Найбільш дивовижною з останніх новинок косметології став так званий “рибний” педикюр. Незвичайний вид педикюру виник кілька місяців тому, але вже встиг набрати популярним.

Запис “Рибний” педикюр небезпечний для здоров’я спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Життя Галини Сивки назавжди змінив 16 років тому нещасний випадок – вона опинилася в інвалідному візку. Проте не зламалася, навпаки: почала жити «на повну». Зокрема, без сторонньої допомоги жінка подорожує світом. Із валізами вона об’їздила всю Україну, відвідала п’ять країн Європи і створила сайт з туризму для інвалідів.

Посковзнулася – і на ноги не звелася

Зимового вечора Галя Сивка, як завжди, поверталася з роботи додому. Було морозно і дуже слизько. Вона не втрималася на льоду і впала, серйозно травмувавши хребет. На ноги звестися так більше й не змогла, хоча відчайдушно боролася з недугою.

– Деякий час мені не могли поставити діагноз. Лікарі не розуміли, чому мені весь час боляче і не працюють ноги. Тоді поїхала до Києва, де зробили більш сучасне обстеження. За його результатами мене прооперували, проте для ніг дорогоцінний час уже було втрачений, – пригадує Галина. – Тривалий час я не могла змиритися з тим, що відтепер залежу від інвалідного візка. Та недарма кажуть, що час лікує. Я багато читала, прагнула знайти себе «нову» і полюбити такою, якою стала. І мені це вдалося. Зараз я сприймаю візок, як свого друга, який дуже допомагає у житті.

Другом став… візок

Галина завжди мріяла подорожувати, знайомитися з іншими країнами та новими людьми. Раніше із буковинського селища Лужани мало куди їздила: завжди не вистачало часу. Тепер же перешкод для подорожей жінка не бачить.

– Моя перша самостійна (без супроводжувача!) поїздка була до Києва. Батькам повідомила: «До Києва їдемо я й моя валіза». Вони були приголомшені, – розповідає, сміючись, Галина Сивка. – Люди, з якими зустрічалася під час подорожі, щиро дивувалися. В основному – моїй сміливості. Щоправда, ображало, коли хтось пробував подати мені милостиню. Я не за тим вирушила у подорож…

А незабаром жінка подалася у першу свою закордонну мандрівку – до Німеччини. Саме тоді збагнула, що нічого неможливого для неї не існує.

– Під час тієї подорожі самостійно пересаджувалася з одного літака на інший у Румунії. Дуже хвилювалася через мовний бар’єр. Я добре володію англійською, та чи зрозуміють мене румуни й німці? – пригадує мандрівниця. – Але служби супроводу аеропортів Тімішоари та Мюнхена працюють бездоганно. Усе пройшло навіть краще, ніж я очікувала. А ще мене вразило, як комфортно й незалежно почувалася на вулицях Німеччини. Жодного разу мені не довелося просити підштовхнути чи перетягнути мій візок через високий бордюр. Скрізь влаштовані пандуси. Як не дивно, але за кордоном я вільно гуляю вулицями сама, а у своїх рідних Лужанах – тільки із супроводжувачем. Інакше просто вбитися можна. Коли через відсутність пандуса ти не можеш потрапити до якоїсь будівлі, почуваєшся приниженою. За кордоном такого відчуття ніколи не виникало.

Чернівецька область не має жодного туристичного об’єкта, доступного для інваліда на візку.

Нині на рахунку мандрівниці на візку вже п’ять європейських країн: Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Росія. Часто їздить на семінари, присвячені реабілітації інвалідів. Стверджує, що подорожувати світом у візку не так страшно і важко, як здається на перший погляд. В аеропортах і на вокзалах є спеціальні служби супроводу, які допомагають людям з обмеженими можливостями перевезти багаж, зручно вмоститися на сидінні в літаку, пересісти в таксі. Хоча ставлення до інвалідів у кожної нації своє.

– Німці дуже привітні, завжди посміхаються, пропонують свою допомогу, – каже Галина. – Румуни дещо уникають інвалідів, принаймні, намагаються не дивитися в очі. А українці взагалі не звертають на нас жодної уваги.

Та жінка вважає усе це дрібницями, які не вартують уваги. Адже життя надто коротке, а встигнути хочеться дуже багато.

Їде життям упевнено

Після кількох подорожей Галина Сивка, зокрема, узялася за створення сайту з туризму для інвалідів.

– На власному досвіді переконалася, як важко інваліду обрати зручний туристичний маршрут, доступний готель тощо. Тому й створила сайт, на якому ділюся власним досвідом, як, куди і з чим краще вирушати у подорож, – каже жінка. – На сайті є рубрики: «У готелі» – з порадами, як правильно туристу-інваліду знайти зручну кімнату; «В аеропорту» – із практичними порадами, як забронювати квитки на літак. Згодом до мене приєдналося багато однодумців, ми разом створили рубрику «Наш відпочинок і подорожі», де викладаємо свої враження та ділимося досвідом. Я дізналася, що у Чернівецькій області немає жодного туристичного об’єкта, доступного для інваліда на візку. Це сумно й несправедливо.

Сайт Галини Сивки помітили не лише в Україні, а й за її межами. Нещодавно жінка повернулася з Москви, де відбувся міжнародний фестиваль інтернет-ресурсів «Світ рівних можливостей». Туристичний сайт буковинки став лауреатом у номінації «Відкриття року».

–  Посміхатися, мислити позитивно і вірити в добрих людей – це принципи, за якими я живу, – зізнається Галина Сивка. – Попереду ще багато подорожей, враженнями від яких обов’язково ділитимусь із читачами сайту. Життя дуже цікаве. А йдеш ти по ньому власними ногами чи їдеш на великих колесах інвалідного візка – значення не має. 

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»      

Запис У подорож Європою… в інвалідному візку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді неймовірно й дивовижно: книга «Етюди про Олену Михайленко, художника, друга, колегу, маму, дружину», яка побачила світ цими днями, – світла, легка з різнобарвними сторінками та метеликами на них… Тримаєш її в руках і – хочеться жити, творити, радіти, літати.

… «Я вдячний Господу за 1 мільярд і 300 мільйонів щасливих секунд, які ми прожили разом, а син – за надзвичайну маму, друга, порадника і захисника», – пише Валерій Михайленко, чоловік Олени Миколаївни, науковець, педагог.

На похороні дружини він зізнався, що ті 5 років, які вони прожили після її операції та ампутації ніг, зовсім не були для нього важким випробуванням. Бо хіба може бути життя з коханою людиною випробуванням? Навпаки, доля подарувала йому ще 5 років з коханою…

Додам лише, що ні чоловік, ні син, ні друзі та учні не вважали художницю інвалідом. Зрештою, вона й далі жила й творила так, нібито нічого не сталося. Духовна міць та внутрішня сила й багатство цієї тендітної жінки вражали всіх, хто спілкувався з нею.  Серед них – і колишня наша журналістка Емма Антонюк, яка підготувала інтерв’ю з  художницею до відкриття її виставки, присвяченої 60-літтю мисткині. Було це у січні 2011 року.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Жінка, що несе у собі… світло!

Олена Михайленко

Ті, хто бачив гобелени Олени Михайленко, знають про існування паралельного світу, сповненого тепла й любові. Світу, який художниця відкриває через власне мистецтво. Якщо ви досі не бачили робіт пані Олени – ви багато втратили, але я спробую познайомити вас із цією художницею – найсвітлішою людиною з усіх, із ким мені доводилося колись спілкуватися.

Є особистості, про які важко писати, – через побоювання неправильно передати їхній унікальний образ. Це особливі люди, які при спілкуванні випромінюють дуже багато позитивної енергії, яку неможливо передати словом. Її можна лише відчути. Саме до таких належить пані Олена…

Тож, яка вона, ця геніальна художниця?

Щира

Олена Михайленко багато посміхається. Це відчувається навіть у телефонних розмовах. Відтак, зустрівшись із художницею, я вже приблизно уявляла, яка вона у спілкуванні. Від перших хвилин діалогу миттєво зникли будь-які бар’єри, дискомфорт, потреба підбирати слова, – що часто трапляється при знайомстві зі старшими, успішними людьми. Ця жінка щиро й невимушено створює навколо себе приємну атмосферу. Певне, тому до неї притягується молодь: пані Олена – керівниця творчої майстерні «Арт-студія», де займаються талановиті юнаки та юначки.

Працелюбна

Спочатку я спробувала уявити ритм життя й будні художниці. Тож перш за все, запитала, як вона їх проводить. Склалося враження, що в житті мисткині не має місця для рутини: суцільні заняття-виставки-навчання:

– Хіба комусь цікаві мої будні? (сміється). Я багато працюю – це моє основне заняття, – зізналася художниця. – Вже третій рік поспіль (і так було аж до смерті – ред.) у Фінансовій академії і в Художньому музеї відбуваються різноманітні виставки студійців, яких я навчаю. Арт-студійці – це талановиті люди різного віку, з якими я проводжу творчу, виховну, пізнавальну роботу… Це важко описати якимсь одним словом. Загалом акцентую увагу на їхньому розвитку і досягненнях у мистецтві. Роботи моїх учнів з успіхом експонувалися в різних країнах світу – Данії, Франції, Румунії, Польщі тощо… Нині заклопотана організацією своєї ювілейної виставки, а це – дуже кропітка і важка робота…

Творча

– Звідки беруться сюжети та ідеї робіт? Я сама по собі ідейна (сміється)… Все в мені, всередині… Моє натхнення – це особливий настрій, якась деталь, яку я відшукую в собі і відтворюю, розвиваю, відкриваю через власні роботи. На моє розуміння мистецтва серйозно вплинули подорожі. Найяскравіші враження залишились після Сходу – Японії, Шрі-Ланки, Індії…

Я займаюся прикладним мистецтвом: спочатку створювала гобелени, а  останніми роками розвиваю авторську техніку.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець,про творчий шлях О.Михайленко

Витяг з етюду «Поруч із нею я почувалася щасливою»:

«Уперше її творчість відкрилася мені під час роботи над каталогом виставки художниці 1990 року. У її творчому доробку вже тоді були цікаві серії гобеленів-картин, які тяжіли до пейзажу, натюрморту та фігуративних зображень.

Подальший творчий поступ вирізняли експресія кольору та різноманітність фактур. Прикметними у персональній виставці 1996 року видавалися оригінальні прийоми стилізації, які знайшли свій яскравий розвиток у творах наступного періоду. Її композиції дедалі відчутніше випромінювали потужну життєву енергію. І це стало найяскравішою ознакою творчості Олени Михайленко.

До персональної виставки 2001 року художниця підготувала серію гобеленів, виконаних у техніці аплікації. Вона майстерно розширила рамки і можливості сучасного гобелена, професійно використовуючи специфіку текстилю як мову творчості. Видається, саме тому вона знайшла цікаве вирішення віддавна улюбленої теми співіснування трьох стихій: Космосу, Землі і Води. Слід зазначити, що нову реальність творила у піднесено-мажорних інтонаціях.

Її захоплює не лише царина екзотичних космічних метаморфоз, а й могутня вітальна сила природи Землі. Уособленням земного життя стали зображення дерев у гобеленах «Зима», «Осінь», «Весна», «Літо» (серія «Пори року»). Ці роботи об’єднує виразна декоративність, майстерно акцентована співзвучністю умовної стилізованої форми та алегоричного зображення.

Творчість подальших років позначена відкритістю до нових текстильних ідеяй. Художниця залюбки, дедалі все сміливіше, з блискучою майстерністю створює виразні декоративні композиції, працюючи з різноманітними фактурами та ефектами. 2005 року творчий ресурс Олени Михайленко збагатився новим напрямком – мистецтвом волокна.

2008-ий став для Олени роком драматичних і невимовно страшних життєвих потрясінь. Але її фантастична спрага життя та потужний творчий потенціал перемогли. Всупереч усьому, у мисткині відкрилося нове дихання. Вона працює й майстерно експериментує, увиразнюючи структуру композицій, розробляючи прийоми авторської техніки: використовує фактури найтонших натуральних волокон різного походження, фрагментів тканин, паперу, витинанки тощо. До цього своєрідного декоративного колажу вводить елементи образотворчості, збагачуючи його відчуттям простору і руху. В результаті народжувались такі потужні й вишукані за образною виразністю композиції, як «Ангели Різдва», «Лісовий ангел», «Благодать» або глибоко символічний образ гірської Буковини «Очима ночі. Буковина». Тоді ж з’явилися чарівні композиції серії на тему легендарних міст світу («Венеція», «Барселона» тощо) і, наприклад, такий  чуттєво-емоційний твір як «Народження вітру».

Упевнена в собі

– Чи довго шукала себе та коли зрозуміла, що знайшла? Та я малювала змалку. Про те, що працюватиму в мистецтві, знала завжди. Ніколи не виникало сумнівів стосовно життєвого шляху. І хоча мої батьки – лікарі, вони ніколи не змушували мене продовжувати їхню справу. Тож я вступила до педагогічного інституту, де здобула фах «викладач малюнка й живопису».

Закохана

– Як сім’я ставиться до моєї відданості мистецтву? Ду-у-уже позитивно! Чоловік і син – мої найкращі друзі! Вони завжди мене підтримують, вислуховують, іноді радять… Я дуже люблю свою сім’ю! Нині мій син Максим працює журналістом у Києві. На щастя, він часто приїжджає додому. Максим дуже талановитий і знаний у журналістських і політологічних колах фахівець. Ми ним пишаємося.

Я не виховувала сина ні батогом, ні пряником. І суворою матір’ю назвати мене не можна. Я швидше лояльна. Річ у тім, що в нашій сім’ї завжди панують позитив і взаєморозуміння…

А щодо секрету сімейного щастя, то його немає! Люди повинні просто розуміти одне одного. Все дуже просто і водночас індивідуально…

Щаслива!!!

– О-о-о, так, у мене багато друзів. Тобто є чимало людей, яких я можу назвати справжніми друзями! Вони завжди поряд, я люблю, коли вони приходять у гості або телефонують. Ці люди часто допомагають мені в організації експозицій… Я дуже щаслива людина!!!

P.S. Щаслива, оптимістична, працьовита та успішна Олена Михайленко – яскравий приклад правильного ставлення до життя. Ті, хто досі не знав художницю, навіть і припустити не можуть, що життя її – дуже складне: через хворобу пані Олена 2008-го втратила ноги. І, незважаючи на такий поворот долі, найздоровіші і найуспішніші можуть повчитися в неї життєрадісності та оптимізму!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Усі твори Олени Михайленко можна буде невдовзі побачити у каталозі її робіт, який готують до друку чоловік та син мисткині.

Запис Есеї про життя і щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У нашому краї Леонід Сидорчук живе і працює вже значно довше, ніж на рідній Херсонщині, яку покинув після закінчення з відзнакою училища мистецтв – для служби в армії, пізніше – роботи в Криворізькому  театрі оперети, а згодом – у Сімферопольському фольклорному ансамблі «Таврія». Тому Буковину вважає другою батьківщиною, а заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю, де пройшов шлях від танцюриста до балетмейстера, – другою родиною. Як і театр «Голос», де вперше вийшов на сцену як драматичний актор.

Фото з сімейного архіву

Усе в житті трапляється вчасно

– У мене в житті все йде «без запізнень», – стверджує актор. – Ну хіба можна нарікати на долю, коли я ще на першому курсі училища знайшов собі для професії

найкомфортнішу пару! І танцювальна доля стала життєвою: моя партнерка Лариса – це  моя дружина і мама моєї дочки.

У професійному плані я також постійно розвивався. Прибув до Чернівецької області на запрошення  відомого балетмейстера Буковинського ансамблю Дарія Ластівки і за сприяння рідного брата Іво Бобула, з яким ми певний час працювали в «Таврії». З часом обійняв посаду балетмейстера-постановника і, не маючи ще й 40 років, отримав звання Заслуженого артиста України.

Прийшовши на посаду балетмейстера в театр «Голос», згодом отримав нагоду спробувати себе в драматичній ролі. Спроба була вдалою, незважаючи на те, що мені було вже 37. І оскільки бути артистом я мріяв з дитинства, не обмежуючи свої мрії видами і жанрами мистецтв, то дорослим лише переконався, що мрії збуваються!

Єдине, що почав запізно – це курити. «За компанію» закурив також у 37. Компенсував це «запізнення» тим, що швидко кинув. Уже років сім не курю.

Як «придумується» танець – не скажу. Бо сам не знаю

– Як балетмейстер-постановник придумую танець, вчу і показую, як його виконувати. Цьому передує відбір музики. Слухаю дібраний матеріал до останньої нотки, щоб музика «пройшла через нутро». Відштовхуючись від неї, придумую рухи. У народних танців є певний набір рухів як абетка, з якої в мові складаються слова. Вони мають так вдало і вигідно поєднатися, щоби виникла канва танцю. В естрадному такої «абетки» немає. Натомість у балетмейстера, як і в художника, режисера, є свій «почерк». Є те, що не робить ніхто інший. Як виникають ці рухи, цей почерк – сказати не можу. Бо не знаю. Знаю лише, що музика, рух, сценічний образ – мають разом скласти гармонію.

Завжди захоплювався синтетичними артистами старої школи, коли один актор поєднував різні таланти, співав, танцював, декламував… Як Любов Орлова, наприклад, або Людмила Гурченко. Бог дав мені можливість виступати в різних жанрах, і це щастя. А взагалі, якби в армії мене не відправили до Одеського військового ансамблю пісні і танцю – хтозна, чи пов’язав би я свою долю з танцем. Адже строкову службу розпочав… старшим заправником ракети.

Поза сценою мене рідко впізнають

– Театр – це спосіб життя. Самовираження. Зовсім інший вимір. У побуті можна закритися, зашоритися, а театр дає можливість піднятися над марнотою – і не лише акторові. Мистецтво дає поштовх до перегляду цінностей. У нас була вистава «Тет-а-тет», у якій багато лірики, поезії, любові. Мені розповідали, що пара, яка була на грані розлучення, завдяки спільному перегляду цієї вистави, залишилася разом.

Ті, кого ми втілюємо на сцені, не збігаються з нашим життям, побутом, характерами. Мене рідко впізнають на вулиці. Хоча – буває, підходять люди після газетних чи телевізійних інтерв’ю, повідомляють, що вони мене бачили. Навіть сьогодні підходив якийсь чоловік. Мене це не дратує, мені взагалі не притаманна агресія.

А якось ми з дружиною знялися в рекламі. Ото була справжня слава з негативними наслідками. Неможливо було з дому вийти! Тоді було усвідомлення такої смішної речі, що роки важкої праці, самовдосконалення, обмежень не принесли тієї відомості, яку дала коротка зйомка в звичайнісінькій рекламі (сміється – авт.).

Для актора важливо мати змогу побути на самоті

– На сцені викладаєшся повністю. Глядач заплатив – будь ласкавий, працюй. Та так, щоби глядач і не здогадався, що ти хворієш, чи сумуєш, чи маєш інші проблеми. А щоби повірив твоєму героєві, розчулився, пережив усе разом з ним. Після такого відчуваєш деяке спустошення. Для відновлення дуже важлива можливість побути на самоті. Коли нарешті опиняюся один вдома, вмикаю музику і слухаю. Або просто збираюся і гуляю містом, щоби вкотре подивитися на його унікальну архітектуру і на людей.

Я працюю як з фольклором, так і з естрадою: співпрацював з Ольгою Добрянською, ставив композиції колективам українського танцю з Канади. Новим потужним досвідом була постановка до 600-ліття Чернівців вокально-хореографічної сюїти «Буковинська родина». Це дійство, яке увібрало у себе танці всіх народів, що населяють Буковину. Окрім змістового навантаження, це ще й  велика чисельність виконавців на сцені. Непросто це – керувати сотнями людей…

Ревізія періоду життя

– У кожної людини є дата, коли зупиняєшся, переоцінюєш, ревізуєш відрізок життя. В мене кожний період у творчому житті – особливий. Немає однієї ролі, яку можу назвати найвидатнішою: у різний час різні образи ставали визначальними. У парі з дружиною визначальними стали танцювальні композиції «Блукаючі зірки», «Вечір в Парижі», «Набережна туманів». У театрі – це ролі барона  у виставі «Санта Крус» за та дядька Свирида в «Батьківських порогах» .

Нині таким підсумком став творчий вечір у філармонії до мого 50-ліття. Цього дня поруч зі мною були всі колеги. Тому тандем «артист – балетмейстер», який у нас склався в Буковинському ансамблі, можна вважати успішним. А висновок після «ювілейної ревізії» – треба рухатися вперед.

Дружба, що зародилася в екстремальних умовах, вічна

– Спеціально на мій творчий вечір з Кишинева приїхав мій армійський друг. Минули десятиліття, але ми не лише не загубилися в цьому світі, а й почали дружити сім’ями, подружили наших дітей. А приїзд друга на ювілей – найкращий подарунок. Виглядає, що твердження «Дружба, яка зародилася в екстремальних умовах, вічна» –  правильне. Адже армія, навіть для артистів – це екстремальні умови. Військовий артист – це такий же військовий, з особливим режимом і дисципліною, тільки між підйомом і відбоєм він тренується виступати, а не марширувати чи стріляти.

Та і загалом творчість – це екстрим. Тому й дружба, зав’язана у творчості, теж вічна. Мені завжди щастило: поруч були люди, які підтримували і наставляли, коли треба. Це Андрій Кушніренко, Дарій Ластівка, Петро Колісник.

Не вірю, що там, де нас нема, – добре

– Я мав нагоду рік працювати в Румунії. Ще рік – у Німеччині. Мав запрошення на роботу за кордон.  Але я навіть квартиру не зважуюся міняти, не те що країну. Я навіть маму з півдня перевіз сюди, на Буковину. І сестра моя сюди перебралася. Тут моя батьківщина, і я ні на хвильку не жалкую про це.

В моїй оселі багато улюблених квітів, які я сам доглядаю, і великий акваріум. З нами живуть кілька папуг і рябенький кіт. Я маю улюблену чашку з китайським орнаментом, яку подарувала мені дружина  –  мені навіть кава з цієї чашки видається смачнішою. Я не вірю, що там, де нас нема, – добре. Мені добре тут, де я не маю вихідних – бо коли вихідні в театрі, то я зайнятий у філармонії, і навпаки. Коли випадає  –  дуже рідко – що кілька днів нічого не роблю, то це стрес для організму! Я так не звик. Тому міняти душевний комфорт на якісь побутові вигоди наміру не маю.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Артист, який не міняє чашку, професію, дружину, край і країну спершу з'явиться на Медіа-Версії.