Співаю, скільки себе пам’ятаю. В дитинстві щоразу ходив колядувати. Був солістом у школі, потім – в техучилищі. Коли працював електромонтером з експлуатації високовольтних підстанцій в «Київенерго», теж співав. Співав і в армії. Стріляв, чистив картоплю і – співав…

На бандурі почав грати пізно, у 23 роки. Тоді я працював електриком при будинку культури заводу «Більшовик». Пішли ми якось з хлопцями до цирку, а в тому приміщенні тривав набір до Капели бандуристів. Хлопці жартома сказали: «Лишай ту роботу і йди на бандуру». Я спробував – і пройшов прослуховування. А вже за рік гастролював з солістами Капели бандуристів. При тому, що я тоді ще не знав навіть нотної грамоти й грав на слух.

Вокалу навчався у 5-ти відомих оперних співаків. Перший мій викладач – заслужений артист України, соліст Київського оперного театру Микола Шостак, найкращий друг Івана Козловського, соліста Великого театру у Москві. Друга – Ірина Макухіна. Вона не була оперною співачкою, закінчила консерваторію, але не вміла грати на жодному музичному інструменті – грала одним пальцем по клавішах фортепіано вгору, а назад збивалася. Я провчився у неї рік – і зрозумів, що це не мій викладач. Після армії мені викладав Володимир Матвєєв, він нічого особливого мене не навчив, але в нього був широкий діапазон звучання. У Рівненському музичному училищі мене вчила Лариса Свірська. Це друге покоління викладачів, вихованих Соломією Крушельницькою. В Чернівцях мені викладав Євгеній Сергєєв, соліст Душанбінського оперного театру. Він навчив мене співати «темним» звуком.

З бандури у мене було два вчителі – Анатолій Маціяка та Анатолій Грицай, засновники кобзарського мистецтва на Рівненщині. У Маціяки я навчався при Капелі бандуристів, а в Рівненському училищі – у Грицая. Останній не стільки вчив мене грати, скільки був моїм духовним наставником. Давав мені життєві поради. Я багато чого від нього перейняв. Пам’ятаю, як він сидів на уроці, слухав, як я граю, і… плакав.

Сльози дружини привели мене до Чернівців. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився в селі Степанці Київської області. Я працював учителем у школі, а вона – дитячим лікарем. А потім у Чернівцях померла її бабуся, й дружина поїхала на похорон. Тоді батько мені сказав: «Ти збираєшся одружуватися? Тобі вже 31 рік. Пора продовжувати рід». Тож я подумав і поїхав до Чернівців. Тут і одружилися. Отак сльози моєї дружини привели мене до Чернівців.

Зараз її немає вже на цьому світі, але я й досі її кохаю. Присвятив їй кілька пісень. Одна з них називається «Розбите серце». Коли доходжу до останнього куплету – не можу співати. Немов клубок у горлі і навертаються сльози…

Настроювати бандуру – робота клопітка.  В музичний школі працювали настроювачі фортепіано з Києва. Я попросив розповісти, як вони настроюють інструмент. Ті відповіли: між квінтою має бути одне биття струни в секунду, а між квартою – чотири. За цим принципом я налаштовую й бандуру. Головне – уважно слухати коливання струни.

У піснях намагаюся зберігати буковинський колорит. Коли приїхав до Чернівців, дуже зацікавився «буковинською мовою». Знайшов її в Юрія Федьковича й вирішив: коли я вже мешкаю на Буковині, то треба навчитися співати щось буковинське. Почав писати пісні на вірші Юрія Федьковича. В одній книзі прочитав, що Федькович гарно грав на лірі та скрипці і хотів піти Галичиною та Буковиною, виконуючи свої пісні. Але тепер його нема  – і я ходжу з бандурою й виконую пісні на його слова. 

Граю по 16 годин на день. Пам’ятаю, ще коли вчився у Капелі бандуристів, мене виганяли зі студії, казали: йди додому, поспи. Коли треба готуватися до концерту, можу прокинутися серед ночі і грати. Вночі займатися найкраще, ніхто й ніщо тобі не заважає. Якщо не будеш працювати, не будеш виконавцем. А виконавцем бути тяжко. У нас на Буковині бандуристів багато. Куди не кинь, почуєш: я граю на бандурі. Але виконавців-бандуристів немає. Виходить, що я один такий.

Народився я в мазепинському краї, на хуторі Андріївка Київської області. Там є великий курган-могила Івана Мазепи, насипаний шапками. Усі, хто проживав на хуторі, були козацького роду. Хлопці дуже сильні, кремезні. Такі сильні, що один брав трактор спереду і підіймав. А як брали до рук шаблю, могли розрубати ворога навпіл з одного удару.

В нашій родині всі співали. Матері своєї я не пам’ятаю. Вона померла, коли мені було півтора року. Але люди казали, що вона надзвичайно гарно співала. Без неї не обходилися жодні іменини, весілля, хрестини. Її називали «народною артисткою», щоправда без звань і дипломів. Тато мій теж трохи співав. Брат грав на скрипці та баяні. Пригадую, коли сестри ходили співати по кутах, я чомусь завжди плакав. З дитинства був дуже вразливий до музики. Коли брат з Києва привіз радіо, я цілий день сидів коло нього і слухав симфонічний оркестр. А як на весіллі грав баяніст, то я ладен був тому в пазуху залізти, так мені подобалася музика.

За радянських часів мені постійно дорікали: чого ти співаєш пісні про могили, кайдани. От подавай нам «такіє пєсні шуточниє, про бабу-дєда». А патріотичні українські пісні співати було заборонено. Я знав напам’ять список заборонених КДБ пісень. Туди входило багато пісень на слова Шевченка: «Розрита могила», «Думи мої, думи», «За байраком байрак», «Заповіт». Але я їх все одно співав. Люди просили, я й співав. І досі, як бачите, живий.

Взірцем кобзарства вважаю для себе Остапа Вересая.  Що характерно, коли він співав на плантаціях у пана, у 87 разів (!) зростала продуктивність праці. Люди казали: якщо ти ще тиждень поспіваєш, ми всі загнемося від виснаження. Остап Вересай був знайомий з Шевченком, вони співали разом, ділились куснем хліба.

Зараз чогось усіх лякають бандерівцями. На мене часто кажуть: ви бандерівець. А я дуже радий, що мене так називають. Може, я ще й не достойний цього звання. Бандерівець – це вищий прояв патріотизму. Це ж якими героями треба бути, щоби своїм тілом затулити гранату і кричати при цьому «Слава Україні!». Це зараз тільки після Майдану ми почали вітатися «Слава Україні – Героям Слава!» і співати на вулицях «Ще не вмерла України…». А колись, лише насвистівши гімн, можна було отримати 10 років тюрми.

Багато виступав за кордоном. На концертах в Румунії, Польщі збирав аншлаги. В Німеччині виступав у Мюнхені в 47-му секторі цвинтаря, де поховані вояки УПА. Там я співав на могилі Степана Бандери. Німці, які слухали, казали, що ніби побували в Україні. Виступав й в Габсбурзі в окрузі Швабія. Тут проживають шваби – німці, що говорять на особливому діалекті німецької мови і носять кошики на головах. Колись вони проживали і в Чернівцях – там, де нині вулиця Заставнянська. А після війни всі вони переїхали до Габсбурга.

Маю неординарну звичку. Коли я виступав у Каневі, клав бандуру на могилу Шевченка. У Мюнхені – на могилу Бандери. У Львові – на могилу Франка. Клав бандуру й на могили Федьковича, Воробкевича. Здавалося б, це якісь примхи, але справа в тому, що таким чином я заряджаюся духом цих людей.

Чому бандуристи довго живуть? Тому що носять бандуру біля серця. А вібрації позитивно впливають на серцевий ритм. Це навіть ученими доведене. Та й загалом  бандуристом стають після 70-ти. Тоді ти стаєш яснішим думками, змінюється ставлення до світу, точніше відтворюєш голосом зміст пісень.

Краще оволодіти співом мені допомогла стаття «Українське бельканто», надрукована в газеті «Слово Просвіти». В ній автор порівнює голоси відомих оперних співаків зі співом птахів. У птахів же немає діафрагми, – а як же тоді в них утворюється звук? А річ у тім, що весь звук утворюється не на зв’язках, як часто вважають, а у бронхах. Треба багато розспівуватися, щоби відшукати це відчуття. Це я вам відкрив, до слова, частку секретів співу.

У філармонії справжній бардак. Після того як я відіграв ювілейний концерт на своє 70-річчя, викликає мене до себе директор. Каже: «Вам уже 70 років. Отож пора вам піти». А я  йому відповідаю: «Та я ж іще й досі звучу як треба». Натомість він сказав, що нам треба робити щось нове. Дорікнув, що я, мовляв, слова забуваю на виступах. А я йому й кажу: «Ви ж були присутні на концерті. Хіба я хоч одне слово забув? Навіщо ви повторюєте те, що на мене дівки наговорюють. Я ж єдиний бандурист. На кого ви хочете мене міняти?». Той відповів, що ще почекає, але проведе прослуховування на вакантне місце. Ось так. Поки мене ще не звільнили, але подумують. Кажуть, що я вже старий. Та бандуристи живуть довго. А мені лише 70…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Василь ПИНДИК: «Бандуристами стають тільки після 70-ти» спершу з'явиться на Медіа-Версії.