Головне в окупації – вижити?

Головне питання, що поставало перед людьми – як вижити в нових умовах? Хтось відразу взяв зброю до рук і пішов до лісу, аби боротися з ворогом. Інші долучилися до підпілля. Але переважна більшість намагалася знайти якесь джерело існування, щоби прогодувати себе й власну сім’ю. Для селян це була праця на землі, городянам же часто доводилося іти на роботу до окупантів. Дехто подався до села, інші залишалися у місті. Гітлерівці створювали у населених пунктах адміністративний апарат, у якому низові посади займали місцеві мешканці. Одна річ – робота в комунальному господарстві, зовсім інша – у службах обліку громадян. В останньому випадку працівник міг або вірно служити окупантам, постачаючи їм детальну інформацію для репресування земляків чи вивозу їх на роботи в Німеччину, або ж допомагати підпіллю, передаючи йому необхідні німецькі документи і коригуючи за його підказкою дані для окупантів. Підпільна діяльність була смертельно небезпечною: гітлерівці карали за неї нещадно.

Формуючи адміністративний апарат, окупанти шукали для роботи в ньому грамотних спеціалістів. Радянська пропаганда довгий час стверджувала, що нацисти знищували всіх комуністів. Насправді ж – лише тих, хто відмовлявся співпрацювати з ними. За неповними даними, на території УРСР гітлерівці вбили понад 46 500 комуністів, серед них партизанів і підпільників. А вижило більше. Окупанти вимагали від членів та кандидатів у члени ВКП(б) обов’язкової реєстрації в гестапо. Таку процедуру пройшли, за архівними даними, 21 872 комуністи. Їх попереджали: в разі якоїсь акції саботажу в місцевості, де живуть зареєстровані, вони негайно будуть страчені. Злякавшись подібної перспективи, 6756 комуністів рішуче відмовилося від своєї партійної приналежності. А ще 34 291 член партії знищив свої партійні квитки.

Серед заляканих німецькі спецслужби успішно вербували агентуру, яку засилали для виявлення підпільних організацій і партизанських загонів. Завдяки зрадникам-комуністам було знищено майже всю підпільну мережу в Дніпропетровській області, а у Сталінській (нині Донецька) області служити окупантам подалися 377 членів ВКП(б). Нацисти використовували мерзенних зрадників для створення псевдопартизанських загонів і підпільних організацій, затягаючи туди чесних людей і знищуючи їх.

На початку війни при відступі Червоної армії далеко не завжди вдавалося вивезти або знищити архіви радянських спецслужб. У руки гітлерівців нерідко потрапляли списки інформаторів НКВС та НКДБ. Тих викликали у гестапо чи СД і перевербовували, після чого «стукачі» постачали інформацію новим господарям. Дехто з них установив зв’язки з радянським підпіллям, якому повідомляв про німецькі плани, тобто провадив подвійну гру. Після повернення радянської влади їх до відповідальності не притягали, а надавали можливість «стукати» чекістам і надалі.

Усіх звали «колаборантами»

По-різному служили окупантам ті, кого назвали «колаборантами». Одні намагалися не завдавати особливої шкоди своїм співгромадянам, навіть допомагали їм. Інші ж задля особистого збагачення, бажання помститися або садистської насолоди нелюдськи знущалися з невинних. До створеної гітлерівцями допоміжної поліції в Україні записувалися десятки тисяч людей. До 2-3 тис. українців потрапили у допоміжну охорону концтаборів СС, зловісних «травників». Формували окупанти й фронтові частини під назвою «Українське Визвольне Військо», які брали участь у боях проти Червоної армії або в антипартизанських акціях. Загалом зі зброєю в руках гітлерівцям служило близько 250 тис. українців. А етнічних росіян – до 600 тис. Всього ж громадян СРСР, емігрантів, а також прибалтів та мешканців Західної України і Білорусії у збройних формуваннях ворога служило до 1,2 млн. чол. Цифра ця відносна: фюрер забороняв масово озброювати «расово неповноцінних», а його генерали, навпаки, намагалися залучити до участі у бойових діях якомога більше радянських громадян, щоб зберегти життя німців. Тож у документах вони свідомо занижували число «східних добровольців», аби зайвий раз не дратувати Гітлера. Частина західних дослідників вважає, що в німецькій армії, поліції та військах СС служило близько 2 млн. громадян СРСР. Документально це число не підтверджене.

Точно відомо лише, що гітлерівцям служило 155 генералів – етнічних росіян (більшість з них – білоемігранти), 10 генералів-українців (з них п’ятеро – емігранти), а також представники інших народів СРСР. Не завжди їхню національність удавалося визначити, особливо для вихідців з етнозмішаних родин або «вихрестів». Разом – близько 200, з них радянських громадян майже 50. Першочергово це вождь зрадників, радянський генерал-лейтенант, член ВКП(б) А.А. Власов, за прізвищем якого російських військових колаборантів називали «власівцями». Його заступник – генерал-лейтенант Г.М. Жиленков, колишній член Московського міськкому ВКП(б) і секретар Ростокінського райкому партії, який у РСЧА мав звання бригадного комісара. Начальником штабу власівської армії був колишній начальник штабу Північно-Західного фронту, безпартійний, радянській генерал-майор Ф.І. Трухін.

Окупанти формували військові з’єднання та частини на етнонаціональній основі, що підкреслювалося в їхніх назвах: Російська Визвольна Армія, Естонський легіон СС, штурмова бригада СС «Білорусь», Калмицький кавалерійський корпус тощо. Щоправда, бували виключення: Особливе з’єднання «Бергманн» з кавказців; Східно-тюркське з’єднання СС з мусульман; Добровольча дивізія СС «Галичина» з українців.

У німецьких військових частинах перші добровольці з числа радянських громадян з’явилися на самому початку війни й отримали назву «гіві» –  скорочення  від німецького «hilfswillige»(добровільні помічники). Їх спрямовували до тилових служб: допомагати на кухні, розвантажувати вагони та автомашини, працювати їздовими чи шоферами. «Добровільні помічники» посідали посади кравців, шевців, лимарів, ковалів, навіть зброярів. На передньому краї їм довіряли підносити боєприпаси або розміновувати підходи до бойових позицій і виконувати інші функції саперів. Згодом дали зброю й ті брали участь у боях поруч з німецькими солдатами. За штатним розкладом німецької піхотної дивізії від 2 жовтня 1943 р. до 15 % її особового складу формувалося з «гіві». Від Норвегії до Тунісу у складі Вермахту воювали вчорашні радянські громадяни. Що ж підштовхнуло колишніх червоноармійців до такої ганебної служби?

Насамперед, нелюдські умови існування в німецьких таборах для військовополонених. Психологи стверджують, що чимало людей від голоду втрачають здатність адекватно сприймати дійсність і задля їжі здатні на такі дії, які за нормальних умов спричиняють у них огиду. Частина полонених, погоджуючись служити ворогові, збиралася за першої можливості перейти на бік Червоної армії або партизанів. Але було чимало й таких, які одягали форму противника і брали зброю до рук з ідейних міркувань. Більшість з них складали ображені радянською владою – це  репресовані нею або близькі родичі чи друзі репресованих, а також позбавлені власності чи життєвих перспектив через своє класове походження. Дехто так ненавидів сталінський режим, що бажав боротися проти нього хоч би й у лавах ворожої армії. Ці «ідейні борці» невдовзі зрозуміли фатальну хибність свого вибору, але шлях назад був закритий. Лишалося або самогубство, або відчайдушна спроба опору гітлерівцям. Тут їхні інтереси збігалися з інтересами тих, хто погодився служити окупантам, аби перейти на бік Червоної армії чи партизанів.

Влітку 1943 р. окупанти сформували з військовополонених і мобілізованого населення 1-у Російську національну бригаду СС під командуванням колишнього радянського підполковника В.В. Гіль-Родіонова. Її кинули проти білоруських партизанів, але партизанське командування встановило контакти з російськими есесівцями і запропонувало їм перейти на свій бік. Гіль-Родіонов погодився і, знищивши німецьких офіцерів та свій ненадійний елемент, бригада повернула зброю проти окупантів. Її перейменували на 1-у Антифашистську партизанську бригаду, а командиру присвоїли звання полковника і нагородили орденом Червоної Зірки. Невдовзі він загинув у бою, його долю розділила й більшість колишніх есесівців.

У німецькому полоні опинився й кореспондент військової газети Волховського фронту Муса Джаліль, відомий татарський поет. Щоби вирватися з табору, він погодився на співпрацю з окупантами і став військовим пропагандистом. Але створив підпільну організацію і почав готувати повстання полонених. Заарештований гітлерівцями, у берлінській тюрмі Моабіт писав антинацистські вірші. Після його страти «моабітські зошити» потрапили на Батьківщину і завдяки письменнику Костянтину Симонову були оприлюднені. А 1956 року Муса Джаліль посмертно став Героєм Радянського Союзу, ще через рік – лауреатом Ленінської премії.

За “моабітські зошити” Муса Джаліль посмертно став лауреатом Ленінської премії 

Отже були зрадники, були й герої. Кожен випадок потребує детального розслідування всіх обставин. Далеко не завжди співробітники НКВС або військової контррозвідки «СМЕРШ» мали час його проводити. Не виключено, що тавро зрадника дотепер носить дехто із загиблих радянських підпільників, які вдаваною співпрацею з ворогом маскували свою боротьбу з ним. Відомі й протилежні випадки. У березні 1943 р. карателі з 118-го батальйону допоміжної поліції знищили білоруське село Хатинь із його мешканцями, причому живцем згоріло 75 дітей. Серед поліцаїв був колишній лейтенант РСЧА, уродженець Черкащини Григорій Васюра. Після війни видавав себе за учасника Руху Опору, став членом КПРС і потрапив на керівну посаду. Але його упізнали і у 1986 р. військовий трибунал у Мінську виніс карателю справедливий вирок. Подібних випадків відомо багато.

Потрапляючи у нелюдські умови, далеко не всі спромоглися зберегти в собі людське начало. Хтось сподівався, що «війна все спише». Дарма. Адже є ще суд історії. А головне – Суд Божий, на якому кожний відповість сам за себе.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис НА СЛУЖБІ ГІТЛЕРА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. У розповідях історика те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

 Війна принесла багато нещасть сотням мільйонів людей. Важко доводилося дорослим, ще важче – дітям. Особливі труднощі випали на долю сиріт, яких у роки війни з’явилося дуже багато. Втративши батьків, вони наодинці залишалися з чужим і ворожим світом. Інколи добрі люди пригрівали сиротинку, але значно частіше голодний та озлоблений люд відштовхував від себе цих маленьких беззахисних істот. Мовляв, і своїх проблем вистачає.

                       Яка на смак дитяча кров?..

На окупованій же території гітлерівці намагалися використовувати дітей як «видатковий матеріал». Наприклад, заганяли дітлахів за колючий дріт, де нелюди у білих халатах викачували з них кров для поранених солдатів Вермахту та військ СС. Старовинні казки про вампірів бліднуть на фоні цієї жахливої правди. Коли під час наступу переможці побачили знесилених примусовим донорством малюків, то бувалі солдати не могли стримати сліз. У них з’являлося нестримне бажання помститися за такий нелюдський злочин, і сучасним критикам «варварства червоноармійців на території Німеччини» варто замислитися – звідки взялася така чорна ненависть у вчорашніх мирних колгоспників і робітників. Що їм довелося пережити до того, як радянські танкісти, в’їхавши до Східної Прусії, розчавили на бетоні німецького автобану машини з сиротами загиблих есесівців. Адже спочатку самі есесівці спалили хати і повбивали дітей багатьох червоноармійців, висмоктали кров з наших сиріт, а лише потім жахлива помста прийшла до них додому. Перш ніж засуджувати когось, треба його зрозуміти…

Та гітлерівці не тільки випивали дитячу кров, вони намагалися вкрасти й дитячі душі. На окупованій території діяли групи нацистів, що відбирали малечу «арійської» зовнішності, вивозили її до Німеччини та віддавали бездітним сім’ям. Там маленьким нетямам давали німецькі імена й починали виховувати з них «представників вищої раси». Душокради розгортали активну діяльність і в іншій сфері, намагаючись позбавити маленьких українців, білорусів чи росіян їхньої справжньої суті, закладеної у дітях рідними батьками. Співробітники нацистських спецслужб підбирали сиріт й готували з них своїх розвідників та диверсантів. Дітей піддавали інтенсивній психологічній обробці, щоби позбавити їх любові до власного народу, замінюючи її «відданістю фюрерові».Потім закидали через лінію фронту і чекали розвідувальної інформації або доповіді про вчинений диверсійній акт, скажімо, отруєні криниці біля червоноармійських кухонь.

               В Україні спалили 1377 сіл разом з людьми

У блокований Ленінград ворог засилав дітей із завданням агітувати захисників міста здатися гітлерівцям. За наказом Сталіна їх нещадно розстрілювали: шкода від такої агітації була величезна. Нацисти чудово знали, яка доля чекає засланців, але безжально відправляли на вірну смерть все нові і нові партії дітей, жінок, старих, інвалідів. Життя «унтерменшів» для них нічого не вартувало. Нерідко під час наступу вони гнали перед собою натовп жінок і дітей, ховаючись за їхніми спинами від радянських куль. А скільки населених пунктів разом з мешканцями вони спалили на окупованій території! Лише в Україні знищили 1377 сіл, де разом з дорослими гинула маса ні в чому невинних дітей. Не слід забувати, що понад тисячу із цих населених пунктів спалили карателі з числа радянських громадян – військовополонених, яких окупанти використали для найбрудніших справ. Етнічних росіян примушували палити українські села, українців – білоруські.

Непростим було життя і тих, кого обійшло найстрашніше лихо. Постійне недоїдання, важка праця на полі чи біля худоби – сільським дітям не залишалося часу на відпочинок і дитячі розваги. У місті вистачало своїх бід – нерідко разом з матерями діти шукали якогось заробітку, щоби мати свій кусень хліба. Втім, на окупованій території працювали і школи, але у Райхскомісаріаті Україна освіту українські діти отримували мінімальну. Нацисти вважали, що «діти рабів» повинні лише вміти читати, писати, рахувати і розуміти накази панів, віддані німецькою мовою. Все інше – зайве, бо знання виховують людську гідність, зовсім «непотрібну рабам».

           Від захисту до садизму – один крок

Але чимало дітей таку гідність не тільки мали, але й прагнули її відстоювати. Вони потрапляли в партизанські загони або допомагали підпільникам у боротьбі з окупантами. Радянська література чимало розповіла про «піонерів-героїв», де серед пропагандистських вигадок були і зерна правди.

Діти брали зброю до рук і йшли вбивати. Тут необхідно підкреслити: незріла дитяча психіка неготова до подібних складних випробувань і нерідко вона їх не витримувала. Відомий партизанський письменник, професійний чекіст Овідій Горчаков якось розповів про чотирнадцятирічного партизана, який вражав всіх неймовірною жорстокістю. Коли хлопець загинув, партизани… полегшено зітхнули, бо розуміли, що у мирному житті цей садист став би страшним злочинцем. Післявоєнна міліція мала з такими справу.

Війна примушує будь-яку людину розкритися повністю, витягаючи на поверхню як найкращі, так і найгірші людські якості. Це ж стосується і дітей. Недарма у сучасному світі міжнародним правом заборонено залучення дітей до участі у бойових діях зі зброєю в руках. Але у Другій світовій війні на це не зважали. З того часу лишився вираз «діти полків». Солдати підбирали голодних і обдертих хлопчиків і знаходили їм роботу у своїх частинах. Як правило, намагалися тримати дітей при кухнях: вони носили воду, рубали дрова, чистили овочі. Але хлопчача романтика штовхала їх на передову, або навіть за лінію фронту. З цих дітей виходили першокласні розвідники. Якщо потрапляли до рук ворога, шансів вижити практично не мали. Але ж діти – це майбутнє країни і вони потрібні були живими. Від 1943 року «синів полку» почали відправляти на навчання у щойно створені суворовські та нахімовські училища. Такі навчальні заклади нагадували кадетські корпуси царських часів і призначалися для навчання та виховання дітей загиблих на війні радянських людей. До цих закладів спочатку приймалися діти з 10 років, які знаходилися там на повному державному утриманні. Їм давали середню освіту та первинні військові знання, необхідні для наступного оволодіння професією офіцера. Можна вважати, що майбутнє цих дітей було визначено.

                             Робота у голоді й холоді

Значно складніше було багатьом їхнім ровесникам у цивільному житті. Важко було не лише на окупованій території: у радянському тилу більшості жилося несолодко. Тоді як у Поволжі, на Уралі, в Сибіру та у Центральній Азії опинилися мільйони евакуйованих з України. Їхали туди сім’ями, разом з дітьми. Обживалися на новому місці з величезними труднощами. Нерідко в одну кімнату селили по декілька різних сімей. Барак вважався ще досить пристойним помешканням: багатьом довелося починати нове життя у землянках чи навіть наметах. Дехто всю сувору зиму 1941-1942 рр. прожив під брезентовим дахом, намагаючись хоч якось зігріти холодний намет за допомогою саморобної пічки з металевої бочки.

Евакуйовані робітники, інженери і техніки працювали на виробництві. У голому степу могли встановити станки й починати випуск продукції, одночасно зводячи стіни вже працюючих цехів. Робочої сили не вистачало, тож до станків ставали підлітки й навіть діти 12-14 років. Якщо маленький робітник не дотягався до важелів та рукояток, йому під ноги прилаштовували ящик. «Все для фронту, все для перемоги», – під цим гаслом працювали люди в тилу. Нерідко й спали поруч зі станками, щоб не губити час на дорогу. Запізнення на роботу каралося суворо. Виконати норму було непросто і дорослому, а що вже казати про підлітків! Працювали у холоді,  ще й голодні. Їжі не вистачало, її нормували й пайки були мінімальними.

                       За місячну зарплату – кіло м’яса

Ще у липні 1941-го в країні ввели карткову систему, за якою можна було придбати хліб, крупи, трохи жирів. Норми споживання у порівнянні з довоєнними впали майже втричі. Існував і «чорний ринок», але ціни на ньому були захмарними, а тому недоступними для більшості. За офіційними даними, середня зарплата в СРСР у 1943 р. складала 573 карбованця. Кілограм м’яса на «чорному ринку» коштував 300-500 крб., жиру – 750-1000 крб. За кілограм хліба треба було дати 50 крб. Ціни у різних місцевостях і в різний час були далеко не однаковими. Можна порівняти їх з тими, що  у вересні 1943 р. встановилися в окупованому німцями Донбасі. Кваліфікований робітник, крім пайка, отримував там 400 крб. місячної зарплати. Кілограм хліба або крупи можна було купити за 75 крб., тваринного масла – за 500 крб., сала – за 800 крб.

Важко було всюди, діти війни пройшли через великі страждання.

                         Потопили малих плотогонів

У радянському тилу працюючим дітям видавали робітничу норму продовольства, яка була вищою за ту, що призначалася утриманцям, тобто частині населення, яка не працювала. Та все одно наслідки недоїдання давалися взнаки. Якщо людина губила продовольчі картки або в неї їх крали, то примара голодної смерті виглядала із-за плеча досить серйозно.

Від голоду та непосильної праці люди вмирали і на селі, серед померлих було чимало підлітків – їхні організми росли і вимагали їжі, якої не вистачало. Гинули діти і через недбалість дорослих, що покладали на дитячі плечі непосильні завдання. Зовсім недавно став відомим жахливий факт масової загибелі висланих у тайгу дітей поволзьких німців. Про нього розповіла одна з учасниць тієї трагедії, яка дивом врятувалася.

Ліспромгоспівське начальство вирішило за допомоги цих дітлахів виконати свої виробничі завдання – відправити до населених пунктів вирубаний ліс і накошене сіно. Збили плоти, на них поставили копиці сіна і посадили дітей, щоби вони сплавили вантаж вниз по річці. Майже ніхто з малечі не доплив до найближчих сіл: налетіла буря і діти загинули. Їхні тільця ще довго потім витягали з води далеко від місця трагедії. Ніхто не відповів за таке варварство – «пролетарським інтернаціоналістам» було начхати на долі дітей «народу-ворога». Загалом про страждання висланих дітей і дітей спецпереселенців написано мало. А їм довелося перенести найбільш жахливі страждання: саме на їхню долю випало те, що не може навіть уявити звиклий жити у комфорті наш сучасник.

Кожен з дітей війни має власну історію, нерідко унікальну. Часто вони згадують школу, де писали на полях газет соком бузини чи розчином сажі – чорнил не було, як і зошитів. Згадують не лише про труднощі, але і про людяність та взаємовиручку своїх близьких і далеких. Народженим після війни варто розпитати дідусів і бабусь про той час. Треба знати їхнє життя і вчитися у них, як долати неймовірні труднощі. А головне – як зберегти свою безсмертну душу в нелюдських умовах. Вони зберегли. А ми?

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Трагедії дітей війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.