Переглянула «Носоріг» режисера Сенцова. Налаштована коментарями на кшталт «Не зміг навіть додивитися трейлер» і «Ця естетика 90-х мене зовсім не приваблює», остерігалася, що справді буде щось «не те». Виявилося – цілком пристойне кіно.

Так, про 90-ті – які, мабуть, ображають чиїсь «естетичні уподобання». Але я перепрошую – приміром, війна (будь-яка, чи перша світова, чи друга, чи середньовічні баталії, чи сьогоднішні обстріли Луганська мсклями) – це також бруд, кров, смерть і антисанітарія. То про це також кіно не знімати? Це не про естетику взагалі-то, а про реальність.

Так, багато натуралізму (прям іноді очі закривала, щоб не все бачити). Ну так і в раблевському «Гаргантюа і Пантагрюелі» натуралізму завалісь, а це ж класика.

Так, до Сєнцова вже про 90-ті детально розказали росіяни в кримінальних драмах «Брат» і «Бригада». Розказали російською і оспівали таких симпатичних і справедливих (ну трохи вбивць, але то таке, «побочка») Данілу Багрова-Бодрова і Сашу Бєлого-Бєзрукова з дружною компанією.  А тут нарешті вбивця – таки вбивця (хоч і також, що приховувати, симпатичний. І ще й совісний в кінці).

Так, можна закинути цьому фільму, що він спізнився років на 10-15. А можна пригадати, що його проєкт розпочався 2012-го (саме тоді, коли вийшла «Бригада»), але робота над ним була призупинена через арешт Сєнцова мсклями. Ось де той десяточок років і подівся (з них 5 – незаконного арешту).

Так, совісність героя, може, таки трохи притягнута за вуха. Але коли російський вбивця голосно міркує «тварь лі я дрожащая ілі право імєю» – то це стає класикою рос.літератури, а якщо сумління говорить українською – то воно надумане?

Сподобався художній прийом на початку фільму, коли камера вихоплює з життя родини героя в його помешканні тільки найважливіші епізоди, і за лічені хвилини показують роки, які сформували все так, як є. Сподобалися деталі – та сама «естетика 90-х» передана дуже точно, від одягу, інтер’єрів – до музики.

Незрозумілими так і залишилися причини пробудження сумління в героя, і кому він «сповідався» в машині (мабуть, це був якийсь уявний персонаж в голові самого Носорога). В окремих сценах був поганий звук – важко було розібрати слова.

Але загалом – цілком собі нормальне кіно. Не традиційне – не про героїв чи козаків, не за мотивами української класики, не у вишиванках. Про інший бік життя, яке також було частиною історії. І подекуди залишається (фраза Носорога в кінці, про те, що з друзів – когось уже немає, а «найбільш ушлі» стали депутатами цілком актуальна).

До речі, у Чернівцях «Носоріг» показують у комунальному кінотеатрі «Чернівці» (о 15.10 – «дуже зручний» час, зате у великому залі) і в «StarMax» (о 12.30 та 23.30 – також «зручно», правда ж? А анонс фільму на фб супроводжує сентенція «Не існує поганих людей – існують погані вчинки». Ну не знаю, не знаю, чи вловив SMM-ник цього кінотеатру головну ідею фільму, покликаного взагалі-то зняти шлейф романтизації з бандитів 90-х…) А директор кінопалацу «Чернівці» Руслан Зварун вважає, що цей фільм нецікавий глядачеві.

Мені за збігом обставин фільм «Носоріг» вдалося подивитися в Києві.

Загалом інтернет показав, що в столиці цей фільм демонструють 15 кінотеатрів, у кожному – від 1 до 4 сеансів. Мені за часом і розташуванням підійшов найстаріший (існує від 1913-го року!) кінотеатр столиці – «Ліра». І от на цьому факті хотілось би зупинитися детальніше. Зацікавило, як саме позиціонує себе цей кінотеатр.

“Ліра” є незвичним камерним простором, фактично єдиним київським однозальником. Тому більшість подій, які відбуваються тут, – це своєрідні кіно-квартирники – зустрічі, обговорення, фестивальні події. І більшість контенту – це безпосередня співпраця команди кінотеатру із українськими та закордонними кінорежисерами, акторами, музикантами, – пишуть на сайті кінотеатру.

Також там повідомляють, що “Ліра” з грудня 2018 року має власний кіноклуб документального кіно “LiraDOC”, у рамках якого відбуваються покази документальних стрічок та їх обговорення із командами репрезентованих стрічок і, звісно, глядачами.

І головне.

“Ліра” переважно не показує розважальний контент, адже аудиторія кінотеатру більше сфокусована на авторському кіно, документалістиці, історичних картинах тощо, – пишуть на сайті.

Шах і мат. Виявляється, можна не показувати розважальний контент – і все одно залишатися «на плаву», а не скаржитися, що «глядачеві нецікаво», «касові збори українських фільмів малі», «фільм знятий не в тому форматі, тому його неможливо поставити в малий зал на три сеанси», «університет на дистанційці, тому ми працюємо лиш три дні на тиждень, бо в кінотеатр переважно ходять студенти». Можна не шукати ці та інші відмовки, як це роблять у Чернівцях, а просто працювати з «неприбутковим контентом» – і не закриватися. Тим паче, що ніхто ж не вимагає в Чернівцях (не місто-мільйонник, зрозуміло ж) геть відмовитися від «голлівуду» не користь, наприклад, української документалки. Просто треба мати хоч трохи бажання просувати українське… Чи це для нашого міста утопія?

Маріанна Антонюк

Запис Українська кримінальна драма у межах чернівецької культурної утопії спершу з'явиться на Медіа-Версії.