Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.