Майстерня, орендована художником на горищі під дахом старої австрійської триповерхівки, дивує недосвідченого відвідувача чистотою і порядком. «Коли у художника все розкидане – це природжений дилетант, який тільки створює навколо себе антураж, щоб думали, що він художник, – сміється Олег Любківський. – Якщо у вас на столі вермішель –все це буде видно на вашій картині, так мій учитель казав». Тож на столі у господаря – акуратно підточені олівці, чисті пензлики, папір, листівки –репродукції з картин. На поличках – книжки й милі дрібнички: підсвічники, сувеніри-старожитності, пляшечки й вазочки оригінальних форм. На стінах – картини й такі ж дрібнички, прикріплені цвяшками: малесенький стілець, ключик, емальовані старовинні вивіски, вказівники – від австрійських до радянських. На невеличкій кахельній грубці – частина колекції пляшок, яких у художника є майже півтори сотні і які він свого часу, почавши збирати від 6-го класу школи, виставляв на огляд у Художньому музеї. За вікном туркочуть голуби і відкривається вид на… інше вікно серед облуплених стін. Під це заклопотане туркотіння, за запашною, власноруч звареною господарем кавою, міркування зазвичай небагатослівного Художника Цього Міста про Місто плинуть десь на межі між насмішкуватим скептицизмом і щирою відвертістю…

«Глобус Чернівців»

Страсбург, Базель, Цюріх, Любек, Львів, Чернівці і багато інших – міста, які бачили виставки Олега Любківського і яким художник привідкрив мистецький образ Чернівців. Канада, Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Румунія, Польща – країни, які відчули нове сприйняття того, що залишилося нам у спадок від епохи Габсбургів. Найсвіжіша «експансія мистецьких («любківських» J) Чернівців на  Польщу» – публікація двадцяти одної картини художника у журналі «Konteksty» польського міністерства культури, а також фотографії самого митця, розповідь про унікальну техніку виконання робіт, світосприйняття автора, і, звісно, місто Чернівці та філософська спорідненість зі швейцарським письменником Себальдом. Художник Любківський, попри віртуозне володіння художнім словом, не вважає можливим дати Чернівцям якесь конкретне визначення: «Цей умовний образ існує поза звичними художніми явленнями і може писатися тільки особливою мистецькою мовою, а там, де у місті перетинаються протилежні часові виміри, – разом утворюється еклектично переплетена картина, що є парадоксальним продовженням життя того міста, що колись давно називалось CZERNOWITZ…».

«Напівміф, напівлегенда міста увійшли в мою свідомість з раннього дитинства разом з великою горою шпилів та куполів, що проглядалися між дерев моєї вулиці. Місто зблизька було величним і загадковим, як дитяча лікарня з вітражами, а вулична бруківка здавалася мені начищеною, як черевики з-під дідового анцуга з ланцюжком. Вдома мене лякали відьми та латовані лицарі зі старих німецьких альманахів, а довговолосі югендстилівські діви заповнювали мою уяву ще неусвідомленим світом мистецтва. Високі вікна моєї школи, колишньої жіночої гімназії, дивились за зубчасті дахи та вежі геніального архітектурного творіння – резиденції буковинських митрополитів, що вабила уявними таємницями та садом з яблуками…», – соковито писав Олег Любківський 2001-го до каталогу виставки «Осінь минулого століття. Романтичні візії «маленького Відня», і перо в його руці запрацювало не менш майстерно, аніж пензлик. Тож 2013-го він видав збірку «Оповідання простим олівцем», у якій поруч з ліричними героями повноцінним персонажем є Чернівці, їхні деталі, закутки та уламки.

Виставки О.Любківського, присвячені Чернівцям:

«Романтичні краєвиди Маленького Відня» – Чернівецький Художній музей (1998), Національний художній музей України (2000);

«Осінь минулого століття. Романтичні візії «Маленького Відня» – Києво-Могилянська академія (2001)

«DIE GOLDENE BIRNE («Золота груша») – Чернівецький Художній музей (2003), Landesbildungscentrum, Австрія (2004)

«Теза і антитеза: Місто, що колись називалося Czernowitz» – Люблін, Польща (2011), Страсбург, Франція (2012), Цюріх, Швейцарія (2012), Чернівецька галерея SWEET-APT (2013), Львівська національна галерея мистецтв (2013)

Поетичне осмислення уламків

«Ми спочатку жити в районі Фастівської, і з моєї вулиці відкривалася панорама міста, – пригадує художник. – Ми, діти, дивилися на ці зубчики будівель, наче «вирізані» на тлі неба, і щиро уявляли, що костел – це Кремль. Вочевидь, підсвідомо дитячі враження все-таки десь відкладаються. Якось, коли я навчався в другому класі, ми з батьком ішли вулицею Буковинською в бік Руської. Заходило сонце,  на тлі неба так чітко викарбувалися «зубчики» дитячої лікарні, що я, як тільки дійшли додому, зразу замалював це. Але це був єдиний раз. Насправді я хотів бути офіцером, тож зазвичай малював танки й літаки. Усі діти малюють безперервно, просто я малюю довше за всіх. Це інстинкт, дар. Але, окрім дару, має бути ретельна праця. Насправді малювати можна навчити – навіть якщо дару нема. Якщо закласти конкретну програму, основу, базис. Та не всі, навіть «дорослі», обдаровані художники знають перспективу та інші основи образотворчого мистецтва…

Коли ми переїхали в центр, тодішня 9-та школа, в якій я навчався, зіграла більшу роль у становленні моїх естетичних уподобань – як взірець архітектури раннього модерну. Тут розгортаються й багато подій з моєї збірки «Оповідання простим олівцем». Тут я був свідком, як відпала рука від скульптури, тут я відколупав від парти табличку німецькою мовою, тут колись вкрав з історичного кабінету двоголового орла… Саме ці «уламки» я осмислив поетично, і моя виставка у Львові була саме виставкою «про уламки».

Гурток образотворчого мистецтва у Палаці піонерів почав орієнтувати мене на мистецтво завдяки вчителю. Микола Ткачук – неординарна особистість, митець, у якого я багато взяв – особливо філософське усвідомлення місця художника в суспільстві. І розуміння того, що художник завжди має бути щедрим. Коли б ми не приходили до вчителя – в урочний чи позаурочний час – він завжди давав нам фарбу, папір, пензлик… Я це повторював, «віддзеркалював» у свій час – коли викладав у художній студії на Франка. Часто приносив фарби, гумки, олівці, які я навіть з-за кордону привозив.

У Вижницькому училищі  мені також пощастило з учителем: мене помітив  талановитий педагог Генріх Усачов, якого направили сюди з Ленінграда. Його дружина – випускниця Мухінського училища (першого художнього закладу вищого формату, дореволюційного Училища технічного малювання барона Штигліца, сучасною мовою – перша дизайнерська академія за царської Росії). За Хрущова там відродили технічну естетику, конструювання, тож період, коли у Вижниці викладали виховані на цьому педагоги, всі згадують з вдячністю. Завдяки педагогам, їхньому уважному ставленню, спілкуванню я вже на 1-му курсі заявив про себе як художник з оригінальним почерком і мисленням. Щоправда, в «совєцьке врємя» демократія довго не існувала. Тож вільні орієнтири Вижницького училища швидко придушили, позвільняли і керівництво, і частину вчителів.

Коли я вже сам викладав академічний рисунок та живопис у Народній студії образотворчого мистецтва обласного будинку вчителя (на вул. Франка), то борги перед своїми вчителями намагався віддати дітям. Думаю, небезуспішно: свій мистецько-педагогічний досвід оформив окремою книгою, мої учні продовжують навчання у Празі, Лондоні, у французькому Діжоні… І як діти, так і їхні батьки досі зі мною вітаються».

«1985 року в мене випливло Місто»

«Я мислив себе художником Карпат, в постімпресіоністичній манері, – продовжує Олег Любківський. – Але потім зрозумів, що місцева Спілка художників мене не оцінить, і я почав приглядатися до міста. 1985 року в мене «випливло» місто. Я розробив три сюжети-краєвиди. Починав їх олійними фарбами, потім зрозумів, що олійні фарби місто просто не сприймає. Тож перейшов до акварелі – у власній техніці. Потім зробив гравюру. На той час цю композицію ніхто не оцінив, а тепер кажуть, що це музейний рівень мистецтва.

Я не просто захопився містом – я пішов на певну самопожертву. Не міг спокійно робити доволі прибуткові совєцкі замовлення, свідомо відмовився від них, від якихось компромісних речей – і ціле літо ходив на гору малювати краєвиди. Зробив їх чотири, всі вони експонувалися в Австрії, Німеччині, Швейцарії… А моя виставка «Романтичні краєвиди Маленького Відня» звертала увагу глядачів саме на те, що вони не розуміють, де живуть. Ми ж виросли в Європі, але не бачили цього за совєцькими червоними лозунгами і транспарантами! Цю виставку дивилися, але я відчував (і так і сталося), що розуміти її почнуть років через 20…

Сказати, що я не хотів визнання, – буде неправдою. Зараз я вже про нього не думаю, бо воно саме прийшло. А коли був молодий – хотів поступити у Спілку (це й було ознакою визнання). Зрештою, і вступив – але я вже на інших правах. Коли мої сучасники вступили «на совєцькій темі», то я став членом Спілки вже у часи «перестройки», на «чернівецькій» темі. І коли надійшло перше замовлення, за яке я міг отримати пристойний гонорар, – СССР розвалився, разом з Фондом художників і всіма можливостями Спілки (сміється – авт.). Тож я давно усвідомив, що мистецтво не залежить від визнання спілками, як і художник: це особистість, а не продукт якогось об’єднання на зразок «союзу художників».

«Чернівці – не розфарбована матрьошка»

«Кожний проект, який стосується міста, є внеском у формування іміджу Чернівців, – переконаний майстер. – І йдеться переважно не про ті міфи, які циркулюють незалежно від наявності під ними якоїсь історичної основи. Наприклад, легенда про те, що в Чернівцях вулиці замітають трояндами. Так виглядає, що це дуже своєрідно інтерпретований факт. Джерела підтверджують, що в якийсь із років на випускному балу в Єврейській жіночій гімназії дівчата, проводжаючи улюбленого вчителя, усипали йому дорогу пелюстками троянд. Ну а потім, коли прибирали, букетами ж і «замітали» вулицю. Згодом хтось із емігрантів написав мемуари, опоетизувавши цю подію. Так вона і стала міфом.

Або про готель «Бристоль». Кажуть, що його господар викинувся з останнього поверху, бо не міг розрахуватися за будівництво. Тож добудовували «Бристоль» уже інші люди. Споруда готелю справді унікальна, адже за наказом цісаря архітектору не дозволялося повторювати, копіювати об’єкти в місті.

Так, ці легенди гарні, але це дуже поверхнева інформація, для масового туриста. А необхідні кваліфіковані екскурсоводи, які відчуватимуть дух міста. Не треба ж перетворювати Чернівці на фарбовану матрьошку, яка здалеку приваблює туристів, що милуються нею, не виходячи з автобуса…

Кожний будинок, який нам радує око – це мистецька річ, яку не зробиш лінійкою за допомоги комп’ютера. Це елементи застиглої поезії. На жаль, відчувається різниця між минулими Чернівцями і сьогоднішніми. Різниця в загальній культурі.  Адже тепер, як в освіті, медицині, так і всюди процвітає дилетантство. Мистецтвом називається все без винятку – починаючи від невмілого малювання квіточок, кульбабок і метеликів, і закінчуючи пейзажами з ялиночками. Але це окрема тема, яка мене не стосується. Мене стосується тільки моє мистецтво і моя філософія».

На перехресті культур і безкультур’я

«Художник має бути голодний? Безперечно, – вважає пан Олег. – Але на каву йому має вистачати. Тож я продавав свої картини, сам – і їх постійно купували, навіть за купони, які в нас були якийсь період грошима. Часто брали для когось – в Ізраїль чи Америку.  А я продовжував працювати – без зайвої метушні, без «хитання в інші сфери», без зміни власної лінії разом з «курсом партії».

Окремою темою є спроба зробити щось у манері абстрактності – до цього, як і до «чернівецької теми», спонукала «перестройка». Стимулу не було, натомість було бажання чинити протест проти радянського «іскусства». Тож коли згодом виставив ці роботи у львівській галереї «Примус», знавці оцінили їх як «мистецтво високої формули». Ну і слава Богу (усміхається – авт.).

Місто – це не солоденькі краєвидики з Резиденцією. А я завдячую Чернівцям, у яких я виріс на перехресті культур і безкультур’я.

Так, рівень культури чернівчан наразі залишає бажати кращого. Але на те, вочевидь, є причини. Можливо, в тому, що у нас був період «культурного вакууму»: «перестройка», перші роки незалежності, матеріальна криза. Ця сукупність обставин спонукала частину чернівчан виїхати – кого на заробітки, а кого й зовсім. Вакуум нічим було заповнити, тож сьогоднішні студенти в основній масі – наслідок того вакууму, вони нічим не переймаються, тринькають гроші батьків по кав’ярнях.

Зараз вже повільно прокидаємося від совєцького «летаргійного сну». З’являються «поетичні» розписи на стінах – як ті, що не так давно намагалися критикувати чиновники від культури (коли в контури обличчя на стіні вписують вірші чернівецьких поетів). Бачив подібне у багатьох інших містах – вони бувають як серйозні, так і жартівливі, смішні. То чому бути, як в клітці, і забороняти це? У Чернівцях маємо для цього багато порожніх стін…

Я сам створив вивіску для «Найкращої кав’ярні на розі» ніби в манері знайденої під фарбою старої реклами. Наприклад, у Львові такі імітації часто використовують, і в це майже всі вірять. Чому б не робити таке в Чернівцях?»

«Мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива»

«Концептуальне мистецьке видання «Die Dankbare Bukovina» («Вдячна Буковина»), ідею якого я втілив 2004-го, зіграла також важливу роль у моєму житті – як і в житті Чернівців. Це книга-візитівка, яка стала бібліографічною рідкістю, і вона не є збіркою якихось провінційних, самозакоханих вражень «про вокзал, Ратушу і вулицю Кобилянської». Це серйозний аналіз, і я пишаюся, що ця книга куплена австрійською національною бібліотекою і лежить десь там на полиці, час від часу даруючи насолоду справжнім поціновувачам.

Більшість з нас не усвідомлює, де живемо. Про це була й моя виставка «Золота груша» 2003 року – продовження погляду на Чернівці, де Місто – як театр, як забуті декорації, поруч із якими ходять люди і навіть не звертають на них ніякої уваги…

Архітектура – це лише зовнішня оболонка. А ми мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива. І просто бачити її та малювати – це аматорство, яке викликає посмішку. Адже не лише ми дивимося на будинок, а й він на нас. І художник має цей погляд побачити, намалювати і відбити до глядача. Погляд на стіну має бути поглядом у просторі і часі, а не в геометрії. До того ж, одне діло – малювання, а друге діло – прочитання картини. Це вже треба відчути. Відчувають далеко не всі. Відчувають це мої учні і люди, які перетинаються з мистецтвом – найчастіше львів’яни й іноземці. Я сам дивувався, коли в Цюріху і Базелі мої картини купували самі художники – це доволі рідкісне явище в мистецькому світі.

«Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників»

«Кажете, що часто бачили мене на Майдані? Я вірив, що це вже остання революція, на якій закінчаться всі неподобства й негаразди. Бачу, помилявся. В чому сенс протесту? В тому, що Громадянин гідний достойного життя, а не статусу раба чи найнижчої верстви населення.

Разом з тим, розумію: одна людина може щось змінити у власному житті і у власній свідомості. Змінити щось у свідомості інших – це самовпевнене бажання. Це неможливо. У власному житті я і змінив. І в сучасному мистецтві. Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників, і я це роблю.

Я не даю собі визначення, як мені себе назвати. Це як місто Чернівці. Воно мало безліч назв – Чернівці, Чернауць, Черновіци, Маленький Відень, Місто над Прутом…. І від цього нічого не змінилося. Як ходили брудними тротуарами, так і ходимо до цього часу (усміхається – авт.).

Я є тим, чим  я є».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Олега ЛЮБКІВСЬКОГО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юного чортківця Ігоря Буркута, який уперше приїхав до Чернівців з двоюрідним братом – абітурієнтом ЧНУ, не легко було вразити історичною архітектурою чи своєрідністю аури міста: він уже бував у Києві, Москві, Одесі. Та Чернівці – вразили. Насамперед – чистотою. Ранкове місто, до якого прибули казенною автівкою батька-воєнкома, просто сяяло. Двірники тоді сумлінно прибирали вулиці – принаймні, центральні.

А пізніше Ігоря подивували знамениті чернівецькі трамваї: старенькі вагончики кінця ХІХ ст., частина яких була розмальована червоно-жовто, а частина – жовто-блакитно, з червоною п’ятикутною зіркою спереду. Хлопець, який виріс на Галичині, сприймав ті кольори цілком свідомо, тож лише посміювався. А поїздка в одному з них узагалі справила незабутнє враження. Ігор мав друзів дитинства – євреїв,  бабусі яких розмовляли на ідиш. Тож вирізнив з-поміж жвавої та зрозумілої українсько-російської трамвайної бесіди ідиш, як і знайому зі школи німецьку. А от румунську почув уперше. Тож відчув себе наче у багатомовній мішанині Вавилона: незвично і цікаво.

Згодом мандрівки до Чернівців почастішали: гостював у брата, у двоюрідної сестри, яка вступила на філфак і мешкала на легендарній вул. Кобилянської та ще й у будинку з ліфтом! А коли 68-го сам Ігор вступив на істфак, перебрався до Чернівців грунтовно. Батьки давали 15 рублів на винаймання квартири, тож її (точніше – куток) зняв у самісінькому центрі, на вул. Заньковецької, поблизу кінотеатру «Жовтень» (який і досі, попри багаторічну назву «Чернівці», залишається для місцевих «Жовтнем»).

Історія Чернівців в інтерпретації чернівчан

Власником квартири був дніпропетровський єврей «дядя Льова», касир в «Аерофлоті» – і що це означало в часи тотального дефіциту на все (в тому числі й на авіаквитки), зрозуміло. Він був майже всемогутнім, і ходила до нього найрозмаїтіша публіка. Спостерігаючи за сусідами – євреями з Дніпропетровська, Поділля та Бєльць – і гостями, юний студент розумів, як сприймають українці – росіян, українці з росіянами – молдован, молдовани – євреїв… Цікавим було відкриття, що поєднує українського єврея з російським: нелюбов до бессарабського євреяJ. – У них не прийнято було питати: «Ти що, дурний?» Вони питали: «Ти що, з Бєльць?» – сміється Ігор Григорович.

– Там я познайомився з величезною кількістю справжніх чернівчан, – пригадує  пан Ігор, – а вже від 1968-го – початку 70-х почався масовий виїзд чернівецьких євреїв….

– Розмови зі старими чернівчанами демонстрували мені різні Чернівці одного й того ж часу, – розповідає Ігор Буркут про невичерпне джерело інформації для нього як етнополітолога. –  Я слухав різні історії про одні і ті ж події. Спілкувався з відомою родиною українських інтелігентів Рідушів, де батько, Тарас, був актором муздрамтеатру, а його син Богдан згодом став професором геології. Підтримував зв’язок із родиною Кучабінських – пані Ядвігою, яка за часів Незалежності першою очолила Товариство польської культури в Чернівцях, і її чоловіком – архітектором, прекрасною інтелігентною людиною. У ті часи не було жодних національних культурно-етнічних товариств: за такі ідеї можна було отримати тюремний строк за обвинуваченням у буржуазному націоналізмі, причому, незалежно від національності. А про росіян черпав інформацію від… румунів. Річ у тім, що російських емігрантів у Чернівцях я не зустрічав. Зустрів одного в Хотині, та він не надто демонстрував свою російськість. Натомість чимало румунів або закінчували в Росії військові училища (та привозили сюди дружин-росіянок), або воювали разом з росіянами (та поверталися зі знанням російської мови): у міжвоєнний період на Буковині стояла 8-ма румунська дивізія, а 1942-го росіяни-білогвардійці з Буковини були мобілізовані у Російський охоронний корпус на Балканах (росіян-старообрядців не мобілізували).

Шолом-Алейхема, Роша, Садгора…

– «Старі чернівчани» поділялися на кілька категорій, – розповідає про свої тодішні враження Ігор Буркут. – Чимала частина з них – високоінтелігентні люди, які вдома вільно розмовляли німецькою, мали гарні бібліотеки, в тому числі – й розкішні енциклопедії ХІХ століття. Багатьом удалося зберегти власні помешкання, наприклад, музикантам. Там царювала висока побутова культура. Кімнати вражали ідеальною чистотою, над рукомийником нерідко можна було побачити викладене плиткою німецьке «Hände waschen vor dem Essen» («Мийте руки перед їжею»), а над столом у їдальні чи кухні – французьке «Bon appétit» («Смачного»).

– Вулиця Шолом-Алейхема, яка і досі носить це ім’я, була заселена євреями. Газ туди ще не був проведений, тож готували на керосинках і керогазах. Кухня починалася одразу за вхідними дверима. Тож улітку єврейські хазяйки виносили керогаз чи примус, ставили перед дверима і просто неба куховарили. Поки жінка помішувала вариво в каструлі, чоловік всідався на табуреточку поруч, діставав і голосно читав листа від родичів з Ізраїлю на ідиш або на івриті. Таке можна було побачити ще хіба в Одесі.

– На Роші звернув увагу на невідповідність будинків їхнім мешканцям. Будинки – стовідсотково німецькі, чепурні. А жили в них люди, всі ознаки яких свідчили, що вони щойно з села. Пізніше дізнався, що справді в 40-му році німців, які жили на Роші, виселили до Німеччини, а в їхні житла вселили тих, хто прибував з сіл і потребував даху над головою.

А поки тривало переселення, новоприбулі встигли перейняти від німкень цікаву річ. Швабки не носили кошиків у руках. Вони клали на голову спеціальний м’який валик, зверху влаштовували кошик і так, на голові, несли. Такий спосіб носіння кошиків зберігався аж до 70-х років, і я це бачив з вікна своєї кімнати на Заньковецькій, коли продавчині городини, ягід і фруктів, що доставляли свій товар з окраїн міста, несли його на Критий ринок (теперішня Площа Філармонії). А міські жінки куплене вже виносили в сумках чи «авоськах». На Роші жив дядько моєї однокурсниці, тож я мав нагоду побувати у нього вдома, де збереглося чимало українського. Він був секретарем газети «Час» за Румунії. Прекрасна людина, яка зуміла обхитрувати всі влади: зберегти все своє і померти своєю смертю…

– Садгору приєднали до Чернівців лише в 60-ті, раніше вона була центром сільського району, значною мірою єврейським. Пишна назва «Садгора» зовсім не відповідала реальності, а лише походила від прізвища її засновника – барона данського походження Гартенберга-Садогурського, який збудував тут монетарню.

Потім євреї виїхали, а на їхнє місце не так уже й багато людей приїхало. Та коли 56-го почалася реабілітація репресованих, туди приїхало чимало тих, що відсиділи за УПА. В Галичину чи на Волинь, додому, їх не пускали, а Чернівці вважалися містом у цьому питанні нейтральним. Там зустрічав і земляків з Тернопілля…

Несподіванки, які не вписуються в стереотипи

– Попри складні спільні часи радянщини, чернівчани значно відрізнялися від тих же близьких і рідних мені чортківців. Тут люди відкритіші, легко йшли на контакт. Переважно завдяки тому, що Чернівцями не так жорстоко пройшло колесо історії. На Тернопіллі, де «совіти» знищили все, що тільки можна було знищити (і не лише українське, а й польське), люди часто з обережності «грали дурника». На жаль, так складалося, що виживання ставало можливим тільки для дебілів…

Абсурдна, хамська державна політика відштовхнула багатьох українців від румунської культури. Шандарі (жандарми) били за кожне українське слово, шмагали різками, у школі вчителі за українську мову прилюдно шмагали хлопців, знявши їм штани… Але в тих селах, де траплявся гарний учитель, досі до румунів ставляться добре.

Як відповідав Тарас Рідуш на запитання «Як ви спілкувалися в румунські часи, якою мовою?»: – Якою звернулися – такою відповідаєш. За Румунії за українську били. Тому перейшли на німецьку. Навіть румуни, – такий був протест проти насильницької націоналізації.

Та водночас чернівчани пам’ятають, як уже в новітні часи на першому святі румунської мови в Чернівцях у Літньому театрі професор Панчук щиро й емоційно читав напам’ять вірші Емінеску, адже вчився ще в румунському ліцеї.

Радянська національна політика теж не вирізнялася мудрістю, тож у результаті чернівчани не знають ні чудової румунської літератури, яку досі мало перекладають, ні гідної музичної румунської класики, ні прекрасних румунських романсів, ні глибокої румунської філософії, ні тонкого інтелігентного гумору…

Що ж було в цих Чернівцях? Тут були гроші!

– Свого часу в Чернівцях були дуже серйозні консульські представництва, – розповідає Ігор Буркут. – За Австрії було віце-консульство Росії, потім – генеральне консульство, працював  Англо-Австрійський банк, під час війни резидентура англійської розвідки на Балканах розташовувалася в Чернівцях.

Що ж було в цих Чернівцях? Тут були гроші! Коли є два кордони – є контрабанда. А тут з одного боку – кордон з Росією, з іншого – з Румунією. Якщо Карпати з лісом – інша контрабанда. Якщо це аграрний край – це, насамперед, м’ясо та інші сільгосппродукти. Велика торгівля. Де є торгівля – є інтереси різних країн. Потім, коли розвалилася монархія Габсбургів, тут був розвинутий фінансовий капітал. Я далекий від ідеалізації, але кінець ХІХ – початок ХХ століття – період бурхливого розвитку Чернівців. Всі місцеві підприємці не в офшори вивозили гроші, а залишали в Чернівцях. І за ці гроші місто будувалося. У великій мірі – за кошти Православного релігійного фонду. Було багато монастирів і храмів. Коли сюди прийшли австрійці, то побачили, що це все нераціонально, на їхній погляд, розвивається. Тож створили фонд, землі монастирів належали фонду, який здавав їх в оренду. Орендар платив відносно небагато, а вже селянам давав за більшу суму. Отримували прибуток і вкладали. Керували фондом не священики, а люди різної етнічної та релігійної приналежності, в тому числі й лютерани, римо-католики, іудеї. Саме з цих коштів 1906-го на лівому березі Прута збудували цукровий завод з гілкою залізниці, казарми в Чернівцях. Дбали за свої кадри, зводили житло для інженерів. Один з відвідувачів мого господаря «дяді Льови», Льва Кейфмановича, розповідав з типовим єврейським акцентом, навіщо він вкладає гроші в місто: «Ігорь, я кончіл хєдєр (початкову єврейську релігійну школу – авт.) – і всьо. Я хачю, штоб маї дєті жилі в культурном городє».

Саме тому в міжвоєнних Чернівцях виступали такі зірки, як Петро Лещенко, Алла Баянова, навіть Вертинський кілька разів приїжджав… Ця традиція трішечки залишилася в радянський час. Чернівчани добре пам’ятають прізвище Фалік. Це простий адміністратор Чернівецької філармонії, який умів зробити так, що Лондонський симфонічний оркестр виступав у Москві, Ленінграді і… Чернівцях. Так само, як видатні японські співаки, не кажучи вже про естрадник зірок соціалістичного табору – Карела Готта, Радмілу Караклаіч… Цьому сприяли цеховики, підпільні бізнесмени, які випускали все, що хочеш, і мали великі кошти.

Капіталістів фактично знищив Радянський союз. Якби все розвивалося правильно, ми мали б національне відродження. Наразі маємо Фірташів, але не маємо Кохановських…

Колишніх Чернівців уже не буде. Але Чернівці – будуть.

Чернівецький університет був свого часу відомий у світі. Знаємо блискучого економіста австрійських часів Шумпетера, серйозного історика, ректора університету Іона Ністора з румунського періоду… Пізніше, уже в радянські часи, цінувався тодішній диплом математика (мій брат – член Американського математичного товариства), відомими були наші геологи, з гуманітаріїв могла би створитися ціла школа єгиптологів! Тут працювали один із небагатьох у Європі знавців давньоєгипетської мови Євген Вікентійович Черезов, блискучий знавець давньогрецької мови Кіра Сергіївна Мусієнко. До нас переїжджало багато ленінградців і харків’ян, які там не могли «вписатися у систему», мали «сумнівне походження» – неблагонадійних чи репресованих батьків, талановита молодь, яка розуміла, що в Києві чи Харкові професором стане хіба що в 60, а тут, може, в 40.

Багато цікавого було в усі епохи. І не знайдеш у документах того, що отримаєш від спілкування зі старими чернівчанами. Документи при будь-якій владі відбілюють її. Листи й щоденники, які доходять до нас – дуже суб’єктивні. А розмови – це те, з чого дізнаєшся найбільше. На жаль, їх вже майже не лишилося, старих чернівчан.

Зараз є розрив поколінь. Коли розпався Союз – на поверхню спливло найгірше і найсмердючіше, 20 років усе розвалювалося. А тим часом формувалося нове покоління. Але закони історії працюють, є конфлікт поколінь, «закон заперечення заперечення». Якщо для попереднього покоління важили тільки гроші і влада, то зараз – ні. Доводиться зустрічатися і зі студентами, і з гімназистами-ліцеїстами, старшокласниками. Вони справляють на мене дуже добре враження. За цим поколінням майбутнє.

Звісно, тих Чернівців уже не буде. Але будуть інші. Є люди, які формують думку і тримають рівень. Петро Рихло – таких в Україні одиниці, Пауль Пшенічка – це світовий рівень, художниця Марина Рибачук, музиканти… Дуже мені подобаються Сашко Буль, Альона Головіна – це молоді люди, які справді можуть щось зробити, до яких прислухаються.

Рід стає буковинським, слава Богу…

У Чернівцях Ігор Буркут створив родину. Саме тут зустрів свою майбутню дружину – також, до речі, не чернівчанку. Росіянку. Аж поки не познайомився з її батьками – не здогадувався про це, так гарно володіла українською. Коли батьки переїхали до Чернівців з-під китайського кордону, то, незважаючи на право дочки-п’ятикласниці не вивчати українську, наполягли на тому, щоби вона вивчала. Досі згадує вчительку української з першої школи і каже, що кращої вчительки не мала ніколи.

Ігор Григорович, син напівпольки-напівлатишки і українця з домішками російської крові, міг би мешкати у столицях. Неодноразово отримував пропозиції жити в Києві, Москві – адже працював у чернівецькому відділі Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країни Академії наук УРСР, який потім став називатися Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України (зрештою, знищений таки минулого року Януковичем заради гарного приміщення в центрі Києва). Саме у Києві захистив кандидатську дисертацію. Дуже серйозне запрошення отримував на переїзд до Риги, на рівні відділу науки ЦК Компартії Латвії. Досі має там рідню. «Двоюрідна сестра моєї матері тьотя Мілда, яка була виселена як куркулька в Сибір, ненавидить Росію, і принципово «не розуміла» мене, коли я говорив російською. Латиської я не знав. Але коли переходив на українську, усі ризькі родичі мене цілком розуміли, – сміється Ігор Григорович. – У латишів, як і у євреїв, національність визначається по матері. Там я міг би вважатися латишем. Дуже комфортно там почувався, дуже. Крім одного: я таки не латиш… Я тут одружився, син мій тут народився і вже оженився. Рід мій стає буковинським, слава Богу…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Ігоря Буркута: синьо-жовті червонозоряні трамваї, мовний вавилон, благодатний грунт для етнополітології і Фірташі замість Кохановських спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під Божим благословенням, в орбіті Анатолія Добрянського, з невипадковими випадковостями і взаємною любов’ю

Дослідниця мистецьких Чернівців і хранителька книжкових скарбів Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського Леся Ілярівна Щербанюк цитуєпіонера архітектурного модернізму і функціоналізму Ле Корбюзьє так, наче він говорив саме про Чернівці. Французький архітектор вважав: якщо на міський центр самоврядування виходить сім  доріг, то місто – під Божим благословенням. А на Чернівецьку Ратушу не лише виходить сім вулиць. Тут свого часу було ще й сім готелів, і саме сім ділянок місто викупило в громадян, аби влаштувати в центрі площу. І Чернівці спершу мали саме сім міст-побратимів (зараз їх 11), і навіть номер державної реєстрації документа про те, що Центральна площа – це пам’ятка архітектури, містить сімку: №700.

Саме таким, благословенним, стало місто Чернівці для галичанки Лесі Щербанюк. Так-так, людина, після спілкування з якою гості міста розповідають друзям: «Нас зустріла чернівчанка, яка надзвичайно любить своє місто!» – сама з тернопільської Теребовлі. До Чернівців уперше приїхала вступати в університет – бо загадала собі, що навчатися має саме в університеті і саме у старовинному місті. Мріяла про Львів, але не склалося. Та, вийшовши з автобуса в Чернівцях на зупинці поруч з костелом, неподалік церкви Св. Параскеви, зрозуміла: це саме те, чого хотіла.

Фізика і лірика міста

За першою освітою пані Леся – фізик. Провідники й напівпровідники не просто були довгий час її фахом і забезпечували роботу на військовому заводі, яких у Радянському Союзі не бракувало в жодному місті. Технічна освіта дала системність мислення і, переконана Леся Ілярівна, дуже допомогла у подальшому зануренні у світ книжок, до яких у її родині завжди ставилися з великою пошаною. І новоявлена чернівчанка, попри технарську професію, намагалася не пропускати мистецьких подій у місті, яке прийняло її як рідну.

Часто це були концерти, яким передували творчі зустрічі – із  Богданом Ступкою, Анатолієм Солов’яненком, Ліною Костенко, Іриною Калинець… А вів зустрічі (чи як би зараз сказали, модерував) Анатолій Миколайович Добрянський. Тоді таке не будь-кому дозволялося: треба було не лише мати відповідний рівень знань і ораторське обдарування, а й спеціальний папір на підтвердження цього рівня. Добрянський уже в 31 рік отримав посвідчення лектора-мистецтвознавця, не маючи при цьому спеціальної музичної чи художньої освіти. Самородок, який в дитинстві спершу заговорив польською (після арешту й заслання батька хлопчика взяв на виховання до своєї родини дядько Генріх, поляк), а вже потім – українською. Який викладав унікальні спецкурси на філфаці ЧНУ і, розповідаючи про літературу народів СРСР, вірші зазвичай читав студентам мовою оригіналу. У бібліотеці якого було 186 словників різних мов – англійський, німецький, польський, болгарський, румунський, французький, італійський, іспанський, молдавський, угорський, словацький, чеський…

Коли згодом, після лихих 90-х, втрати роботи, праці на приватній фірмі пані Лесі запропонували роботу в обласній науковій бібліотеці (наче й випадково, але всі випадковості закономірні) – вона із радістю погодилася. Здобула досвід, спеціальну освіту, потрапила в рідну стихію, про яку свого часу казав Пауль Целан у промові з приводу отримання літературної премії вільного ганзейського міста Бремена 1958 року: «Земля, звідки я до вас прийшов,… це була місцевість, де жили люди та книги». І коли Леся Ілярівна, готуючи бібліографічний покажчик  про А. Добрянського – лауреата премії ім. Сидора Воробкевича, мала нагоду особисто поспілкуватися з людиною, до якої досі лише «здалеку поштиво віталася» (як сама вона пригадує), Анатолій Миколайович показав їй свою бібліотеку. Ту, про яку ходили легенди і книжковими скарбами якої він щедро ділився. Майбутня берегиня цих скарбів, переступивши поріг знаменитої оселі А. Добрянського, і не мріяла про таку долю його книгозбірні, як продовження життя в Муніципальній бібліотеці. І бачила, як тісно тулилося це духовне багатство в єдиній кімнатці видатного чернівчанина.

Зірка, в орбіті якої 50 років точилося культурне життя Чернівців

Від 1952 до 2002-го культурне життя України крутилося навколо Чернівців. А в Чернівцях – навколо Добрянського. Саме він повних 50 років був тією особистістю, на запрошення якої відгукувалися зірки світового рівня і завдяки якій чернівчани мали можливість бути долученими до світового культурного середовища. Центральний міський палац культури, Будинок естетики та дозвілля, Будинок офіцерів, філармонія, муздрамтеатр – Добрянський побував разом зі своїми поважними гостями на всіх сценах міста. Життя Чернівців будувалося на особистостях, адже місто – це люди.

Нині культурне життя Чернівців вирує навколо бібліотеки ім. А.Добрянського – як це не дивно звучить стосовно закладу, який, на думку обивателя, мав би відзначатися тишею і спокоєм. Але цей вир – творчий, розбудовний, глибинний, повільний і – потужний.

«У великих міст – інший темпоритм, там усі поспішають, – заспокоїла мене пані Леся, коли я на п’ять  хвилин спізнилася на зустріч. – А тут ніхто нікуди не біжить. Дуже не розбігаєшся. І куди тут бігти? 70% чернівчан займаються гешефтом, перша згадка про Чернівці – саме в торговій грамоті, тут проходив потужний торговий шлях – Берладська дорога, а гешефт треба осмислити! Менша частка чернівчан – це люди мистецтва. Вони пишуть вірші, прозу, музику. Їм треба надихнутися, відчути навколишній світ. Люди стають побесідувати, як давні знайомі, можуть руку поцілувати – для приїжджих це просто екзотика, а в нас цей звичай зберігається, і це таки правда!

Якщо згадати тих, хто правив у місті – вони всі його любили. Не всі могли правити Чернівцями так успішно, як це робив 42 роки депутатства і 26 років на посаді бургомістра Антон Кохановський, але всі старалися місто зберегти і не понищити».

Саме так сталося і з «віллою з кришталевими вікнами» – будівлею, на першому поверсі якої розташувалася бібліотека ім. А. Добрянського. Здавалось би, тут могли би що завгодно відкрити: черговий генделик, аптеку, стоматполіклініку, яких є вже безліч. А відкрили – культурний центр, і це підтверджує особливу ауру Чернівців. Тепер бібліотека творить культурне життя в Чернівцях. Тут не лише читають, а й приходять навчатися екскурсоводи, директори турагентств, а дехто приводить групи туристів!

Книги, автографи, люди

«Книгозбірня Анатолія Добрянського перейшла під захист міста після відходу його у вічність, – продовжує пані Леся. – На похорон, який відбувся напередодні 8 Березня, з численної армії чиновництва прийшов лиш тодішній міський голова Микола Федорук. Це теж було «невипадковою випадковістю» – що я почула його слова під час прощання з Анатолієм Миколайовичем на цвинтарі. Десь Небо нами інколи водить. Микола Трохимович зазначив, що видатний чернівчанин не був пошанований за життя, тож зберегти пам’ять про його здобутки тепер – це його, як міського голови, особисте завдання.

Час дуже швидко йде вперед,  але, попри стрімкий прагматизм і входження в наше життя інформаційних технологій, техніки, комп’ютерів, книга залишається в ньому і як джерело інформації, і як особлива естетика. Книга породжує інші почуття, включаються думка, емоції».

Сам Добрянський рухався в ногу з часом. На його робочому столі – комп’ютер, сканер, принтер, якими студенти навчили його користуватися, маленький телевізор. І синя пачка «Прими». Ще одна – у старенькому портфелі. А в книгозбірні, окрім власне друкованих видань – розкішна колекція платівок із записами оперних співаків, класичної музики, пізніших касет і ще новішого досягнення науки й техніки – дисків. А більшість книжок – у відкритому доступі, ними користуються, вони працюють. За склом – лише багатюща колекція книг із дарчими надписами: Костенко, Драч, Ткач, Вінграновський, Тарасюк, Матіос, Калинець, чернівецька професура… Саме за цими автографами можна з’ясувати безліч подробиць з біографії Добрянського – який і сам міг би писати книги й мемуари, але віддав себе просвітницькій роботі.

Цеглинка в храмі культурного середовища міста

2003-го  відійшов у вічність великий чернівецький інтелектуал, блискучий ерудит Анатолій Добрянський, а вже 2004-го клопотаннями його родини і, до їх честі, міських депутатів під унікальну приватну бібліотеку Почесного громадянина міста виділили приміщення. Не так просто все відбувалося, адже це був унікальний випадок на теренах СРСР – передача приватної книгозбірні у власність міста. Шукали спосіб юридично правильно оформити цю дію, бо не було зразка, документів, на які можна було опиратися.

Відкриття Муніципальної  бібліотеки стало цеглинкою у храмі культурного середовища міста. Адже Чернівці – багатонаціональне, полікультурне місто, зірками якого були як німецькомовні, австрійські, так і румунські діячі. І український інтелектуал, посідаючи гідне місце у цій плеяді, знайшов пошанування у нащадків.

Сьогодні бібліотека ім. А. Добрянського – улюблене місце творчих зустрічей. Тут, у затишній камерності презентували свої книги відомий чернівчанолюб Володимир Килинич,  Маріанна Гончарова, Тамара Севернюк, Володимир Даниленко, Лариса Денисенко, Степан Процюк, Марія Вайно… Тут народжуються навіть тенденції чернівецької моди! Дизайнерка моди Світлана Крачило здійснює в бібліотеці проект «Міський силует»– бесіди про те, якою була мода в Чернівцях століття тому, сьогодні, і які тенденції очікуються в наступних сезонах.

«Сюди приходять найкращі люди»

«Я не маю ностальгії за минулим, – зізнається Леся Ілярівна. – Як колись, так і зараз я спілкуюся з чудовими людьми. Місто надзвичайно спокійне. Люди – духовні. І не може бути інакше, адже тут служать стільки церков, працює стільки бібліотек, 4 музичні школи, художня школа, театр, філармонія. На сучасність накладається дух століть. Навіть молодь у нас зовсім інакша, як на мене. І це помічають гості міста. Приїжджали кияни, які найбільше відчули, побачили зблизька гіркі й переможні події Революції Гідності, і люди з інших регіонів, через домівки яких руйнівно проходить історія зараз, – і шкодують, що не знали раніше про наше місто. Адже саме тут вони відкрили для себе Європу, бо вона тут є – і спокій, і гармонія, і інший дух витає. І раніше, і зараз сюди приходять найкращі люди».

Який же ще дух, як не європейський, може витати там, де не просто лежать, а й працюють на інтелектуальне зростання чернівчан книги, які тримали у своїх руках Анатолій Добрянський, Петер Демант (його бібліотека також була передана містові за сприяння тодішнього міського голови Чернівців Миколи Федорука), архітектор Михайло Шевченко, який відновлював Резиденцію Митрополитів після другої світової війни і у 92 роки передав до Муніципальної бібліотеки прекрасну бібліотеку вузькофахової літератури, Почесна громадянка Чернівців Валерія Фірсанова, поетеса Тамара Севернюк, професори Володимир Антофійчук, Семен Абрамович, Петро Рихло…

Бібліотечні засіки поповнюються не лише небайдужими чернівчанами. Місто підтримує книгозбірню, тож вона має змогу закуповувати безліч нових вузькофахових видань з мов, літературознавства, монографії, словники, передплачувати періодику. Тут є те найвартісніше, на що не дасть відповіді Google.

Леся Ілярівна пишається фондами бібліотеки і тим, що ці фонди не лежать мертвим вантажем, а працюють. Бо читання – це, на переконання пані Лесі, така ж чернівецька мода, як і неквапливість чи цілування рук. Кажуть же, що чернівецькі євреї читають до останнього подиху – аби всі органи працювали, щоб зберігати добру пам’ять, уникати старечих розумових хвороб і адекватно сприймати себе в цьому світі. Вони красиво вдягаються і йдуть до бібліотеки брати добру літературу. І в цьому плані в Чернівцях усі – трішечки євреї J

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Лесі ЩЕРБАНЮК: спершу з'явиться на Медіа-Версії.