Це їм, вічно недосформованим і в той же час хоровито переповненим амбіціями світового панування чи бодай лідерства, завжди йдеться про якусь отаку «заумь» на рівні «идеи» – головно, аби пояснити (самим собі) і виправдати (перед самими собою ж) як нікчемність свою, так і злочинність. «У России свой особый путь»? Чудово. Тож і пензлюйте ним подалі від нормальних людей у свою намріяну тотальну самоізоляцію. Біда ж лиш у тому, що в неї, в цю чорну діру, вони не бажають провалюватися самі. Вони прагнуть затягнути зі собою інших. Передусім нас. Або принаймні нас. Або – нині вже можна стверджувати з певністю – тільки про нас їм і йдеться. Ми – їхня «нацидея». Точніше, їхня «нацидея» – наше розчинення, неіснування в запрограмованій ними чорній дірі. І що тут кому незрозуміло? Про що тут іще писати?

І все ж я тоді не дозволив собі роздратуватись, урешті прийнявши запрошення. На моєму шляху зненацька виринув Владімір Соловйов – тільки не той біснуватий телеканалія, що йому нині начебто заблокували італійську нерухомість, а філософ і містик Соловйов Владімір Сергеєвич (1853–1900). Я його трохи начитався у свої студентські часи, потім, ясна річ, розчарувався й забув.

Однак до цього сюжету я ще повернуся.

Тим часом про значно ближчий до нас у часі епізод. Можливо, не всі звернули увагу, як цікаво висловився – в один із останніх тижнів перед початком сьогоднішньої війни – провідний менеджер ірландської авіакомпанії. Суть його вислову була така, що Ryanair не припинить літати в Україну і з України, аж поки не почнеться «радянське вторгнення». Гаразд, в оригіналі це звучало як Soviet invasion, отже, є сенс і в перекладі окреслювати його як совітське чи совєтське – тут уже на вибір, яка з форм кому більше подобається.

Вислів ірландця багато хто сприйняв як анахронічний: які совіти, про що він? З якого часу промовляє цей авіабос, що йому сниться? Навіщо йому ця плутанина з історичними паралелями, які вічно кульгають?

Однак це все були ще передвоєнні реакції. Вони залишилися там, у передвоєнному світі. Його зруйновано бомбами і ракетами, його вже ніколи не буде.

Нинішній перебіг війни свідчить про ірландцеву правоту. Так, це вторгнення – совітське. Дуже совітське, типово совітське, додав би я. Ніби сто з гаком років тому, на нас посунула червона більшовицька навала. Нас хочуть знищувати все ті ж, донині краснознамьонні збройні формування – як наприклад, «окрема, орденів жукова, леніна і жовтневої революції (!), дивізія імені дзержинського (!)». От вам і вся «нацидея»: масовий терор, розстріли, катування, зґвалтування – все по-дзержинському, все по-сталінському, по-жýковському, все як щоразу. Вся погана спадковість, усе зло імперії. Все у згоді з ними ж обраним символом: Z як зомбі.

Цим зомбі протистоять наші бригади й полки з назвами не менш промовистими: імені Лицарів Зимового Походу, Чорні Запорожці, Холодний Яр. І Герої Крут, і Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник їм протистоять, а далі за ними й Король Данило, і Князь Аскольд, і Святослав Хоробрий. І слово «Січ» логічно виростає у «Відсіч».

На цьому дуже символічному тлі я повертаюся до символіста Соловйова, точніше до його визначення: національна ідея – не те, що сама нація про себе думає, а те, що замислив для неї Бог. Яке Він для неї знайшов призначення. П’ять років тому, обмірковуючи свій внесок до альманаху Мухарського, я вирішив припустити, що для нас Він замислив доволі неординарну місію. «З ранньої весни 2014 року, – підсумовував я тоді, – фактичне унезалежнення України від Росії стало процесом незворотним. Для того, щоб воно стало остаточним, себто виповнилося, потрібно не так уже й багато – розпад російської державності.

Саме це і вигадав наш добрий Творець як українську національну ідею. Це ми, українці, маємо довести російську імперію до загибелі.

І найсмішніше те, що аж ніяк не військовими методами. Себто з нашого, українського, боку зовсім не військовими».

Тепер я мушу виправитися: передусім військовими. Мирного (хоча б відносно) демонтажу імперії, на який я тоді сподівався, таки не вийшло. Zомбі зачули близький кінець і полізли зі Сходу, з Моря та з Білорусі.

Тепер кожного з них доведеться ще безліч разів убити. Ця робота невимовно тяжка, напружена й вимагає подвигу. Мало хто на цьому світі може похвалитися почеснішим і нагальнішим завданням. І хай Бог помагає завершити свою вікову багатоходівку.

18.03.2022

Запис Юрій АНДРУХОВИЧ: «Раян мав рацію» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З наближенням чергових виборів в Україні нерідко згадують про «національну ідею». Кожен вкладає у це поняття своє значення, але взагалі ним означають духовну першооснову, що об’єднує цілу націю.

У випадку України дуже непросто її визначити. Мова? Ні, бо пів-країни розмовляє українською, а інша половина – російською. Православна віра? Ні, бо православні у нас розколоті на три конфесії, а є ще католики, протестанти та інші. Спільні історичні герої? Знову ж – ні. Адже для одних героями є Сидір Ковпак та молодогвардійці, а для інших – Степан Бандера і Роман Шухевич. Тим більше не можуть об’єднатися всі українці навколо сучасних політичних сил та їхніх лідерів. Протистояння між «помаранчевими» та «біло-блакитними» засвідчило, наскільки розколотим є наше суспільство.

І все ж Україна не розпадається, а самі українці сповідують якісь спільні цінності, котрі й сформулювати словесно ще нікому не вдалося. Час від часу з’являються «конструктори національної ідеї», які видувають чергову мильну бульку. Наприклад, на роль об’єднуючого чинника загальнонаціонального масштабу пропонують … «Євро – 2012»! Мовляв, якщо немає перемог економічних або військових, то хай будуть хоча б спортивні. Справді, перемоги вітчизняних спортсменів є важливим чинником зміцнення гордості за свою державу, вони сприяють розквіту патріотичних почуттів. Проте у багатьох українців «Євро – 2012» асоціюються зовсім не із спортивними  змаганнями.

Упродовж декількох років громадськість спостерігає, як жменька олігархів ділить бюджетні мільярди під приводом спорудження стадіонів, готелів та іншої інфраструктури для футбольного чемпіонату. Апетити у «будівничих» величезні, от і виходять споруди «золотими» за своєю вартістю. Наскільки якісним було саме будівництво, покаже час. Але наслідки такого витрачання державних коштів відчуває більшість громадян України. Зведення помпезних споруд на фоні падіння життєвого рівня простолюду стабільності державі не додає.

Не може «Євро – 2012» об’єднати всю націю: від нього густо тхне духом наживи. Олігархи «розпиляли» бюджетні мільярди, а дрібний та середній бізнес збирається викачати з кишень приїжджих уболівальників мільйони чи хоча б тисячі євро. Власники готелів прагнуть захмарно підняти ціни на свої послуги, від них не відстають таксисти, ресторатори та інші. Готуються до чемпіонати і такі охочі до заробітків, як проститутки, кишенькові злодії, різноманітні аферисти. Нажива перш за все!

Часу до чемпіонату залишається все менше, й пролетить він миттєво. Після «Євро – 2012» хтось рахуватиме прибутки, а хтось – втрати. Але всі побачать, що до національної ідеї футбольний чемпіонат не мав жодного відношення. Адже єднає українців не спільна участь у наживі, а любов до рідної землі, до її народу. І віра в те, що ми гідні кращого життя, ніж маємо нині.

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Нажива – не ідея спершу з'явиться на Медіа-Версії.