Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Це подія, що продовжує формат «Re:Open Zakarpattia» в Ужгороді. Форум буде присвячений ролі Буковини в процесах євроінтеграції та регіонального розвитку – з фокусом на тому, що регіон може запропонувати ЄС і Україні та як перетворити його на платформу для міжнародної співпраці й внутрішніх трансформацій.

Захід об’єднає представників влади, дипломатичного корпусу, експертного середовища, освітян і громадського сектору для обговорення ролі регіону у формуванні добросусідства в Центральній Європі. 

Серед учасників події: Міністр закордонних справ України (2014-2019) Павло Клімкін, співзасновник і генеральний директор Інституту фронтиру, член наглядової ради Суспільного мовлення України, викладач УКУ Євген Глібовицький, Генеральний консул Румунії у Чернівцях Ірина-Лоредана Стенкулєску, президентка Асоціації експертів з безпеки та глобальних питань (ESGA) Анжела Грамада, учитель фізики та астрономії вищої кваліфікаційної категорії Чернівецького міського ліцею № 1, переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2017) Пауль Пшенічка, перекладач, публіцист Олександр Бойченко та інші. 

Учасники говоритимуть про те, як міжетнічний діалог і різноманіття можуть стати ресурсом стійкості, розвитку та успішної інтеграції України до ЄС. Форум стане майданчиком для пошуку практичних рішень, які посилюють внутрішню стійкість регіону та зміцнюють його зв’язки з європейськими сусідами.

Форум триватиме в п’ятницю, 17 квітня, від 11:00 до 17:30 у конференц-залі готелю «Grand Royal» (вул. Головна, 114) відбудеться форум ідей та рішень «Re:Open Bukovyna». Захід організовує «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» (ICES). 

Для участі у форумі обовʼязкова попередня реєстрація: https://forms.gle/SVDw8bjkmhhbUsHw6

Запис У Чернівцях вперше відбудеться форум «Re:Open Bukovyna» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відкриття Meridian Czernowitz 2024

П’ятниця, 6 вересня

12:30 – 13:00 – офіційне відкриття XV Міжнародних поетичних читань Meridian Czernowitz.

Локація: Літературний целанівський центр (вулиця Кобилянської, 51).

13:15 – 14:30 – поетичні читання: Німеччина.

Учасниці: Ульріке Альмут Зандіг, Урсула Крехель. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

14:45 – 16:00 – літературні читання та розмова про проєкт «FRAGILE» (у співпраці із Штуттгартським літературним домом): листування між Даніелою Зіл, Ульфом Штольтерфотом (Німеччина) та Іриною Цілик, Ігорем Померанцевим (Україна).

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51).

16:30 – 17:30

Презентація поетичної збірки Оксани Рубаняк «Дорога життя».

Модерує – Христя Венгринюк.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

17:45 – 18:45 – презентація книжки Остапа Сливинського «Словник війни».

Модерує – Олександр Бойченко.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Цю подію також транслюватимуть.

19:00 – 20:00 – презентація нової дитячої книжки Христі Венгринюк «Моя мама – гора». 

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

20:15 – 21:15 – презентація книжки Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії опору українців».

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

Субота, 7 вересня

10:00 – 11:30

Лекція Йосифа Зісельса «11-й рік війни: складні відповіді на прості запитання»

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

11:45 – 12:45

Поетичні читання: Німеччина.

Учасники: Ульф Штольтерфот, Даніела Зіл. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

13:00 – 14:00 – презентація поетичної збірки Дмитра Лазуткіна «Закладка» 

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

14:15 – 15:15 – публічне інтервʼю та розмова із Пітером Померанцевим про майбутню книжку «Як перемогти в інформаційній війні» (автор долучиться онлайн).

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

16:30 – 17:15 – публічне інтервʼю Романа Кравця із Артемом Чехом.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

17:30 – 18:30 – презентація майбутньої поетичної збірки Ірини Цілик «Тонкий лід» 

Модерує  – Ярина Чорногуз.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

18:45 – 19:45 – презентація нового роману Артем Чеха «Пісня відкритого шляху».

Модерує – Олександр Бойченко.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

20:00 – 21:00 – читання Юрія Андруховича: «Оповідання під келих – 2. Ще новіші сторінки книжки, яка (не) пишеться» 

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

Неділя, 8 вересня 

10:30 – 11:30 – лекція Петра Рихла «”Я хочу небо на руки взяти”. Поезія і доля Зельми Меербаум-Айзінґер».

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51).

11:45 – 12:45 – поетичні читання: Швейцарія.

Учасник: Юрґ Галтер. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

13:00 – 14:00 – поетичні читання: Австрія.

Учасник: Роберт Проссер. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

15:00 – 17:00 – показ короткометражних фільмів Міжнародного фестивалю кінопоезії «ZEBRA» за текстами учасників і учасниць Meridian Czernowitz 2010–2024 

Локація: Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука (вул. Головна, 140).

Фільми будуть мовами оригіналу з українськими субтитрами.

17:30 – 18:15 – публічне інтервʼю Романа Кравця із Юрієм Андруховичем.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

18:30 – 19:30 – презентація нової збірки оповідань Сергія Жадана «Арабески» (автор долучиться онлайн).

Модерує  – Олександр Бойченко.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

19:45 – 21:00 – «Поет і перекладач»: літературний вечір Ігоря Померанцева та Олександра Бойченка.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

Вхід на всі заходи безкоштовний.

Про другий день Meridian Czernowitz за посиланням – ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. 7.09.2024

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz відкрилися у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Надзвичайна структура п’єси, її будова, відважна й новаторська мова, обрана для розповіді про Голокост, вберегли п’єсу від надмірного пафосу та смутку. Історію Франсуа Жако розказує таємничий Оповідач, який разом зі своєю супутницею, Автовідповідачем, спостерігає, переживає і коментує всі етапи шляху Франсуа. Ці дві лінії п’єси і сильні оповідні рамки сприяють тому, що ця заснована фактах історія набуває внутрішньої динаміки, створює, здавалося б, легку, але водночас надзвичайно глибоку й актуальну розповідь. /Інформація з сайту: Польський Інститут у Києві/

…Тут нічого не міняється
В цьому музеї
Я вже Вам казала: то неможливо витримати.
Я щодня приходжу на роботу
На стінах висять жінки
Кожного ранку вони однаково голі
Що тут можна вдіяти?
Діти
Ці діти постійно плачуть
Або усміхаються
Проте найгірше, що вони ніколи не виростуть
Не одружаться не вийдуть заміж
Лежать іграшки
Кожного ранку вони тут лежать
Їх ніхто
Не приходить забрати…

Ця валіза є дуже вартісною
Її ретельно відреставрували
Я вже на початку казала Вам
Тут можна прочитати
Старанно написане
Прізвище власника,
Старанним письмом,
Може, то рука люблячої дружини…

Російсько-українська війна почалася 20 лютого 2014 року, і вона триває дев’ять років. Перші вісім років війни намаглися війну не називати війною, вживалося слово «конфлікт», але тепер війну називають війною. Будь-яка війна несе смерть, руйнування, і зараз є  фільтраційні табори, катівні, біженці, переселенці, валізи… Віримо у Збройні Сили України, віримо у перемогу, мир.  Дякуємо акторам, режисеру і всім, хто брав участь у виставі!

А у Будинку естетики та дозвілля /чернівчани ще використовують назву  «Шепетівка»/ традиційно цікаві вистави, зустрічі…

Більше фото з вистави за посиланням – ФРАНЦУЗЬКА ІСТОРІЯ ПОЛЬСЬКОЇ АВТОРКИ – «ВАЛІЗА» У ЧЕРНІВЦЯХ.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вистава за п’єсою Малгожати Сікорської-Міщук «Валіза» – у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ярослав Грицак – український історик та публіцист, професор Українського католицького університету. Спеціалізується на історії країн Центрально-Східної Європи. Є автором книг «Нарис Історії України», «Страсті за націоналізмом», «Подолати минуле: глобальна історія України». Модератор: Олександр Бойченко, письменник, літературний критик, перекладач, есеїст, колумніст.

Лілії Шутяк, доцент кафедри журналістики ЧНУ імені Юрія Федьковича, представила гостей і організаторів зустрічі: Re:Open Ukraine.

Ярослав Грицак та Олександр Бойченка дискутували про нову Центральну Європу. Як зазначив Олександр Бойченко, автор книги спровокував у назві два моменти: подолання минулого і глобальну історію України. Говорили про те, чому і що треба долати, чи подолати, а може взагалі все забути, не знати і не мати претезій за минуле… Чи це просто метафора? Ярослав Грицак зазначив головні теми глобальної історії – це бідність і насильсво… На каналі Телерадіокомпанія ТВА / TVA можна переглянути всю зустріч.

Дякуємо за цікаву лекцію, дискусію і за можливість зустрітися з давніми знайомими, однодумцями і друзями…

Більше фото з події за посиланням – ДИСКУСІЯ У ЧЕРНІВЦЯХ ЯРОСЛАВА ГРИЦАКА ТА ОЛЕКСАНДРА БОЙЧЕНКА ПРО НОВУ ЦЕНТРАЛЬНУ ЄВРОПУ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях про нову Центральну Європу дискутували Ярослав Грицак та Олександр Бойченко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Науковець, доктор філології, перекладач  Петро Рихло до ювелею поета представив 10 томів перекладів Пауля Целана. Десятитомне двомовне (німецькою та українською) видання творів Пауля Целана виходило у «Видавництві 21» в серії «Меридіан серця» від 2013 року. І як написала Лілія Шутяк у рецензії до останньої книжка «Затьмарено»  10-томного видання творів Пауля Целана:  «…творця «абсолютного вірша» і винахідника «мови оніміння», який народився у Чернівцях і своєю творчістю продовжує зберігати це місто на культурній мапі світу».

ПАУЛЬ ЦЕЛАН /Paul Celan/ / Paul Antschel/

23 листопада 1920, Чернівці, Королiвство Румунія — 20 квітня 1970, Париж, Франція) — єврейський німецькомовний поет і перекладач

У рамках проєкту  «Літературні дні Пауля Целана 2020» від 23 листопада розпочалися літературні читання, дискусії та презентації книжок. На сторінках Paul Celan Literaturzentrum та Meridian Czernowitz у Facebook та  сайті Літературного целанівського центру відбувається по 2 лекції.  Дивилася, слухала 24 листопада –  «Сергій Жадан та Олександр Бойченко: Пауль Целан: між біографією та поетикою»…

Знаєш, простір цей безкінечний,

знаєш, тобі не потрібно летіти,

знаєш, усе, що в твоєму відбилося оці,

поглиблює нам глибину.

Сергій Жадан [офіційна сторінка]

ПРИ ВИНІ ТА САМОТНОСТІ, наприкінці

їх обох:

я скакав крізь сніг, чуєш,

з богом у далечінь – близькість, співав він,

це був

наш останній гін понад

перепони людей.

Вони схилялись, коли

чули нас над собою, вони

писали, вони

набріхували наше іржання

однією

зі своїх мальовничих мов.

 

«…Целан є ще одним надзвичайно характерним прикладом того, як історія вривається у людську долю і які спустошливі сліди вона може там залишити.
Його особиста біографія також позначена досвідом ґетто й концентраційних таборів, трагічною загибеллю батьків, відразливим антисемітським цькуванням і численними наклепами заздрісників…
Для Целана – як ліричного поета par excellence, як «Гельдерліна ХХ століття» – в історії був важливий насамперед сучасний момент, який вже іманентно є родовою властивістю лірики. На відміну від інших літературних родів, лірика розглядає історію переважно як внутрішню історію, зовнішні події передусім як психологічні події, а всякий сюжетний розвиток (якщо тут взагалі можна вживати таку категорію) – лише як метаморфози почуттів. Поезія – як і мистецтво загалом – несе на собі для Целана відбиток сьогодення, її „хронотоп” (скористаємось терміном М. Бахтіна) зветься „тут” і „тепер”.
Можна – я цілковито певен цього – читати це слово так або інак, можна ставити тут різні акценти: акут сучасності, ґравіс історії – в тому числі й історії літератури – і циркумфлекс – знак довготи – вічності. Я ставлю – мені не залишається жодного іншого вибору – я ставлю акут.Так поет визначив своє мистецьке кредо 22 жовтня 1960 р. у промові з нагоди присудження йому літературної премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті»

Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини», журнал «Ї», №56

 

Corona
Пауль Целан

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:
ми подружились з нею.
Ми вилущуєм час із горіхів
і вчимо його знову ходити:
Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,
у маренні спиться,
уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:
наші очі стрічаються,
ми шепчемо темні слова,
ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,
ми спимо, наче вина у мушлях,
як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,
вони з вулиці нас розглядають:
вже час, щоби знати!
Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,
щоб забилося серце в тривозі.
Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Переклад Петра Рихла

PSALM
Paul Celan

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,
niemand bespricht unsern Staub.
Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.
Dir zulieb wollen
wir bluhn.
Dir
entgegen.

Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose.

Mit
dem Griffel seelenhell,
dem Staubfaden himmelswust,
der Krone rot
vom Purpurwort, das wir sangen
uber, o uber
dem Dorn.

“Niemandsrose”, 1963

 

Зараз саме час читати Пауля Целана. І підійти до будинку №3 на вулиці Саксаганського…

Ми, чернівчани, розкидані по всьому світу. Але є люди, які нас об’єднують, де б ми не були. Людмила Бикова-Холодова, випускниця СШ № 35 зараз живе і працює у Лейпцигу (Німеччина).  І поділилася з нами інформацією про відзначення 28 жовтня у Єврейському культурному центрі  ювілея Пауля Целана «Atemwende und Herzzeit. Briefe. Ein Dialog durch die Zeit». Це була мистецька постановка таких  учасників:  Mivos Quartet (NY) та Nate Wooley, Britta Shulamit Jakobi, Hanno Dinger. Концертне читання було присвячено частині життя Пауля Целана після того, як він приїхав до Парижа і опублікував там свою збірку «Atemwende» / «Злам подиху»/.  Про його зустріч з Інґеборґ Бахман у Відні переповіли  через  листування  «Herzzeit».

Далі буде…

Більше фото з зустрічей чернівчан за посиланням – 100 РОКІВ ТОМУ У ЧЕРНІВЦЯХ НАРОДИВСЯ ПАУЛЬ ЦЕЛАН…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис 100 років від дня народження Пауля Целана очима простих чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навіщо інтелектуали пишуть свої колонки, та ще й видають потім окремими книжками? Олександр Бойченко відповідає вичерпно, вважаючи цінність колонок історичною.  Розповідає про свого улюбленого польського колумніста 30-х років минулого століття Стефана Вєха:  «Цей абсолютний геній колумністики писав свої колонки буквально на коліні щотижня по кілька у різні газети . Згодом видав 4 чи 5 книжок – ще в ті 30-ті роки! – своїх колонок! Що тоді взагалі було дивовижно: одне діло – проза, а зовсім інше – колонки в газеті. Траплялися казуси: щось перед виданням «чистив», щось не недочистив… Могло навіть виявитися, що він гонорари за якийсь текст взяв і в тій газеті, і потім ще в тій… а вони в одну книжку потрапили… Але сьогодні ми не знайдемо жодного роману польської літератури, з якого б ми довідалися стільки про Варшаву того часу: в чому тоді люди ходили, що їли, що скільки коштувало, про що говорили… Ніякий романіст так не написав! Бо романіст думає інакше, витримує дистанцію, ставить перед собою якісь інші завдання. А цей просто писав кожного дня. Був ще й страшенно дотепний, і писав свої колонки таким варшавським сленгом. Сьогодні цього ніде, крім нього, не знайдеш: ні тієї мови, ні тих всіх подій, ні ставлення варшав’ян до того, що відбувалося, тиждень за тижнем. Ну і що цінніше – колонка чи роман? Звісно, це не означає, що так буде з моїми колонками. Але й не означає, що не буде».  Зрештою, чому б і ні?

Книга есеїв «Країна за Збручем» вийшла у чернівецькому «Видавництві 21» минулого року і вже у грудні автор презентував її в Чернівцях. «Насправді я дуже мало їжджу, – пояснив Олександр Бойченко в Тернополі із притаманним йому гумором. –  Я вперше виступаю в Тернополі за свої майже 50 років. Є ті, котрі їздять у тури. Але то здоров’я – а я вже такого не маю здоров’я… Є варіанти: або їхати в такий собі «сухий» тур (але тоді «пощо поїхав в тур?»), або в такий, що можеш не доїхати до кінця туру. Але є такі хлопці сильні, що можуть. Я нє :) Я маю в рік 3-4 презентації книжки і того досить. То завжди бувають Чернівці, Київ, Львів, Франківськ, потім час від часу почали додаватися Луцьк, Ужгород, Вінниця, ну і ось вперше Тернопіль. Отже, я не їжджу в тури, не даю якихось там концертів, і не видаю так часто книжок. Тобто насправді це лише сьома або восьма – треба порахувати. Було так, що 2004-го року книжка – а потім аж 2011-го. Потім кілька пішло підряд, бо весь час писалися тексти, які можна було зібрати в книжку. Або не зібрати».

У новій книжці Бойченка зібрані тексти, які друкувалися у інтернет-виданні «Збруч» та журналі «Країна». «У книзі два розділи, і перший – це тексти, як я собі думаю, досить складні для виголошування, – пояснив автор на тернопільській презентації в галереї «Бункермуз». – І я просто нічого з них не буду зачитувати, бо вважаю, що їх треба дома собі сидіти і читати. Натомість у другій частині – короткі колонки, які… просто собі писалися. У «Збручі» насправді значно більше платили, – жартує. – Але серйозно кажучи, для «Збруча» я писав тексти, в кожному з яких є якась ідея – не в пафосному значення, а просто якась провідна думка, навколо якої намотується розповідь. Натомість для «Країни» розповідь є самодостатньою: хтось когось зустрів, щось сказав, полюбив, зненавидів…»

Мабуть, варто звернути увагу на те, що назва книжки не лише нагадує про походження текстів зі «Збруча» і «Країни», а й загалом натякає на об’єднання – адже «за Збручем» розташована і одна частина країни, і інша – залежить лише, з якого боку дивитися. Хоча, сам автор не впевнений, що додаткові пояснення до творів потрібні. «Є два підходи: або пояснити читачу, що ти мав на увазі, або не пояснити, – каже Бойченко. – І дуже погано, коли збірку автора, який вважає, що треба пояснювати читачеві, редагує той, хто вважає, що не треба пояснювати. Ми знаходимо якийсь компроміс. Але я вважаю, що немає такого взагалі поняття, як «бути правильно зрозумілим». Бо ти за будь-яких обставин не будеш правильно зрозумілим. Ти сам себе ніколи правильно не зрозумієш. Тому ліпше не пояснювати, не давати так багато підказок. Проста історія. Попередня збірка «50 відсотків раціо» виходила у Польщі. І перекладач мені каже: «Давай зробимо якісь примітки». Бо він зауважив, що там  є натяки – не то на якогось Джойса, не то на Януковича. Ну… ну давай зробимо. Але чому 15 приміток, а не 1500? Якщо в мене там речення нема «в простоті душевній», а кожне з них – це суцільна гра. Хочете розумійте, хочете – не розумійте. Чим більше прочитав – тим більше розшифруєш. Але я дбаю про те, щоб завжди був прозорим нижній пласт – пласт історії, який має бути простим і без тяжких  граматичних і синтаксичних помилок в тексті.  Решта – то справа читача. Адже з кінця 19-го століття відомо, що твір, та й будь-який текст загалом, реалізується в свідомості читача, а не автора. Автор дає, що може, щось закладає, і завжди виявляється, що сприйняття є іншим, аніж він планував. Твоя справа – дати читачу шанс, натякнути. В кожному разі кожен читач завжди, я думаю,  здатен відчути ритм тексту, фразу, красу якогось образу, метафору і так далі. Але якщо там є 20 натяків, а він «відчитає» лиш 5 – ну і що з того? Джойс, коли писав «Улісс», вважав, що якби хтось зайнявся серйозно цією справою, то можна було б створити інститут, який сто років буде розшифровувати, що закладено в «Уліссі». А можна не розшифровувати. Можна собі просто почитати і далі взяти наступну книжку».

Загалом щодо ідеї збірок уже публікованих раніше текстів, Бойченко поіронізував: «Є такі «глибокорозумні критики», які кажуть: як то можна зібрати тексти, які вже публікував, у книжку? Кажу: тааак, це небачений случай! Ніколи такого не було – і вот опять. Так, ніби не друкував Стефаник ті свої оповідання в газеті «Буковина», а потім не видавав з ними збірку. Ну і це ж не тільки апробація. Просто я не можу в хаті тримати стільки газет і журналів! Онлайн онлайном, а ану ж онуки підуть! Краще їм книжку показати, бо покажеш в інтернеті – а воно зайде на зовсім інший сайт!»

Олександр Бойченко зізнається, що має лише одну книжку, яку він «продумував як книжку до її виходу» і вважає її найпрофесійнішою з усіх своїх – це збірка «Свій серед чужих». «Тому що я за освітою теоретик літератури, і викладач зарубіжної літератури, – пояснює. – Зібрав 73 тексти про хороших, на мою думку, авторів. Там усе продумано, і це писалося багато-багато років просто собі в шухляду, а потім зібралося в одну книжку». Щодо свіжої ж збірки, то знов жартує: «А тут була така робота, що «ага. Ну все одно ж прийде видавець і скаже: видавай». То я вже тут справді думав: «Ану чекай. На ту тему є, на ту є, а от на ту – нема. То чому би не написати на ту тему, на яку ти все одно потім і так напишеш». Щоправда, додає, що «там є концептуальні речі»: «Кілька насправді важливих для мене речей на важливі для мене теми: мова, постколоніальне наше становище, політкоректність, яку я всіма фібрами душі ненавиджу… Ну, я просто вважаю, що якщо людині заборонити жартувати про певні речі або про певних людей, то вона почне вбивати… певних людей. І тому краще хай жартує».

І от щодо «певних людей», про які дуже цілеспрямовано і послідовно жартував Бойченко у своїх колонках упродовж кількох років, то поціновувачі його колумністської творчості, звісно, згадали «великий тупий предмет», як називав автор тодішнього президента, що став втікачем. Про цей період Бойченко також розповів: «Вічно думаєш: є країна, держава, народ… ці питання якось корелюються, але це не одне і те ж. І раптом настає золотий час: президентство Януковича! І ти маєш друга – власника газети, який не залежить від державного фінансування і каже: добре, пиши. І я пишу першу колонку після обрання Януковича, і згадую в ній Катона Старшого – того, що сказав «Карфаген має бути зруйнований». А я пишу, що «як казав Катон, тупий предмет не може бути президентом». І я два роки раз на тиждень в кожній колонці так чи інакше зводжу все до тупого предмету… Коментатори вже пишуть: та його заїло, та його заскочило, та що він пише, та скільки ж можна… А я собі маю радість, бо «тупий предмет» хоча раз на тиждень, та щось скаже… Він працює, він фактично забезпечує мені гонорари :) Я лиш цитував… Тепер-от маю надію з двох на одне: або не буде аж так зле, або цей знов дасть мені заробити :)».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото зі сторінки Мистецького фестивалю «Ї» в fb

Запис Олександр БОЙЧЕНКО: «Ти за будь-яких обставин не будеш зрозумілим правильно. Ти сам себе ніколи правильно не зрозумієш» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль «Ї» – це зазвичай триденне дійство за участі як молодих літераторів, так і відомих метрів, хоча деякі події виходять за межі цих часових рамок. Програма фестивалю включає презентації книг, прес-конференції, виставки, літературні читання, кінодемонстрації, виступи музичних гуртів. Цьогоріч у фестивалі беруть участь і чернівчани: літературознавець, перекладач, есеїст Олександр Бойченко (він презентуватиме свою книгу «Країна за Збручем»), а також музикант, вокаліст і гітарист гурту «Monopolia» Льоша Маркес та поетеса Ірина Мороз (Гавалешко), які представлять музично-поетичне дійство.

«До речі, 4 роки тому Monopolia мала перший виступ на фестивалі і ним став саме Мистецький фестиваль “Ї”», – повідомив на своїй фб-сторінці Льоша Маркес.

А на сторінці фестивалю у соцмережах анонсують їхній виступ так: «Зустрічайте, Iryna Moroz Ірина Мороз – журналістка, поетеса, музикантка, блогерка. Авторка збірок поезій «Якби ти просто був» та «Час на нас не чекатиме», роману «Залишити все чи залишитись…» та призерка Міжнародного поетичного конкурсу «Дебют» у номінації «Поезія про кохання українською мовою». А ще, Ірина декілька місяців провела у Мексиці (Гвадалахара), звідки ділилася враженнями від країни у своєму блозі з читачами. Усе розпитаємо, поспілкуємося і в дарунок від авторки за участі Льоші Маркеса послухаємо її музично-поетичне дійство «Час на нас не чекатиме». Гарантуємо, буде цікаво».

Організатори повідомляють, що цьогоріч відвідувачі побачать і тих учасників, яких звикли бачити (але обов’язково з новою програмою), і тих, кого фестиваль ще не приймав.  Вперше до Тернополя приїде поет Юрко Позаяк (він матиме поетичний тандем з постійним учасником фестивалю Олександром Ірванцем). Вкотре учасником фесту стане Юрій Андрухович (разом з О.Бойченком презентуватиме свою книгу «Ворохратіум»). Макс Кідрук приїде з новою книгою – своєю першою збіркою оповідань. Упродовж фестивалю працюватиме лекторій, демонструватимуться кінострічки, серед учасників будуть і іноземні літератори. У суботу глядачі насолодяться іронічною поезією від чотирьох письменників (Андрія Боднаря, Олександра Ірванця, Юрка Позаяка, Артема Полежаки). 5 травня виступить гурт «Один в каное». Упродовж фесту триватиме персональна виставка «Бездомні краєвиди» Анатолія Дністрового (окрім цього, він ще й презентує свій роман «Б-52»), фотовиставка заслуженого журналіста України Олега Снітовського, присвячена народному художнику України Івану Марчаку (нею офіційно відкриють фестиваль сьогодні увечері). Деталі – у програмі фестивалю.

Запис Чернівчани беруть участь у сьомому літературно-мистецькому фестивалі «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

4 червня у Літературному целанівському центрі відбулася презентація книги Василя Махна «РОВЕР: вірші та есеї 2011-2014» (Видавництво «Крок», Тернопіль, 2015).
Модератор – Олександр Бойченко.

Василь Махно – поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Народився 8 жовтня 1964 року в Чорткові на Тернопільщині. Автор дев’яти поетичних збірок «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991-2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), п’єс «Coney Island» (2006), «Bitch/ Beach Generation» (2007), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007).
Вірші, есеї та драми Василя Махна перекладено багатьма іноземними мовами, зокрема англійською, польською, німецькою, сербською, російською, литовською, чеською, малаямською, івритом, їдиш, іспанською, портуґальською та іншими. Учасник багатьох Міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Україні, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії та Нікараґуа. Учасник й поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Від 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

Я почну розповідь не від потиску педалі, а від Генрі Міллера. Не тому що він плював на літературні моди та пристойності. І не тому, що він виживав у Парижі, так як я в Нью-Йорку, і не тому, що він ще з бруклинського дитинства до Біґ Сюрівської старості їздив на ровері, а тільки тому, що він був ровероманом, назвавши одну зі своїх есеїстичних книжок – «Мій велосипед та інші друзі».
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

– Велосипед? Який велосипед? Ти, мабуть, ще спиш.
– Спав, – посміхнувся я, – і бачив прекрасний сон про свій велосипед.
Генрі Міллер «Плексус»

У дитинстві я не мав свого власного ровера. Виростав, навчившись на чужих, а тепер майже у 50 років їду вздовж океану, вздовж Статен Айлендської берегової лінії, яка десь там чіпляє виступ бруклинського Сі Ґейту, завислу дугу моста Верразано, кораблі й танкери. Зустрічні роверисти вітаються, хлопці в зелено-коричневій уніформі паркової служби Нью-Йорка розрівнюють пісок і збирають вчорашнє сміття.
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

Кола Махна,
складна конструкція книги,
не знаю, з якою кутовою швидкістю обертається колесо,
важливо, щоб два кола ровера не утворили знак нескінченності…
Але, якщо “Ровер” Василя Махна взяти в руки і почати гортати, потім читати, то зупинитися можна вже тільки після
червоні очі фазана
bowery poetry club
паризькі вірші
революція
єрусалимські вірші…
А потім навіть з’явиться бажання зробити зворотнє коло…
І не обовязково на ровері, але з “Ровером”. І саме тут знак нескінченності вже доречний…

Олександр Бойченко подарував пану Василю книгу Станіслава Лубєнського «Степовий пірат». Так книга про Нестора Махна потрапила і в руки Василя Махна.

На початку липня 2012 я дізнався, що помер мій батько… дізнався в розмові через скайп. У Нью-Йорку – немилосердна спека. Здавалося, що навіть пором між Статен Айлендом й Мангетеном повільніше рухався у в’язкому повітрі липня. Дощі, які приходили з Атлантики, заливали вулиці й мости. Десь далеко, що навіть моє серце цього не відчуло, він відійшов з цього світу, – його поховали в Базарі. Цілий день я думав про нього, писав вірш, який видрукував з принтера, а вже на поромі читав той вірш, наче прощався з батьком, з яким так і не встиг поговорити за його життя.
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

Я не встиг розповісти тобі про Дубно
ні про Нью-Йорк – ні Софійку й Христину
я слова ці отримав майже задурно
хто нас накреслив і хто нас задумав
в ангельських крилах із габардину?…

ЧЕРНІВЦІ
що ще покажуть мені Чернівці?
– свіжу солянку і теплі млинці –
коц із обчухраної вівці
сливи і помаранчі?
їдиш – залишений у Садгорі –
їдеш по внутрішньому дворі
світом в якому будинки старі
і померанці

що я покажу для цих Czernowitz?
збитий дорогами мій черевик
паспорт чужий із печатками віз
вірші й валізи?…

Розмова через cкайп
грудень: схоже криза середнього віку
усе зв’язано шнурівкою черевика
збираюся – каже – автобусом їхати на Майдан
влада – курва, а колишня його манда
сидить в печінках – просто його діставши
і що ми на рік зробилися старші

що його дочка вивчиться на стюардесу
а твоя – питається – мітить мабуть в поетеси?
я кажу що не знаю – вона у пошуку
що все в руках і промислі Божому
каже: кипить вода – і що йде по чайник
а у мене – кажу – океан і чайки…

Францоз із Чорткова. Німецькомовний письменник Карл Еміль Францоз народився у Чорткові 1848-го. Чорткову Карл Еміль присвятив збірку оповідань “Євреї з Барнова”.

Звідки у мене ця ностальгія? Звідки береться це бажання побувати у Чорткові за Австрії, за часів Францоза? Звідки у мене трепет на чортківському двірці перед залізницею, яка хоч-не-хоч зв’язує ці покинуті історією місця і колишні провінції імперії? А може, ярмарок у Барнові – це зашита історія міста за підкладку хаосу і веремії, її потрібно розпороти, і піти вуличкою, просто піти вуличкою.
Василь Махно, “Францоз із Чорткова”

Додому йшла пішки.
Але з “Ровером” у руках. Ще й з автографом.
Дякую за зустіч і за книгу.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Василь Махно з “Ровером” у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ваш Нестор Иванович
4 июля 1918 года.»
Нестор Махно, ” Украинская революция”

Запорізька Січ і Південноукраїнська трудова федерація – приклади двох вдалих спроб успішної самоорганізації та організації суспільства на анархістських засадах. Аналогічних прикладів в історії Європи немає.

Махно Нестор Іванович
26.10.1888 р. , уродженець с. Гуляйполе Катеринославської губернії (нині Запорізька область). — 25.07.1934 р. Париж

Нестор Махно похований на кладовищі Пер-Лашез (фото з журналу ЖЖ, автор Zulia M.)

Нестор Махно на початку ХХІ століття увійшов у кагорту 100 знаменитих людей України.
Прізвища всіх перших 31-го великого українця я не буду зараз виставляти (в Інтеренті легко знайти), а ось великі українці поряд з Нестором Махно:
32. Нестор Махно
33. Андрій Шевченко
34. Данило Галицький
35. Сергій Бубка
36. Пилип Орлик
37. Іван Кожедуб
38. Левко Лук’яненко
39. Володимир Вернадський
40. Євген Коновалець
41. Микола Лисенко
42. Сидір Ковпак
43. Княгиня Ольга
44. Володимир Щербицький
45. Антонов Олег Костянтинович
46. Євген Патон та Борис Патон
47. Богдан Ступка
48. Сліпий Йосип
49. Михайло Булгаков
50. Володимир Бойко
…

Треба зазначити, що Нестор Махно належав до числа семи ворогів радянської влади, на яких ніколи не поширювалась амністія.

Для порівняння можна ще й пригадати видатних теоретиків і практиків анархізму:
Еміліо Лопес Аранго, Петро Аршинов, Франциско Асказо, Михайло Бакунін, Олександр Беркман, Камілло Бернер, Боб Блек, Олексій Боровий, Мюррей Букчин, Всеволод Волін, Джеймс Гільйом, Вільям Годвін, Емма Голдман, Андре Горц, Даніель Гуерін, Буенавентура Дурруті, Клемент Дюваль, Джон Зерзан, Говард Зінн, Кім Джва-Джинь, Даніель Кон-Бендіт, Петро Кропоткін, Лю Шифу, Нестор Махно, Ерріко Малатеста, Йоганн Йозеф Міст, Макс Неттлау, Хуан Гарсія Олівер, Сакае Осугі, Люсі Парсонс, Перлман, Фреді, П’єр Жозеф Прудон, Жан Жак Елізе Реклю, Рубін, Джеррі, Рудольф Рокер, Франциско Сабат Ллопарт, Дієго Абад де Сантільяна, Бенджамін Такер, Лев Толстой, Генрі Девід Торо, Франциско Феррер, Рікардо Флорес Магон…

НЕСТОР МАХНО

Стосовно прізвища Нестора Івановича: витіюватий запис в церковній книзі можна прочитати скорочено як «Міхно», «Махно», а в документах денікінської Особливої слідчої комісії значиться: «Міхненко», «Махно», «Махненко». В 1924 р. сам Нестор та його донька Олена (1922 р. н.) проживали під прізвищем Міхненко в польському місті Торунь, згодом у Данцігу (Гданськ), потім в Парижі.

Махно Нестор Іванович – український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні.

Народився 26 жовтня 1888-го у селі Гуляй-Поле Запорізької області.
У 1906 році став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-1908 роках Махна за участь у експроріаційних акціях кілька разів заарештовували. В березні 1910 року Одеський військовий суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була змінена довічною каторгою. У 1911-17 роках був ув’язнений в Бутирській тюрмі у Москві. Після Лютневої революції 1917 року в Росії у березні 17 року він повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч.
В кінці 1917 – початку 1918 років Нестор Іванович розпочав боротьбу проти козацьких частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитися на Дон і приєднатися до військ генерала Каледіна.
Наступ у березні 1917 року німецько-австрійських військ примусив Махна виїхати з України, деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 року Нестор Іванович знову повернувся на Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади Петра Скоропацького. В середині грудня 1918 року він уклав угоду з керівництвом Директорії УНР. Від початку січня 1919-го Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти. Ідейне обгрунтування махновського руху 1918 –20 років здійснювала українська анархістська організація “Набат”, що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”.
Махно, перебуваючи під впливом анархізму, виступив проти будь-якої форми влади, забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безладдя. Нестор Іванович в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “Третьою силою” поряд з Директорією і більшовиками. На початку вересня 1919 Махно завершив пореформування своїх загонів, які було переіменовано в “Революційну повстанську армію України”. З літа 1918 року Махно вів переговори з Петлюрою про спільну боротьбу проти влади та денікінців в Україні, що завершилась укладенням 20 вересня 1919 року у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 року війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. В кінці 1919 початку 1920 року проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Якіра. Частина РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами махновців, але проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Нестор Іванович відповідав знишенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади…
28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
У квітні 1925 переїхав до Парижа.
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів під номером 6686 у 87 відділі кладовища Пер-Лашез.

В рамки радянської ідеології вписувався образ Нестора Махна – герой-розбійник типу  Робін Гуда, Довбуша, Кармелюка…

А тепер мені хочеться повернутися на Майдан 2014 року… Мистецький Барбакан…

Письменники, поети, художники, дизайнери, творчі люди заявили про те, що вони – поза політикою, але проти режиму. На Барбакані постійно проводилися публічні читання.

Особливо запам’яталася серія робіт художника Андрія Єрмоленко із серії “Махно”, “Життя – це боротьба”, “Це моя земля”, “Син анархії”…

І ще пригадується  Дніпропетровськ 2006 року…
(до 1776 Дніпропетровськ — Новий Кодак, у 1776–1798 та 1802–1926 — Катеринослав, у 1798–1802 — Новоросійськ) 2006 року…
Декілька раз теж відвідувала Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького і зберігаю багато світлин.

Добре пам’ятаю розділи музею, а фондами музею хвалилися екскурсоводи: археологічні пам’ятники, реліквії запорізького козацтва, стародруки ХVI-ХVП ст., раритетні видання, культова колекція, порцеляна, годинники, меблі, зброя і багато інших пам’ятників історії і культури. Тачанка Махна є не тільки в Гуляйполівському краєзнавчому музеї, але і в музеї Яворницького.

Пана Станіслава Лубєнського трохи дивували зали Гуляйполівського музею: мікс епох, реліквій, експонатів, героїв, антигероїв… У Дніпропетровському національному історичному музеї теж співіснують антисвіти. Але це реальність майже всіх наших історичних музеїв…

Під час Майдану істотно змінилися навіть висловлювання стосовно махновщини. За часів партії регіонів Махна майже і не згадували, страшилкою був і лишався Бандера і бандерівці.

Але… Махно винний завжди й у всьому…

“Що маємо в підсумку? Махновщина національною свідомістю сприймається як непересічне, хоча й неоднозначне історичне явище. Здебільшого вона оцінюється з політично-соціальної та правової точок зору. Правова оцінка базується на радянській традиції розглядати повстанський махновський рух виключно як бандитизм. Такий підхід притаманний сучасним правоохоронцям і деяким політикам та політологам, чия свідомість формувалася за радянської доби. «Махновщина» тут стає одним з індикаторів адекватного ставлення до нашого нещодавнього минулого.
Складніше із політично-соціальними оцінками махновщини. Негативне ставлення попередньої влади до неї цілком закономірне. Адже Махно повставав насамперед проти держави, яка зневажала просту людину, держави багатіїв, безкарних чиновників, продажних суддів, жорстоких тюремників і поліцейських”
Дмитро Архірейський, 24 липня 2014

Думаю, Махна не любить, боїться будь-яка влада, теперішня так само…

27 квітня у літературному Целанівському центрі відбулася презентація книги
“Степовий пірат” польського письменника Станіслава Лубєнського.
Переклад – Оксана Пендерецька, редактор – Олександр Бойченко,
передмова – Сергій Жадан.

У ХХІ столітті Нестора Махна записали вже і в пірати…

«Махно для незалежної України – постать незручна. Він точно не є матеріалом, з якого можна зробити національного героя. Анархіст, ворог державного порядку, отаман степової утопії. Він не був мучеником за національну справу, але й не підпорядковувався владі більшовиків. За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда.
За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда. В “Ходінні по муках”, романі про дозрівання російської інтеліґенції до комунізму, Олексій Толстой змалював його як звироднілого бандита. Брехня, повторювана тисячі разів упродовж років, стала правдою. Прихильна пам’ять про махновський рух була небезпечною. Навіщо наражати себе й близьких на небезпеку? Колишні махновці заради святого спокою навчили своїх дітей, що боротьба під знаменами “Воля або смерть” була помилкою. Лише в деяких родинах потайки розповідали історії про справедливого гуляйпільського Батька, що роздав селянам землю й вигнав геть панів», – Станіслав Лубєнський.

Модератор зустрічі – Олександр Бойченко

“А ще випадкові подорожні й неадекватні краєзнавці, молоді анархісти й націоналісти, ідейні комуністи й невиразні ліберали – коротше, всі ми, ті, хто тут живе і хто потрапив на очі молодому полякові, який і спробував описати всю цю піратсько-пострадянську екзотику, відштовхуючись нібито від універсальної постаті Махна, але торкаючись насправді багатьох речей, що виходять поза межі підручників з історії. Оскільки більшість революцій між собою подібні. Більшість громадянських конфліктів так само. Не кажучи вже про інтервенції”, – Сергій Жадан, Харків, грудень 2014 (передмова “Веселий Роджер над сільрадою”)

В одному із своїх інтерв’ю Станіслав Лубєнський зазначив: “Про Махна я дізнався від Сергія Жадана, який був дуже здивований, що я ніколи не чув про цю людину.
Я почав трохи цікавитися Махном. Спершу написав про нього текст до часопису „Focus – Historia”. Потім писав про нього дипломну роботу з культурології. Водночас їздив до Гуляйполя, де він народився і вів свою діяльність. І так я вирішив написати книжку, яка не була би суто історичною, науковою роботою, а в якій я б скористався всіма моїми попередніми досвідами. Також репортерськими, які я здобув у Гуляйполі.”

“…Автор проїздить потягом нашу країну, спілкується з нашими співвітчизниками, користується всім відомими джерелами, доволі коректно викладає історичні факти. І якщо на виході ми отримуємо щось таке, що нас не влаштовує, – проблема точно не в авторі. З ним проблем узагалі немає: його книжка читається легко, а зібрана в ній інформація укладається у жвавий і напружений сюжет. Тож якщо хтось із певних причин не ознайомився з цим сюжетом раніше, має тепер чудову нагоду почути коротку історію українського анархізму в переказі польського автора. Заодно почувши й усе те, що він, польський автор, мимоволі висловлює на нашу адресу”, – Сергій Жадан, Харків, грудень 2014

Книгу я вже прочитала. Дякую. Мені було цікаво. Особливо в комплексі з фото і великого списку бібліографії.

А стосовно махновського повстанського руху. Це унікальне явище в історії України, яке стало надбанням всесвітньої історії.  Але історичні праці бажають бути більш обєктивними і неполітизованими в залежності від того, чий прапор майорить на міській башті.
Процитую з цього приводу фрагмент листа від Союзу Анархістів України до президента Ющенка 27.01.2010:
“… А Нестора Ивановича оставьте народу, как единственный незапятнанный наградными манипуляциями образ вольного украинца, напоминающий ему о том, что герой украинского государства и собственно «Герой Украины» суть понятия разные, часто противоположные. И что понятие «настоящий украинец» не сводится к оранжевому эталону «нации», бездумно пляшущему под дудку ксенофобской политики правящего режима.”

Махно не міг бути героєм для нещодавньої комуністичної держави, не може ним бути й для теперішньої капіталістичної. Він узагалі не може бути державним героєм. А ось народним – цілком! І що більше держава ігнорує інтереси громадян, то більше шансів у цієї історичної постаті стати справжнім народним героєм.
«Нестор Махно: не державний, але народний», Дмитро Архірейський

Нестор Махно, дійсно, народний герой!…
І я тепер хочу побувати на літературно-музичному фестивалі “День незалежності з Махно” в Гуляйполі…

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Общими усилиями займемся разрушением рабского строя», – НЕСТОР МАХНО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому ж у книги саме така назва, напевно, здогадатися не так і важко, якщо мислити логічно. Річ у тім, що збірку складають два розділи – «Більше» і «Менше». У «Більше» увійшли великі за розміром твори, у «Менше» – менші. Та не все так просто, як здається: все-таки розділ «Більше» менший за обсягом, ніж розділ «Менше», а розділ «Менше», відповідно, більший.

На обкладинці видання зображений Сократ, якого Олександр називає головним героєм книги. Саме Сократ, на пару з Платоном, є певною моделлю поведінки інтелектуала, а саме поведінка інтелектуала – головний предмет розгляду у представлених в книзі есе. Щодо самого визначення слова «інтелектуал», то, на думку автора, це «той, хто не просто збирає інформацію, а продукує на її основі ідеї. Це творець. Але й руйнівник одночасно».

Увійшли до збірки й уже опубліковані раніше тексти з книги «Мої серед чужих». «Я просто змінив у них назви, щоби вас заплутати», – з усмішкою зізнається у своєму маленькому «злочині» Олександр. Багато і нового. Є велика кількість творів присвячених літературі, зокрема три великих тексти про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. Згадав Олександр Бойченко на сторінках збірки і про сучасних українських літераторів – С.Жадана, Ю.Андруховича та ін.

Автор також зачитав кілька есеїв із «Більше/Менше» відвідувачам заходу – «Що таке Жежера?», «Життя без Пушкіна», «Втеча. Божевілля. Смерть». Переважно із «Менше», бо на «Більше» потрібно більше часу.

Аліна ВАВРИНЮК, «Версії»

Запис Бойченко демонстрував чернівчанам більше. І менше спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 листопада у Чернівцях, у  Літературному целанівському центрі (Paul Celan Literaturzentrum) відбулася презентація збірки польського письменника Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці…», яка видана у видавництві «Книги-ХХІ».
Переклад: Олександр Бойченко.
Книга містить 9 прозових текстів, в кожному з яких автор розповідає різноманітні історії про табірне життя. Завершується книга післямовою Олександа Бойченка “Попід руку з чудовиськом”.

 

Боровський Тадеуш, народився 12.12.1922 у Житомирі, помер 03.07.1951 у Варшаві, польський прозаїк, поет, публіцист. Середню освіту здобув у підпільній школі підчас окупації. Брав участь у підпільному культурному житті молоді лівих поглядів. У 1943 був заарештований та вивезений до Освенціма, потім до табору Дахау-Аллах. У 1946 повернувся до Польщі, закінчив факультет польської філології Варшавського Університету. Член Польської Робітничої Партії. Т. Боровський працював у Польському Інформаційному Бюро у Берліні. Ведучий публіцист часопису „Нова Культура”. Розчарований тогочасною дійсністю, покінчив життя самогубством. 
Інформація з сайту Генерального Консульства Республіки Польщі в Луцьку.

Напевно, була нелегкою розповідь про роботу на перекладом, про дослідження цієї теми і для автора перекладу Олександра Бойченка, письменника, літературного критика, перекладача.

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.

Олександр Бойченко

Модератор зустрічі: Лілія Шутяк, прес-секретар Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, журналіст.

Олександр Бойченко переклав вперше оповідання Тадеуша Боровського у 2008 році. А саме роботою над книгою займався два роки, побував в Аушвіці, в інших таборах,  прочитав багато книжок про Аушвіц,   і, як сказав на презентації: “Вже і сам міг би працювати в Аушвіці екскурсоводом.”

Odcinek 152: Tadeusz Borowski, 1943 rok
List Tadeusza Borowskiego do rodziców

Oświęcim, 21 listopada 1943 roku
Kochani Rodzice, Wasz już pełnoletni syn pozdrawia Was z całego serca. Uczę się poznawać życie, by umieć stawić czoła przyszłości. Sam nie zmieniłem się zupełnie. Jestem zawsze miękki i lekkomyślny. Być może jest to sprzeczność, ale z tą wielką do Was tęsknotą łatwiej jest żyć, gdyż daje ona nadzieję na powrót do domu. U nas jest także zimno i często pada, ale to nic nie szkodzi. Noce stały się już długie, tak że myślę wiele o Was, o Tuśce [narzeczona, Maria Rundo] i o przyjaciołach. Chciałbym bardzo napisać do nich osobno, mogę jednak tylko zbiorowo ich pozdrowić. Szczególne pozdrowienia ode mnie dla Staszka i Zofii. Wiem, ile trudów poświęca Zofia, żeby mi pomóc. Julek, do Ciebie tylko kilka słów: jestem Tobie bardzo, bardzo wdzięczny. U mnie wszystko w porządku. Właśnie w dniu urodzin otrzymałem dwie paczuszki (Na marginesie: do nr. 40 wszystko dobrze opakowane i w najlepszym porządku, ciasto było extra, sardynki pierwszorzędne, bardzo dziękuję za adresy). Jestem zdrów, brakuje mi tylko domu. Nie zapomnijcie napisać do Tusi na jej imieniny 8 XII, życzyć jej cierpliwości i odwagi i przesłać moje pozdrowienia dla Mamy Tuśki
Tadeusz Borowski

Odcinek 20: Tadeusz Borowski, 1946 rok
List Tadeusza Borowskiego do narzeczonej, Marii Rundo, ewakuowanej z obozu Ravensbruck do Szwecji

Warszawa, 12 lipca 1946 roku
Kochana, tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie choć słowo. Wysłałem do Ciebie dwie depesze i list – nie wiem, co dostałaś. Gorzej, bo zupełnie nie wiem, co zamierzasz robić i czy spotkamy się w życiu. Czuję, że jeśli nie spotkamy się, moje życie będzie zmarnowane. Bardzo odczuwam brak Ciebie – tak, jakbym nie był sobą. Może mi nie wierzysz – inaczej nigdy pisał nie będę. Trudno mi się zdobyć na obojętne słowa, których być może chcesz. Nie potrafię.
Wszyscy – Twoja i Moja Matka, Baśka, mój Ojciec, wszyscy nasi przyjaciele – Maria, Jerzy, Czesław, Piotr etc. – uważamy, że powinnaś być z nami. Nie wierz temu, co piszą o Polsce – jest w tym dużo histerii i niezdrowego niepokoju, zupełnie niepotrzebnego. W każdym razie frazes o odbudowie nie jest tylko frazesem. Są gruzy, także moralne. Trudno – to była wojna. U nas była w najgorszej postaci. Nie, nie zmieniłem się w niczym. Ale pragnę być uczciwym. Pisałem Ci, dlaczego wróciłem. Powtórzę Ci raz jeszcze: uważam, że dobrze uczyniłem. Ten kraj trzeba zobaczyć, żeby weń uwierzyć. I żeby wróciła miłość do czegoś, co ogólnikowo nazywamy Polską. Są to sprawy wstydliwe i może mówię o nich komunałami. Wybacz mi.
Po trochu uczę się. Po trochu piszę. W tej chwili jest na literaturę koniunktura jak nigdy jeszcze: brak zupełny ludzi. Staram się robić rzeczy dobre. Trudno mi. Warunki materialne mam dobre. Baśka stara się osiedlić w Warszawie. Ja na razie nie mam mieszkania, tylko pokój na Rozbrat. Coś a la Skaryszewska, ale to się wyklaruje. Jest za to świetne locum w Olsztynie i w Łodzi. Od jesieni będę miał coś w stolicy jako asystent Krzyżanowskiego. Poza tym posad jest do cholery i dobre, tylko szkoda mi marnować czasu. Wolę pisać, selekcjonować i czasami coś drukować. To jest najlepsza droga – prócz Ciebie, bo ty jesteś najdroższa, miła moja.
Jeśli możesz – odpisz. Tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie – choćby jedno słowo!
Tadeusz

«У нас, в Аушвіці…» Тадеуша Боровського читання, що загартовує…
Вирішила спочатку прочитати книгу. Читала чотири дні.
Музика, яку тепер важко слухати: Антоніо Вівальді «Осінь»…
Не буду пояснювати всім чому. Той, хто прочитав «У нас, в Аушвіці»,  мене  зрозуміє…
Була на презентації книги Тадеуша Боровського.
Раніше ніколи не читала Тадеуша Боровського. Але знала цього автора. Я ще пам’ятаю враження від фільма Анжея Вайди «Пейзаж після битви» (Krajobraz po bitwie») за повістю Тадеуша Боровського.
«Ми розуміли, що ми є голосом наших померлих і що нашим обов’язком є свідчення про ті страшні роки, страшні знущання, страшну долю, яка спіткала польський народ і тих, хто був найкращим. Кінець війни ще раз показав нам, яким випадковим є наше життя», – Анжей Вайда, –  «Але, перш за все, це фільм про кохання, оскільки кохання – фактор, який дає можливість герою знову відродити втрачене почуття людської гідності…» 

Читати оповідання Тадеуша Боровського було дуже важко…
Чому я пригадала фільм Анжея Вайди? Бо навіть на той час фільм був  для мене чимось абстрактним. А зараз, через війну, книга сприймається, як сповідь близької людини, яку я розумію і не розумію, як можна це все пережити…

Добре, що побувала і на презентації. Бо спогади  Олександра Бойченка про роботу над книгою,  про власні переживання, працюючи над перекладами, шок, жах, біль від почутого, так само пережитого разом із героєм оповідань, дають можливість розбити страшну тишу і порожнечу, яка виникає після прочитання останньої сторінки Кам’яного світу…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Фрагмент презентації  у Чернівцях збірки польського письменника Тадеуша Боровського:

Запис Ціна життя. Презентація «У нас, в Аушвіці…» Тадеуша Боровського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, що Олег Любківський створює фрески на фасаді одного з чернівецьких будинків, взнала випадково від Антоніо Армано, письменника та репортера з Мілану. Пану Антоніо треба було від Турецької площі попасти на вулицю Університетську. Це вже після нашої невеликої екскурсійної прогулянки нижньою частиною міста. Порадила не викликати таксі і вулицею Богдана Хмельницького ми попрямували до цілі. На колишній вулиці Святої Трійці, вже біля ательє художника Олега Любківського, пан Антоніо впізнав, що був тут напередодні. А поспішав він якраз на зустріч з художником. Який на фасаді будинку №17 по вулиці Університетській завершував створення вивіски-фрески. Можна тільки уявити, яким було має бажання і спокуса підійти разом з Антоніо до художника, до будівлі і побачити на власні очі, як все відбувається. З іншого боку залишила собі два дні фантазувати, самій конструювати простір картини, непередбачуваної чи навпаки…

Маленька істина розшаровується у просторі уяви навіть уламками історії. Чи історієї уламків? Олег Любківський на відкритті говорив і про це…

Отже. На фасаді чернівецького будинку з’явилися дві фрески: вивіски кафе.
29 серпня у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди» відбулася презентація цих робіт, які створені художником-графіком Олегом Любківським.
Можна сприймати це і як імеджевий проект художника. Продовження колекції артефактів в іншій техніці. Певна міграція і в часі.

Локалізована подія відбувалася на вулиці, біля кафе, у кафе, на сходах кафе…

Напевно, це і певний рекламний проект. Директор видавництва «Книги – ХХІ» Василь Дроняк, власник кав’ярні, тепер вже і власник фресок, зібрав разом із художником багато охочих побачити церемонію відкриття картин.

Есеїст і перекладач Олександр Бойченко провів всіх повз стіни із білими тканинами, що прикривали картини, перевтілившись з літературного критика на художнього. Та Олександр Бойченко урізноманітнив відкриття і своїм есеєм. А на сходах кафе Олег Любківський теж читав своє оповідання, історію, що складалася з маленьких уламків спогадів… Привід для міркувань….

Важко абстрагуватися від подій в країні, від сумних передчуттів і постійної напруги очікування… Киянин Ігор Гурчик підписав під цим фото Олега Івановича на ФБ: «Невеселий…». Споріднено… Ігор Гурчик щойно з АТО («Айдар»), поранення… Свого часу Олег Любківський – автор обкладинки до збірки «Странник» Ігоря Гурчика…

Не зникає і почуття паралельності світів. Напевно, так живуть на війні. А ми просто цього не знали. Адже і афіші фестивалю «Meridian Czernowitz» , які принесли трохи пізніше, ще пахли типографською фарбою та теж локалізують інший світ…
Але ми формуємо своє сьогодення. Свою віру і впевненість…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Проекції часу Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бруно Шульц (1892–1942) – польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича.

Писав польською та німецькою мовами.
Навчався у Львівському політехнічному інституті та Віденській академії мистецтв (стажувався в Парижі, Варшаві).
У 1924–1941 роках працював учителем малювання та ручної праці у державній чоловічій гімназії ім. Короля Владислава ІІ Ягайла в Дрогобичі. Одним з його учнів був Анджей Хцюк, який залишив теплі спогади про свого вчителя.
На початку 20-х років Бруно Шульц працював над циклом малюнків «Книга ідолопоклонництва», брав участь у колективних експозиціях у Варшаві та Львові. Тоді ж він у Закопаному ознайомився з письменниками В. Риффом та Деборою Фоґель. Листування з цими однодумцями склали основу першої книги Бруно Шульца «Цинамонові крамниці», яку йому вдалося видати за сприяння відомої письменниці Зофії Налковської. Дебют Шульца став сенсацією в Польщі.
Після виходу у світ «Цинамонових крамниць» Бруно Шульц переживав найактивніший період своєї творчості: працював над книжкою «Санаторій під клепсидрою», перекладав «Процес» Франца Кафки. Як митець, Бруно Шульц формувався під впливом філософських ідей Карла Ґустава Юнґа та Франца Кафки.
На початку листопада 1942 р. всіх євреїв Дрогобича переселяють до ґетто. 19 листопада 1942 р., маючи потрібні документи, Бруно Шульц мав тікати. Того самого дня, пізніше названого «чорним четвергом», у ґетто виникла стрілянина, під час якої Бруно Шульц був убитий двома пострілами в голову шарфюрером СС Карлом Ґюнтером. Місце поховання невідоме.
Інформація з Вікіпедія

Головна ознака фестивалю Бруно Шульца – відчуття безпосередньої участі в ньому. Тут немає відстороненого чи випадкового глядача, гостя.
Не уявляю собі, як в усій складності дуже щільної на різні події програми, організатори чітко скеровують  мистецькі траекторії.

Це моя друга подорож до Дрогобича. До Бруна Шульца – художника, письменника. Для мене – саме у такий послідовності. Художник Олег Любківський колись відкрив мені світ художника Бруно Шульца, Фестиваль у Дрогобичі – світ письменника Бруно Шульца. А Леонід Гольберг – що є таке чудове місто Дрогобич і незрівнянні дрогобичани.

Планувала поїхати на фестиваль давно, хоча б на один день. Але остаточно взяла квитки на потяг лише в понеділок, 26 травня, коли відбулися вибори.

Слово «фестиваль» у будь-якому сенсі контрастує із поняттям війни. Та несвідомо, раптом виникають деякі асоціації з тими драматичними подіями, що переживає зараз Україна. Бруно Шульца вбили через те, що від був євреєм. В Україні вбивають за те, що ти – українець. На український землі вбивають за прапор України… І це не страшний сон, це – дійсність. Незбагнений абсурд… І вже страх перед страхом…

«Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду – вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі…»
Бруно Шульц. «Цинамонові крамниці». Переклад Ю. Андруховича

Дрогобич привітний, сонячний, уквітнений. Городяни вже зранку занурюються у свої буденні справи на тлі духмяних квітів, акації та жасмину.

Відвідала Дрогобич 28 травня. Це  був уже третій день фестивалю.
Велика кількість текстів – монологів, діалогів. Головне – правильно вибрати з пропонованого. Адже повтору у програмі не буває.
Побувала на авторській зустрічі з письменниками.
На Віллі Б’янки представлена виставка малярства Юрка Коха (м. Львів) «Територія Бруно Шульца».
У синагозі експонується виставка «Весна» художника Бартоломея Міхаловського (м. Люблін, Польща).
А вже ввечері дивилася  виставу Лєшека Мондзіка «Дзеркало» Театру Сцена Пластична Люблінського Католицького Університету.

Багато зустрічей, спілкування, емоцій, вражень.

– Що для Вас особисто, пані Наталіє, є Фестиваль Бруно Шульца?
– Для мене Фестиваль Бруно Шульца – це нагода ще раз побачити напрочуд близьке місто Дрогобич та поспілкуватися з друзями. Це місто кілька років тому подарував мені Леонід Гольберг. Цьогоріч я взяла із собою сина, щоб він теж мав змогу зануритися в мистецьку, одухотворену атмосферу, послухати цікавих, непересічних людей, побачити живопис і театр. Дрогобицький фестиваль – дуже сконцентрована подія, з можливістю потрапляння не тільки в творчу реальність власне Шульца. Завдяки йому вдається збагнути певні глибинні речі, до яких у повсякденному житті просто не доходить думка чи уява. Простір Шульца – настільки відкритий і різноманітний, що потрактувати його образи чи образи Дрогобича вдається найприроднішим для себе шляхом. До того ж для мене – мешканки Києва – дуже важливо осягнути саме карпатський, західноукраїнський дух, якому в інших місцевостях України немає відповідників.

ДРОГОБИЧ

…час із других рук
Бруно Шульц

Долоня міста досконала
Чи втримає зболілий цвях:
Людину, що в собі гуляла –
Як той сновида по дахах?
Все обірвалось. Чорні сходи
Намацує воєнна лють,
І невідтворені пригоди
У горлі руба їй стають.

Є другі руки – щоб вловити,
Відкритися на спогад слів.
Зникомі пальці-белемніти
З навколошульцевих часів –
Чиї долоні їм стискати
В міжріччі вулиць, в ліхтарях,
У місті, де такі стигмати
Лишає безпритульний цвях?

Наталія Бельченко

Зустрічі з письменниками

Авторська зустріч з письменниками відбулася у міській бібліотеці імені Вячеслава Чорновола.

Богдан Задура – польський поет, прозаїк і літературний критик. Був редактором квартальника «Акцент», а від 2004-го – головний редактор польського часопису «Творчість». Від дебюту в 1960-х видав уже 25 збірок віршів і 7 книжок прози.

Коли у залі побачила постать Богдана Задури, зразу пригадався вірш «HOTEL UKRAINA». Вперше «Готель «Україна»» прочитала на сторінці у фейсбуці поета Андрія Любки.

…
krzyczą
chwała Ukraini Herojam chwała
nikt do nich nie wychodzi
nikt im nie otwiera
dziwi mnie
że wybrali tylko
dwie pierwsze klatki
zupełnie nie zainteresowani
tą w której mieszkam
budzę się w warszawskim mieszkaniu
słyszę te same głosy co we śnie
na ekranie telewizora
prjama translacja z Majdanu
*
wstyd mi kochani
że tym bardziej
jestem z wami
im bardziej nie słyszę
waszych przywódców
i wszystkich
którzy mówią
do was ze sceny
również po polsku…

Bohdan Zadura
…
***
з лівого боку екрану напис:
НАЖИВО: криваві сутички в Києві
заходжу на espreso.tv/
чи точніше на його ретрансляцію
постріли
барикади
палаючі шини
море голів
з готелем “Україна” в тлі
промови
які час від часу
заглушує
реклама зубної пасти…

«Нічне життя» Богдана Задури – збірка вибраного з чотирьох авторових видань: «Питання часу», «Усе», «Нічне життя» і «Воскресіння пташки» (2005–2012).

Авторська зустріч з Ігорем Бєловим

Ігор Бєлов, поет, перекладач (Росія). Переклади з польської, украінської та білоруської поезії – в журналах «Новый мир», «Дружба народов», «Воздух», «Сибирские огни», «Интерпоэзия», «ШО», «TextOnly» тощо.

Русский глобус

открытка из Вильнюса
картонная бабочка выпорхнула из рук
и растаяла в воздухе хлопнув дверью
нержавеющий ливень молча стоит вокруг
и теряет время

я никогда не узнаю – настолько почерк размок –
где теперь тебя носит словно письмо в бутылке
и в каком кафе цеппелина свинцовый бок
распорот ножом и вилкой

под какими звездами дыхание затая
за тобой наблюдает уже полвокзала
а из динамиков льется через края
первый весенний гром со вкусом металла

я тебя буду помнить даже когда умру
так вот они и звучат на улице и в квартире
чайкам не обломившиеся слова на морском ветру
и не поймешь что в записи а не в прямом эфире

к северу от границы крутят песню о двух мирах
заткнувшую глотку морю и антициклону
это вильнюсский поезд несется на всех парах
жемайтийского самогона

Игорь Белов

Дорогой россиянин, битву у гастронома
ты проиграл заранее, не выходя из комы.
Поздно глаза заливать, колотить витрины –
нет у тебя ни родины, ни тем более Украины.

Ты не стоял неделями на ледяном Майдане,
а разлагался заживо, корни пустив в диване,
олимпиадой тешил рецепторы недалекие,
снегом ее искусственным горло забив и легкие.

Тебе твои паханы по самое сердце вдули,
которое ты ни разу не подставлял под пули.
В сны твои не ломились кубометры огня и дыма –
что ж, ковыряй своей вилкой червивую мякоть Крыма.

Льется с экрана мед, только тебе не сладко –
двинула по зубам тебе киевская брусчатка
там, где над зимней площадью, над баром и магазином,
круглые сутки горело солнце в парах бензина.

А ведь когда-то ты был битником и бродягой,
ангелом-разнорабочим с неупиваемой флягой,
срать бы не сел в одном поле с хозяевами домена,
поверившими, что им море Черное по колено.

Ну, а теперь, будучи вдвое старше,
ты рукоплещешь пехоте родной на марше.
Вечный студент, онанирующий в потемках,
что ты оставишь возлюбленным и потомкам?

…Всё это я говорю себе, в зеркало на ночь глядя:
тени, как трупные пятна на водной глади,
молча лежат на развалинах человека,
вышедшего в тираж в самом начале века.

Выдумкам и мечтам, песням и разговорам
я затыкаю рот скомканным триколором,
и только держу равнение, потому что
в жилах моих струится портвейн «Алушта».

Если из моды выйдут прогулки строем
прежде, чем каждый из нас дома умрет героем,
кончится всё – терпение, деньги, время,
дождь, валидол, строчки в чужой поэме.

А коли так – трезвея, с иглы слезая,
окна больших мониторов протрем слезами,
и наш пароход – конечно же, философский –
пустит на дно подлодка «Иосиф Бродский».

Ігорь Белов

Авторська зустріч з Олександром Бойченком і Тарасом Прохаськом

Письменники говорили про різні форми реальності, про інших  писменників через власні відчуття і сприйняття, про інтонації, голос споминів,  самоцензуру,  про рішучі моменти історії, белетристику, псевдоесеїстику, способи розповіді,  особисті переживання та емпіричність світосприйняття…

Продовження нотаток – за посиланням:
http://versii.cv.ua/kultura/shultsfest-2014-notatki-z-festivalyu-prodovzhennya/28991.html

Тетяна Стрільчик, фото автора,
Чернівці – Дрогобич

Запис Шульцфест – 2014. Нотатки з фестивалю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тим не менше, легкі й дотепні оповідки Бойченка – неважливо, про літературу, чи про політику – де героєм часто є один «великий тупий предмет», а також творчі вечори за його участі сприймаються саме як спалахи креативу і мистецькі акти. Тож розмова з Бойченком про роль митця у революції – цілком обгрунтована і дуже актуальна для революційних Чернівців.  

– До початку кривавих подій на Майдані в народі витало обурення тим, що «Майдан перетворили на дискотеку» (хату-читальню, перформанс тощо). Чому мистецтво має право і навіть мусить бути на барикадах?

– Може, й не мусить, але право точно має. Щодо «дискотеки». Люди діють передусім на основі власного досвіду. А попередній досвід карнавальної революції 2004 був вдалий. Інша справа, що ми тоді не зуміли скористатися її результатом, але сама подія – безкровна і весела революція – вдалася. Певно, за інерцією і цю починали в такий спосіб, наївно, як тепер бачимо, сподіваючись, що режим Януковича можна перемогти мирним шляхом. Я би за це не засуджував. Доки є можливість протестувати мирно, треба це робити. Але вже настав момент, коли всім зрозуміло: на всі наші мирні акції владі просто наплювати. То й почалося те, що почалося.

Проте й сьогодні в Києві, в Чернівцях, у багатьох інших містах, окрім уже не мирного протистояння, тривають виступи митців. Від цього, думаю, не треба відмовлятися. Хай кожен бореться тими методами, якими вміє. Хто може кидати «коктейлі Молотова» – хай кидає. Хто може написати добру статтю чи гарну пісню, які розійдуться по світу і комусь відкриють очі на те, що відбувається, – хай пише. Не можна відмовлятися від жодного методу, аби тільки все це разом діяло заради однієї мети.

Для мене показовим є той факт, що Майдан сьогодні активно підтримують не лише мої друзі-приятелі, як от ціла родина Андруховичів, Андрій Бондар, Андрій Любка, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрко Винничук, Ірена Карпа, Тарас Чубай, Kozak System, але й ті письменники, художники, музиканти, з якими в інший час я би суто з мистецьких міркувань і не привітався. Митці – люди загалом егоїстичні, зі своїми «тарганами» в головах, однак у цих обставинах вони забули про внутрішні чвари і почали діяти спільно. Очевидно, що коли ситуація нормалізується, ми знову пересваримося, але нині усі пристойні люди – по один бік барикад.

– Чому Ви особисто берете участь у революції? Адже могли би тихо творити десь за кордоном…

– Тихо творити за кордоном – це хіба що Клюєв з Азаровим собі можуть дозволити. Правда, завдяки українській діаспорі, їм там уже не надто тихо… Мені здається, що люди – зокрема й на нашій млявій Буковині – не до кінця розуміють, що відбувається в країні. Там і сям іноді лунають голоси, мовляв, а ваші опозиціонери, які колись уже були при владі, чим кращі? Гаразд, я теж не в захваті від наших опозиціонерів – і київських, і чернівецьких. Але, по-перше, коли вони були при владі і щось там підшахровували чи підкрадали, людей все-таки не розстрілювали, не катували і трупи по лісах не розкидали, правда? А по-друге, – треба вміти за деревами бачити ліс. Бо річ зовсім не в тому, що той чи інший опозиціонер особисто, може, не кращий за Папієва чи Михайлішина. Цілком припускаю, що голова ОДА чи в.о. мера самі по собі можуть бути непоганими людьми. Тільки от я нещодавно прочитав дуже цікаву книжку «Приватне життя есесівців». Це збірка спогадів колишніх хатніх працівниць есесівських офіцерів, які служили в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау. Майже всі ці офіцери, разом із комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом, приходили увечері з роботи, цілували дружин, бавилися з дітьми, дарували прислузі якусь шоколадку чи копійчину. Якби не знати, з якої саме роботи вони приходили, можна скласти враження, що це вельми порядні і приємні газди. Єдиний їхній недолік – вони працювали на систему, яка винищила мільйони людей. Власне, про це я би дуже радив подумати сьогодні членам Партії регіонів та всім силовикам. Ви можете бути хорошими людьми, але ви вже є співучасниками злочину. Ваша партія любить покричати про загрозу фашизму, а сама, якщо ви не в курсі, діє абсолютно по-гітлерівськи. Факт організованого використання спортивно-кримінальних середовищ для побиття протестувальників – це вже елемент фашизму. НСДАП в Німеччині також спочатку наймала молодих здорових головорізів, формувала з них загони СА, потім СС, а потім ці «добровільні дружини» підпорядкували собі поліцію, навіть таємну, тобто гестапо. Коли партія починає обростати такими структурами і використовувати їх задля  терору проти населення – це і є фашизм. Панове офіцери МВС, ви хочете через кілька років перейти під командування партійних «тітушок»? То продовжуйте служити Януковичу – і він вам це влаштує. Звісно, не всі регіонали є аж такими феєричними дегенератами, як Добкін, Кернес чи Чечетов. Як і в НСДАП та СС теж не всі персонально скоювали злочини. Але вони були «коліщатками і гвинтиками» злочинної системи, тому після війни постали перед судом. А того ж таки симпатягу Гьосса поляки просто на території Аушвіца повісили – і правильно зробили.

Коротше, щоби не дати країні перетворитися на кримінально-тоталітарне утворення в центрі Європи, я й беру участь в революційних подіях.

– Чи захищені зараз, у цій ситуації, митці своєю відомістю, публічністю? Чи, навпаки, це додає небезпеки?

– Важко сказати, я до відомих не належу. Наскільки знаю, поки що – від листопада минулого року – не було випадків, коли б «органи» тягали відомих митців за їхні виступи. Може, у них ще руки не доходять? Як усі недалекі бандити, нинішня влада передусім реагує на безпосередню небезпеку, на тих, хто кидає в них каменем чи фізично блокує, як автомайданівці. Тому цих активістів вони вихоплюють, катують, тероризують. Але митці розуміють: якщо ми сьогодні програємо, то завтра доберуться і до нас. Тому і мусимо, пафосно кажучи, стояти до кінця.

Наші закордонні друзі, ті ж письменники, наприклад, запитують: слухайте, ви там не боїтеся? Я на таке відповідаю: боюся. Але найбільше я боюся на схилі літ опинитися в країні, яка буде потворним гібридом Північної Кореї і якогось Сомалі. Теоретично це ніби неможливо, але ми, як казав один недолугий пасічник, «унікальна країна», тож можемо вчудити що завгодно.

– Ви – прихильник Європи, це не дивно: народилися і мешкаєте на Заході України, буваєте за кордоном… Але маєте колег-митців на не настільки революційно налаштованих Сході, Півдні України. Ваша особиста думка: Схід і Південь – безнадійні в цьому плані?

– За порядком. З тією Європою теж не все однозначно. Колись, під час Другої світової війни, Анджей Бобковський обізвав Францію давно зів’ялою проституткою, яка досі корчить із себе Орлеанську Діву. Частка правди в цьому є, і то, зрозуміло, не лише стосовно Франції. Втім, останніми днями Європа активізувалася, дасть Бог, і до реальних санкцій проти представників режиму Януковича справа дійде. Однак, мусимо усвідомлювати: з одного боку, Європа не хоче остаточно розсваритися з Росією. З другого – її лякають найменші натяки на націоналізм. І тут виникає тема УПА, Бандери, червоно-чорних стягів. Що ж, ми справді повинні проаналізувати помилки тієї ж УПА, засудити всі окремі її злочини. Але це не означає, що ми маємо засудити УПА як таку і весь наш національно-визвольний рух. Ми не можемо зовсім відмовитися від нашої історичної пам’яті, інакше це будемо не ми. Якщо Європа цього не розуміє, то хай далі обіймається з Путіним і торгується з Януковичем, а ми якось обійдемося без неї.

Тепер про Південь і Схід. Відповідь на питання, чи вони безнадійні, залежить від того, про яку часову перспективу йдеться. Сьогодні – абсолютно безнадійні. Будуть у нас цього року дострокові вибори чи наступного звичайні – Південь і Схід у масі своїй все одно проголосують за Януковича та його хунту, щодо цього немає жодних сумнівів. З іншого боку, відомо, що люди формуються тими обставинами, в яких живуть. А вони там живуть, оповиті своєю міфологією, і пишаються радянським минулим та кримінальним сьогоденням: «кто нє сідєл, тот нє мужик». Це не означає, що всі народжені, скажімо, на Донбасі – безнадійні. Якби їх у ранньому дитинстві вивезти до Львова, з них би виросли чудові галичани (сміється – авт.). А серйозно, гадаю, Схід і Південь могли б за кілька десятиліть стати більш-менш нормальними, в моєму розумінні, регіонами, якби в нас була сильна й водночас мудра українська держава, яка послідовно проводила би політику  жорсткої декриміналізації та лагідної десовєтизації. Натомість держава у нас тепер прямо протилежна.

– Ваша відома колонка в популярній чернівецькій газеті про «великий тупий предмет» просто чудова. Але Ви зосередилися на одному «предметі». Вважаєте, що корінь зла – в ньому? А як же ті, хто за нього стоять? Хто за нього голосував? Ваше літературне знущання не поширюватиметься і на них також?

– Насправді це був цілий цикл колонок – і про «тупий предмет», і час від часу про його команду. Точно були тексти про Табачніка, Єлєну Бондарєнко, Ганцю Герман… Але цих  мерзотників у владі так багато, що писати про кожного – життя не вистачить. Крім того, далеко не всі вони такі яскраві. Більшість – це тупа безлика маса. А коли ти бачиш перед собою отару, зовсім не легко присвятити по статті кожній окремій вівці.

– Ви – літературознавець. Чи не маєте в планах написати рецензії на твори В.Януковича? J  Як би це могло виглядати? Ну, наприклад, перше речення? J

– О ні…  Як літературознавця «творчість» Януковича мене не цікавить. Але якби раптом, то, певно, почав би рецензію у біблійному тоні: «І сталося чудо, найбільше від часів пророка Валаама. Во врем’я оно відкрив Господь уста Валаамової ослиці, і заговорила вона. Нині ж у всемогутності своїй сподвиг Він написати книжку межигірського осла…» Якось так.

– У якій ситуації митцеві комфортніше працюється – у революційній чи спокійній?

– Кому як. Треба запитати в поетів. Може, їм у революційні часи й краще: емоцій щодня багато, а вірш – мала форма, потребує порівняно небагато часу. Мені однозначно краще працюється в спокої й тиші, коли є можливість сконцентруватися і все як слід обдумати.

– Ви – як митець – знаєте, що буде далі?

– Навряд чи критика та есеїста варто називати митцем. Це переважно марудна розумова праця, без особливих натхнень і осяянь. А відповідно, оскільки осяянь нема, я, на щастя, не знаю, що буде. На щастя, бо якби знав, то нічого б не робив. Пощо старатися, якщо результат визначений наперед? Але я думаю, що ми, хоч і не цілком, усе-таки впливаємо на те, що буде. Тому… буде те, що ми самі зробимо.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Олександр БОЙЧЕНКО: «Далі буде те, що ми самі зробимо» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

25 січня у приміщенні ОДА відбулася “Інфобочка”.
Лектор – відомий письменник та публіцист Олександр Бойченко.

Багато людей приносить теплі речі, їду, каремати…

Вже кількість убитих – шість людей…

Приміщення ОДА – колишній Палац Юстиції.
Архітектор будівлі – Ф. Сковрон.
Головний фасад увінчано статуями богині правосуддя Феміди та богині кари Немизіди.
Головний вхід «охороняється» від брехні та кривди двома Левами.
Кажуть, що леви колись були мармуровими і охороняли від брехні та кривди краще.
Вперше за 119 років існування споруди тут відбувся літературний вечір…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Вільний євроуніверситет “ІНФОБОЧКА”. 25.01.2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бруно Шульц (1892–1942), польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича. Його оповідання, опубліковані у збірках «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою», перекладені на понад 40 мов світу.
1992 рік ЮНЕСКО проголосила роком Бруно Шульца.

21 жовтня 2013.
Відкриття художньої виставки Олега Любківського

Фото з відкриття виставки – Дона Леона

22.10.2013. Чернівецький національний університет.
Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях»

Проф. Надія Скотна, ректор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка;
Ґжеґож Ґауден, директор Польського Інституту Книги; Ярослав Ґодун, директор Польського Інституту у Києві; Віра Меньок, директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Благодійного Фонду «Музей та Фестиваль Бруно Шульца»; Ґжеґож Юзефчук, художній директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Товариства «Фестиваль Бруно Шульца» в Любліні; Олександр Бойченко, координатор Проекту
Інавґураційні лекції:
Проф. Єжи Яжембський (Яґеллонський Університет, Краків),
Сучасна рецепція Бруно Шульца у світі. Перекладає Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин, Ґенеза української рецепції Бруно Шульца.

Презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі

Віра Меньок та Ґжеґож Юзефчук: презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі.

«Бруно Шульц, якого не знаємо»: фільм-репортаж TVP KULTURA про П’ятий Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі.

Юрій Андрухович: авторська презентація українського перекладу творів Бруно Шульца.
Модерує Олександр Бойченко.

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі спитали  Тараса Возняка  стосовно минулорічної публічної дискусії на тему «Навіщо Україна?». Дійсно, досить провокаційна тема і запитання. Але іноді завдяки таким запитанням аспекти істинності нам відкриються зовсім іншими і несподіваними.
Час переформатування українського суспільства  продовжується. 25-30 сімей олігархів, які володіють майже всіма статками України, 15%-20% – зародковий середній клас, а всі решта – злидні, розграбований український народ. Таке співвідношення не може довго продовжуватися…
А ось чи надовго мораторій продажу землі в Україні ніхто не міг однозначно відповісти. До 2013 року поки ще діє, але чи на довго? А взагалі: чи продаж землі чи України?…

Також присутні чернівчани позаздрили західній столиці стосовно культурного, літературного та мистецького життя Львова. І пригадали Богдана-Ігоря Антонича, Генрика Збєжховського, Івана Франка, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Василя Пачовського… А чого тільки вартує словник львівської ґвари…І львівське богемне життя видається чернівецьким провінціалам утаємниченим, але яскравим і виразним. І книги, які купуються, або друкуються у Львові, мають обов’язково пахнути львівською кавою. І ми розмовляли про те, як має бути оформлена книга, чим вона пахне, чим приваблює. В старовинних книгах є взагалі щось міфічне: папір з водяними знаками, шкіряна палітурка, золочений зріз книжкового блоку, назви шрифтів та письма – курсив, унціал, устав, півустав, рустика, бастарда, версали, фрактура…

“…Те, що Чернівці створені чотирма культурними елементами – австрійським, гебрайським, українським і румунським – дуже відрізняє місто від сусідніх галицьких міст, що постали на польському, гебрайському та українському первнях. Це призвело не тільки до виділення Буковини ще за Австрії в окрему адміністративну одиницю Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina), але й розділило долю Галичини й Буковини аж до сталінської окупації і врешті незалежності України.
Між розпадом імперії та українською незалежністю було сімдесят років трагічної европейської історії, які докорінно змінили етнокультурну карту цілого краю. У Чернівцях і Львові витворилися доволі відмінні політичні культури. І часом це призводило до різних політичних наслідків. Якщо у Львові чи Станиславові відносини між етнічними групами і їхніми політичними нуртами були доволі жорсткі, що призвело до кривавих міжетнічних зіткнень і взаємних депортацій українців та поляків, то ситуація у Чернівцях була набагато м’якшою. Попри загальне невдоволення румунським пануванням, вона залишала певний люфт…”
Тарас Возняк, “Чернівці. Дух дихає там, де хоче”, часопис “Ї”, №56,
ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ

У свою чергу Тарас Возняк з не меншим захопленням говорив про Чернівці, про його мистецьку спадщину і сьогодення. На Буковині величезна літературна школа: Пауль Целан, Елієзер Штейнбарг, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська, Дмитро Загул, Георг Дроздовський… А зараз в Чернівцях є сильні постаті: Петро Рихло, Олександр Бойченко.
– Петро Рихло – чи не Іван Франко наших днів?…
Коли я прийшла додому після зустрічі з Тарасом Возняком, то взялася перечитувати «Загублену арфу» Петра Рихла.
Зараз читаю і часопис «Ї» № 65 – «Франц Йозеф І. Приватно», який я придбала у «Літературному кафе». Тепер із лаконічним підписом Тараса Возняка. Бо після зустрічі відбулася автограф-сесія.
Художник-графік Олег Любківський поцікавився продовженням чернівецької теми часопису «Ї».
– Чи не з’явиться №56 частина 2 “ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ”   ?
– Справа у коштах.
Олег Любківський зголосився ілюструвати новий чернівецький часопис.
Сподіваюся і вірю, що знайдуться кошти на все інше…

Незалежний культурологічний часопис “Ї” –
http://www.ji-magazine.lviv.ua/index.htm .

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Семантичне гніздо, журнал «Ї» та живе спілкування не тільке блогерів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23 травня у Шепетівці (Будинок естетики та дозвілля) есеїст, літературний критик, перекладач, публіцист Олександр Бойченко презентував свою нову книгу “Мої серед чужих”.
“Мої серед чужих” споріднена з «Аби книжка» звичайно автором, також зовнішнім оформленням і, як я зрозуміла, саме зміст кожної з них має задовольнити різні уподобання читачів. Така собі літературна ієрархія евристичного змісту і смаків. Але не тільки в цьому є логічна закономірність.
Про деякі невідкриті закони я хочу процитувати з згину обкладинки: «Найбільшим професійним щастям для критика було б виведення якогось такого закону збереження мистецтва чи що. Чому одні автори, які нерідко за життя слова доброго на свою адресу не чули, раптом перетворюються у свідомості нащадків на зразкових виразників епохи, а інші, які нерідко за життя вважалися зразковими, згодом топляться у річці забуття? Хоча буває і навпаки. Як наразі, єдина закономірність, яку вдалося встановити у цій заплутаній справі, – це відсутність закономірності».
І не це було сюрпризом від автора: ні відсутність гавайських гітар, ні іменних хорів, ні модераторство власної презентації. Все ж таки найбільшим сюрпризом є сама книжка, з її шістьма розділами і сімдесят трьома текстами, з усіма видавничими та друкарськими привілеями коректора, редактора і автора.
А чому тоді пісок?
У книзі шість розділів: Кілька орієнтирів, Близький світ, Старий світ, Дитячий світ, Далекий світ, Інший світ.
А наш світ іноді має якийсь присмак піску.
«Захід чи Схід – всюди холодний вітер».
Про письменника Кобо Абе в Олександра Бойченка питали і в записках.
Дуже легко втрати почуття власної особистості.
Мова навіть не про гідність.
За ламаний гріш сидимо у ямі, щось гребемо, вигрібаємо, і нічого не бачимо із своєї ями.
Наша реальність запорошена різними шарами різного піску.
Врешті решт можна стати байдужим і до піску.
Звикнути можна до всього. Навіть до « «буднів» табірного комплексу» Тадеуша Боровського.
А якщо не хочеш звикати?
Адже просто не звертати уваги іноді вже стає неможливим…
Може треба плюнути на все і піти геть.
Але тоді все розвалиться. І будинок у ямі, і селище, і країна…
Буде просто пусте місце. З піску…
Олександр Бойченко перегортав сторінки книги, пісок часу перетікав поволі в межах, обумовлених із Семеном Ісаковичем.
Ми поринали в різні світи…
І у кожного були свої картини з піску.
А далі… краще читати саму книгу…

Тетяна Спориніна, “Версії”

Запис Якийсь пісковий час… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша, яка теж інформувала про презентацію, узагальнила все дійство літературно-музичною композицію “Аби було” на сценічних підмостках Будинку естетики і дозвілля, який в народі називають просто – «Шепетівка».
Олександру Бойченку приписали «Аби книжку»,
Миколі Доляку та Роману Крілю – «Очеретяного кота»,
газеті – «Молодий буковиниць»,
видавництву – «Книги – ХХІ».
Котик з вузликом Олександра Антонюка зрадів, що вхід був вільним, а ось дівчина Оскара Глаца (Oszkár Glatz) маскувалася двічі.

Книжку, яку я придбала при вході до залу, звичайно, зразу і відкрила. Палітурка має згин з обох боків, де на одному – інформація про автора, а на іншому,як для мене, – то не зовсім втішний прогноз. Адже так не хочеться міняти країну проживання… А чому невтішний, або втішний має вирішити кожний для себе сам. І вирішення цього питання має доволі складну перспективу у будь-якому випадку. Чи форматі.

Тепер я маю три книжки Олександра Бойченка: «Щось на кшталт Шатокуа», «Шатокуа плюс» і ось нова – «Аби книжка».

«Аби книжка» складається з чотирьох тематичних розділів: Майже література, Віта Бревіс (перебране), Предмет і його команда, Майже публіцистика.
В анотації до неї зазначено:
«Аби книжка» постала, аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі, не мусила. Автор дякує дружнім газетам і журналам (а це «Молодий Буковинець», «Post-Поступ», «УЖ» і «Країна») за сторінки, вперше надані під зібрані тут тексти, та за виплачені гонорари. З поваги до читачів автор, зрозуміло, волів би обмежитися винятково гонорарами, уникаючи публікації текстів. Але наразі аж про такі досконалі видання залишається тільки мріяти.

Доречі, навіть саме досконале сучасне видання не має відношення до друку паперових грошових знаків.

Особисто мене порадували ще й репродукції  блискучого і самобутнього угорського художника Оскара Глаца на обкладинці. Сюжет людей з книгами, за читанням, іноді видається сучаснику навіть трішечки анахронізмом. Нажаль. Що, погодьтесь, досить парадоксально. Три дівчини з «Templomozás» та він і вона, що схилилися «За читанням», напевно були б здивовані деяким текстам з «Аби книжки». Книга має залишитися храмом слова… Саме друкована паперова книга. Напевно і тому назва «Templomozás» має дещо подвійне тлумачення. «Мozgás ( угорська) – рух, а mozás ( з іспанської) – дівчата), «Templo» з угорської і іспанської – храм.

Люди з обкладинки і ми, насправді, не такі вже і відокремлені. Тільки в часі існування. Діалог життя продовжується в нових вимірах систем, чинників влади, держав, умовних градацій, змінних просторів існування і духовності. Але незмінними лишаються прагнення людей свободи, гідності, любові, справедливості, пошуку істин…

Тихо падає сніг:
Скільки різних доріг,
Скільки різних думок…
Очеретяний кіт

Сніг у цей день не падав. Думок було багато…

На презентації Олександр Бойченко читав уривки з нової книги сам, Микола Доляк та Роман Кріль грали і співали свої музичні композиції, медитації, а ще ми почули тексти Олександра Бойченка під музичний супровід «Очеретяного кота», навіть мелодії полонезу Огінського, знаменитої «Калінки» та нової інтерпретації буковинських мелодій…

Переказувати тексти Олександра Бойченка просто немає сенсу. Тому бажаю всім задоволення від читання забутих, читаних, незнаних, нових тестів. Бо без задоволення Бойченка читати неможливо…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Автор теж іноді має право перевтілюватися…
Бо довго чекала на автограф, але не дочекалася. Бо зачиталася…

Запис Презентація книжки «Аби книжка»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.