Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Хочу познайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні.
Юлія Коган
Цю серйозну, впевнену у собі білявку я побачила минулого жовтня в Одесі. Вона була місцевої модераторкою прес-візиту, який організував МБФ “Альянс громадського здоров’я”.

Наступна зустріч відбулася місяць тому на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю – і почали ми з обіймів. Там же домовились про коротке інтерв’ю. Тож знайомтеся: Юлія Коган, директорка ресурсного центру для людей з наркозалежністю БО «ВОЛНА-Південь», членкиня комітету регіонального розвитку при Національній раді від ВО “ВОНА”, лідерка спільноти наркозалежних людей у місті Одеса. Варто додати, що Юля стала першою в Україні наркозалежною жінкою, яка увійшла до складу комітету регіонального розвитку.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

Ю.К.: В свій час я сама пройшла всі кола пекла та відчула на собі всю стигму з боку суспільства, пережила жахи переслідування міліцією, незаконні затримання, порушення моїх прав за всіма статтями. Та й життя з залежністю – це не життя, а існування. Існування без поваги до себе ж, без сенсів та мрій. В голові одна думка і одна ціль – знайти наркотик. І все ж таки я щаслива людина – в мене є сім’я, яка мене ніколи не залишала і не відмовлялася від мене. Це моя підтримка та опора.
Коли я отримала відмінний атестат про середню освіту і поступила до ОДУ, думала, що всі дороги відкриті. Та ні – на третьому курсі трапилися наркотики, які й перекреслили моє майбутнє. Далі було пекло – довгі роки жаху та залежності.

Зазнавши все, що може бути поганого в існуванні з залежністю і вийшовши вчергове на свободу, я не давала собі гучних обіцянок. Та життя дало мені шанс. Під час одного з відвідин пункту обміну шприців (ПОШ) благодійного фонду «Дорога к дому» я зустріла знайому, яка запропонувала попрацювати у них. І мені сподобалось! Сподобалося бути потрібною!!!
Це щастя, коли робота приносить радість. Так і сталося зі мною. Виявилося, що я справжній трудоголік. На роботі я вчилась та розвивалась – база для цього була (відмінниця, університет). Вже через кілька років з простої соціальної працівниці я стала лідеркою спільноти людей, які живуть з наркозалежністю (ЛЖН). Я брала участь у великій кількості тренінгів та семінарів, конференцій та воркшопів. І вже в 2017 році ми, наркозалежні люди України, створили свою організацію «ВОЛНА», де я стала регіональною представницею від Одеси. Зростала як спеціалістка я, зростала і моя ВОЛНА. В серпні 2021 року ми створили 3 ресурсних центри для ЛЖН в Україні, і я стала директоркою одного з них – БО «ВОЛНА-Південь». Думаю, в мене не було іншого шляху в житті, і я, рано чи пізно, повинна була до цього прийти. Хто, як не я, знає, що потрібно людині, яка живе з наркозалежністю? Хто, як не я, знає всі проблеми та біль, з якими стикаються люди в залежності? І хто, як не я, здатен їм допомогти?

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?

Ю.К.: Вважаю, що найбільші проблеми – у вразливості людей, які вживають наркотики (ЛВН). Ми безправні, хоча права є, ми не знаємо про них. Наша юридична та правова неграмотність, неосвіченість, суспільне презирство, постійна стигма та приниження – ось маленький перелік того, з чим ми живемо. На нас дивляться, та людей в нас не бачать. Від нас сахаються та зневажають. Та ми ж такі самі ЛЮДИ, як всі, тільки маємо залежність – не більше. І ми всі різні. Не можна стригти всіх під один гребінець! Останній наркозалежний може бути більш порядним, ніж, припустимо, викладач в інституті. Якщо ти ніколи не пробував наркотики, це не робить тебе автоматично гарною людиною, ні! Навіть викладач чи депутат може бути тираном та аб’юзером і далеко не порядною людиною. Наркотики тут ні до чого.

Люди, які живуть з наркозалежністю, потребують допомоги, підтримки та розуміння. Головне, що ми ЛЮДИ, і ми хочемо, щоб наш голос почули. Ми хочемо бути корисними нашому суспільству. Не треба ставити на нас крапку!

Що допомагає в роботі та просто по життю?

Ю.К.: Хто, як не я, допоможе ЛВН? Я хочу стати захисницею та опорою цим людям. Це важка і непроста робота, де легко можна отримати емоційне вигорання, бо я все пропускаю через себе. Щоб добре працювати, мені потрібно вчитися відпочивати. Особисто я знайшла собі віддушину, яка допомагає мені не згоріти. Я роблю цей світ більш прекрасним – я саджаю квіти. Завдяки мені, багато пречудових троянд, гладіолусів, лілей та хризантем зараз квітнуть біля мого дому.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок

Ю.К.: Підсумовуючи, я наведу відмінний вислів, який точно відображає мої прагнення і дії в підтримці людей, які живуть з наркозалежністю: «Не кожна людина наркозалежна, та кожний наркозалежний – ЛЮДИНА!»
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Юлія Коган

Читайте також:

Наркозалежність vs наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні

Наркополітика в Чернівцях: досвід сьогодення 

Запис Мої (наркозалежні) героїні: історія перша. Одеситка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Доки народ буде бідкатися, а влада – розводити руками, доти «матимемо те, що маємо». Звичайний же мешканець Одеси Мітя Ковбасюк почав зміни з себе: зібрав однодумців, далі разом просто облаштували власний двір, згодом вирішили ділитися здобутим досвідом і запровадили таку собі «школу добросусідства», запустили відеошоу «Виживуть тільки сусіди» на ютуб-каналі «Школа культури сусідства». Вони дають поради, як чинити у найрізноманітніших ситуаціях, фонтанують ідеями, запалюють ними інших – і головне, не теоретизують, а самі живуть відповідно до свого креативу. А коли знаходять однодумців – одразу здружуються. Так трапилося в невгамовних одеситів і з чернівчанами: перший же спільний «телеміст» «Школи культури сусідства» і «активного Бульвару» став взаємним поповнювачем ініціатив і «зарядом бадьорості».

Одна із найскладніших задач – налагоджувати людські стосунки

Засновник одеської Школи культури сусідства Мітя Ковбасюк – оптиміст, який не втомлюється  розвивати сусідські мікроспільноти. «Розвинута мікроспільнота, особливо в час карантину – це запорука того, що місто – і зрештою країна – житиме. Це шлях розвитку країни. Чим стійкіші мікроспільноти – тим стійкіша країна, тим менш страшна нам буде політична чи економічна криза, бо люди будуть об’єднані», – переконаний одесит. Хоча й зауважує, що насправді це одна із найскладніших задач – налагоджувати людські стосунки.

«Є ж «культура харчування», «культура водіння»… А от «культура спільного проживання» в Україні не дуже розвинута, хоча це частина нашого повсякденного життя, від розвитку якої буде цілком конкретна користь». Він наводить приклад, що перші випускники «Школи культури сусідства» 2019-2020 років зросли як свідомі громадяни, подали проєкти на Бюджети участі в місті, змінюють простір навколо себе – хоча пересічні люди не те що ідеї подавати, вони навіть голосувати за вже запропоноване побоюються. Саме тому Мітя переконаний, що стіну самотності і роз’єднаності треба пробивати: «По одному нам не впоратися з проблемами, треба бути разом!»

«Одеські дворики» – тема не лише одеська

У засновника «Школи культури сусідства» головний лайфхак – гасло «Почни з себе». Так він і каже: «Я починав з себе. Бо ж як ти зможеш стати, наприклад, успішним президентом, якщо ти нічого не можеш змінити у своєму дворі?» У президенти він не мітить, але напівзруйнована стіна у його власному дворі дала натхнення на зміни. Міті спало на думку, що біля цієї стіни будуть доречними якісь самодіяльні постановки, згодом з цієї концепції народився «театр у дворі», а сам двір перетворився на «двір-сцену». Ця ідея потім і об’єднала людей, яким це сподобалося – разом робити щось у дворі.

«Потім я подумав, що цю ж ідею можна масштабувати і поширювати в інших дворах, – розповідає Мітя. – А потім ми ще в 2019 році запровадили «школу» – адже можна цього навчитися і щось разом розвивати. Бо кожний двір – унікальний, кожен має особливість, для кожного можна знаходити свою концепцію. І почали разом цього вчитися. А в 2020-му до цієї ідеї стали приєднуватися і двори з інших регіонів. І ми зрозуміли, що це не лише одеська тема! Адже кожний двір, кожна мікроспільнота будь-де має якусь свою «родзинку».

Так зібралися однодумці з трьох громадських організацій, написали проєкт і виграли грант.

Навчання як розвага

Спочатку грантодавці підтримали ідею «школи добросусідства», згодом – і ютюб-проєкт активістів. Одесити готували програми про добросусідство, а також влаштовували стріми, «телемости» з однодумцями, з якими спілкувалися про свої ідеї та їх втілення в прямому ефірі.  І відео було для глядачів інтерактивним: щоразу пропонувався челендж, давалися завдання, які можна було спробувати виконати.

Наприклад, «познайомитися з сусідами у дворі», або «розробити сценарій культурного заходу для двору», або «перетворити проблеми свого двору в можливості», або  «події, коли двір на карантині», «дитячий двір» – теми, актуальні для всіх дворів і їх мешканців. Відео записували в розважально-просвітницькій формі «едьютейнмент» («Edutainment») – популярному світовому форматі, коли не тільки навчають, але й подають корисні ідеї в легкій формі. Мітя – ідейний лідер, пише основу сценаріїв, згодом з режисером їх опрацьовують, готують відеоряд, з ними працює спеціаліст з ютюба, оператори, монтажери… І навіть три співпартнери в цьому проєкті – це не забагато, адже кожна громадська організація вкладає свою експертизу, у кожної своя спеціалізація. Хтось більше тямить в медіа і в культурній складовій, хтось у менеджменті і в фінансах, хтось у креативі і в добросусідстві. У всіх своя роль. «Думаю, що чим більше громадських організацій долучаються – тим краще, бо розвивати культуру сусідства в країні не вистачить навіть сорок три організації, а не те що три», – сміється Мітя.

Аудиторія «школи добросусідства» – ті, хто у дворі проводять час

З ким розвивати двори, якщо мешканці багатоквартирних будинків працюють, більшість часу перебувають не вдома? Для одеських активістів відповідь проста.

«Двори – це ж простори, з якими ми не просто стикаємося, а в яких ми живемо, проводимо більшу частину свого життя, можливо – старіємо в них. Тут ростуть наші діти, – захоплено розповідає Мітя. –

А люди поважного віку в цих просторах – це якраз активна частина населення, у якої з’являється час (на пенсії вже, наприклад) і є бажання щось робити. Це також наша аудиторія. Їм небайдуже, вони засаджують палісадники, їм це цікаво і важливо, щоб було гарно. Так само як і молоді батьки, які гуляють з дітьми – і іноді тільки тоді й починають приглядатися: ой, а що це в нас навколо дому відбувається? Ті, хто не біжать на роботу, хто не йдуть з дому рано-вранці і повертаються пізно вночі, а ті, хто проводять час у дворі».

З офлайну в онлайн і навпаки

Як знаходять одне одного активісти з подібними ідеями з різних регіонів? В інтернеті!

«Ось наприклад у Чернігові в активістів незалежно від нас виникла така сама ідея – у дворі створили сцену, і почали шукати тих, хто вже має такий досвід, – розповідає засновник «Школи культури сусідства». – Погуглили – і їм перше, що випало, це «двір-сцена в Одесі»! Так само і ми шукали свого часу, але насправді я нічого подібного не знайшов, тому гадаю, що ми придумали щось унікальне для цілого світу. Тому я так і назвав: «перший у світі одеський двір-сцена»! І через дефіс – «рух за розвиток одеських дворів».

Це ще одне підтвердження, що ідея розвитку дворів і добросусідства актуальна не тільки для Одеси, і взагалі не тільки для міст. До «добросусідського руху» приєдналося навіть одне село на Одещині – завдяки проведенню Школи онлайн, межі стерлися… І зараз це помаленьку трансформується в цілий курс розвитку для спільнот, для того, щоб вони були більш стійкими – і не так уже й важливо, чи це лише двір, а чи цілий бульвар.

«Завдяки ютюбу спілкуємося з різними регіонами – наприклад, і з Чернівцями, з активними небайдужими людьми, які змінюють своє місто! – розповідає одесит. –  Вони починають зі свого району – з «активного Бульвару». Вони мають свою спільноту, свою фейсбук-групу, слідкують, де що поламане в їхньому районі:  гойдалки, тренажери, майданчики, що треба підремонтувати… У нас з ними був стрім, у якому ми ділилися досвідом. Наприклад, в одному одеському дворі на Небесної соті облаштовують простір, орієнтований на дітей – прикрасили його петриківським розписом, зараз хочуть переоблаштувати там бойлерну. А у вас – орієнтовані більше на молодь, спорт – проводять руханки, ремонтують тренажери. А почувши про бойлерну, чернівчани озвучили ідею, що можна якось простір між гаражами облаштувати. У такому спілкуванні часто виникають унікальні ідеї для розвитку публічних просторів своїх міст, районів».

«Активний Бульвар» – це не набір активістів

З одеситами чернівецький «активний Бульвар» сконтактував спонтанно – як і зазвичай це в них буває. Якимсь чином про них дізнався чернівчанин Віталій Аврам, якого «бульварівці» визнають «негласним головою» і «гласним мотиватором», чи то пак, натхненником. Він своїх колег-активістів поставив перед фактом: є така чудова одеська ініціатива, пропонують обмінятися досвідом. І якогось осіннього дня «активний Бульвар» в особах Ігоря Гуцола, Надії Величко, Максима Данилишина півтори години стрімив у всесвітню мережу чернівецькі дерева, гойдалки, тренажери і майданчики… Хто ж ці активні чернівчани, які разом з одеситами у прямому ефірі ділилися своїми ідеями і їх втіленням? Виявляється, це не якесь заформалізоване об’єднання, а група, яка змінюється залежно від інтересів, можливостей, потреб.

«Активний Бульвар» – це не набір активістів, – пояснює чернівчанка Надія Величко. – Це просто в когось з’являється ідея, людина пише про це в фейсбук-групу, а інші до неї приєднуються. Я живу в районі Бульвару Героїв Крут, і є речі, які мені просто подобається робити: садити дерева, прибирати територію, проводити руханки… Весь наш активізм починається з фейсбук-групи. А вже потім після перших спільних подій ми почали зустрічатися і обговорювати, чого ще хочемо.

Це все дуже спонтанно. Чесно кажучи, ми не «займаємося громадською активністю», просто ми так живемо. В районі є багато проблем, але вирішувати більшість з них «нема коли, нема як, нема грошей». А трапляється ж те, що ми можемо зробити оперативно самі. Наприклад, зламалася гойдалка, а в Андрія Готнянського є зварювальний апарат: прийшли і заварили. Або можна скаржитися, що сніг не чистять – а можна вийти і розчистити самим, а потім ще й разом піти на пиво. Насправді ж це і для міської влади вигідно, коли є такі активісти. Ось наприклад, є в Зеленгоспу дерева – а в нас є руки, час і бажання. Нам телефонують і питають: дерева візьмете? З задоволенням беремо і висаджуємо. І сусіди долучаються, і незнайомі люди. Навіть діти років 9 – 10 зацікавилися, ми їм розповіли, що і як робити – вони з радістю висаджували! Позаминулого року Антоніна Гошовська придумала зробити фотозону на районі, цього року Віталік Аврам та Дмитро Глиняний ялинку встановили до Нового року – починали її прикрашати 4-5 людей, а потім долучалися кілька десятків – і знайомі, і незнайомі, і з дітками, і парафіяни з найближчої церкви зі священником з колядками… Вони не бояться нас, навіть сприймають не як якихось «активістів», а як «своїх».

Організацію подій щоразу на себе беруть інші люди – хто цього хоче і в кого є можливість Дуже зручні ці всі сучасні засоби зв’язку, класно, що не треба бігати за людьми: списалися, створили групу, зробили справу – видалили і пішли далі. Усе незаформалізовано – і цим добре. В такому активізмі завжди відкритий вхід – і так само відкритий вихід. Ти розумієш, в чому хочеш брати участь, а в чому ні. І робиш».

Маріанна АНТОНЮК

Запис Виживуть тільки… сусіди. Якщо будуть заодно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карен Гамбарян: «Я вирішив провести виставку про Маланку у Чернівцях саме на День Соборності, щоби «вбити двох зайців». Показати, як яскраво та цікаво святкують новорічні свята у місті, де у 1918 р. відбулося Буковинське Віче, яке поєднало, хоч і ненадовго, всю Україну. Та нагадати усім, що хоча ми різнокольорові, як маланкарі, ми усі – рідні! Та рівні. У правах».

Організатори виставки (ГО «Об’єднання переселенців «Спільна справа»), попри відсутність офіційного дозволу від міського департаменту культури, все ж таки взяли на себе відповідальність за дотримання правил безпеки, нагадавши у запрошеннях і оголошеннях про необхідність дотримання безпечної дистанції між відвідувачами заходу та індивідуальних засобах безпеки.

Тож 22 січня 22 світлини Карена були вивішені в Міському саду Одеси на загальний огляд

без обмежень стінами та рамками приміщення і карантину.

До слова, за весь час у масці був зафіксований лише один глядач.

Ті, хто проходили повз, – сім’ї

дорослі

дуже дорослі

підлітки

закохані

у справах

і вигулюючи собаку

а ще поні

і коні

– отримали можливість хоч оком накинути на Маланку, чарівну переберію Чернівецької оласті.
Захід не став масовим. Хоч трохи ажіотажу додали телевізійники, та не думаю, що так вже й багато глядачів побачили стріми.

Карен Гамбарян: «Це не перша моя фотосушка, але я вперше виставляю фото з циклу “Мої буковинські бандери”. І мені важливо не розголос і кількість камер та журналістів взагалі, а те, щоб люди побачили, яка в нас різнобарвна країна! А слава та камери, як кажуть на Буковині, ТОТАКЕ!»

Каро готував виставку не один: ми разом друкували світлини та клеїли їх на паспорту, розмальовані учасницями та учасниками дитячого центру «Щасливі долоньки», розташованому в місці компактного проживання ВПО «Успенська, 4».

Це справжня соборність: діти і дорослі зі Сходу оздоблювали фотографії перебраних з Заходу, щоб показати мешканцям Півдня. Важливо, що знайшлися для цього необхідні бажання і ресурси. Бо так має бути!

Довідка: Соборність – морально-філософський і соціальний принцип, фундаментальними положеннями якого є: відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального і загального, взаємне духовне збагачення і розвиток та інше.

Авторка: Ірина Гамбарян
фото: Ігор Радьков, Юлія Сущенко, Карен Гамбарян

Запис Маланкарі  Соборності спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Одесі обидва підходи профільних установ і громадських організацій до питання зменшення шкоди – правильні.

Підхід перший – стаціонарний

Цей підхід традиційний, прадавній і найчастіше використовуваний. Берете приміщення з ремонтом, складаєте перелік послуг, встановлюєте необхідне обладнання, наймаєте персонал, вивішуєте табличку і вуаля – можна приймати клієнтів.
Як зразок, наведу приклад Одеського міського центру профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом, який ми відвідали під час прес-візиту, організованого МБФ «Альянс громадського здоров’я».

Заклад працює понад 20 років. Для зручності людей, що живуть з ВІЛ, тут ведуть прийом лікарі-інфекціоністи, педіатр, акушер-гінеколог, психолог, проводиться безкоштовне тестування на ВІЛ. У планах – залучити сімейних лікарів, які б вели цілі родини. Про це розповів медичний директор центру Віталій Новосвітній.

Для розширення спектру комплексних послуг, при установі працюють Кабінет інтегрованої медико-соціальної допомоги та Кабінет замісної підтримувальної терапії. На думку пана Віталія, секрет успіху – в чітких та скоординованих діях влади, медичних установ, донорських структур та громадського сектору.

Ще раз зверну увагу на 97%! Це прекрасний показник навіть привищує глобальну ціль ЮНЕЙДС «90-90-90»*

Підхід другий – мобільний

Цей підхід означає, що послуга іде за клієнтом. Зазвичай це обладнаний мікроавтобус з бригадою професіоналів з певною спеціалізацією. Цей підхід відкриває двері можливостей для клієнтів, які не можуть отримати послуги в стаціонарному закладі з певних причин.

Причина перша – географічна. Люди, що живуть з ВІЛ, наркоспоживачі, що мешкають в невеликих населені пунктах, де просто відсутні спеціалізовані медичні заклади, мають право на якісні послуги – як і мешканці великих міст. Приклад – мобільна амбулаторія організації БФ «Дорога к дому»

Ця мобільна амбулаторія обладнана завдяки допомозі та підтримці МБФ «Альянс громадського здоров’я»

Бусик з логотипом «Альянсу» можна побачити районних центрах – Чорноморську, Білгород-Дністровському, Ізмаїлі та навколишніх селах та селищах.

Послугами цієї мобільної клініки можуть скористатися також інші громадські організації та лікувально-профілактичні закліди – для цього потрібно лише заздалегідь подати запит.

Нам дозволили не тільки споглядати ззовні, але й зазирнути всередину

Обладнання та кваліфікація спеціалістів команди дозволили покращити доступність для клієнтів з цільових груп до консультування і тестування на ВІЛ та інфекцій, що передаються статевим шляхом, гепатитів.

Крім того, ця амбулаторія дає можливість перевозити аналізи до Обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом в належних умовах.

Причина друга – соціальна. Комерційний секс в Україні є нелегальним, забороненим і табуйованим в суспільстві та засуджуваний в інформаційному полі. Про секс-працівниць – або погано, або нічого. Єдина організація в Одесі, що надає соціальні послуги надавачкам сексуальних послуг – громадський рух «Віра. Надія. Любов»

З 1997 р команда психологів, юристів, медиків, соціальних консультантів та волонтерів надають всебічну підтримку жінкам та дівчатам, які з різних причин виявилися втягнутими в секс-бізнес. І мобільна амбулаторія надає цю підтримку «за місцем роботи»

Обладнання суттєво відрізняється від стандартного – все прилаштовано для роботи з жінками секс-працівницями.

Рівень довіри до співробітників такий, що дівчата, які працюють на Київській трасі, погодилися на відкрите спілкування з журналістами та журналістками.

Можу закластися, що ви не зможете за зовнішнім виглядом визначити, хто в цій групі людей відноситься до першої,а хто до другої з найдавніших професій

Співробітники організації дотримуються всіх карантинних вимог.

Як епідемія вплинула на секс-роботу і,відповідно, на роботу соціальних працівників учасникам прес-туру розповіли представниці «Віри. Надії. Любові».

Деякі з них прийшли в громадську роботу та активізм, маючи досвід секс-роботи і знають проблеми цієї уразливої групи не з книжок і газетних шпальт.

Підхід особистий – з широко відкритими очима

Щоденно, по завершенню зустрічей, ми поверталися до конференц-зали і обговорювали події дня, що минув. Жодна і жоден з 15 учасників та учасниць не висловили відкритого осуду чи зневаги до представників і представниць уразливих груп, з якими ми спілкувалися. Ніхто вголос не спитав, навіщо допомагати маргіналам. Маю надію, що і матеріали за цим заходом вийдуть вивірені, помірковані та недискримінуючі. Що колеги скористаються можливістю поглянути на проблеми поширення ВІЛ, проєктів зменшення шкоди, якості життя «цих людей» з широко відкритими очима.

*Довідка
У 2014 р Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) визначила завдання боротьби з вірусом імунодефіциту людини. Глобальна мета боротьби «90-90-90» полягає в тому, щоб до 2020 року 90% ВІЛ-інфікованих знали про свій діагноз, 90% з них – отримали лікування, а 90% цих людей мали невизначуване вірусне навантаження.

Матеріал створено за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я», Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією та проєкту PITCH.

Ірина Гамбарян, спеціально для “Версій”
фото авторки

Запис Зменшення шкоди – питання чи відповідь? Два підходи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тема неосяжна. Тож зачеплю лише трошки безмежного. Мова буде  не про проблему ВІЛ/СНДУ, а про те, що є, на мою думку, її вирішенням – проекти зменшення шкоди.

Одеса – перша
Перший офіційно зафіксований випадок ВІЛ/СНІД в Україні – в Одесі. Довгі роки Одеса посідала перше місце за кількістю споживачів ін’єкційних наркотиків. Також довгі роки ін’єкційний шлях поширення був найпоширенішим. На зараз місто займає лідерську позицію щодо впровадження проєктів зменшення шкоди – напрямків профілактики, спрямованих саме на запобігання поширенню ВІЛ/СНІД і зниження шкоди, пов’язаної із вживанням психоактивних речовин (ПАР), особливо ін’єкційних наркотиків.

Перший з підходів почали впроваджувати ще у1980-х рр., коли медпрацівники та соціальні куратори роздавали споживачам ін’єкційних наркотиків чисті шприци – щоб наркозалежні мали можливість не користуватись одним шприцем для декількох ін’єкцій та зменшити ризик поширення ВІЛ/СНІДу. Одеса першою з міст країни запровадила облаштування пунктів обміну шприців (ПОШ) у всіх закладах комунального підприємства «Одесафарм». З міського бюджету виділяються кошти на обладнання таких пунктів і на «набори для чистого вживання», куди входять 10 одноразових шприців з голками та спиртові серветки.
Під час прес-візиту ми відвідали аптеку на М’ясоєдівській,

де облаштовано типовий ПОШ.

Пункт обміну шприців

Співробітниця медзакладу розповіла, як це відбувається на практиці

Дійові особи

Знайомство з основними дійовими особами проєктів зменшення шкоди в Одесі відбулося в Кабінеті замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), що діє на території КУ “Міський психіатричний диспансер” Одеської міської ради. Цей медзаклад розпочав свою роботу минулого року та обслуговує щодня понад 55 пацієнтів. Усього у місті клієнтами ЗПТ є 530 осіб.

На фото зліва направо: регіональна координаторка БО «БФ «Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю (ВОЛНА)» та БО «Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» Юлія Коган, депутатка Одеської міської ради та ініціаторка створення Міської цільової програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу, гепатитам і наркоманії «Прискорена відповідь Одеса» Ірина Куценко, директор КУ «Міський психіатричний диспансер» Олег Карпенчук, лікар-нарколог та президент БФ «Веселка» Ілля Подолян, асоційований директор із політики та партнерських відносин МБФ «Альянс громадського здоров’я» Павло Скала, директорка департаменту профілактики ВІЛ/СНІДу БФ “Дорога к дому” Наталія Кіценко.

На створення нашого закладу витратили понад 1 млн гривень. Якщо говорити про співвідношення коштів, то 50% – це гроші донорів і 50% – місцевий бюджет, – розповів директор КУ “Міський психіатричний диспансер” Олег Карпенчук. Також він зазначив, що сьогодні значну роль у фінансуванні витрат на персонал бере на себе місто Одеса, а не держава, і це дозволяє залучати провідних спеціалістів/ок.

Начальниця відділу зв’язків із громадськістю Управління патрульної поліції в Одеській області Ганна Ліскова розповіла, як поліція взаємодіє з вразливими верствами населення:

зокрема, приділяє увагу співпраці з громадськими організаціями, навчанню поліцейських та збільшенню їхньої поінформованості про програми зменшення шкоди, лікування наркозалежності.

Ще один важливий компонент – це профілактика наркозалежності серед дітей і підлітків.

– Якщо раніше запитання про психоактивні речовини нам ставили учні 6-7 класів, то тепер, під час візитів у школи, ми чуємо це від дітей, які навчаються у 4 класі! Тому звертаю увагу медіа на це та необхідність правильного висвітлення, – зазначила представниця патрульної поліції. 

Ілля Подолян, лікар-нарколог та президент БФ “Веселка” про ефективність програм зменшення шкоди:

“Наші пацієнти – це люди, які багато разів лікувалися, але у них, на жаль, нічого не виходить. Тому ми даємо їм препарат – метадон чи бупренорфін. Підібравши правильно дозу, пацієнт не відчуває «ломки» і веде нормальне життя. Проте не думайте, що людина на ЗПТ відразу ж наступного дня  прийде у вигладженому костюмі, білій сорочці та галстуку. Це тривалий процес, але 80% наших пацієнтів вже працюють і самостійно себе забезпечують, – переконує лікар.

Питань до депутатки міськради Ірини Куценко було багато. Тож подальше  спілкування вирішено було продовжити в її громадській приймальні.

Учасники і учасниці прес-візиту фіксують кожне слово.

Стенди в закладі оформлені з урахуванням карантинних вимог.

Співробітниці сайту продовжують працювати за стандартним графіком.

І за залізними дверима може бути вихід з ситуації, яка видавалася безвихідною.

Тільки людина нашої професії забажає селфі з табличкою психіатричного диспансеру

Політична воля
Обіцяна зустріч з Іриною Куценко відбулася в її кабінеті на території Української федерації таїландського боксу мауй-тай.

Депутатка Одеської міської ради зазначила, що у рамках Міської цільової програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу, гепатитам і наркоманії «Прискорена відповідь Одеса» виділено 65 млн грн на 4 роки.

Уповноважена від мера у питаннях ВІЛ/СНІДУ, туберкульозу, вірусних гепатитів, наркоманії розповіла, наскільки це було непросто.
– Місцеві депутати звикли, що подібні заходи фінансують міжнародні донорські структури. Та я переконана, що саме місцева влада має виділяти кошти на здоров’я своєї громади, причому допомога має бути доступною всім категоріям населення. Найголовніше у нашій роботі – це бажання порятунку людей. І коли ЗМІ пишуть про такі ініціативи, вживаючи толерантну лексику, пояснюють користь від програм суспільству, тоді й депутатам буде легше прийняти необхідні рішення.

За результатами місцевих виборів і Геннадій Труханов (мер Одеси, за безпосередньої підтримки якого Одеса долучилася до ініціативи The Fast-Track Cities) і Ірина Куценко залишаються на своїх місцях.То залишається надія, що проекти зменшення шкоди будуть підтримуватись із місцевого бюджету і надалі.

Довідка Центру громадського здоров’я МОЗ України
Програми зменшення шкоди (ЗШ) спрямовані на запобігання поширенню ВІЛ і зниження шкоди, пов’язаної із вживанням психоактивних речовин, особливо ін’єкційних наркотиків. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Управління Організації Об’єднаних Націй з наркотиків і злочинності (ЮНОДК) і Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) рекомендують впроваджувати програми зменшення шкоди як метод профілактики, лікування та догляду у зв’язку з ВІЛ для людей, які вживають ін’єкційні наркотики.
Ефективність програм зменшення шкоди доведено в усьому світі. Так, завдяки впровадженню перших таких програм у Швейцарії, Великобританії та Австралії вдалося знизити кількість нових випадків ВІЛ-інфекції серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, майже до нуля.

З 2008 р. в Україні таким чином вдалося більш ніж удвічі зменшити поширеність ВІЛ серед ЛВНІ — із 42% до близько 20% у 2015 р. Для порівняння: на Філіппінах, де програми зменшення шкоди практично не реалізують, поширеність ВІЛ серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, збільшилася з 1% в 2008 р. до 29% в 2015 р.

Матеріал створено за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я», Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією та проєкту PITCH.

Ірина Гамбарян
фото авторки

Запис Зменшення шкоди – питання чи відповідь? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це невеличке містечко розташувалося на березі  Будацького (Шаболатського) лікувального лиману. Ще 50 років тому через лиман звели пішохідно-транспортний міст понад 1 км завдовжки, який з’єднав материковий берег із морською косою. Гуляючи ним, люди лікуються від бронхітів, астми, запалення легень, алергії. Нині мостом їздять тільки електрокари, які перевозять на косу й назад відпочивальників. До коси можна потрапити також на катері, але більшість обирає піші прогулянки.

Курорт Сергіївка має високу ефективність лікування завдяки унікальним природним чинникам. Значні запаси високоякісної (без домішок) лікувальної грязі із запахом сірководню й аміаку мають велику теплоємність і низьку теплопровідність. Крім органічного «скелета» грязі, до її складу входить так званий колоїдний комплекс, що складається з найдрібніших частинок заліза, алюмінію, гумусу тощо. За фізико-хімічними властивостями намулові лікувальні грязі Шаболатського лиману не тільки не поступаються, але і перевершують за багатьма показниками лікувальні грязі інших курортів. Я відчула це на собі, лікуючи суглоби. ^.

Треба віддати належне керівництву Сергіївки, яке не тільки підтримує, а й розвиває зелену зону. Парки, сквери, блакитні сосни. Є де погуляти, подихати хвойним та морським повітрям. Чимало нових алей, скверів із висадженими деревцями. Це –  внесок у майбутнє містечка. На вулицях неймовірна чистота.

Як на мене, найкращий відпочинок саме в Україні. Завдяки турботі сина, я бувала на різних морях і океанах, у різних країнах. Емоції зашкалювали! Однак жодного разу не виникало бажання повернутися до тих країв ще раз. Подивилась –  і додому. Натомість цього літа відпочивала у Сергіївці вдруге. Сподіваюсь, не в останнє. Бо Сергіївка – це  місце, куди хочеться повернутися!

Мешкала я у пансіонаті «Висотник» на вул. Горького, 1. Погляньте на чепурні будиночки, що видніються за моєю спиною на знімку. Там є помешкання на різний смак і гаманець. За 250 грн на добу в сезон – з душем, холодильником і телевізором. Якщо вам достатньо ліжка, спільних кухні, душа, умивальника і вбиральні – але дуже чистих! – десятиденний відпочинок обійдеться вам у 1100 гривень у розпал сезону. Нині ж, у вересні, ціни значно нижчі, але лиман завжди теплий і привітний. Та й ціни на ринках нижчі за чернівецькі. У кав’ярнях і ресторанах можна поснідати, пообідати й повечеряти теж за значно нижчими цінами, ніж у нас.

Насамкінець хочу наголосити, що навіть відпочинок у дворі пансіонату принесе вам задоволення – різнобарв’я квітів вражає.         

Щоби дізнатися про деталі відпочинку та замовити помешкання, телефонуйте за такими номерами: моб. тел.:  068 208 36 94,  095 283 37 82, стаціонарний  (04849) 4-76-59. Запитуйте Ольгу Павлівну.

Тамара БОРОВИК, чернівчанка

Запис Їдьте до Сергіївки! Це місце, куди я обов’язково повернуся! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зустріч журналістів із директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом на тему «Реформа музейної справи» розпочалася його заявою: «Реформа музейної справи полягає в тому, що її… немає».

Уже перші кілька місяців перебування пана Олександра на цій посаді (а призначений він лише 19 квітня нинішнього року) продемонстрували його революційність і, відповідно, – незручність як для чинної управлінської вертикалі, так і для опонентів. Водночас, завдяки наявності в нього маленької, але міцної, грамотної й креативної команди, музей під його керівництвом виходить із совкових рамок і принаймні намагається рівнятися на те розуміння музею, яке прийняте в сучасному світі.

Для розмови ми зустрілися в єдиному кондиціонованому залі Одеського художнього музею, розташованому в центрі міста в палаці Потоцьких – пам’ятці архітектури XIX століття. Згодом, оглядаючи картини, скульптури та інші експонати в інших залах, переконалися у справедливості зауваги директора: те, що потрібне для збереження пам’ятки – цілком протилежне тому, що потрібне для експонування в музеї. І експонувати живопис дуже важко у пам’ятках архітектури, тим паче – аварійних, як ця.

Короткий спіч Олександра Ройтбурда для учасників прес-туру «Одеська область – досвід реформ» – це і блискуча науково-популярна лекція, і водночас крик душі кожного адекватного митця й адміністратора від культури в нашій країні. Бо «музей – це не кладовище».

Дитсадок чи похоронне бюро?

«Разом із Павлом Гудімовим, із яким ми входимо до колегії Міністерства культури, ми давно вже порушуємо перед паном Євгеном (міністром культури Є.Нищуком – авт.) питання необхідності музейної реформи, – каже відомий художник, який віднедавна очолює Одеський художній музей. –  І ця реформа має бути міжвідомчою.

Нині музей скутий у кожному своєму русі державним фінансуванням через казначейство. Потрібна інша система фінансування: щоби музей отримував фіксований грант. Наприклад, у Латвії створили такі умови: музей повинен довести необхідність свого існування. Якщо не може – його закривають або розформовують: або він існує не на бюджетні кошти – або якось об’єднується з іншими.

Потрібна оптимізація музейної системи. Справді є такі музеї, які слід об’єднувати або за регіональним, або за вертикальним принципом. Адже нині мало не в кожному селі є музей Шевченка. Їх треба впорядковувати, причому за держвертикаллю. А ними найчастіше займаються «люди на пенсії», які не здатні взагалі правильно позиціонувати цей музей.

Можливе ще об’єднання системою менеджменту. У нас же музеї не координуються ніяк – і в Одесі є багато таких. Це просто комунальні підприємства – як дитсадки чи похоронні бюро.

Музей, який об’єднав би мистецтво

В ідеалі я бачу об’єднаний музей мистецтв. Якщо зробити виставку сотень, тисяч тих «баб», які розкидані чи не по всіх регіонах України, це була би сенсація! Але потрібен серйозний орган, який це осмислював би.

Музей повинен мати адміністративну автономію – подібну до такої, яку має в Європі університет. Зараз ми не можемо визначати, скільки в нас має бути наукових співробітників, а скільки – двірників. Ми ледь спекалися посади машиністки – вже навіть друкарські машинки 10 років як не випускають! А ще є посада проявника фотоплівки! Натомість немає ні дизайнера, ні куратора! Наша музейна система – це чудовисько. А художні музеї – це ганьба ставлення України до власної культури.

При тому, що 20-30% російського передвижництва – це українці, власне «українського мистецтва» немає. Українська школа з’являється наприкінці 19-го століття й існує десь до 20-х років 20-го, а далі приходить радянська влада. В 33-му вона задушила все живе, і офіційне мистецтво на всій території СРСР стало живим трупом. Водночас, це роки найбільш відповідального колекціонування. В ці роки системно, незалежно від обстановки в країні (навіть незважаючи на війну) музеї поповнювалися постійно. Це була золота доба з точки зору кількісної. І були майстри, які незважаючи на комуністичну ідеологію та соцреалізм, творили справжнє мистецтво. Хоча колекціонування було фактично під забороною до 80-х років. Остання офіційна закупка відбулася 1989-го, а в незалежній Україні цього взагалі не було. Десятиліттями держава на музеїфікувала своє мистецтво! Нагадаю, що перша музейна закупка Інституту художньої культури (Луначарського) значиться 1919-м роком. Не думаю, що економічне становище України сьогодні гірше за тодішній стан більшовицької Росії. Сьогодні спостерігаємо неповагу можновладців до своєї країни. Немає нічого головнішого за культуру! Музейна рефома не менш важлива, ніж реформа освіти.

Час переходити від накопичення до іншої діяльності

Сьогодні в нас є лімузини, будуються палаци, кошти виводяться за кордон – але не вкладаються у мистецтво. Катастрофічний брак музейних площ. Був у Тернополі – це сором, що таке приміщення є музеєм, воно пасує хіба що для супермаркету.

В Житомирі ідеально відреставровані зали, головний хранитель, душа музею – свята жінка. Але вона вважає, що… ніхто не має заходити в музей. І 90% експонатів зберігається у фондах…

У нашому, Одеському, музеї виставлено 10%, за 40 хвилин усе можна обійти, детальна екскурсія забере не більше 2 годин. Нашому музеєві 120 років. За останніх 10 років тут зібрали потужну колекцію. Але змінилися епохи в мистецтві, світогляд поколінь… Тож, крім наповнення колекцій, має бути ще якась діяльність. Тому на цей момент я призупиняю процес дарування експонатів нашому музеєві. І при кожній зустрічі нагадую голові ОДА про те, що в нас бракує приміщень. Будуть приміщення – тоді я зроблю так, щоби кількість подарованого вражала.

Нарешті українське мистецтво вийшло зараз на світовий ринок. Хоча нині мистецтво – це не лише картина, це інсталяція, перформанс. І сьогодні вже неможливо просто реконструювати мистецтво 90-х років. Тож треба будувати, фінансувати і закуповувати експонати для музею сучасного мистецтва. В Україні є можливість робити музеї більш інформативними.

Музей – це не кладовище. Нормально, щоб у ньому була система для функціонування, зустрічей. Щоби діти після перегляду сідали на підлогу і малювали свої враження. Щоби були крамнички – сувенірна, книжкова, щоби випити келих вина там (як у Ватікані! Бо ми ж не святіші за Папу римського!) Щоби музеї мали право на власну видавничу діяльність. Щоби нас не обкладали ПДВ, якщо ми перевищимо якийсь норматив. І це ланки одного ланцюга – відсутності волі до розвитку. Я 10 разів маю підписувати заяву на відпустку прибиральниці, але не можу видати комерційний альбом нашої діяльності або побудувати 10-поверховий музей сучасного мистецтва.

У нас є група юристів, які  шукають шляхи, як це зробити. Напрацьовують базу того, що треба змінити і в яких конкретно законах.

Директори музеїв кажуть, що давно хотіли про це сказати, та не наважувалися. Я не боюся казати, бо не тримаюся за посаду: я художник і піду малювати картини.

Директор Одеського Художнього музею Олександр Ройтбурд про Чернівці: «Був якось на фестивалі в Чернівцях, мрію ще приїхати, там купа друзів… це як Одеса моєї юності. Вийшов у Чернівцях на Центральну площу й упродовж 5 хвилин зустрів усіх своїх чернівецьких знайомих – і Померанцева, і Федірка, і Тутельмана, і Тараса Полатайка, і Марину Лібанову… – всіх одразу! Я, здається, майже з’їхав з глузду від такого «дня сурка»…

Довідково. Олександра Ройтбурда знають і як успішного художника, що розвиває сучасне мистецтво в Україні, активно виставляється в Європі і в США, і як менеджера світового рівня. 2009-го його картину «Прощай, Караваджо» продали на аукціоні Phillips за рекордні на той час для українського арт-ринку $97,5 тис. Його призначення на посаду директора музею супроводжувалося скандалом, який знавці називають суто політичним: особливі заперечення проти його кандидатури висловлювали представники Опоблоку. Їм не догодив він своєю проукраїнською позицією, зокрема, тим, що 2 травня 2014 року назвав «Днем перемоги над «русской весной».

Запис Олександр Ройтбурд: «Музей – це не кладовище!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останніми роками, через недоступність Криму, все більше туристів їде на Херсонщину, Миколаївщину чи Одещину. Їх ваблять історичні пам’ятки старих міст, море та розвинена сфера розваг. Готелі Одеси тішать високим сервісом і нерідко – навіть прийнятними цінами (за умови, що готель забронюєте вже навесні). Та підрахувавши всі витрати та уявивши ймовірні незручності вітчизняного сервісу, доходиш висновку: полетіти до Туреччини – все одно… дешевше.

«Важливі не стільки ціна, скільки співвідношення ціна/якість», – експерт

Головний редактор журналу «Український туризм» Юрій САМОЙЛОВ виділив кілька чинників, що впливають на вибір місця відпочинку українцями:

«На вибір більшості туристів впливає не стільки ціна, скільки співвідношення ціна/якість. Не секрет, що у багатьох випадках якість турецького/болгарського сервісу є відчутно вищою за сервіс вітчизняного. А стосовно Туреччини впливає ще й чинник широко розповсюдженої на курортах цієї держави моделі «All inclusive», тоді як у нас вона застосовується лише де-не-де. Безвізовий режим, а у випадку Туреччини – ще й можливість в’їжджати на її територію за українськими ID-картками, та велика кількість чартерних авіарейсів (а щодо Болгарії – ще й автобусних) призводить до того, що для значної кількості громадян України дістатися до курортів Туреччини та Болгарії практично не відрізняється від аналогічної процедури для курортів Одещини, Миколаївщини та Херсонщини».

Турист хоче сервісу, «all inclusive», природних і гастрономічних родзинок

Сьогодні Туреччина – це, окрім іншого, комфортабельні готелі. На території кожного готелю є басейни, СПА-центри, сади та інші зелені насадження, дитячі майданчики, водні гірки. Номери з сучасним ремонтом, щоденним прибиранням, телевізорами і кондиціонерами.

У більшості готелів діє програма «Все включено», а це означає, що сніданок, обід і вечеря  «безкоштовні» – входять у вартість оплаченого туру. Жителі країн СНД часто бувають  шоковані тим, що вся їжа безкоштовна та її багато й вона дуже смачна.

У Туреччині неймовірна природа, апельсинові гаї, гори, чисте море й чисте повітря. В Одесі море з роками все бруднішає, а щоби помилуватися природою, доводиться виїжджати за місто.

Вибираючи відпочинок в Туреччині, ви зможете побачити іншу культуру, інший менталітет і поспілкуватися з цікавими місцевими жителями, які запросто розмовляють зрозумілою нам російською.

Якщо порівняти ціни на тури, за інформацією «CoralTravel», маємо таке:

в Одесі для сім’ї номер з 3-4 кімнат на 6 днів, разом із дорогою, обійдеться приблизно у 20 тис. грн. Звісно, дешевше зняти кімнатку на цілу родину у спальному районі, але такі райони зазвичай доволі віддалені від моря і вам доведеться витрачати чимало часу та грошей, щоби дістатися пляжу.

Прокат лежака в Одесі вартує 50 грн. Щоби відпочивати на приватному пляжі, треба орендувати шезлонг – близько 300 грн. Розваги теж «влетять у копієчку»: пострибати на батуті – 30-40 грн за 10 хв.,прогулянка на катамарані – 40-150 грн/год, на каное – 120 грн, на надувному банані – 100 грн, на скутері – 250 грн. Віндсерфінг – 200 грн/год.

Відпочивальники скаржаться, що ціни на харчування в Одесі подекуди вищі за столичні. Скажімо, горнятко кави – від 30 гривень. Сніданки (яєчня чи омлет з випічкою та напоями, або сирники чи млинці) пропонують у кафе за 70-100 грн. Ціни на овочі та фрукти також не нижчі за київські. У середньому чеки на одну людину – від трьохсот гривень.

Номер для сім’ї в Туреччині та Болгарії на 6 днів (Allinclusive) разом із харчуванням і дорогою – 17-20 тис. Це набагато вигідніше.

Артур ЛУПАШКО, генеральний директор керуючої компанії «RibasHotelsGroup», називає ще одну причину, чому українці вибирають курорти за кордоном:

– Згідно з опитуванням мандрівників із 26 країн, проведеним компанією Booking.com, нинішнього року туристи надають перевагу країнам і курортам, які готові вразити в гастрономічному плані. Так, 41% респондентів заявили, що цьогоріч хочуть скуштувати нові страви. Для порівняння, 2017-го таке бажання висловили близько 29%. І третина мандрівників не поїде до регіону, який не обіцяє якихось кулінарних новинок або оригінальної автентичної кухні.

Що обирають пересічні відпочивальники? Одеситка – за Болгарію

Ми попросили жительку Одеси Мілану ВОЛОШИН, яка відпочивала як у рідному місті, так і за кордоном, порівняти найпопулярніші в нас курорти різних країн.

Отже, Одеса:

– В Одесі пляжі, порівняно з Херсоном, чистіші,  як на мене.  Щодо цін – тут усе дуже «накручено». Уже на вокзалі з тебе намагаються здерти таку ціну за таксі, яка тобі навіть не снилася. Так само у ресторанах і кафе, надто у центрі. Пам’ятки культури: у спальних районах немає нічого цікавого. А у центрі, на набережній, усе можна оглянути максимум за два дні. На мою думку, катакомби – ось заради чого сюди варто приїхати. Вхід коштує 250 грн з людини. До Одеси найкраще їхати з середини травня або на початку вересня. Влітку тут «дурдом»: з’їжджається безліч людей і центр просто забитий. Особисто в мене це спричиняє дискомфорт. Потрібно також стежити за своїми речами – бо дуже крадуть, ріжуть сумки, витягають гроші, документи. Щодо цього потрібно бути дуже обережним.

Туреччина:

– Наші їдуть переважно на південь Туреччини до Середземного моря, бо там і чистіше, і вода солоніша. Ті, хто хочуть «пошопитися», їдуть  саме до Стамбула. Я була в Анталії. Там дуже красиво. Гірські хребти з одного боку, з іншого – море. До Кіпру приблизно 100 км. Хочу зазначити, що в Туреччині існує окрема класифікація готелів: сімейні (багато зелені тощо) та молодіжні. Біля останніх – дуже багато клубів, ресторанів і всякої всячини саме розважального характеру, як для молоді. Для себе я відзначила один лайфхак (корисну пораду – ред.). Оскільки більшість українців знає російську мову, то продавці на базарі саме таким чином вішають тобі локшину на вуха,  заманюють щось купити, причому за захмарними цінами. А ми із сім’єю переходили на українську, радилися, щоби ніхто нас не розумів. І це справді спрацьовує. Ціна на екскурсії дуже накручена. Дешевше домовитися з кимсь із місцевих, аніж переплачувати. Стосовно гарного часу для поїздки: я була в Туреччині на початку вересня, і температура повітря трималася на рівні 43°. Тож їхати треба так само в кінці травня – на початку вересня, інакше можна просто «померти від спеки».

І нарешті – Болгарія:

– Якщо в Туреччині ми платили доларами та євро, то у Болгарії гроші переводили на їхні леви. Удома треба подбати, щоб під час поїздки у гаманці шелестіли євро, бо з гривнями – там ніяк, а долари обмінювати на місцеві леви менш вигідно.

У цій країні дуже мальовничі ландшафти, багато стародавніх містечок. Болгарія славиться своїми винними  заводами. В них своє приголомшливе виробництво вин, і ціна відносно невисока. Якщо порівнювати із Одесою чи Туреччиною – у Болгарії найчистіше узбережжя, вода прозора, заходиш ніби в скло. Температура на 7-10 градусів вища від України. Пляжі також дуже чисті. Зрозуміло, це європейська країна і стандарти все ж таки зіграли свою роль. Якість готелів, що в Туреччині, що у Болгарії – однакова.

Отже, які моря оберуть українці для відпочинку – дізнаємося після сезону. Наразі ж, схоже, своїми грошима вони «голосують» за «закордон».

Уляна КАЛИН, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ ім. Ю.Федьковича

Запис Літо-2018: де відпочивати спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 жовтня  у лондонській галереї Saatchi  у рамках щорічного фестивалю «Днів України у Великобританії» відбулося урочисте відкриття художньої виставки «Передчуття: українське мистецтво сьогодні». У рамках цього мистецького проекту 38 українських художників та скульпторів  представили  понад 160 об’єктів – картин і інсталяцій. Виставка організована благодійним фондом Firtash Foundation. Триває виставка до 3 листопада.
Над виставкою сумісно працювали арт-куратори: Марина Щербенко, Ігор Абрамович, Андрій Сидоренко та Олександр Соловйов.

Степан Рябченко, «Рука, що благословляє», інсталяція, неон, 500 х 500 см, 2012-2013

Зараз Україна переживає дуже складні і драматичні часи. І люди іноді насторожено і з певною упередженістю сприймають те, що відбувається в Україні. Але з іншого боку люди прихильно ставляться до мистецтва. І роботи художників – це інший ракурс сприйняття України. Дуже важливо, щоб саме зараз взнали і іншу Україну, мистецьку, адже національна культурна ідентифікація, як ніколи, актуальна та бажана.
Цьогорічний фестиваль присвячений сучасному українському мистецтву і головним майданчиком для проекту стала знаменита лондонська галерея Saatchi Gallery. Головний виконавчий директор лондонської Saatchi Gallery Найджел Херст відібрав дві роботи художника Степана Рябченка: неонова інсталяція «Рука, що благословляє» та «Просвіт». «Рука, що благословляє» є символом Божого благословення для всіх бажаючих, а робота «Просвіт» символізує промінь, що наповнює життя новим сенсом.

Степан Рябченко, “Просвіт”, інсталяція, неон, цифровий друк, 203 х 151 см, 2011-2012

«У кожній країні мистецтво має свої неповторні риси. В України такі унікальні особливості розвитку, що безглуздо проводити будь-які паралелі чи аналогії. У більшості українських художників сильна академічна школа. І в той же час вони виробили свою індивідуальну манеру. Якщо говорити про живопис, українські художники чудово володіють технікою. Це проявляється на одній картині, проте вже на другій видно, що вони використовують її цілком інакше. В Україні є відчуття експерименту, і це захоплює», – Найджел Херст у статті журналу FORBES (№7, липень 2014) про сучасне українське мистецтво .
Чернівчани знайомі із творчістю Степана Рябченка, лауреата першого всеукраїнського триєнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ», що проходила 2010-го у Чернівцях.
Участь у виставці такого рівня – престижна і почесна. Це і поштовх для художників та велика відповідальність.
Роботи Степана Рябченка візуалізують навколишній світ, події, власну інтерпретацію історії, сьогодення, майбутнього…
Сучасність – це час нових викликів. Динамізм, оновлення, надії та впевненість – візуальна логіка конструктивного виміру художника… Цей простір інтелектуальний. Він не лише ззовні, він проникає всередину, формує настрій, сенси, істини. Може і переосмислення…
І людина тримається на цінностях, в основі яких – любов і мир … Принаймні, так має бути…
А як визначати сучасному художнику свій статус? Адже і мистецтво, яке презентується публічно, не може не бути політичним апріорі. Своє ставлення до того, що відбувається, говорять роботи художника. Змінюються системи, власники, аналітики, а твір талановитого художника лишається предметом осмислення і живе поза часом…
Рука, що благословляє… А може попереджає… А може блискавка раптом вдарить…

Художники Степан Рябченко та Назар Білик

Найджел Херст та Степан Рябченко. Saatchi Gallery. Лондон. 8.10.2014

Степан Рябченко (нар. 1987, Одесса) ― представник нового покоління українських художників, один з лідеров в сфері цифрового мистецтва і мистецтва нових медіа. Учасник міждународних проектів і бієнале. У центрі його уваги – взаємодія нових технологій і класичної образотворчої традиції, еволюція віртуальних моделей у реальні обєкти і нова природа мистецтва.

2010 – Член Національної спілки художників України.
2010 – Лауреат першого всеукраїнського трієнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ».
2011 – Номінований на Премію PinchukArtCentre.
2012 – Лауреат міжнародного конкурсу сучасної скульптури «Kyiv Sculpture Project».
Живе та працює в Одесі.
Вибрані виставки:

2014
«Передчуття: українське мистецтво сьогодні», Saatchi Gallery, Лондон, Великобританія
«Cosmoscow», Манеж, Москва, Росія
«Родина», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Український пейзаж», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Кінопроби», галерея Худпромо, Одеса, Україна
«Нова Українська Мрія», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Art Vilnius’ 2014», Lithuanian Exhibition Centre, Вільнюс, Литва
«Український прорив», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Площа свободи», ЄрміловЦентр, Харків, Україна
«Україна. Архетип свободи», Novomatic Forum, Відень, Австрія
«Засліплені красою», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна

2013
«Скульптура PRO Скульптуру», ЄрміловЦентр, Харків, Україна
«Art Kyiv Contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Міфи та легенди Східної Європи», галерея LWW, Амстердам, Голландія
«Індустріальний Едем», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Сучасні українські художники», Saatchi Gallery, Лондон, Великобританія
«Хаос кіберпростору. Абстрактний сюрреалізм », Галерея LWW, Амстердам, Голландія
«Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва Бірючий 013», острів Бірючий, Україна
«Велике і Величне», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Одеська школа. Традиції та актуальність», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Орієнтація на місцевості», Національний художній музей України, Київ, Україна

2012
«Сценарії майбутнього – 2», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Соціальна ейфорія», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«ARSENALE 2012», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Міф. Українське Бароко», Національний художній музей України, Київ, Україна
«ART-Пульс», «Арт-центр Якова Гретера», Київ, Україна
«Kyiv Sculpture Project», Київ, Україна
2011
«Art Kyiv contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Премія PinchukArtCentre», PinchukArtCentre, Київ, Україна
«Незалежні», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Космічна Одіссея», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Моменти тиші», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна

2010
«Art Kyiv Contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«ТОП-10 сучасних художників Одеси», галерея Худпромо, Одеса, Україна
«Ті, хто прийшли у 2000-ні», М17 центр сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Швидкі сни», «Арт-центр Якова Гретера», Київ, Україна
Перше всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ», Чернівці, Україна
«Зоряні війни», Арт – центр Олександра Коробчинського, Одеса, Україна
«Abstract Vision Test», Я Галерея, Київ, Україна
«FINE ART UKRAINE», Український дім, Київ, Україна
«RESTART», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Абстрактне мистецтво Одеси», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна

2009
«RESTART», Морський Арт – Термінал, Одеса, Україна
«Wanted Design Week», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Art Kyiv contemporary», Український дім, Київ, Україна
«Поза системою», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Kunstart», Фестиваль сучасного мистецтва, Больцано, Італія

2008
Ювілейна виставка до 70-ліття ОВНСХУ, виставковий зал НСХУ, Київ, Україна
«Сучасне мистецтво Одеси», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Мальовнича Україна», Дніпропетровськ, Україна

Колекції:
Музей сучасного мистецтва Одеси, Voronov Art Foundation, Firtash Foundation, Arts Trend Company, Stedley Art Foundation, приватні колекції України, Росії, США, Великобританії, Ізраїлю, Швейцарії.

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото з архіву Степана Рябченка

Запис Світ надії від Степана Рябченка з Saatchi Gallery… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За попередніми даними, в результаті спецоперації взяли двох уродженців Чечні: 31-річного Адама Осмаєва і його батька Асламбека Осмаєва. Обидва перебували в розшуку за причетність до організації невдалого теракту в Москві, а також до багатьох інших злочинів, – повідомляє Комсомольська правда.

За даними правоохоронців банда готувала теракт і в Одесі. Бандитам замовили одного з великих одеських підприємців. Лише завдяки випадку теракт не відбувся. У квартирі на вулиці Тираспольській, яку знімали кілери, 5 січня стався вибух. Найімовірніше вибух стався через неправильне поводження з вибухівкою – бандити виготовляли бомбу в домашніх умовах.

Тоді вибухом вбило одного з членів банди, – громадянина Росії, уродженця Грозного Руслана Мадаева. Громадянин Казахстану Ілля П. був госпіталізований в міську лікарню з опіками. Зокрема, слідчі розглядали і версію, що готуючи вибухівку для теракту, чеченці хотіли помститися за смерть кілера Аслана Дікаева, який влаштував перестрілку біля поста ДАІ і якого пізніше вбили в одеському готелі спецназівці… Адаму Осмаеву після вибуху вдалося сховатися, і цілий місяць одеська міліція його розшукувала.

Запис Чеченські терористи готували теракт в Одесі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– «Рога і копита»…
– Це класика.
– «Шах і мат»…
– Це назва нової турагенції?
– Ні.
– Це новий маршрут? Це нова траєкторія осінніх подорожей?
У вересні ця траєкторія для мене окреслилась і Одесою…

Ви граєте в шахи?
Навіть якщо й ні, цікаво спостерігати за партією, яку грають шахісти.
І, доки ще тепло, доки сонце, прямуємо Шампанським провулком, через парк до моря.

І навіть якщо ви не потрапили на шаховий бал у День міста, то зазирніть на пляж «Аркадія», де залишилися ще невеличкі смуги для відпочивальників без додаткових послуг. І на одній з них стоїть кілька дерев’яних альтанок зі столами й лавками, де збираються поважні  одеситки й одесити. Там є й напис: «Места для инвалидов и учасников ВОВ».  Хто грає в шахи, хто – в карти, хто – в доміно. Більшість – все ж у шахи.

«Шах мат» дослівно – «володар не помер»…Адже недарма саме в Одесі 1909-го відбувся перший Південно-російський шаховий чемпіонат. Шахи в Одесі люблять. І колись, і зараз.

І ще в «Аркадії» багато собак і котів.

Узимку їм доводиться важко. І холод, і голод. Це зараз  їх підгодовують.

І, звичайно, знаходяться дві-три сердешних одеситки, що приносять банку молока чи супу та кісточки в пакетику, які заздалегідь збираються саме для тих, «хто гуляє сам по собі».

«Я маю дві вищих освіти. Працювала економістом. А зараз я валютниця. Здаю квартиру в Шампанському провулку. Сьогодні, в неділю, відпочиваю. І котам принесла трохи риби, підгодувати», – розповідає симпатична блондинка з пакетом рушників з Привозу.  Рушники вона продає квартирантам. З кожного має 5-10 гривень зиску. Мізер, але…

Я теж у неї купила рушник.

І у вересні, і це не дивно, море ще досить тепле, але трохи неспокійне.

Охочих купатися не так багато – напевно, все ж таки через шторм.

Тільки чайки із задоволенням пірнають у глибочінь хвиль, а потім завмирають проти вітру, ніби міряючись з ним силою.

І ще осінь – пора весіль. А які гарні наречені в Одесі!

А, може, це біла королева дарує свої привілеї краси молодим?

Ми багато пройшли…  Від Аркадії до Приморського бульвару. Можна і перепочити…

Тетяна СПОРИНІНА, 11-12.09.2010, Одеса, фото автора

Запис Одеський мітельшпіль… спершу з'явиться на Медіа-Версії.