Тим лячніше, бо навіть не здогадуєшся з їхніх немигаючих очей, що вони собі там надумали у своїх головах… А думати вони можуть, наприклад, про ненадійний вигляд електричних розеток, до яких підключені лампи обігріву їхніх хатинок-комірок. І про такі ж непереконливі у плані якості подовжувачі, які доставляють струм до цих лампочок. А, може, вони думають про сховані у стінах дроти? Зважаючи на якість того, що керівництво зоопарку дозволяє собі НЕ приховувати, що ж воно ховає? І чи виживуть усі ці тваринки після першого ж (не дай Боже) короткого замикання?

До речі, відкриваючи двері на виході з тераріуму, якісь дівчатка були налякані чи не більше, ніж якби на них роззявив пащеку крокодил: зненацька в однієї з них у руках залишилася… дверна ручка! Дівчатка роззирнулися на всі боки, акуратно поклали ручку на підлогу і тихенько покинули приміщення. А що їм ще було робити, адже їхньої вини в тому, що там усе тримається  на чесному слові, нема…

Особливою приємністю для відвідувачів звіринця мала бути «Зона WI-FI», розташована просто біля входу і облаштована лавочками для зручності перебування. Коли втішена авторка цих рядків спробувала скористатися цією розрекламованою великими літерами послугою, з’ясувалося, що доступ до інтернету запаролений. Люб’язні літні працівниці пояснили, що вони пароля не знають. Спроба роздобути чарівні букви-цифри у дирекції зоопарку теж була невдалою: в будиночку адміністрації працівники повідомили, що «сєводня воскрєсєньє, рукаводства нєт, а пароль ано нам нє докладиваєт». Ну… це не може не дивувати, ось і все, що скажу.

Висновок. У північних сусідів усе більш-менш вартісне заяложено називають «зєркалом русской дєйствітєльності». Не з наміром  рівняння на «старшого брата», а суто з метою саркастичної ремінісценції назву і Миколаївський зоопарк таким собі «люстерком української дійсності». Як і в державі, там усе доволі ненадійне і може розвалитися від найменшої аварії. Розміри кліток і вольєр жодним чином не дозволяють зашкалювати відчуттю свободи у мешканців. Але ті не зважають. Рептилії мовчать. Хижаки або сплять, або кохаються.  Птахи іноді перелітають зі ставка на ставок. Козли вдають власну значимість, віслюки сумують. І тільки жирні коти почуваються чудово. Незважаючи навіть на те, що їх кусають блохи.

P.S. Не менш цікаво, ніж спостерігати за тваринками, читати Гостьову книгу сайту Миколаївського зоопарку. «Были у Вас в гостях 28 августа, очень понравилось, особенно детям–дедова хата. Но, к сожалению, у нас на глазах собачка в отсутствии хозяев хаты задавила цыпленка индюка,очень жалко индюка. Хозяева хатки пусть будут внимательней. Собачка очень хорошая,её не наказывайте.От 19.09.2012 22:04 Саша»

P.P.S. До речі, на місці старого зоопарку звели новий облвиконком. Чи не символічно?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Миколаївський зоопарк: у звірів все, як у людей спершу з'явиться на Медіа-Версії.