Першого вересня, у традиційний для України День знань, один з луганських колег-журналістів на своїй сторінці у Фейсбуці написав: «А ви не помітили, що багато з тих, хто повів сьогодні дітей не в луганські школи, плачуть? Ні, їх гарно зустрічають. Вони живі. Але вони не можуть приховати своїх сліз. Ось такий він, сьогоднішній День знань».

Емоцій не приховували не лише вимушені переселенці з Луганщини чи Донеччини. Колишні кримчани теж витирали сльози, і сльози радості змішувалися зі сльозами втрат.

Сім’я Енвера Кадирова у червні змушена була покинути рідний Сімферополь. Родина з п’ятьма дітьми. Лишили все, взяли тільки най­необхідніше. Приїхали на Буковину. 33-річна Надіє каже, що спочатку діти по-справжньому мерзли, особливо малюки, ходили в колготках. Зараз винаймають дім у Хотині, шукають мож­ливості недорого придбати пральну машинку, холодильник, зимові речі. Надіє із чоловіком почали працювати, а діти першого вересня, як і належить, пішли до школи.

ШКОЛЯРКА З МЕДРЕСЕ

Найстаршій донечці Енвера і Надіє – 15. Вона єдина з Кадирових-школярів у школі ще не була, хоча й записалася. У цієї дівчинки особливі умови: вона з 5-го класу навчалася в мусульман­ській релігійній школі медресе. У таких школах дівчатка навчаються окремо від хлопчиків. Тож Земінє звикла до такого стану речей, до мусуль­манського одягу… І до рідного Сімферополя. Тож наразі, коли світ навколо неї змушено змі­нився, сама вона поки не готова психологічно це прийняти. Хвилюється, що зовні відрізня­ється від нових однокласників, боїться, що її не сприйматимуть. «Та ще й особливий підлітко­вий вік дається взнаки», – зітхає мама Надіє. Медресе з дистанційною формою навчання в Україні не надто багато: точніше – єдина школа в Одесі, і набір до неї завершений. Тож наразі вирішується питання про можливість навчання Земінє екстерном. І вирішується позитивно: ди­рекція і вчителі гімназії №2 готові йти назустріч родині, Земінє здобуватиме знання у комфорт­ний для неї спосіб. А батьки сподіваються, що згодом доня познайомиться з ровесницями і все стане на свої місця.

ДВІЙНЯТА

11-річні сестрички Мєдінє й Емінє уже пішли до звичайної школи. Враження чудові, діти за­доволені! У їхньому класі 30 дітей – у Сімферополі було менше. Трошки остерігаються за успішність, адже раніше українською мали лише два пред­мети – власне українська мова та література. Тепер українською вивчатимуть усе, але вчителі заспокоюють, що проблем не буде, тільки треба докласти трошки більше зусиль.

Дівчатка зібрані до школи так, як належить. Волонтери з Чернівців передали їм у подарунок портфелі з канцтоварами (ті ж волонтери, що всі ці місяці опікувалися цією і багатьма іншими ро­динами вимушених переселенців, забезпечували усім – від одягу й харчів до тимчасового житла). Власниця одного з хотинських магазинів зробила велику знижку на шкільний одяг, а деякі пред­мети шкільної форми просто подарувала.

Школа дівчаткам подобається, нових уроків не бояться, відчули затишок. Мама Надіє навіть від факультативної християнської етики не має застережень: «Це ж за бажанням, як я розумію? Якщо захочуть – можуть піти, посидіти, послу­хати. Молимося ми по-своєму, 5 разів на добу: до сходу сонця, перед обідом, після обіду, перед заходом сонця і вночі».

ТАТО- «ШКОЛЯР»

Енверу пощастило народитися 43 роки тому саме першого вересня. І цього разу в нього було потрійне свято: власний день народження, День знань у дітей-школярів, а також він цього дня і сам… пішов «до школи». Енвер здобував другу освіту – юридичну, адже упродовж трьох років працював у правозахисній організації. За­кінчивши на «відмінно» в Сімферополі перший курс, вирішив не покидати навчання і перевівся в ЧНУ. Причому досклав – також на «відмінно» – ще три предмети і став одразу третьокурсни­ком. Родина неймовірно щаслива.

…Коли зателефонувала до Енвера 2-го вересня, він відповів радісний і захеканий: виявляється, був у дітей в школі, забрав їхні підручники й ніс їх додому. І справ у нього ще чимало. Першого ж вересня дві родини – Кади­рових і ще одних кримчан – відкрили в Хотині на вул. Кліща, 80 кафе-халял, де пригощатимуть татарською їжею: пловом, шаурмою, самсою, пахлавою… Буковина прийняла вимушених переселенців гостинно. Хоча туга за рідним краєм їх так і не відпустила…

«Я В ЗАХВАТІ ВІД БУКОВИНЦІВ»

Надіє Кадирова все повторює слова вдяч­ності. Чернівецьким волонтерам. Учителям, дирекції школи, де навчатимуться її діти, ке­рівництву садочка, куди ходять молодші сини – 3-річний Іса і 4-річний Муса. Сусідам, які допомагають чим можуть. Власникам будинку, який родина винаймає. «Живемо в домі на землі. У Сімферополі мали квартиру. Тут у нас є піч, криниця. Немає зручностей у будинку – та де ж нині знайдеш зручності? Наша знайома кримчанка, з трьома дітьми, винайняла житло лише на короткий період, за три місяці має його звільнити. А у нас все більш стабільно. У Сімфе­рополі ми жили поблизу російського гарнізону і початок війни – солдатів, військову техніку – бачили на власні очі. Були тим шоковані…»

Єдине, про що просить Надіє буковинців – ставитися з розумінням і пояснювати своїм дітям, що люди бувають різні, можуть належати до ін­ших релігій, носити інакший одяг. І що треба шу­кати порозуміння з тими, хто не схожий на тебе.

Буковина має репутацію такої, що про це знає. Хіба ж не так?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Першовересень: Свято зі сльозами на очах спершу з'явиться на Медіа-Версії.