Почергове (з різницею в кілька тижнів) спілкування з фермерами з Півночі та Заходу України підтвердило: Україна – єдина. Підтвердилося не заяложене гасло, а реальність, у якій, попри певні регіональні, часові, розмірні, політичні відмінності, однаковими є проблеми. Тож і вихід з них слід шукати один, спільний. Якщо почути фермерів.

Григорій ТКАЧЕНКО – власник і директор фермерського господарства «Напорівське» на Чернігівщині, Олег МЕЛЬНИЧУК – очолює і володіє фермерським господарством «Власта Люкс» (с. Несвоя на буковинській Новоселиччині).

Григорій Ткаченко

До втілення своїх омріяних ферм прийшли по-різному. Чернігівець – після «буремних 90-х», після розпаду колгоспів, у одному з яких і агрономував, буковинець – після навчання і праці в геть іншій сфері (лікар загальної медицини, працював свого часу в санепідслужбі). Ткаченко почав раніше – разом з дружиною створив ФГ з нуля 2005-го, родина Мельничуків до цього прийшла 2011-го.

Олег Мельничук

Відповідно й досягнення дещо різняться: у фермера на Чернігівщині – 300 голів великої рогатої худоби, близько 1250 га землі і 19 постійно працевлаштованих (плюс сезонні роботи), а у його заочного колеги на Буковині – трохи більше 40 голів ВРХ, півтора десятка кіз, майже півсотні свиней, вдесятеро менше землі і 5 офіційних працівників. Григорій Михайлович – голова Асоціації фермерів Чернігівського району, перший заступник голови Чернігівської обласної Асоціації фермерів, голова районної структури Аграрної партії України і депутат Іванівської ОТГ. Олег Михайлович – член Асоціації виробників молока України, голова Новоселицького районного осередку «Об’єднання «Самопоміч» і депутат Чернівецької облради (фракція «Самопоміч»). Обидва громадсько активні, дотичні до самоврядування і політики і дуже відкриті до спілкування.

Умови конкурентоспроможності і ПДВ на молоко

Ткаченкові на Чернігівщині починати було, мабуть, важче. Сам вихідець зі звичного колгоспного минулого, зі зміною обставин мусив змінювати світосприйняття і власне, і свого оточення. Коли в господарстві лише 2 корови, віз і «нагрібалка», а вдома дружина з 4-ма дітьми – трохи боязно втілювати кучмівську «земельну реформу». Та й люди навколо сприймають «в штики». Але Ткаченки склали докупи два свої паї по 3,11 га і почали працювати. І селяни побачили, що тут не «ламають» усталений колгосп (який і сам уже розпався), а щось будують, а ще – платять за оренду, створюють робочі місця. І підприємство почало розростатися. У все, що збудували, вкладали власні суттєві інвестиції, іноземців не залучали. Спочатку заробляли в рослинництві, бо це простіше і термін окупності швидший.

Вирощують традиційні для всієї України культури – озиму пшеницю, соняшник, кукурудзу, горох, а також близько 40 га специфічної поліської культури – картоплі.  Є трошки полуниці, малини, смородини. Цілком забезпечені технікою. Близько 100 голів дійного стада і диверсифікована реалізація молока: частина – на молокозавод, ще частина – на ринок, а частину беруть на вироблення сирів і т.ін. Корів не випасають – земля дорога, дають готовий корм. І фермер, який особисто вивчав досвід Франції, Польщі, Латвії, тепер хвалиться: «Виробляємо молоко екстра-класу, європейського гатунку. Конкурентоспроможне!» Для цього в нього і приміщення ферми зведене за особливим зразком, як у Латвії, і поїлки якісь оригінальні, і доїльний зал…

Мельничук на Буковині взявся за фермерство не задля виживання – а просто йому завжди це подобалося. Оскільки з юності був хлопцем підприємливим, від самих початків пострадянського «човникового» бізнесу сам їздив до Туреччини, мав контейнер на «Калинці», то гроші водилися. Спочатку взяв в оренду озеро, потім взявся за ферму.

У с. Несвоя узяв приміщення, зробив ремонт, облаштував виведення гною з нього, застелив підлогу, поставив поїлки, холодильник для молока… Мав пологів’я 80 штук худоби, вирощував бичків, продавав молочних телят… Здавав і здає молоко Городенківському молокозаводу на сусідній Івано-Франківщині (в Чернівцях молокозаводу немає!), у якого й самого не все гладко – за останній рік двічі мінявся власник. А ще розповідає, що відтоді багато що змінилося (читай: подорожчало), окрім… ціни на молоко. Його закуповують за тією ж ціною, що й 7 років тому. І на те є різні причини – як те, що молока геть небагато (якихось 250-300 літрів щодня, а доставка дрібних партій обходиться недешево), так і відсутність можливості його правильного зберігання. Виходить замкнене коло: виробляти молоко невигідно і його мало, бо за нього дешево платять, і водночас за нього не можуть платити дорожче, бо його мало.

А ще два роки тому фермери за кожен зданий літр молока почали платити ПДВ! Отакий запровадили закон.

Олег Михайлович розуміє, що саме якісний збір великої кількості молока додасть до ціни кожного літра 1,8-2 грн. І це можливо зробити, якщо створити на місці кооператив. Дослідив питання, поїздив по тих, хто має успішний досвід, подав пропозиції до районних очільників… Лежить презентація десь по шухлядах.

Незважаючи навіть на доволі складний і заплутаний Закон про кооперацію, чудовий досвід подібного кооперативу на Буковині є в Глибоцькій ОТГ, і  там за молоко населенню гарно платять. Але наразі це більше соціальний, аніж бізнесовий проект – покликаний привчити і спонукати людей з ОТГ до взаємодії в кооперативі. Закуповувати продукт у фермерів з інших ОТГ вони поки не готові… Тож попри наявність навіть міні-сироварні, Олег використовує її дуже рідко, «під настрій».

«Без настрою, – каже, – сир не роблю». І попри куплену доїльну установку для кіз, їх (через малу кількість) доять вручну, а оскільки збуту нема, то молоко розбавляють водою і дають поросятам. Ті добре ростуть…

Чому держава курку цінує як пів корови?

Обидва фермери (яких насправді уже важко чимсь здивувати) усе ще дещо знизують плечима з дій держави у напрямку «підтримки фермерства». І обидва погоджуються на тому, що розраховувати на допомогу держави – якось… нереально. Менш фантастичним є варіант сподіватися, що держава не заважатиме. Цього й дотримуються.

«Цьогоріч держава виділила 6 млрд грн на розвиток агропромислового комплексу (2017-го це було 5 млрд), з них 1 млрд передбачено на розвиток фермерського руху, – розповідає власник «Напорівського». –  Але до цього я ставлюся скептично. Це шалені гроші, але ж фермери не мають до них доступу. Весь цивілізований світ дотує АПК, і це правильно, бо це дуже спеціалізована галузь. І дотує залежно від площі землі, яку обробляє фермер. Це зрозуміла схема, яка не має корупційного підгрунтя. У нас же держава придумала таку схему дотування, що я, з вищою освітою, її так і не зрозумів. Думаю, що і працівники Кабміну на 80% цієї схеми не розуміють. З усіх коштів, виділених на розвиток агропромислового комплексу, 41% потрапив на «Миронівський хлібопродукт» – потужний агрохолдинг, який займається птахівництвом. Є ще Ukrlandfarming Бахматюка – на другом місці. Решта ж, ми, отримали якісь крихти, мізер». Ткаченко відкриває «секрет»: у нас дотують поголів’я худоби. Хитро так дотують: на корову передбачають 750 грн, а на курку… 300!!! Фактично на курку дають як на півкорови! Тому й розвивається в нас птахівництво, та й то – не все, а лише в одному окремо взятому господарстві, яке отримує мало не половину всього дотаційного бюджету країни.

«Нинішнє керівництво держави чітко вказує європейський вектор розвитку, і це правильно, це єдиний цивілізований шлях, – продовжує Ткаченко. – Але це тільки гасла, а насправді ми розвиваємося шляхом російсько-олігархічно-латиноамериканським. Яку модель держава будує? Спирається на великі агропромислові групи, холдинги, консорціуми, як їх ще назвати… а я їх називаю одним словом – «латифундія». Європейський розвиток залишається лише декларацією. А вся Європа – і я в ній багато де бував – базується на невеликих фермерських господарствах. Гігантоманії нема ніде у світі».

А буковинець Олег Мельничук зауважує, як непросто конкурувати з «сірими фермерами» – тими, що не укладають угод на оренду паїв (та й люди не дуже охоче укладають ці угоди офіційно). Розповідає про дешеву в нашій країні пальмову олію, якій виробники віддають перевагу перед якісними молочними жирами.

Про дворічне вже відтягування парламентом прийняття закону про якість харчових продуктів, якого вимагає ЄС. І про прийняте сесією ОТГ, до якої належить його ферма, рішення сплачувати податок за силосну яму ферми, бо це вже, бачте, «нерухомість».

Григорій Ткаченко, який жваво цікавиться використанням альтернативної енергетики і навіть уже дещо запроваджує в господарстві, тим часом трохи шкодує за сонячними батареями, які наразі встановити в його «Напорівському» неможливо: «На жаль, поки що з нашим законодавством не змогли оформити земельну ділянку для цього, а без ділянки про жодне серйозне будівництво не може бути мови. Ну і поки що дорогувато».

Земля: продавати чи не продавати?

Не тільки альтернативній енергетиці перешкоджає невизначеність із землею. «У моєму рідному селі за останні три роки половину стада вирізали, – розповідає Олег Мельничук. – Вигідно тримати корову тоді, коли немає страху, що в тебе відберуть землю. Бо люцерка на силос, на сінаж, пшениця, ячмінь для корму вирощують на землі. І якщо плануєш нарощувати поголів’я – то мусиш нарощувати і землю».

Як не дивно, питання мораторію на продаж землі сільгосппризначення сприймається обома фермерами (представниками, нагадаємо, різних політичних сил) подібно.

«Кожний нормальний фермер хоче купити цю землю і передати її у спадок, – продовжує пан Олег. – Але всі добре усвідомлюють, що як тільки сьогодні цей закон про продаж землі буде прийнятий, то завтра прийде агрохолдинг, який має грошей більше, ніж дрібний фермер, і перекупить її дорожче. Тому це питання непросте. Гадаю, державні землі не можна виставляти на торги навіть якщо закон про продаж буде прийнятий – їх власником має залишатися держава. Складніше з земельними паями. В принципі люди вправі визначати, це їхня власність. Але з кількох млн власників земельних паїв один мільйон уже помер. Близько 400 тис. людей не змогли використати своє право на цю землю. Більше того, в той час як кажуть, що ринку землі немає, існує щонайменше 3-4 схеми, за якими землі все одно передають у власність… Тож запровадження продажу землі якщо й можливе, то лише за певних умов».

Григорій Ткаченко ще категоричніший: «Моє гасло таке: Батьківщина, родина і земля не продаються. Цивілізований ринок землі можливий, але точно не сьогодні. Не тоді, коли тут іде війна. І не тоді, коли наша країна зі 156 країн у рейтингу рівня корупції посідає 143-тє місце». Він також визначає певні умови, за яких скасування мораторію не продаж землі сільгосппризначення стане можливим, і серед них – припинення війни і створення чіткої правової бази для купівлі-продажу землі. «От я, наприклад, хотів би купити цю землю. Але де взяти кошти на це? – питає риторично. – В той же час агрохолдинг точно до цього готовий – прийти вже і скупити».

А про схеми, за якими і під час мораторію скуповують землі, також усі знають.

Завдання фермера – створювати позитив навколо себе

Обидва фермери дбають за своїх працівників. Ткаченко облаштував побутову кімнату, де працівники можуть помитися, розігріти їжу в обід, перекусити, відпочити, перевдягнутися.  Мельничук також, коли починав, облаштував кухню, душ. На жаль, не завжди таке мотивування знаходило відгук у працівників. Та зрештою «природний відбір» зробив своє і залишилися найкращі. Для них Олег Михайлович навіть старенькі «Жигулі» придбав: якщо треба кудись поїхати – авто до їхніх послуг.

Дбають фермери і про добробут у населених пунктах, де мешкають чи працюють. «Що я роблю? Легше сказати, чого не роблю», – сміється Григорій Ткаченко, адже його зусиллями і коштами робиться і ямковий ремонт доріг, і чиститься сніг узимку, і облаштовуються ФАП чи школа…

Олег Мельничук теж з усмішкою згадує і першу відремонтовану дорогу від центру Рокитного до орендованого там озера, і вуличне освітлення, і придбані телевізори для садочка, і подаровані поштаркам велосипеди… «Уявімо, що я буду один багатий, а кругом – бідні. Та хіба ж людина нормальної свідомості отримає задоволення від такого негативу навколо? Тому намагаємося створювати позитив біля себе», – пояснює фермер з Полісся.

А буковинець захоплено розповідає про те, як його однодумці-депутати готуються до сесій, виконкомів, як вчаться, проходять тренінги і змінюються самі та змінюють свою громаду. А на запитання, чи допомагає політика у фермерстві, сміється: «Фермерство допомагає в політиці».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

В матеріалі використані фото автора і Андрія Романцова

Матеріал підготовлений за сприяння Харківського прес-клубу в рамках проекту «Реформи в Україні очима журналістів регіональних медіа».

Запис ТАКІ РІЗНІ, ТАКІ ПОДІБНІ фермерські господарства в протилежних регіонах України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 вересня на V Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ з великим успіхом пройшла прем’єра вистави театру «Незалежна театральна лабораторія» за мотивами текстів
Христі Венгринюк «Довгі очі».
Режисер – Олег Мельничук.

Цього разу умовною театральною сценою була доволі велика площа подвір’я Міського палацу дітей та юнацтва. Декорацією до вистави природно стали і темне небо, і місяць, зорі, дерева, їх довгі тіні, осіннє листя, що пружно і, рухаючись за хвилястою траєкторією, встеляло поверхню землі.
Тексти Христі Венгринюк можна трактувати і синтезувати у власній інтерпретації, як завгодно.
Як завгодно самому собі.
І гра акторів, їх проекція світогляду автора теж не є аксіомою. Вони символічні, дуже особисті, конфіденційні, чуттєві, такі, що викликають роздуми, асоціації. Розрив з альтернативою. Певний виклик. Скоріше собі.
Все це бентежить. Але навіть і краплина інверсії є поштовхом. Діяти. Жити. Грішити. Любити. Творити…
І у цьому теж є великий сенс.

У стінах говорять, я знаю, я чую,
Складаю слова на язик і спльовую,
щоб не сказати…
Лягаю в коліно, наче в човен,
і пливу ним довгими ріками
свого тонкого зап’ястя…

000 250, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

... Часом приносять на поріг воду
І землі з чужих чобіт.
Непокарані і неприховані.
Восени їх побільшало.
Лиш ніхто не приходить близько…
…так здалеку… здалеку…
Лиш ніхто не зриває ковдри вночі
І так, щоб між складок одягу…

000 222, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…І ніяк не можеш зрозуміти,
Де є та межа, яка лягає гострою лінією
Між реальним і реанімальним.
І далі розбиваєшся на кульки ртуті
І цілий день лиш те і робиш,
що відшукуєш їх, аби скласти в ціле
І влитися в розбитий градусник,
Який висить у дірці від вирваної батареї
Між поверхами.

000 119, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Коли закінчуються всі звуки,
Здається, що за вікном хтось стоїть,
А ти здригаєшся у ритмі дощу,
І мені нічого не залишається,
Як прив’язати тебе до стелі
І повільно споглядати,
як ти падаєш у мої обійми…

000 129, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…Лиш я ніяк не можу зрушити з місця,
Щоб прибігти в парі з вовком,
Може, хоч він знає цю дорогу.
Бо зовсім несила.
Бо вже зовсім несила стояти.

000 244, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

… Але і над тобою є Бог! Який попіклується про вас…
І тобі пощастило більше, ніж Йому,
Бо Він, піднявши очі, не може помолитися,
Ані Господу, ані небу…
Бо озонові діри і байдужі комети
Нагадують Йому,
що Він –
Єдиний.

000 120, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Браво! Спасибі!

На наступний день. 6.09.2014. Діалог продовжується…

– Як почувається людина, за мотивами творчості якої поставлена вистава? Кому прийшла ідея такої постановки? Як йшов процес створення вистави? Хто фінансував постановку? Чому Ви вирішили написати ще один вірш, який звучить у фіналі?

– Після перегляду вистави я почуваюся дуже трепетно і вражена таким розкодуванням моєї творчості. Звісно, в хорошому сенсі вражена. Рівно рік тому ми зустрілися з Іваном Даніліним і я подарувала йому перший ще “гарячий” примірник “Довгих очей”, який привезли з видавництва. І хотіли поставити виставу в жовтні. Але я у жовтні я багато подорожувала з презентацією “Довгих очей”, “Хутора Америки”, а в листопаді розпочалася революція і звісно всім нам було не до вистави. І тепер можу щиро сказати, що нам всім нелегко давалася ця робота, бо війна… але ми вирішили, що можемо виставою допомогти духовно людям. Я не знала, як режисер і актори відчують мої вірші і чесно не знала якою буде вистава, для мене самої це була несподіванка велика. Фінансування вона великого не потребувала, бо ми знаходили реквізити самі: басейн знайшла я, шкіру овечі теж (власне це єдине, що знала, що буде задіяно у виставі), режисер залучив до вистави гончара Сергія Богопольського, який відіграв вагому роль у виставі. Я щиро не знаю, як йшов процес творення вистави, бо у цей час була заклопотана підготовкою до захисту дисертації, але певна, що і “Незалежна театральна лабораторія” хотіли, щоб це був і для мене сюрприз. Останні два тижні перед виставою ми спілкувалися критично мало, але я не переживала, бо ж давно впевнилась у їхній геніальності. Стосовно останнього вірша у виставі – це не вірш, це була моя відповідь акторам і режисеру у фейсбуці на питання, як я сама бачу свою збірку. Я писала відповідь просто від серця, без якоїсь великої літературної опції, але режисера так вразило це повідомлення, що він попросив його начитати і використав як кульмінацію вистави. Звісно, я була спершу цим спантеличена, бо могла ці думки оформити краще, як вірш, але напевно найбільша “фішка” саме в цій невимушеності. Для мене “Незалежна театральна лабораторія” улюблений театр вже давно і я страшенно хочу, щоб вони стали всесвітньо відомими, більше ніж за себе хочу, бо вони на це так заслуговують!

– Інно, погода сприяла всім: акторам, глядачам, фестивалю. А якби був дощ? Чи була домовленість з небесною канцелярією? Як довго тривали репетиції? Чи плануєте щось змінювати у своїй героїні?

– Працювали над виставою у червні і потім від 15 серпня і до прем’єри. Були дощі і під час репетицій, але ми продовжували роботу. Дерев над головою багато, отже дощик не так відчувався. Звичайно, хвилювалися за погоду у день прем’єри. Але за декілька днів до того, зранку, пройшов дощ, коли я прийшла на роботу, то побачила, що мокро було всюди, окрім того місця, де повинна відбутися вистава. Напевне, саме в цю мить впевнилась, що весь Всесвіт за те, щоб у нас все вийшло.))))
Працювати над роллю звичайно буду продовжувати: уточнювати, доповнювати, а ось про якісь координальні зміни – не впевнена.

– Олексію, іноді процес підготовки вистави видається цікавішим, а ніж саме представлення? Ви задоволені своєю роботою у цій виставі?

– Важливим, звичайно, є позитив й безпосередність репетиційних імпровізацій. Мій персонаж має конкретні прагнення та уподобання, іноді доволі прості, тому є нива для подальших імпровізацій, занурення в образ. Результатом задоволений. Вистава йде на “одному дихані”, навіть коли глядач ДУЖЕ різноплановий.

– Іване, як йшов процес створення вистави? Як створювався сценарій, персонажі?

– Репетиції відбувалися у дворі міського палацу дітей та юнацтва. Там грали і премьеру. Вистава народжувалася просто неба. На генеральній репетиції взагалі був 3D формат… під час прогону від вітру з дерев падало пожовкле листя. Вдень співали пташки, майданчиком ходили голуби… Грати під відкритим небом – це неймовірно, це така насолода. Створювали виставу разом: придумували персонажів, а далі вони вже існували самі. Разом вирішували ту чи іншу проблему. Були вірші, була поезія, яка надихала на певні образи, метафору, асоціації…

– Яно, чи важко перевтілюватися в образ (образи)? Процес перевтілення, абстагування… Як потім актор “виходить” із свого образу? Що було найцікавішим для вас під час репетицій і вистави?

– Перевтілюватись саме в цей образ було неважко, тому що він дещо схожий із моїм внутрішнім: такий же імпульсивний та миттєвий… Створення образу – це довгий, цікавий процесс, в який ти поринаєш і який буде бентежити тебе навіть після прем’єрного показу. Цікаво спостерігати за героями своїх партнерів і за своїм, як упродовж репетицій вони змінюються та удосконалюються. У якийсь момент починаєшь бачити свій персонаж зі сторони і тоді розумієш, що ти на правильному шляху. Але він ще тільки розпочався…

– Олеже, кому прийшла ідея такої постановки?

– ПОСТАВИТИ виставу за збіркою “Довгі очі” запропонувала Христя, а ідея “ТАКОЇ ПОСТАНОВКИ” належить театральній лабораторії.

– Як працювалося і працюється з Христею Венгринюк?
– Христя – абсолютно самодостатній автор, їй не потрібно підтвердження власної самодостатньості. Тому вона й не мала на меті побачити на сцені втілення виключно своїх думок і емоцій. Їй в першу чергу було цікаво, які асоціації й образи виникнуть у театра на її поезію. Вона азартна, відкрита, на відміну від багатьох авторів, які дуже переймаються через те, що не побачили на сцені СЕБЕ. Ми впевнені, що будемо й надалі співпрацювати з Христею. З обох сторін є потреба в цьому. Маємо дуже грандіозні плани. Впевнений, що реалізуємо їх. Але що саме це буде – не скажу.

– Якщо Ви будете робити цю постановку на академічній сцені, чи буде щось змінюватися у сценарії?
– Я не зовсім розумію, що таке академічна сцена. Якщо мається на увазі традиційний сценічний майданчик, то зміни звичайно ж будуть. Ми завжди відштовхуємося від середовища в якому граємо. Стосовно “сценарію” – я б швидше назвав його партитурою, сюжетною основою, історією. Сценарій – це швидше КІНО, або “звітній концерт самодіяльних колективів області”. Отже, щодо сюжету, то в ньому змін не буде й не планується, а от щодо засобів виразності, то вони будуть відмінними від побачених, адже різний сценічний простір по-різному вимагає вмикати свою психофізику.

– Які були труднощі, перемоги, несподівані рішення?
– Про труднощі і перемоги. В Незалежної Театральної Лабораторії, як у кожного театру, який намагається бути ЖИВИМ, є свої творчі завдання, є свої планки, є територія “щенезвіданого”, але це настільки суто професійні та технічні (я б навіть сказав кухонні) категорії, що простому глядачеві й читачеві вони будуть незрозумілі й нецікаві. Виставою “Довгі очі” ми увійшли в територію, в якій ще не працювали. Зі свого досвіду скажу, що в Європі театрів, які б працювали в такому напрямку: 4-5. Я на своє щастя багато катаюся й бачу театри (від Іспанії до Польщі, від Фінляндії до Балкан). Але лякати Чернівецького глядача “філософськими сентенціями” не хотілося й ми вирішили завуалювати всі наші роздуми про 7 смертних гріхів, про ковчег Ноя, про непорочне зачаття, вигнання з Едему, про Содом і Гомору, Того, хто ходив по воді, Вавілонську вежу…  під просту, нібито комедійну історію, в якій діють смішні, недолугі, дивакуваті персонажі. Впевнений, що не всі глядачі побачили за поверхневою комедією другий план: про майстра та його 4 учнів, про їх намагання надати своєму існуванню хоч якийсь сенс, наповнити час, який їм відведено дією, про їх німе питання: “А для чого я створений?”. Також, напевно, ще менше глядачів побачило третій план вистави, в якому простежується процес еволюції людин від андрогіна до усвідомлення себе Жінкою, або Чоловіком. План, в якому людина проходить крізь всі тваринні інстинкти і стає Людиною, від гріховної пристрасті до опіку, через очищення до переродження. Ну а четвертий пласт вистави – сакральний, таємничий, який потрібен авторам і виконацям, але зовсім не потрібен глядачам, тому про нього й не скажу. І це дуже добре, що не всі глядачі зчитали всі пласти. Станіславський колись точно сформулював задачу Театру: “Під Виглядом розваги дати глядачеві можливість самопізнання”. Краще не скажеш.
Стосовно несподіваних рішень, думаю нехай скаже глядач, що для нього було несподівано. Для нас несподіваними були кожна дія й кожний крок персонажів: ми їх придумали, а вже далі вони діяли самостійно.

– Чи задоволені Ви результатом?
– Оцінювати результат – справа глядача й театральної критики, а для режисера це справа невдячна. Бути задоволеним собою – бути дурнем. Але скажу, що за жодну виставу НТЛ мені не було соромно. А ті завдання, які ми собі поставили під час роботи над виставою “Довгі очі”, виконали. Ми перейшли в інший етап, на інший рівень, отже – нові завдання, нові пошуки…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Післямова

Тепер дозволю і собі сказати,  як глядач. Який точно  не дуже обізнаний в тонкощах понять  «сценічний майданчик», «сценарій», «академічна сцена», «четвертий план»… Глядач знає, бачить, спостерігає акторів по цей бік сцени, а не у їх закулісному просторі, це точно.  Правда у випадку НТЛ це не завжди так, адже опускання занавісу теж було умовним. Мене бентежить ще той факт, що розповідь про виставу «Довгі очі» продовжується у блозі третій  день. Спочатку (у перший день) були фото і особисті  враження від вистави.  А коли 6 вересня (другий день Meridian Czernowitz) у Центральному палаці культури зустрілася випадково з Христею Венгринюк, Олегом Мельничуком та Іваном Даніліним, які на сходах другого поверху відсторонено і захоплено про щось говорили, підійшла висловити їм свою вдячність. За виставу і можливість спостерігати і проектувати на власний розсуд ілюзорний світ, який нам представили актори, режисер та автор  текстів «Довгі очі». У мене виникли до акторів, режисера деякі запитання. Я отримала їх відповіді. І ось вже сьогодні додала ці тексти…

Іноді ми загнані глибоко у свою невпевненість, у певні рамки загальноприйнятих шаблонів, але на виставі емоційний сплеск  був вражаючим…

Глядач завжди чекає зустрічі з НТЛ. Спасибі за виставу, ваші міркування, щирість, реальність життя, яке ви іноді ідеалізуєте, невизначеність, впевненість, міркування…

 

Запис Вистава “Довгі очі” за текстами Христі Венгринюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спектакль поставлений за новелами Артура Шніцлера:
«За одну годину», «Три еліксири» («Die drei Elixiere»), «Яка мелодія!» («Welch eine Melodie»).
Актори: Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук, Ігор Константинюк. В епізодичній ролі: Анастасія Григорчук.
Режисер: Олег Мельничук.

Сила характеру часто є не що інше, як слабкість почуттів.
Артур Шніцлер

Зміна сюжетів, емоційних почуттів, історії-казки, які подібні на життя, символи, автор, герой, актор, глядач… Пройшов рік, як 18 травня у дворику Ратуші НТЛ презентували виставу «За годину»…
Інша сцена. Інша імпровізація? Але і я вже інша…
Чи можна випросити у когось годину життя?  Навіть Ангел не спромігся цього зробити…
Але година вистави – це подарунок долі.
Дякую, НТЛ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «За годину» Артура Шніцлера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 грудня  у Чернівецькій обласній філармонії НТЛ представила
благодійну виставу «Чернівці. Черновіц. Черновцы.».

Незалежна театральна лабораторія (НТЛ).
Перформанс «Чернівці. Czernowitz. Черновцы».
За книгою Ігоря Померанцева.
Режисер: Олег Мельничук.
Актори:
Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук,
Ігор Константинюк, Аріна Полянська,
Ганна Аілінчій, Олена Матвійчик, Владислав Кондрат’єв,
Владислав Барінов, Станіслав Кермач.

Змодельований світ дитинства…
Він сповнений умовностями та багатозначними уламками, як та бруківка на краю сцени, та цілісністю одночасно…
«Итак, начинаются Черновцы! Встаньте – как вы всегда встаете,
когда говорят о любви…»
Книгу прочитала на одному подиху…
НТЛ (ну майже як НЛО) не приховують власних наголосів та інтерпретацій.
Переформульовані та сконструйовані спогади…
Тепер, там, тоді, тут, назавжди, ніколи…
Інколи вони невловимі, як пух тополі, але очікувані.
Іноді вони розлітаються, як каштанові бризки, танцюють, сміються, плачуть, мріють, телефонують, кохають, сподіваються, сумують, радіють…
Вправні, чуйні, вродливі, дивні, незграбні, вразливі, нестерпні…
Від чого ми тікаємо?
І для чого?
Щоб було куди повертатися… потягами, літаками, велосипедом, пішки, подумки…
Знайти чи втратити?
Пригадати…
Зберегти…

Двічі я дивилася цей спектакль. Перший раз – у вересні
Цього разу – інше забарвлення та емоційний стан…
«Этот город выстроен из недомолвок, дыма и
крика….В его стенах – непробитые окна, обрамленные карнизами…»
За цими вікнами, за стінами – нове життя, нові мрії, нові сподівання…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Нове життя, нові мрії, нові сподівання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Простір кохання на сцені і в житті має різні траєкторії і тому різні тлумачення…А “життя – це театр”, де не заховаєшся за куліси… Іноді життя – театр абсурду, драма, комедія, водевіль, фарс…І кожний з нас постійно виконує ту чи іншу роль, іноді головну, іноді другого плану, романтичну, формальну, іронічну, змодельовану.
У день прем’єри мала єдине бажання: не дай, Бог, дощу.

Конструкція перформансу побудована на сюжеті трьох новел Артура Шніцлера зі своїм сценічним простором, мелодією, оркестром, диригентом, символікою. Досить промовистою, як на мене. Кохання або імітація кохання, віддзеркалення химерності чи істинності, відчуття нестачі майбутнього… Надії перетворилися на безпритульних ангелів… 

Дощу в той день не було. Був зелений килим амфітеатру, сіро-синє безмежне небо над головою, промені, смуги, спалахи світла ліхтарів і прожекторів. Було життя, яке стосується кожного з нас, яке є в кожному з нас, яке переконливо переповіли нам актори, автор, режисер…Візуалізація життя в просторі і в часі…

– Кінець?
– Ні.
Антракт…

БРАВО! Дякуємо!

Звичайно, як у будь-якого глядача, є бажання поспілкуватися  з тими, хто творив виставу.

З Інною Даніліною ми зустрілися літнім ранком цієї середи, на терасі кав’ярні і план нашої бесіди поринув у репетиції спектаклю, у моделювання різних образів, мізансцен, у  майбутні роботи і ролі.

–  Сценарій «За годину» доволі жорсткий,  загалом багато емоційних перевтілень. Але відчувається, що театр для тебе – насолода і задоволення.

– (Інна Даніліна) Важливо утримувати відчуття невигаданого, символіку тексту і образів,  одночасно і умовності, бути спорідненим з іншими акторами і режисером. Реальний театральний простір досить неоднозначний. Так було завжди. Але у сучасному просторі мені близький Єжи Гротовський і з його «колажем різних видів мистецтва, таких як музика, література, живопис, серед яких людина є лише одним із елементів постановки». Але ж інтегральна цілість зосереджується на акторі. Коли ми працювали над цим спектаклем, Олег Мельничук не спростовував наші міркування, ми всі разом моделювали, замислювалися, вирішували, стверджували і втілювали…

– Прем’єра відбулася. Чи є бажання зіграти цей перформанс знову, для інших глядачів?

– (Інна Даніліна) Звичайно. Вистава ще буде мати і іншого глядача. Пам’ятаю, як після спектаклю «Пісок із урн» у Санкт-Петербурзі Георгій Тараторкін нам сказав: «Ви граєте так, ніби це останній раз. І вже все сказали».  Не все. Але  все має бути дивовижним і несподіваним.

– Дякую. Інна, я впевнена,  що антикварні дзеркала і не тільки вони спроектують нам ще багато цікавих  вистав за участю акторів Незалежної театральної лабораторії.

 

Тетяна Спориніна, “Версії”;
фото автора і SergyiS

Запис Маніфест кохання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Отож, про НТЛ, старі колотнечі та нові вистави – у розмові з режисером Олегом МЕЛЬНИЧУКОМ.

В Кіоджо – інтриги й колотнеча
Чернівчанина Олега Мельничука у пресі іменують угорським режисером, адже працює він у Берегівському угорському національному театрі.

Берегів – невеличке п ровінційне містечко на Закарпатті, яке, проте, прославилося своїм надзвичайним театром: взимку тут готують нові вистави, влітку ж колектив практично безперервно гастролює Європою, бере участь у багатьох престижних міжнародних фестивалях, чи не щороку привозить звідтіля почесні кубки переможців. Олег підписав контракт з цим театром ще 1 квітня 2000 року, не підозрюючи, що такий «першоквітневий жарт» може затягнутися на багато років…

Проте починав він 1996-ого у чернівецькому театрі: працював рік після здобуття фаху актора.
– Ці постійні перетурбації, буча у колективі, коли заміна головного режисера та директора… Я зрозумів, що театр переважно займається чварами, та не хотів свої молоді роки витрачати на чиєсь відстоювання – треба працювати, –  каже Олег Мельничук.
Присвятивши кілька років київському театру ім. Лесі Українки та столичному «Вільному театру», Олег вирішив покинути професію актора і вступити у виш на режисуру. І що ви думаєте? Він знову повернувся у Чернівці, щоправда, вже як режисер…
– «Колотнеча в Кіоджо» була моєю дипломною виставою, – каже Олег Мельничук. – Юрій Марчак, директор театру, запропонував мені поставити комедію, бо якраз сюди мало приїхати багато молоді – 11 випускників дніпропетровського театрального коледжу (з них у Чернівцях залишились двоє – Яна Тараненко і Вадим Глазнев, решта через рік поїхали – авт).
Здавалося, нарешті у Чернівцях розпочнеться молодіжний «театральний бум», адже вистава була надзвичайно цікавою як глядачам, так і самим акторам. Почалися розмови про те, щоби запросити Мельничука до чернівецького театру художнім керівником, потім – головним режисером…

– Приїжджай, приїжджай… І тут я зрозумів – знов таки ця війна, і я вже в ній навіть якийсь свій перший крок зробив, втрутився в ці «мєждусобойчики»… Тому я відповів – мастіть собі голову, я сюди – ні ногою! Бо в Чернівцях спочатку треба інтригами займатися, а потім вже роботою… А мені так не цікаво, – каже Олег Мельничук.
Проте невдовзі він вкотре повернувся до Чернівців, щоби спільно з чотирма «занадто ініціативними» акторами чернівецького театру (Іван та Інна Даниліни, Яна Тараненко, Олексій Григорчук) створити «Незалежну театральну лабораторію» (НТЛ).

Незалежна театральна лабораторія – причина і наслідки
Безперечно, мистецьке об’єднання НТЛ тісно пов’язане з міжнародним поетичним фестивалем «Meridian Czernowitz». Проте воно не є його наслідком. Адже ще за рік перед першими «Меридіанами» майбутні «ентеелівці» почали розмірковувати над тим, що б зробити такого цікавого, несподіваного та експериментального, щоби геть не знудитися в межах класичного театру.

– Я відчуваю, що це така доля, – каже Олег Мельничук. – Коли у Львові гастролював київський «Театр юного глядача» з моєю виставою «Шинель» (за повістю Миколи Гоголя), щоби подивитися її, з Чернівців приїхало подружжя Даниліних. І в привокзальній кав’ярні  відбулася наша перша розмова про майбутню спільну виставу «Пісок з урн» (за творами Пауля Целана). Вже працюючи над виставою, ми дізналися, що невдовзі відбуватиметься поетичний фестиваль «Меридіан». Тобто, насправді вистава робилася не під фестиваль, а під ювілей Пауля Целана.  Тому вона, зрештою, і стала нашим спільним проектом. Ми відчували підтримку організаторів фестивалю (нам надали приміщення, орендували світло і звук), але виставу ми ставили самі і абсолютно незалежно.

– Австрійці після вистави почали нас випитувати – хто нас фінансував? Самі фінансувалися: декорації, костюми робили за власний кошт під час відпустки. Коштувало це нам 400 євро. І представники федеральної землі Карінтія просто з власної кишені витягнули ці гроші – нате, тримайте!

– Мені завжди цікаво було робити щось нестандартне, взяти щось недраматичне, вірші чи прозу – і перекласти мовою театру, – зізнається Олег. – Навіть та же «Шинель» – це не п’єса, це проза, і майже без діалогу. А що ж тоді говорити на сцені, за автора ж дописувати не будеш? Тобто, поставити таку виставу досить складно. Проте тут є свої переваги. Адже чим менше тексту – тим краще, тому що мова театру – це мізансцена, дія. Література ж – вторинна, вона дає тільки поштовх для роздумів, для фантазії. Так, наприклад, видатні театральні режисери Георгій Товстоногов, Олег Єфремов стверджували, що найкраща вистава та, коли перед глядачем споруджуєш скляну стіну – а він розуміє, що відбувається на сцені, хоча нічого не чує.

Вистава за Шніцлером – у дворику ратуші
За підтримки австрійців «НТЛ» поставив також виставу «Еміграція» за мотивами творів поетеси Рози Ауслендер, яка емігрувала до США. А ще – театральний перформанс «КДБ та інші» за книгою Ігоря Померанцева. А вже на весні для чернівчан готується нова прем’єра, вистава за творами світового класика – австрійського драматурга Артура Шніцлера.

– За його творами багато вистав йде в Україні, Росії, за кордоном… Яскравий приклад – фільм Стенлі Кубрика «З широко заплющеними очима» (з Томом Крузом і Ніколь Кідман у головних ролях), навіяний його творами, зокрема, повістю «Траумновелле», – розповідає Олег Мельничук. –  Звісно, кіно це не для всіх. Як і загалом інтелектуальна драматургія та проза Артура Шніцлера. Я давненько вже хотів братись за нього, а тут така нагода – 150 років з дня його народження. Є вже попередня домовленість, що вистава відбудеться у внутрішньому дворику ратуші. Крім драматичних, будуть епізоди, коли актори працюватимуть з маріонетками. Адже для Шніцлера сни, ілюзії, фантазії, уява, гра у реальність-нереальність – були дуже важливими. До того ж маріонетки – це завжди цікаво в театрі, тим паче, що маємо декількох акторів, які за дипломами артисти лялькового театру, це їх професія, гріх не використати.
Вистава «Чернівці» за прозою і поезією Ігоря Померанцева готуватиметься влітку до чергових «Meridian Czernowitz».

– У прозі І.Померанцева – багато відчуттів, ароматів, усе – в напівтонах, – каже Мельничук. – Проте, крім спогадів тут звучить і гостра проблематика: чому звідси тікають, чому тут не можуть реалізуватися? Чому Чернівці вкотре і вкотре витискають з себе щось хороше, позбуваючись його?..

Якщо Чернівці – це місто-книга,
то Чому з неї тікають її герої?!
Серед багатьох чернівецьких міфів та легенд кінця XIX – початку XX століття існує і ніби напівжартівливий вислів про те, що у Чернівцях – найбільша концентрація геніїв на один квадратний метр бруківки. Як ці генії з Чернівців зникають, куди емігрують і чому не можуть тут реалізуватися – спробує восени з’ясувати Олег Мельничук у новій виставі «Чернівці» за творами Ігоря Померанцева.

Гадаю, можна вже анонсувати нашу майбутню співпрацю з відомим композитором Алесіо Владом, лауреатом премії «Золотий глобус» за музику до фільмів Франко Дзефіреллі («Джейн Ейр», «Каллас назавжди», «Чай з Муссолінні», «Горобець»). Його батько, чернівчанин Роман (Романо) Влад, 1942 року емігрував до Італії. В різні роки він був художнім керівником Римської філармонії, Оркестру туринського радіо, Міланського оперного театру «Ласкала»….

Ми попросили допомоги також в Різо Габріадзе – відомого театрального художника, який очолює нині театр в Тбілісі. Багато його постановок відбувається за кордоном, він працював з акторами театру Пітера Брука – як на мене, зараз це театр №1 у світі. Широкому загалу Резо відомий як автор пам’ятника «Чижику-Пижику» та гоголівського «Носа майора Ковальова» в Санкт-Петербурзі. А також як автор сценаріїв фільмів «Міміно», «Не горюй», «Кіндзаза».

Є чудова п’єса «Невозможная встреча» про Гендаля і Баха. Ці видатні композитори жили в один час, проте ніколи не зустрічалися. Отож, п’єса про те, що було б, якби вони зустрілися. А що було б, якби зустрілись Кобилянська і Целан? Зібрати у виставі всіх, хто мав якусь причетність до Чернівців. Звісно – театральним способом, але щоб глядач зрозумів, щоби в нього виникли відчуття, ніби ця зустріч справді відбулася – їхніх думок, почуттів, емоцій…

Я запропонував спорудити на сцені величезні книжні стелажі, з довжелезною драбиною, яка їздитиме, книжками, які могли б стати надгробними пам’ятниками, адже у текстах Ігоря Померанцева Чернівці постають як місто-книга, місто-бібліотека… Не знаю, що скаже на це Резо Габріадзе…

Восени – комедія «Асторія»
– Щоправда, брехтівського плану, дуже подібну до «Тригрошової опери», із зонгами, – уточнює Олег Мельничук. – Це не мюзикл, не рок-опера, це все ж драматична вистава, але з виразними музичними елементами. Тому до створення вистави «Асторія» за однойменною п’єсою австрійського драматурга – вихідця з Харкова – Юри Зойхера будемо залучати професійних музикантів.

Зонг – у театрі Б.Брехта – балада, яка виконується у вигляді інтермедії чи авторського (пародійного) коментаря гротескного характеру з плебейської бродяжницької тематики, близька до джазового ритму.

– «Асторія» – це авантюрна комедія про те, як може існувати народ, не маючи власної держави. Це розповідь про блеф авантюристів, які вигадали собі державу. Я впевнений, що подібні речі дуже актуальні для сучасної України…

А вже 2013 року Олег Мельничук хоче нарешті поставити свою давню мрію – п’єсу «Войцек» Георга Бюхнера, символічну історію про військового перукаря, солдата Франце Войцеке, за яку охоче беруться різноманітні інтерпретатори… А ще у планах режисера – яскраве площадно-фестивельне дійство!
– Це буде спроба поєднати давньогерманські та гуцульські міфи, з вогнем, рідкою глиною, височезними ходулями, тобто, вуличний театр, – каже Олег Мельничук. – Гадаю, ми поставимо її спільно з польським театром «Ełk Dance Theater», з яким ми познайомилися в Санкт-Петербурзі на міжнародному фестивалі «Театр починається» («ентеелівці» торік стали його переможцями, а поляки посіли третє місце). Можливо,  і ансамбль української аутентичної музики  «Божичі» до нас приєднається – вони давно вже пропонують мені зробити якусь спільну виставу… Адже театр, особливо сучасний – це не тільки декілька артистів, які ходять і говорять, а певний симбіоз суміжних видів мистецтв: музики, архітектури, робіт художників, відеопроекціїї…  Як «лабораторія» ми можемо це собі дозволити і будемо так працювати!
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
Фото з вистав «Пісок з урн», «Еміграція (Втеча або пральня ілюзій)», «КДБ та інші вірші»

Запис Алесіо Влад та Резо Габріадзе візьмуться за Чернівці спершу з'явиться на Медіа-Версії.