Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спектакль поставлений за новелами Артура Шніцлера:
«За одну годину», «Три еліксири» («Die drei Elixiere»), «Яка мелодія!» («Welch eine Melodie»).
Актори: Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук, Ігор Константинюк. В епізодичній ролі: Анастасія Григорчук.
Режисер: Олег Мельничук.

Сила характеру часто є не що інше, як слабкість почуттів.
Артур Шніцлер

Зміна сюжетів, емоційних почуттів, історії-казки, які подібні на життя, символи, автор, герой, актор, глядач… Пройшов рік, як 18 травня у дворику Ратуші НТЛ презентували виставу «За годину»…
Інша сцена. Інша імпровізація? Але і я вже інша…
Чи можна випросити у когось годину життя?  Навіть Ангел не спромігся цього зробити…
Але година вистави – це подарунок долі.
Дякую, НТЛ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «За годину» Артура Шніцлера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«ЗА ГОДИНУ» – театральний перформенс за оповіданнями Артура Шніцлера
24 серпня, 20.30, внутрішній дворик ратуші.
Вхід вільний.

«…Поринувши у музичну творчість, Юнак втрачає свою молоду дружину. Вона помирає в нього на руках, і він, охоплений запізнілим прозрінням та відчаєм, благає Ангела Смерті дати йому ще бодай одну годину для слів любові, яких він не казав своїй коханій досі. Проте Ангел Смерті не може подарувати Юнаку втрачений час, і пропонує натомість спробувати випросити його у людей, які невдовзі мають померти…»

Запис “За годину” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Отож, про НТЛ, старі колотнечі та нові вистави – у розмові з режисером Олегом МЕЛЬНИЧУКОМ.

В Кіоджо – інтриги й колотнеча
Чернівчанина Олега Мельничука у пресі іменують угорським режисером, адже працює він у Берегівському угорському національному театрі.

Берегів – невеличке п ровінційне містечко на Закарпатті, яке, проте, прославилося своїм надзвичайним театром: взимку тут готують нові вистави, влітку ж колектив практично безперервно гастролює Європою, бере участь у багатьох престижних міжнародних фестивалях, чи не щороку привозить звідтіля почесні кубки переможців. Олег підписав контракт з цим театром ще 1 квітня 2000 року, не підозрюючи, що такий «першоквітневий жарт» може затягнутися на багато років…

Проте починав він 1996-ого у чернівецькому театрі: працював рік після здобуття фаху актора.
– Ці постійні перетурбації, буча у колективі, коли заміна головного режисера та директора… Я зрозумів, що театр переважно займається чварами, та не хотів свої молоді роки витрачати на чиєсь відстоювання – треба працювати, –  каже Олег Мельничук.
Присвятивши кілька років київському театру ім. Лесі Українки та столичному «Вільному театру», Олег вирішив покинути професію актора і вступити у виш на режисуру. І що ви думаєте? Він знову повернувся у Чернівці, щоправда, вже як режисер…
– «Колотнеча в Кіоджо» була моєю дипломною виставою, – каже Олег Мельничук. – Юрій Марчак, директор театру, запропонував мені поставити комедію, бо якраз сюди мало приїхати багато молоді – 11 випускників дніпропетровського театрального коледжу (з них у Чернівцях залишились двоє – Яна Тараненко і Вадим Глазнев, решта через рік поїхали – авт).
Здавалося, нарешті у Чернівцях розпочнеться молодіжний «театральний бум», адже вистава була надзвичайно цікавою як глядачам, так і самим акторам. Почалися розмови про те, щоби запросити Мельничука до чернівецького театру художнім керівником, потім – головним режисером…

– Приїжджай, приїжджай… І тут я зрозумів – знов таки ця війна, і я вже в ній навіть якийсь свій перший крок зробив, втрутився в ці «мєждусобойчики»… Тому я відповів – мастіть собі голову, я сюди – ні ногою! Бо в Чернівцях спочатку треба інтригами займатися, а потім вже роботою… А мені так не цікаво, – каже Олег Мельничук.
Проте невдовзі він вкотре повернувся до Чернівців, щоби спільно з чотирма «занадто ініціативними» акторами чернівецького театру (Іван та Інна Даниліни, Яна Тараненко, Олексій Григорчук) створити «Незалежну театральну лабораторію» (НТЛ).

Незалежна театральна лабораторія – причина і наслідки
Безперечно, мистецьке об’єднання НТЛ тісно пов’язане з міжнародним поетичним фестивалем «Meridian Czernowitz». Проте воно не є його наслідком. Адже ще за рік перед першими «Меридіанами» майбутні «ентеелівці» почали розмірковувати над тим, що б зробити такого цікавого, несподіваного та експериментального, щоби геть не знудитися в межах класичного театру.

– Я відчуваю, що це така доля, – каже Олег Мельничук. – Коли у Львові гастролював київський «Театр юного глядача» з моєю виставою «Шинель» (за повістю Миколи Гоголя), щоби подивитися її, з Чернівців приїхало подружжя Даниліних. І в привокзальній кав’ярні  відбулася наша перша розмова про майбутню спільну виставу «Пісок з урн» (за творами Пауля Целана). Вже працюючи над виставою, ми дізналися, що невдовзі відбуватиметься поетичний фестиваль «Меридіан». Тобто, насправді вистава робилася не під фестиваль, а під ювілей Пауля Целана.  Тому вона, зрештою, і стала нашим спільним проектом. Ми відчували підтримку організаторів фестивалю (нам надали приміщення, орендували світло і звук), але виставу ми ставили самі і абсолютно незалежно.

– Австрійці після вистави почали нас випитувати – хто нас фінансував? Самі фінансувалися: декорації, костюми робили за власний кошт під час відпустки. Коштувало це нам 400 євро. І представники федеральної землі Карінтія просто з власної кишені витягнули ці гроші – нате, тримайте!

– Мені завжди цікаво було робити щось нестандартне, взяти щось недраматичне, вірші чи прозу – і перекласти мовою театру, – зізнається Олег. – Навіть та же «Шинель» – це не п’єса, це проза, і майже без діалогу. А що ж тоді говорити на сцені, за автора ж дописувати не будеш? Тобто, поставити таку виставу досить складно. Проте тут є свої переваги. Адже чим менше тексту – тим краще, тому що мова театру – це мізансцена, дія. Література ж – вторинна, вона дає тільки поштовх для роздумів, для фантазії. Так, наприклад, видатні театральні режисери Георгій Товстоногов, Олег Єфремов стверджували, що найкраща вистава та, коли перед глядачем споруджуєш скляну стіну – а він розуміє, що відбувається на сцені, хоча нічого не чує.

Вистава за Шніцлером – у дворику ратуші
За підтримки австрійців «НТЛ» поставив також виставу «Еміграція» за мотивами творів поетеси Рози Ауслендер, яка емігрувала до США. А ще – театральний перформанс «КДБ та інші» за книгою Ігоря Померанцева. А вже на весні для чернівчан готується нова прем’єра, вистава за творами світового класика – австрійського драматурга Артура Шніцлера.

– За його творами багато вистав йде в Україні, Росії, за кордоном… Яскравий приклад – фільм Стенлі Кубрика «З широко заплющеними очима» (з Томом Крузом і Ніколь Кідман у головних ролях), навіяний його творами, зокрема, повістю «Траумновелле», – розповідає Олег Мельничук. –  Звісно, кіно це не для всіх. Як і загалом інтелектуальна драматургія та проза Артура Шніцлера. Я давненько вже хотів братись за нього, а тут така нагода – 150 років з дня його народження. Є вже попередня домовленість, що вистава відбудеться у внутрішньому дворику ратуші. Крім драматичних, будуть епізоди, коли актори працюватимуть з маріонетками. Адже для Шніцлера сни, ілюзії, фантазії, уява, гра у реальність-нереальність – були дуже важливими. До того ж маріонетки – це завжди цікаво в театрі, тим паче, що маємо декількох акторів, які за дипломами артисти лялькового театру, це їх професія, гріх не використати.
Вистава «Чернівці» за прозою і поезією Ігоря Померанцева готуватиметься влітку до чергових «Meridian Czernowitz».

– У прозі І.Померанцева – багато відчуттів, ароматів, усе – в напівтонах, – каже Мельничук. – Проте, крім спогадів тут звучить і гостра проблематика: чому звідси тікають, чому тут не можуть реалізуватися? Чому Чернівці вкотре і вкотре витискають з себе щось хороше, позбуваючись його?..

Якщо Чернівці – це місто-книга,
то Чому з неї тікають її герої?!
Серед багатьох чернівецьких міфів та легенд кінця XIX – початку XX століття існує і ніби напівжартівливий вислів про те, що у Чернівцях – найбільша концентрація геніїв на один квадратний метр бруківки. Як ці генії з Чернівців зникають, куди емігрують і чому не можуть тут реалізуватися – спробує восени з’ясувати Олег Мельничук у новій виставі «Чернівці» за творами Ігоря Померанцева.

Гадаю, можна вже анонсувати нашу майбутню співпрацю з відомим композитором Алесіо Владом, лауреатом премії «Золотий глобус» за музику до фільмів Франко Дзефіреллі («Джейн Ейр», «Каллас назавжди», «Чай з Муссолінні», «Горобець»). Його батько, чернівчанин Роман (Романо) Влад, 1942 року емігрував до Італії. В різні роки він був художнім керівником Римської філармонії, Оркестру туринського радіо, Міланського оперного театру «Ласкала»….

Ми попросили допомоги також в Різо Габріадзе – відомого театрального художника, який очолює нині театр в Тбілісі. Багато його постановок відбувається за кордоном, він працював з акторами театру Пітера Брука – як на мене, зараз це театр №1 у світі. Широкому загалу Резо відомий як автор пам’ятника «Чижику-Пижику» та гоголівського «Носа майора Ковальова» в Санкт-Петербурзі. А також як автор сценаріїв фільмів «Міміно», «Не горюй», «Кіндзаза».

Є чудова п’єса «Невозможная встреча» про Гендаля і Баха. Ці видатні композитори жили в один час, проте ніколи не зустрічалися. Отож, п’єса про те, що було б, якби вони зустрілися. А що було б, якби зустрілись Кобилянська і Целан? Зібрати у виставі всіх, хто мав якусь причетність до Чернівців. Звісно – театральним способом, але щоб глядач зрозумів, щоби в нього виникли відчуття, ніби ця зустріч справді відбулася – їхніх думок, почуттів, емоцій…

Я запропонував спорудити на сцені величезні книжні стелажі, з довжелезною драбиною, яка їздитиме, книжками, які могли б стати надгробними пам’ятниками, адже у текстах Ігоря Померанцева Чернівці постають як місто-книга, місто-бібліотека… Не знаю, що скаже на це Резо Габріадзе…

Восени – комедія «Асторія»
– Щоправда, брехтівського плану, дуже подібну до «Тригрошової опери», із зонгами, – уточнює Олег Мельничук. – Це не мюзикл, не рок-опера, це все ж драматична вистава, але з виразними музичними елементами. Тому до створення вистави «Асторія» за однойменною п’єсою австрійського драматурга – вихідця з Харкова – Юри Зойхера будемо залучати професійних музикантів.

Зонг – у театрі Б.Брехта – балада, яка виконується у вигляді інтермедії чи авторського (пародійного) коментаря гротескного характеру з плебейської бродяжницької тематики, близька до джазового ритму.

– «Асторія» – це авантюрна комедія про те, як може існувати народ, не маючи власної держави. Це розповідь про блеф авантюристів, які вигадали собі державу. Я впевнений, що подібні речі дуже актуальні для сучасної України…

А вже 2013 року Олег Мельничук хоче нарешті поставити свою давню мрію – п’єсу «Войцек» Георга Бюхнера, символічну історію про військового перукаря, солдата Франце Войцеке, за яку охоче беруться різноманітні інтерпретатори… А ще у планах режисера – яскраве площадно-фестивельне дійство!
– Це буде спроба поєднати давньогерманські та гуцульські міфи, з вогнем, рідкою глиною, височезними ходулями, тобто, вуличний театр, – каже Олег Мельничук. – Гадаю, ми поставимо її спільно з польським театром «Ełk Dance Theater», з яким ми познайомилися в Санкт-Петербурзі на міжнародному фестивалі «Театр починається» («ентеелівці» торік стали його переможцями, а поляки посіли третє місце). Можливо,  і ансамбль української аутентичної музики  «Божичі» до нас приєднається – вони давно вже пропонують мені зробити якусь спільну виставу… Адже театр, особливо сучасний – це не тільки декілька артистів, які ходять і говорять, а певний симбіоз суміжних видів мистецтв: музики, архітектури, робіт художників, відеопроекціїї…  Як «лабораторія» ми можемо це собі дозволити і будемо так працювати!
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
Фото з вистав «Пісок з урн», «Еміграція (Втеча або пральня ілюзій)», «КДБ та інші вірші»

Запис Алесіо Влад та Резо Габріадзе візьмуться за Чернівці спершу з'явиться на Медіа-Версії.