Вона щоразу виходить на зміну, як на бій. Тендітна жінка, вдягаючи білий медичний костюм, шапочку та маску, впевнено заходить до палати, аби зняти біль, поставити систему, просто потримати за руку, вислухати. Двічі найкраща медсестра області Анна КАДИЩУК-СЕМЕРГА працює у реанімації Чернівецької обласної онкологічної лікарні. І, попри всі навички, вміння та досвід, не приховує сліз, коли згадує пацієнтів, яких не вдалося врятувати.

– Я з дитинства марила медициною. У четвертому класі навіть написала твір про те, що стану медсестрою і допомагатиму людям, – розповідає Анна. – Закінчила дев’ять класів Южинецької школи, що на Кіцманщині, і вирішила вступати до медучилища. Тоді у Чернівцях приймали тільки після 11-го класу, тож я поступила в Коломиї.
Після закінчення навчання Анна повернулася до рідного села – працювати акушеркою.
– Южинець, – розповідає, – маленьке село, в якому всі один одного знають. До того ж, люди звикли до старих кадрів, а молодим спеціалістам не дуже довіряють. Авторитет у односельчан треба було заслужити, – посміхається Анна. – Пам’ятаю, до мене звернулася жінка із серйозною патологією. Я, зі «свіжими» знаннями, одразу розпізнала недугу і направила жінку на лікування. Після цього односельчани вже ходили до мене без побоювань.
2003 року Анна Кадищук-Семерга уперше визнана найкращою медичною сестрою Чернівецької області. Після цього їй запропонували роботу в хірургічному відділенні Кіцманської районної лікарні. Перейшла без вагань, бо ніколи не боялася відповідальної роботи. І через рік знову здобула перше місце в обласному конкурсі медсестер.
– Гадаю, винагородою саме за це стала робота в реанімації онкодиспансеру. Знайомі казали: «Навіщо тобі це, там важко…». Та я не могла сидіти за столом і писати папірці. Ще у хірургії зрозуміла, що готова до нестандартних ситуацій, цілодобових чергувань, відповідальності. Зрештою, білий халат одягнула, щоби рятувати життя, а не виписувати довідки, – зізнається жінка.
У реанімації вона чергує раз на три доби. І рідко коли вдається просто посидіти на місці. Уколи, системи, перев’язки й проста розмова – так збігають 24 години чергування.
– Як правило, у нас лежать люди, які вже знають свій діагноз. Комусь провели складну операцію, а попереду – виснажливе лікування. Хтось, на жаль, проводить у стінах реанімації останні дні життя, – із тремтінням у голосі каже медсестра. – Я часто повертаюся додому зі зміни й… плачу. Бо від тих страждань, які доводиться бачити на роботі, неможливо відгородитися чи втекти. Нещодавно, наприклад, в мене на очах помирав від раку 17-річний хлопчина Михайлик. Єдине, чим могла йому зарадити, – вчасно вколоти призначене лікарем знеболювальне. Дивитися в його очі, усміхатися, підтримувати і… спостерігати, як із юнака поволі витікає життя. У коридорі заспокоювала його маму: біля сина вона намагалася бути мужньою, а виходячи з палати, не стримувала сліз. Боляче за кожного пацієнта, якого не вдається врятувати… Боляче програвати хворобі та смерті.
…Удома на Анну чекає люблячий чоловік. Він заздалегідь варить коханій філіжанку запашної кави – так прагне заспокоїти й підтримати дружину. Іноді вона годинами розповідає йому про пацієнтів, а він мовчки вислуховує, тримаючи її за руку.
– Тут, у реанімації, я зрозуміла, що хворобу можна перемогти не лише ліками та операціями, а й вірою, – продовжує Анна. – Пам’ятаю, жінку, в якої діагностували рак. Її прооперували і прогнози були не дуже втішними. Коли я виходила на зміну, завжди з нею розмовляла. Вона була неймовірною оптимісткою. Казала всім хворим у палаті, що все буде добре. Так і сталося. Уже п’ять років поспіль улітку зустрічаю її у скверику біля нашої лікарні. Вона приходить сюди… прогулятися. Завжди усміхнена, життєрадісна, весела. Каже: «Я ж обіцяла, що буду жити!».
…Анна Кадищук-Семерга пішла далі чергувати: в одній палаті у хворої закінчилася система, в другій – потрібно було знеболити, от-от з операційної мали вивезти ще одного пацієнта…
– Я люблю свою роботу, – на прощання тихенько промовила медсестричка. – Тут я на своєму місці.

Запис «Білий халат одягнула, щоби рятувати життя. А програвати хворобі та смерті завжди дуже боляче…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькій області понад півтори тисячі онкохворих із четвертою стадією раку потребують постійного медичного догляду та вчасного знеболення. А в краї досі немає хоспісу. Тому люди в страшних муках помирають удома, іноді так і не дочекавшися чергової дози знеболення. Та «Кожен має право на достойне життя і достойну смерть без болю і страждань»,  – переконані Олександр ЛЯШКО, обласний позаштатний спеціаліст з паліативної та хоспісної допомоги, й Анатолій ГОНЦА, головний лікар Чернівецького обласного онкодиспансеру. Проте на Буковині в найближчі 5 років хоспісу, ймовірно, не буде.

Олекандр Ляшко: – Паліативна та хоспісна допомога – це система медичних, соціальних, психологічних заходів, метою яких є забезпечення максимально досяжної якості життя пацієнтів з невиліковними хворобами та обмеженим прогнозом життя. Наразі чимало паліативних онкохворих отримують медичну допомогу у звичайних відділеннях онкодиспансеру.

Анатолій Гонца: – Відповідно до проектно-кошторисної документації, двоповерхове приміщення хоспісу розраховане на 50 ліжок: п’ять дитячих, п’ять – денного стаціонару та 40 – ліжка постійного перебування хворих. Щоби все це втілити в життя, тільки на будівельно-монтажні роботи треба витратити щонайменше 15 мільйонів гривень. Наразі таких коштів у краї немає. Є лише спеціально виділена ділянка землі на території онкодиспансеру, де й плануємо будувати хоспіс. Тут же хотілося би звести невеличкий готель для родичів, які, можливо, мешкають не в Чернівцях і на кілька днів зможуть приїхати провідати хворого. І головне – виїзні бригади, які зможуть обслуговувати ще 100-300 пацієнтів на дому.

– Перебування у хоспісі буде платним?

А.Г.: – Ні, хоспіс повинен існувати за рахунок держави та благодійних організацій, тому перебування й лікування в ньому абсолютно безкоштовні. Платним буде лише готель для родичів.

– Щоби інкурабельного, тобто невиліковного, хворого покласти до хоспісу, йому, мабуть, треба повідомити діагноз…

О.Л.: – Я переконаний, що за будь-яких обставин пацієнт повинен знати свій діагноз. Якщо це онкологічно хворий – навіть стадію свого захворювання. Інша справа – слід обрати правильну форму для оголошення цього діагнозу. В цьому, власне, лікарям допомагають психотерапевти.

А.Г.: – Хоспіс – це не будинок смерті, а будинок життя. Хворі не перебуватимуть тут постійно. Вони оформлятимуться сюди на тиждень-два, аби отримати ширший спектр допомоги, дати можливість близьким, які не відходили від нього вдома, трішечки перепочити.

– Чи правильно говорити про те, що в хоспісі пацієнти головним чином отримуватимуть якісне знеболення?

А.Г.:– Як показує світова практика, до штату хоспісу входять онколог, терапевт, психолог або психотерапевт, медсестри, хірург, фізіотерапевт і рентгенолог. Тобто хворим надаватиметься цілий спектр допомоги.

О.Л.: – Больовий синдром у паліативних хворих – це не просто постійне відчуття болю, а цілий клубок відчуттів та емоцій, які виснажують фізично й емоційно. Тому, кажучи про знеболення, поряд з препаратами, які знімають біль, обов’язково призначаються сильнодіючі седативні ліки, що знімають тривожність, депресію, очікування біди. Бо, власне, наш організм так влаштований, що гнітючі думки посилюють відчуття того болю, що вже є.

До Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги в Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка відбувся «круглий стіл», який зібрав медиків, священиків, громадськість.

Щороку в Україні помирає 700 тис. наших співвітчизників. 500 тис. із них потребують опіки та допомоги наприкінці життя. Це не лише онкохворі та літні люди, а й хворі на СНІД, серед яких багато молоді, та хворі на цукровий діабет і туберкульоз.

Чимало таких нещасних і в нашому краї. І хоча розмови про створення хоспісу в області ведуться давно, орієнтовний прогноз його появи, на думку Анатолія ГОНЦИ, головного лікаря Чернівецького онкодиспансеру,– 2015 рік. І це у кращому випадку. Принаймні, він на це сподівається.

Хоспіс – спеціалізована медична установа для догляду за невиліковними людьми наприкінці їхнього життя. Варто усвідомити, що йдеться не про будинок смерті, а про  будинок життя. Тому він повинен бути комфортним як для хворих, яких там  навчають не боятися смерті, так і для родичів, які отримують там моральну, духовну та психологічну підтримку.

На території нашої держави діють лише 20 хоспісів, перший з’явився у Львові. Але типового європейського хоспісу в Україні досі немає.

– Із проблемою страдницької смерті нині зіштовхується кожна третя, а то й друга людина в Україні, – розповіла Наталя ШКВАРКОВСЬКА, завідувачка відділенням відновного лікування онкодиспансеру. – Та нині в Україні лише 10% хворих, які потребують паліативної допомоги, перебувають на стаціонарному лікуванні. Решта опиняється з цією проблемою сам на сам.

І хоча паліативна допомога може надаватися разом із допомогою, спрямованою на одужання, але її мета не лікування, а піклування. Саме така філософія була закладена знаменитою Сесілією Сандерс, медичною сестрою, відтак лікарем і письменницею, основоположницею сучасної концепції паліативної допомоги. Саме вона у далекому 1967 році створила у Великій Британії перший хоспіс.

Невід’ємним елементом паліативної допомоги є духовна підтримка. «Молитва суттєво допомагає у лікуванні тяжкохворих», – стверджує головний лікар онкодиспансеру. Чи не тому на його території вже тривалий час діє каплиця Святого Пантелеймона – святого, який опікується хворими, де щодня працює отець Юрій. Учасникам круглого столу він розповів, що Святе письмо подає хворобу як один із способів спасіння людей.

– Недуга – не вирок, – наголосив священик. – А першочергове наше покликання – зуміти це пояснити хворому. Та ще поспівчувати йому від щирого серця, бо якщо ми  не в змозі вмираючому допомогти, то, вислухати його мусимо…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії» 

– Чи доступний нині таблетований морфін?

О.Л.: – Так, його можна придбати в аптеках, які мають дозвіл на продаж наркотичних лікарських препаратів. Переваги морфіну в таблетках очевидні: відпадає потреба щоразу викликати «швидку», запастися ліками можна на 10-15 днів, а таблетований препарат пролонгованої дії позбавляє болю на триваліший час – до 10 годин.

– Отже, сьогодні хоспіс є лише на папері? А де братимете кошти на його зведення?

А.Г.: – Ми хочемо створити фонд, на рахунки якого усі небайдужі зможуть перераховувати гроші. Єдине, чого побоюємося – це спекуляцій на цій темі. Два роки тому мені розповідали, що по домівках чернівчан ходили невідомі люди і просили жертвувати гроші на зведення хоспісу в Чернівцях. Хто вони такі – гадки не маю. На той час ми навіть проектно-кошторисної документації на хоспіс ще не мали.

– А не боїтеся закидів на кшталт: гроші варто витрачати не на хоспіс, а на ранню діагностику і сучасне обладнання клінік?

О.Л.: – За будь-якого рівня діагностики та розвитку медицини завжди будуть люди, яких неможливо врятувати, але яким можна допомогти. На жаль, від невиліковної хвороби застрахуватися неможливо. І коли вона приходить на поріг, доводиться робити вибір: страждати самому і змушувати страждати своїх близьких у домашніх умовах, чи відправлятися до спеціалізованого закладу, в якому, крім кваліфікованої медичної допомоги й догляду, є ще й нормальна психологічна атмосфера. Хоспіси потрібні так само, як і лікарні. Це – аксіома.

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Хоспіс на Буковині поки що існує лише на папері спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нині все частіше захворювання виявляють на 1-й та 2-й стадії, – розповів на прес-конференції Анатолій  ГОНЦА, головний лікар чернівецького обласного клінічного онкологічного диспансеру. – І це досить позитивно. Адже люди зрозуміли, що своєчасне виявлення хвороби збільшує шанси на ефективніше лікування та більшу тривалість життя.

На обліку в онкодиспансері перебуває більше 18 тис. буковинців.

Щороку 2,5 буковинцям виставляють діагноз «рак».

За словами п. Анатолія, в онкодиспансері працюють медичні психологи, які надають психологічну допомогу не тільки хворим, але й їхнім близьким.

Нині «вік» раку становить у середньому 35 років. 56% хворих – сільські жителі, всі інші –  міські. Хворіють як жінки, так і чоловіки. Єдина відмінність – «чоловічі» та «жіночі раки».

За статистикою, на Буковині – найнижча захворюваність на онконедуги. Найменше хворих на рак виявляють у гірських районах – Вижницькому, Путильському. У мешканців практично не зустрічається рак легень та гортані. Найбільше серед буковинців хворіють жителі Сокирянського, Кельменецького та Новоселицького районів.

Із 4-ою стадією живуть довше

– Наука рухається вперед: з’являються нові технології не тільки у діагностиці,  але й у лікуванні. Кожний рік оновлюються хіміопрепарати, з’являються нові апарати для діагностики, – говорить Олександр ІВАЩУК, професор, доктор медичних наук, завідувач кафедри онкології та радіології БДМУ. – Нині на кафедрі ми розробляємо прилад для радіодіагностики раку молочної залози, опрацьовуємо нові методики лікування раку шлункового тракту.

Щороку фармацевтичні компанії вкладають мільярди доларів у розробку нових  препаратів, більш ефективних і менш токсичних. І результати є!

Середня тривалість життя хворих навіть з 4-ю стадією збільшилася на 1-1,5 роки порівняно з минулими роками. Та попри це сучасна наука спрямована не тільки на те, щоби допомогти хворому, але й на якість його життя.

У 80% людей, які звертаються з підозрою на цю недугу, діагноз підтверджуються.

– Для полегшення стану хворого вже понад рік ми застосовуємо порт для центрального венозного введення хіміотерапії, – каже Ілля ТАЩУК, заступник головного лікаря, кандидат медичних наук. – Це допомагає хворому не відчувати навантаження на периферичні судини під час введення хіміопрепаратів. Це не новітній, але дуже важливий елемент лікування. Щоправда, хворий сам повинен придбати цей порт.

А щоби зменшити ризик захворювання, треба правильно харчуватися та вести здоровий спосіб життя.

Серед причин захворювання – спадковість та екзовпливи (неправильний спосіб життя, кількість вагітностей, гормональні впливи, ожиріння, цукровий діабет тощо).

– Але й у спадковість, – наголошує п. Тащук, можна внести корективи. Наприклад, на рак молочної залози нездужали бабуся, мама, тож є ймовірність, що донька захворіє також. Тому дівчина повинна регулярно перевірятися у мамолога, щоби виявити рак на ранній стадії.

Або рак шийки матки – багато європейських країн використовують дво- або чотиривалентну вакцину від вірусу папіломи людини. Європейці прищеплюють молодих дівчат, які ще не вступали у статевий контакт від раку шийки матки. Останні дослідження показують, що за останні роки жодна із прищеплених не захворіла на цю недугу.

Якщо рак виявити на ранніх стадіях – лікування буде не лише ефективнішим, але й  дешевшим. А людина проживе мінімум на 5 років довше.

Ліки для тварин – тільки для тварин

За словами медиків, багато людей, занедужавши, у першу чергу звертаються  до ворожок та цілителів, лікуються за допомоги рекламних препаратів. Аж доки не поступлять до онкодиспансеру. Але тоді вже пізно. Дивують лікарів і випадки, коли люди потрапляють в лікарню у край важкому стані після лікування… препаратами для тварин. Адже після такого самолікування, крім раку, людина «заробляє» й інші важкі захворювання, серед яких – цироз печінки.

Тож звертайтеся до лікарів вчасно  і пам’ятайте, що найефективніше лікування – тоді, коли людина вірить у зцілення та перебуває у хорошому настрої!

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис В онкологічний диспансер… з посмішкою та гарною зачіскою спершу з'явиться на Медіа-Версії.