Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.

На пороржньому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку. Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші. Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:

Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.

Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)

Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть – служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!».

Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!» .

І все це несеться й робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і до ладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?».

Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: «Батя, ну ти дайош! Виручив, брат!»

Володя скромно: «Та, ділов там! Воюйте!». Обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту. І так це все буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості. І пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету: «А ми тууую червону калину підіймеемооо….» ще довго у голові…

Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна!

Катерина Ісаєнко ФБ

Запис Сусід Володя або Чому ми непереможні спершу з'явиться на Медіа-Версії.