Архивы Олександр Ройтбурд - Медіа-Версії

Сергій Жадан і проєкт «Літературні Дні Пауля Целана 2020» у Чернівцях

sporynina — Wed, 15 Jul 2020 15:17:40 +0000

13 липня 2020-го у Літературному целанівському центрі відбулася пресконференція другого учасника резиденції «Пауль Целан 100», українського поета, прозаїка, перекладача Сергія Жадана.

Першим резидентом програми літературної резиденції «Пауль Целан 100» був Юрій Андрухович. Сама ж резиденція передбачає участь в програмі заходів, які присвячені Паулю Целану. Загалом організатори запросили до участі 5 українських та 5 німецьких літераторів, письменників, перекладачів. Вони проживатимуть протягом тижня в Чернівцях у різні періоди з липня до кінця вересня.
Резиденція «Пауль Целан 100» триватиме протягом трьох місяців. Наступні етапи проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» – його презентація на Форумі видавців у Львові (17-20 вересня), Літературні дні Пауля Целана у Чернівцях (21-23 листопада), представлення антології «Пауль Целан 100» із двомовними текстами резидентів про Пауля Целана у п’яти містах Німеччини (5-11 грудня) та на Лейпцизькому книжковому ярмарку (18-21 березня 2021 року, Німеччина). Всього буде реалізовано 28 подій.

Модераторка: кураторка проєкту «Літературні Дні Пауля Целана 2020» Євгенія Лопата.
Відкрила пресконференцію прес-секретар Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Лілія Шутяк.

14 липня 2020-го у Літературному целанівському центрі у Чернівцях відбулося відкриття виставки графіки художника Олександра Ройтбурда до книжки Сергія Жадана «Тамплієри» (2016).

Відкрив виставку Святослав Померанцев, керівник видавництва MERIDIAN CZERNOWITZ та поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ.
З вітальним словом виступив головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліценштейн.
Відбулася автограф-сесія Сергія Жадана.

Виставка працюватиме щодня з 14 до 18 липня з 13:00 до 20:00. Вхід вільний (тільки в масках). Захід відбувається у рамках проєкту «Czernowitz сьогодні: світське культурне єврейське життя 2020» за підтримки Dutch Jewish Humanitarian Fund.

17 липня, п’ятниця, 18:30 – дискусія про Пауля Целана та поетичні читання за участю Сергія Жадана та Катерини Калитко. Модератор: Олександр Бойченко. Локація: Літній театр у парку ім. Т. Шевченка (вулиця Садова, 1А). Вхід вільний (тільки в масках).
Проєкт “Літературні Дні Пауля Целана 2020» відбувається за підтримки Kulturstiftung des Bundes в кооперації зі штутгартською спілкою Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V.

… Кривава епоха з жаром в утробі
відходить, лишаючи всім свободу.
Поети стоять над нею в жалобі –
салютують її відходу.

Небо над нею таке бездонне,
таке глибоке, таке предвічне.
Поети чекають, коли вона здохне.
Напишуть потім щось ліричне.

Сергій Жадан, збірка «Список кораблів»

Дякую за спілкування, вірші, спонукання до дій…

Більше фото з подій за посиланням: СЕРГІЙ ЖАДАН І ПРОЄКТ «ЛІТЕРАТУРНІ ДНІ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА 2020»

та СЕРГІЙ ЖАДАН, ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД, РАБИН, «ТАМПЛІЄРИ», ЧЕРНІВЦІ, СОБАКА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Сергій Жадан і проєкт «Літературні Дні Пауля Целана 2020» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олександр Ройтбурд: «Музей – це не кладовище!»

Ясницька Валерія — Thu, 23 Aug 2018 17:58:17 +0000

Зустріч журналістів із директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом на тему «Реформа музейної справи» розпочалася його заявою: «Реформа музейної справи полягає в тому, що її… немає».

Уже перші кілька місяців перебування пана Олександра на цій посаді (а призначений він лише 19 квітня нинішнього року) продемонстрували його революційність і, відповідно, – незручність як для чинної управлінської вертикалі, так і для опонентів. Водночас, завдяки наявності в нього маленької, але міцної, грамотної й креативної команди, музей під його керівництвом виходить із совкових рамок і принаймні намагається рівнятися на те розуміння музею, яке прийняте в сучасному світі.

Для розмови ми зустрілися в єдиному кондиціонованому залі Одеського художнього музею, розташованому в центрі міста в палаці Потоцьких – пам’ятці архітектури XIX століття. Згодом, оглядаючи картини, скульптури та інші експонати в інших залах, переконалися у справедливості зауваги директора: те, що потрібне для збереження пам’ятки – цілком протилежне тому, що потрібне для експонування в музеї. І експонувати живопис дуже важко у пам’ятках архітектури, тим паче – аварійних, як ця.

Короткий спіч Олександра Ройтбурда для учасників прес-туру «Одеська область – досвід реформ» – це і блискуча науково-популярна лекція, і водночас крик душі кожного адекватного митця й адміністратора від культури в нашій країні. Бо «музей – це не кладовище».

Дитсадок чи похоронне бюро?

«Разом із Павлом Гудімовим, із яким ми входимо до колегії Міністерства культури, ми давно вже порушуємо перед паном Євгеном (міністром культури Є.Нищуком – авт.) питання необхідності музейної реформи, – каже відомий художник, який віднедавна очолює Одеський художній музей. – І ця реформа має бути міжвідомчою.

Нині музей скутий у кожному своєму русі державним фінансуванням через казначейство. Потрібна інша система фінансування: щоби музей отримував фіксований грант. Наприклад, у Латвії створили такі умови: музей повинен довести необхідність свого існування. Якщо не може – його закривають або розформовують: або він існує не на бюджетні кошти – або якось об’єднується з іншими.

Потрібна оптимізація музейної системи. Справді є такі музеї, які слід об’єднувати або за регіональним, або за вертикальним принципом. Адже нині мало не в кожному селі є музей Шевченка. Їх треба впорядковувати, причому за держвертикаллю. А ними найчастіше займаються «люди на пенсії», які не здатні взагалі правильно позиціонувати цей музей.

Можливе ще об’єднання системою менеджменту. У нас же музеї не координуються ніяк – і в Одесі є багато таких. Це просто комунальні підприємства – як дитсадки чи похоронні бюро.

Музей, який об’єднав би мистецтво

В ідеалі я бачу об’єднаний музей мистецтв. Якщо зробити виставку сотень, тисяч тих «баб», які розкидані чи не по всіх регіонах України, це була би сенсація! Але потрібен серйозний орган, який це осмислював би.

Музей повинен мати адміністративну автономію – подібну до такої, яку має в Європі університет. Зараз ми не можемо визначати, скільки в нас має бути наукових співробітників, а скільки – двірників. Ми ледь спекалися посади машиністки – вже навіть друкарські машинки 10 років як не випускають! А ще є посада проявника фотоплівки! Натомість немає ні дизайнера, ні куратора! Наша музейна система – це чудовисько. А художні музеї – це ганьба ставлення України до власної культури.

При тому, що 20-30% російського передвижництва – це українці, власне «українського мистецтва» немає. Українська школа з’являється наприкінці 19-го століття й існує десь до 20-х років 20-го, а далі приходить радянська влада. В 33-му вона задушила все живе, і офіційне мистецтво на всій території СРСР стало живим трупом. Водночас, це роки найбільш відповідального колекціонування. В ці роки системно, незалежно від обстановки в країні (навіть незважаючи на війну) музеї поповнювалися постійно. Це була золота доба з точки зору кількісної. І були майстри, які незважаючи на комуністичну ідеологію та соцреалізм, творили справжнє мистецтво. Хоча колекціонування було фактично під забороною до 80-х років. Остання офіційна закупка відбулася 1989-го, а в незалежній Україні цього взагалі не було. Десятиліттями держава на музеїфікувала своє мистецтво! Нагадаю, що перша музейна закупка Інституту художньої культури (Луначарського) значиться 1919-м роком. Не думаю, що економічне становище України сьогодні гірше за тодішній стан більшовицької Росії. Сьогодні спостерігаємо неповагу можновладців до своєї країни. Немає нічого головнішого за культуру! Музейна рефома не менш важлива, ніж реформа освіти.

Час переходити від накопичення до іншої діяльності

Сьогодні в нас є лімузини, будуються палаци, кошти виводяться за кордон – але не вкладаються у мистецтво. Катастрофічний брак музейних площ. Був у Тернополі – це сором, що таке приміщення є музеєм, воно пасує хіба що для супермаркету.

В Житомирі ідеально відреставровані зали, головний хранитель, душа музею – свята жінка. Але вона вважає, що… ніхто не має заходити в музей. І 90% експонатів зберігається у фондах…

У нашому, Одеському, музеї виставлено 10%, за 40 хвилин усе можна обійти, детальна екскурсія забере не більше 2 годин. Нашому музеєві 120 років. За останніх 10 років тут зібрали потужну колекцію. Але змінилися епохи в мистецтві, світогляд поколінь… Тож, крім наповнення колекцій, має бути ще якась діяльність. Тому на цей момент я призупиняю процес дарування експонатів нашому музеєві. І при кожній зустрічі нагадую голові ОДА про те, що в нас бракує приміщень. Будуть приміщення – тоді я зроблю так, щоби кількість подарованого вражала.

Нарешті українське мистецтво вийшло зараз на світовий ринок. Хоча нині мистецтво – це не лише картина, це інсталяція, перформанс. І сьогодні вже неможливо просто реконструювати мистецтво 90-х років. Тож треба будувати, фінансувати і закуповувати експонати для музею сучасного мистецтва. В Україні є можливість робити музеї більш інформативними.

Музей – це не кладовище. Нормально, щоб у ньому була система для функціонування, зустрічей. Щоби діти після перегляду сідали на підлогу і малювали свої враження. Щоби були крамнички – сувенірна, книжкова, щоби випити келих вина там (як у Ватікані! Бо ми ж не святіші за Папу римського!) Щоби музеї мали право на власну видавничу діяльність. Щоби нас не обкладали ПДВ, якщо ми перевищимо якийсь норматив. І це ланки одного ланцюга – відсутності волі до розвитку. Я 10 разів маю підписувати заяву на відпустку прибиральниці, але не можу видати комерційний альбом нашої діяльності або побудувати 10-поверховий музей сучасного мистецтва.

У нас є група юристів, які шукають шляхи, як це зробити. Напрацьовують базу того, що треба змінити і в яких конкретно законах.

Директори музеїв кажуть, що давно хотіли про це сказати, та не наважувалися. Я не боюся казати, бо не тримаюся за посаду: я художник і піду малювати картини.

Директор Одеського Художнього музею Олександр Ройтбурд про Чернівці: «Був якось на фестивалі в Чернівцях, мрію ще приїхати, там купа друзів… це як Одеса моєї юності. Вийшов у Чернівцях на Центральну площу й упродовж 5 хвилин зустрів усіх своїх чернівецьких знайомих – і Померанцева, і Федірка, і Тутельмана, і Тараса Полатайка, і Марину Лібанову… – всіх одразу! Я, здається, майже з’їхав з глузду від такого «дня сурка»…

Довідково. Олександра Ройтбурда знають і як успішного художника, що розвиває сучасне мистецтво в Україні, активно виставляється в Європі і в США, і як менеджера світового рівня. 2009-го його картину «Прощай, Караваджо» продали на аукціоні Phillips за рекордні на той час для українського арт-ринку $97,5 тис. Його призначення на посаду директора музею супроводжувалося скандалом, який знавці називають суто політичним: особливі заперечення проти його кандидатури висловлювали представники Опоблоку. Їм не догодив він своєю проукраїнською позицією, зокрема, тим, що 2 травня 2014 року назвав «Днем перемоги над «русской весной».

Запис Олександр Ройтбурд: «Музей – це не кладовище!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Перст Божий”… Київ. 26-27.07.2013. Велике і величне…

sporynina — Tue, 30 Jul 2013 12:02:17 +0000

Чому для мене подорож до Києва завжди приваблива? – Звісно ж, це певний шлях у минуле.
Хоча згадувати – справа майже невдячна, однак я завжди з радістю пробігаю вулицею Пушкінською. Адже, щоби встигнути максимально, у Києві треба не ходити, а дуже швидко ходити, майже бігти.

Мій Київ

Будинок №7, де я рік жила на квартирі, коли писала диплом у Київському інституті кібернетики, такий же урочистий та конструктивний. Архітектор цієї будівлі – Дмитро Дяченко, один із засновників українського стилю, був репресований і помер 1942 році у радянському таборі. Пушкінська вулиця виходить на Прорізну. У сквері, вже у цьому столітті, поставили пам’ятник Лесю Курбасу. У театрі Курбаса працював свого часу Микола Стрільчик, художник, брат моєї бабусі Тетяни Стрільчик.
Микола Стрільчик мешкав у Києві, 1934-го заарештований уперше, 19370-го – вдруге, до ВМП. Розстріляний у Биківні. 1989 реабілітований.
Виходить, що Київ для мене місто не тільки, де я жила майже рік, але й місто, в якому колись жили, працювали, кохали, творили, раділи, помирали … і мої родичі… Чому такі сумні спогади?… Може і через те, що не все так святково і урочисто у нас. І у Києві у тому числі.