Юлія Дупешко-Джус – буковинська громадська діячка, екс-депутатка Заставнівської міськради (2006-2010, 2015-2018), членкиня Координаційної ради з протидії дискримінації та гендерної рівності при офісі Уповноваженої ВР з прав людини. Фахівчиня, якій, попри магістерську освіту, депутатський досвід, роботу в ГО, стажування в комітеті з питань держбудівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування ВРУ та органах місцевого самоврядування у Польщі,  успішне завершення навчання у програмі Школи лідерів місцевих громад та Жінок-лідерок місцевого самоврядування (ДЕСПРО), проходження численних сертифікаційних програм з децентралізації, виборчого законодавства, урядування тощо, – опоненти часто традиційно-стереотипно рекомендують іти «варити борщі», «мити вікна» і «виховувати дітей». Як і для чого жінки виборюють своє місце в політикумі, цікавимося в пані Юлії.

«Найвищі посадовці країни ретранслюють суспільству сексистські посили»

– Юліє, Буковині мати свою представницю в Координаційній раді, створеній у січні при офісі омбудсмана, – це важливо. Як вам це вдалося?

– Наприкінці минулого року я взяла участь у роботі третього Жіночого конгресу і зважилася поставити питання омбудсману Людмилі Денісовій після її виступу, в якому вона бадьоро розповідала, як у нас дотримуються гендерної рівності і які застосовуються антидискримінаційні механізми. Я просто на аудиторію з близько 700 осіб, де були й представники різних посольств, запитала, якою була реакція омбудсмана, коли високопосадовці нашої держави дозволили собі дискримінаційно висловлюватися щодо жінок-політикинь. Йшлося про випадок, коли нинішній президент сказав, що Юлії Тимошенко зараз не дають «солоденького» (маються на увазі престижні посади – авт.). І я сказала, що громадський сектор на це відреагував значно потужніше, ніж посадовиця, яка має це за прямий обов’язок. Пані Денісова відповіла, що реакція була, але, певно, недостатньою – і запросила мене до участі в Координаційній раді, до створення якої залишалося кілька тижнів. Я, звісно, погодилася, бо вважаю присутність у цьому органі саме небайдужих людей важливою і вирішальною для реальної зміни ситуації в державі. Бо неприпустимо, коли найвищі представники влади ретранслюють ТАКЕ в суспільство. Про яку рівність і недискримінацію за таких умов ми можемо нині говорити?

Буковинки – в першому ряду Третього Жіночого конгресу.

Зліва направо: 1) керівниця ГО “Буковинська медична громада” Олена Бесединська, 3) Юлія Джус, 4) громадська діячка Наталія Фрунзе, 5) депутатка Вижницької райради Марія Нікітіна, 6) виконавча директорка Центру “Синергія” Наталя Батракова. Фото з сайту http://womenua.today/

– До політики ви долучилися теж через небайдужість?

– Певною мірою так, хоча велику роль зіграв випадок. 2006-го мій чоловік балотувався до районної ради. Тож  про політику вдома говорили постійно. Наш знайомий очолював у районі Українську соціал-демократичну партію (голова – В.Онопенко), яка входила тоді до Блоку Юлії Тимошенко. У списку до Заставнівської міськради УСДП мала квоту, відповідно список треба було заповнити, і мене вирішили туди включити…  Таким був мій перший «похід у владу» – майже несвідомий. І хочу сказати, що таке відбувається доволі часто: люди йдуть у депутати й навіть не розуміють, із чим зіткнуться. А депутатська діяльність вимагає певних професійних вмінь.

Відтак, два роки я намагалася зрозуміти, що, до чого і як, а коли втямила – було вже пізно, «поїзд поїхав». Сформувалася вже якась коаліція – і знаєте, склалося враження, що відбувався ігнор – і не просто мене як конкретної Юлі, а саме як представниці жіночої статі. Тоді на 36 депутатів міськради нас було 4 чи 5 жінок, і коли чоловіки вирішували  якісь питання, вони взагалі не брали нас до уваги. Я навіть деякий час не ходила на сесії, коли побачила, що жодним чином не можу впливати на вирішення питань.

– Але ж не здалися?

– Ні, і 2013 року балотувалася в Заставнівську райраду. Тоді ми з командою програли – моїм конкурентом був заступник голови РДА. Але я здобула безцінний досвід. І другий мій прихід у міську раду був уже 2015 року, ми йшли з командою і отримали 8 мандатів, що становило майже 30%. Тоді й побачили, що можемо впливати на процеси.

«Зіткнулися з тим, що знайти жінок, охочих іти в політику, – проблема»

– Список 2015 року ми формували вже за гендерними квотами, і зіткнулися з тим, що знайти тих 30% було проблемою. Тих, що мали активні лідерські якості і високий рівень довіри в суспільстві, вербувала партія влади, бо ж вони були на керівних посадах і навряд чи могли владі відмовити. А інші, які також були класні і їх також можна було долучити, – просто не мали бажання. Ми по кілька разів оббивали пороги, просили… Одні погоджувалися, інші – ні. Уже на виборах побачили, що жінки справді менш конкурентоспроможні на округах. І за внутрішньопартійним рейтингом жінки не перемагали, не змогли зайти. В результаті з 8 депутатів нашої команди нас було тільки дві жінки, причому одна з них – я – мала просто нульовий номер у списку. Тобто якби не те, що саме жінка була «нульовим номером», можливо, і пройшла би в раду тільки одна жінка.

З американською дипломаткою Вікторією Нуланд на Ялтинській європейській стратегії

– Списки, партії  – хіба це важливо на місцевому рівні?

– Насправді – дуже важливо. В Україні від 1 січня 2020 року набрав чинності новий Виборчий кодекс. Роль партій за цим новим законодавством дещо зменшується. Партія – це все-таки чинник, який може протидіяти узурпації влади. Адже коли люди згруповані, їм легше разом відстоювати свої позиції. А коли розрізнені, нічим не поєднані, то ними легше маніпулювати. Простий приклад: фракція має своїх представників у різних комісіях, і після засідань комісій ці представники доповідають фракції про питання, які виникли, проблеми, гострі кути. Правильні рішення фракції та можливість переконати комісії через своїх представників інколи дають змогу переламати ситуацію в раді. Пам’ятаю, 2016 року в міськраді була спроба не дати людям приватизувати гуртожиток, у якому вони жили. Цього хотіло керівництво ради. Наша фракція завдяки комунікації з представниками інших фракцій зуміла відстояти інтереси виборців, і люди, які 10 років не могли приватизувати житло, тепер завершують його приватизацію. Ми діяли ненасильницькими методами, та коли почали проєктувати свою позицію на інші фракції і в такий спосіб протистояти «договорнякам» певної частини ради – ми стали для їхніх інтересів загрозою. Тож, коли кажуть, що на місцевому рівні політики нема, то це неправда – вона там є і потребує професіоналізму!

– І що таке ця політика?

– Мистецтво взаємодії для вирішення проблем громади.

«У нас відсутня культура діалогу між людьми»

– Жінка в політиці може відчувати навіть подвійне цькування: по-перше, нівелювання її ролі в політиці як представниці нечоловічої статі, а по-друге, зневагу до її політичної позиції і поглядів. Коли жінка перестає бути красивою «цацою» з якимись там повноваженнями, а починає їх реально використовувати, ретранслювати власну точку зору і намагатися її реалізувати – вона стає об’єктом політичного булінгу. Бо чоловіки починають її сприймати як ворога.

– Що таке цей «політичний гендернозумовлений булінг»?

– Нормативного визначення саме політичного булінгу ще немає. (Хоча вже є законодавство про булінг у освітньому середовищі – ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню), тобто законодавство розвивається – авт.). Але є відомі на всю країну його приклади, є й більш локальні – як-от мій. Моя приятелька, депутатка Одеської міськради Лілія Леонідова пережила цілу інформаційну кампанію, замовлену проти неї за її позицію, яка різнилася з позицією міського голови. Ще одна моя товаришка, депутатка Луцької міськради Юлія Вусенко витримувала тиск, відсторонення від посади секретаря міськради, поновлення через суд і все одно звільнення. Тиск чинився на родину, діти вимушено не відвідували школу… У мене була безліч ситуацій, коли міський голова радив мені «йти мити вікна», замість того, щоби діймати його запитами про кошти на ремонт доріг, чи привселюдно ображав, принижував… Мене знімали з виборів через суд,  публічно принижували, проти мене і мого чоловіка порушували кримінальні справи, був період коли обоє моїх дітей тиждень не ходили до школи через тиск – і все через мою опозиційну діяльність…

– Потрібна якась протидія таким речам. Може, інформаційна, просвітницька, через ЗМІ?

– Потрібна. На жаль, нерідко преса на таких темах «підливає олії у вогонь». Наприклад, під час наших протистоянь у раді один посадовець  опублікував статтю, в якій написав про своїх опонентів, що «в маленьких містах депутатами стають люди з легкою формою дебільності». Ще один чиновник на наші запити про незаконний ввіз сміття на міське сміттєзвалище відповів щось про «нечесані голови» – і регіональний сайт поширив це із заголовком «Чиновник відповів своїм опонентам з «нечесаними головами». ЗМІ часто акцентують не на проблемі, а на «смажених репліках», «ловлять хайп». Законодавство, на жаль, розцінює це все,  як «оціночні судження» – і вплинути на це ніяк не можливо.

– Але ж політично цькують не лише жінок?

– Безумовно, якщо говорити про політичний булінг, то, звісно, від нього потерпають не тільки жінки. Просто якщо ти жінка в політиці, то «не миєш вікна, не вариш борщ, не займаєшся вихованням дітей». Чоловік – «недостатньо сильний чи мужній, алкоголік»… Варто зауважити, що у нас часто (не тільки в політичній площині) відсутня культура діалогу між людьми, мистецтво комунікації. «Є одна точка зору – моя, і вона правильна». А істина ж – десь посередині. Тому мені подобається такий казковий герой, як Змій Горинич: у нього три голови, які в процесі компромісу доходили до якоїсь істини.

«Політика дає чудові інструменти для вирішення проблем жінок»

– Відтоді, як ви востаннє балотувалися, щось змінилося на Буковині щодо присутності жінок у політиці?

– Зараз Заставнівська міськрада має найбільше представництво жінок серед ОТГ міського типу в області – здається, майже доходять до паритетності. Але щодо того, чи важко знайти жінок, охочих іти в політику, для мене індикатором є парламентські вибори. По 204 виборчому округу 2019 року балотувалися лише дві жінки, решта півтора десятки – чоловіки.

Чому жінки не йдуть в політику? Думаю, що їх лякає додаткова зайнятість, певні обставини сімейного життя. А також те, що політика вважається брудною справою. Та насправді вона залишається брудною лише доти, поки в неї не приходять інші люди! Можливо, є й певний острах: може, це навіть острах брати на себе додаткову відповідальність у незнайомій раніше сфері. Адже політична сфера, звісно, висуває дещо інші вимоги та зобов’язання.

Вважаю, що політика – і зокрема, місцева (місцева рада, наприклад) дає потужний інструмент для вирішення проблем, які є в жінок, дітей, молоді і навіть чоловіків. Адже менша тривалість життя чоловіків, у порівнянні з жінками, є наслідком «проколів» на рівні прийняття рішень. Депутатство – це можливість робити багато хороших і потрібних справ! Так, 2017-го ми вперше за весь період незалежної України виділили кошти на оновлення книжкового фонду дитячої бібліотеки!

Однак  жінок у політиці замало. Чи варто йти в політику? Щоби відповісти на це питання, я раджу жінкам поставити невеликий експеримент для себе. Якщо ти глянеш у люстерко і себе там не побачиш – у тебе буде шок, правда? А рада – вона ж як дзеркало. Якщо ти переживаєш шок від того, що не бачиш себе в цьому дзеркалі – іди в політику!

– За новим Виборчим кодексом України, партії мають включати при формуванні виборчих списків кандидатів до кожної п’ятірки (місця перше-п’яте, шосте-десяте тощо) кожного виборчого списку не менше двох кандидатів кожної статі – чоловіків або жінок.

– Так, це прогрес. Водночас, маючи досвід активної депутатської діяльності, вважаю, що сама лише кількісна перевага жінок не буде впливати на формування порядку денного. Все-таки має бути якісний компонент. Багато партій зараз хваляться тим, що в них у виборчих списках було багато жінок. Але варто зважати й на їхній професіоналізм. І чи насправді це ті, хто впливатимуть на рішення, а не статистки. Якісна політика на місцях – це коли питання кількості жінок у депутатському корпусі йде паралельно з якістю.

Дуже прикро, що політичні партії не займаються системною роботою з підготовки жінок-лідерок. Розумію, що це і питання фінансування, бо будь-яка якісна робота потребує і відповідного фінансового ресурсу.

«Коли жінка очікує схвалення чоловіка – це індикатор того, наскільки вона не є суб’єктом»

– Одна з буковинських екскандидаток у нардепи якось зауважила, що дуже вдячна чоловікові, який її підтримує у її діях. Цілком поділяю потребу дякувати за підтримку, та все одно саме в її виступі відчула якесь… озирання на чоловіка, який ніби «дозволяє» дружині «розважатися» політикою. Як мало би бути насправді?

– На одній нашій «жіночій» події був банер: «Права жінки – права людини». Спочатку мені здалося, що це ж і так очевидно! Та коли проаналізувати досить поширену поведінку, то виявляється, що ні. Коли просимо чоловіка «дозволити», «підтримати», просимо його схвалення – це справді індикатор того, наскільки жінка не є суб’єктом. Жінка як самодостатня особистість здатна (і повинна!) сама приймати рішення, що і яким чином їй робити. Хоча таке рішення – це один із додаткових бар’єрів у її житті. Жінки часто самі навіть не розуміють, де їх дискримінують. І це проблема! Треба ще дуже багато працювати на культурному рівні, на рівні держави, щоби впливати на особистісні зміни. В тому числі і в сім’ях – щоби не поставали, в тому числі й питання на кшталт «схвалює чи не схвалює». До речі, і чоловіки часто застосовують гендерну дискримінацію, щиро не розуміючи, що не так. Не явно принижуючи чи обзиваючи, а ненавмисно, не маючи наміру образити, називає «жіночкою»…

– У Вас подвійне прізвище…

– Це був перший прояв моєї самостійності після одруження (сміється – авт.) Я не розуміла, чому маю позбавлятися свого прізвища і залишатися «невидимою» – хоч я і кохаю свого чоловіка. Тож прізвище чоловіка додала до свого. Сьогодні мені цілком зрозуміло, що паритетність – це не конкуренція. Ми з чоловіком є партнерами і друзями. Я самодостатня, але якщо мені потрібна порада – звертаюся до нього. І прислуховуюся, бо знаю точно, що ця людина мені не нашкодить і хоче мене підтримати. Аналогічно й він. Водночас, ми можемо дослухатися, але поважаємо вибір одне одного.

«Політична команда не має бути суто жіночою. Важлива збалансованість»

– Плануєте знову балотуватися?

– Наразі не впевнена. Багато є нюансів – і щодо нового законодавства, і результатів реформи децентралізації, і…(посміхається – авт.). Але розумію, що у владу треба йти. Тож поки що це питання для мене відкрите. Як і питання команди.

– Яку команду вважаєте ідеальною? Жіночу?

– Не вважаю, що в команді мають бути тільки жінки. Ідеальна – збалансована команда, яка відображатиме представництво усіх. Для мене, коли ми були депутатами, був важливий рівень патріотизму і моральних цінностей колег, професіоналізм і стресостійкість. Це в політиці дуже важливо.

– Чому?

– Була ситуація… У процесі створення нашої ОТГ 2017 року були порушення законодавства, які я намагалася зупинити, позивалася до суду. І коли громаду зібрали нібито для обговорення (а насправді – як масовку для оголошення рішення), я спробувала виступити: обговорення так обговорення! В залі було близько 500 людей, я почала виступати,  до мене підійшов якийсь п’яний чоловік, почав мене сіпати. А позаду міський голова кричав щось образливе… Була і поліція, і представники депутатського корпусу, з якими ми були в команді. Але боялися чинити опір. Розумію, що і сталь гартується… і сьогодні ці люди вже вчинили би по-іншому. Але тоді сталося як сталося. За логікою, я мала би злякатися. Але вже мала досвід майданів і усвідомлювала, яка може бути реакція на мій виступ. Я витримала необхідну паузу, а далі вже зал отямився, п’яного відтягли і мені дали можливість висловитися. Стрес ще той, для всіх. Тож стресостійкість потрібна.

– Як протистояти таким неподобствам?

– У місцевих радах є комісії з питань депутатської етики і прав людини, які мали би реагувати на ці явища. Але зазвичай вони «мертві». Збираються, коли треба прийняти регламент, а потім не знають, чим зайнятися. Йдеться про рівень професіоналізму і свідомості людей, які туди йдуть. Насправді це мали би бути одні з ключових комісій. Адже права людини – першочерговий орієнтир у діях влади. А ще, коли в законодавстві прописані такі речі, як «етика державного службовця» чи «етика посадової особи місцевого самоврядування», а в соцмережах секретар міськради обзиває мене в коментарях «сміттям» і погрожує зустріччю в людному місці – виникає питання: чому не працюють правові механізми? Безкарність дозволяє людям поводитися так. До речі, хочу чітко розмежувати. Я все це розповідаю не для того, щоби мене пожаліли. Жалю не потребую! Я ділюся цим досвідом для того, щоби проблему насильницького спілкування та приниження у місцевій політиці зробити видимою, а далі колективно шукати вихід із неї

«Марш жінок 8 Березня – не тільки для нас, а для наших дітей. Дітей обох статей»

– Де і коли сформувалася така Ваша невгамовність?

– Думаю, це в мене ще з педколеджу, де вчили мислити, аналізувати. У сім’ї, з чоловіком також завжди обговорювали суспільно-політичні питання. А найбільше мене навчила всього моя менторка – депутатка райради Раїса Андріївна Ільчук, у якої я мала за честь бути помічницею в 2012-2015 рр. Саме завдяки їй, її активній життєвій позиції моє друге депутатство так разюче відрізнялося від першого. Я з нею працювала в період Майдану. Тож це була практична школа гартування: скликання сесій, комунікація з депутатами райради, усунення від влади представників партії регіонів…  Власне, я почала бачити, як формується місцева політика. І як насправді можна впливати на те, що видається неможливим. Просто це потребує додаткових зусиль. Ти маєш розуміти і бачити, як воно буде далі.

– 8 Березня відзначаєте?

– Звісно. Це день, коли треба гуртуватися і говорити про ті наші права, які не реалізовуються, або їхня реалізація має певні бар’єри. Як уже говорилося, права жінки – це права людини. Суфражистки свого часу виходили на протести за право голосувати. Зараз маємо це право, але існує багато порушень інших прав, наприклад представництва на рівні прийняття рішень. Тож не треба нам квітів і ресторанів – у цей день нам потрібно збиратися, предметно обговорювати наші стратегії, напрацьовувати наші дії. А Марші жінок, Марші рівності – їх проводимо не для себе, а для наших дітей. Дітей обох статей. Бо коли є рівність – є партнерство і мир в громадах і сім’ях.

***********

КОМЕНТАРІ

 «Якби нас було більше, можна було би край боронити»

Депутатка Чернівецької міськради, начальниця міського управління культури Юлія Сафтенко

Була єдиною жінкою у фракції «Народний контроль». У протистоянні груп впливу у міській раді зайняла позицію, відмінну від позиції членів фракції, за що їй усіляко мстилися, навіть одного разу принесли тушку курки на робоче місце.

«Ще кілька століть тому жінки не мали права голосу на виборах, права обіймати посади, та навіть дітей чоловік мав право відібрати в жінки! Але століття боротьби дали результат, і сьогодні ми ці права маємо. Та все одно жінці важко пробиватися і мати рівні з чоловіками можливості. Якщо чоловікові достатньо лише озвучити свою позицію, аби його почули – то жінці попередньо треба ще довести, що в неї є розум, що речі, які вона говорить – справді дієві, і що її взагалі варто слухати. Мені пощастило: я працювала журналісткою і багато випробувань, публічних протистоянь пройшла задовго до того, як стала чиновницею і депутаткою. Тож уже маю імунітет і в раді була готова до політичних розбірок. Але не була готовою до таких «людських» моментів, до цієї тушки курки… Це я сприйняла як ницість з боку колег. Так, я розумію, що в тій ситуації було багато «підводних течій» (потім комусь вистачило духу вибачитися і намагатися щось пояснювати), але гадаю, що ті четверо чоловіків могли повестися шляхетніше. Зрештою, ми разом ішли ламати систему. Але система зламала їх.

Я не зрадила себе і переконалася, що все залежить від сили духу кожної жінки. Якщо жінка не дасть себе загризти – то зможе вистояти. Це важко. Навіть зараз, у ІІІ тисячолітті. Але це зробити можна. Якби в нашому політикумі  (і на місцевому рівні, і на центральному) був гендерний паритет – 50 на 50 – мені здається, все було б інакше. І це було би справедливо. Бачу країни, де жінки є президентками чи очільницями уряду – у них чомусь все дуже добре! (сміється – авт.) На жаль, нас у міськраді було лише шестеро, а залишилося взагалі п’ятеро із сорока двох. І то ми намагалися якось впливати. У нас був об’єднавчий момент між жінками: якщо ми бачили, що ситуація стає некерованою, влаштовували «стоячий протест». І на нас реагували! Але нас було тільки шестеро… Треба руйнувати стереотипи, що жінка десь у затінку. Якщо б нас було більше, можна край боронити».

«Немає сенсу щось доводити слабким чоловікам»

Заступниця голови облдержадміністрації,  раніше – керівниця ГО «Економічні ініціативи» та «Пацієнти Буковини», координаторка медичної реформи в області Наталя Гусак

(Анонімні автори в «аналітичних дописах» зі своїх телеграм-каналів підленько закидають їй, що вона «жінка, яка левову частку свого життя провела у декретах»).

«Роботи маю стільки, що не маю навіть часу, а не те що бажання зважати на подібні «вкиди». Я жінка, і я працюю – на тій ділянці, де можу бути найефективнішою. Це моє право, мій вибір і моя робота. Не збираюся нічого доводити слабким чоловікам».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», 

фото з архіву Юлії Джус та facebook

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Запис Юлія Дупешко-Джус: «Політика – це дзеркало суспільства. Жінки мають бути в шоці, якщо чомусь не бачать себе в дзеркалі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо вважати послуги товаром (а так воно певною мірою і є), то ринок медичних послуг у нас раніше нагадував швидше радянський гастроном (на кшталт чернівецької «Берізки»). Самі пригадайте: 1) який-не-який «товар» є (ключове слово – «який-не-який»); 2) періодично «щось дають» – але черги такі, що навряд чи всім дістанеться; 3) щось добре – тільки з-під прилавка, по блату і з переплатою; 4) продавчині завжди лихі і злосні.

Інакше й бути не могло, коли не оплачувалася надана послуга, а була зарплата за відсиджені на роботі години. Тож чи був узагалі хлопчик ринок, а чи він з’явився тільки зараз, коли держава платить за послугу, а гроші йдуть за пацієнтом? Нині саме пацієнт і якість його обслуговування є в центрі медреформи, яку намагаються втілювати в Україні. Чи сталося чудесне перевтілення «совкового гастронома» на «модерний супермаркет», може переконатися кожен, відвідавши  свого сімейного лікаря чи терапевта. Ті, хто вже скористалися послугами «первинки», особливих претензій не мають (безліч питань до інших рівнів): прийом за записом, запис можливий навіть по інтернету, відкритість-прозорість суцільна, лікарі-медсестри приязні, щеплення безкоштовні. А чому б і ні, пацієнт же ж приносить їм зарплату. Є, щоправда, питання до виклику лікаря додому – але це все вирішується під час особистого спілкування в телефонному режимі

Історія питання

Коли 2017-го започаткували медичну реформу, її автори говорили про «три кроки за три роки». Йшлося про: 1) первинну ланку, 2) спеціалізовану амбулаторну ланку і 3) зміну моделі надання послуг у стаціонарі. Загалом обіцяли, що на кінець 2020-го в Украї­ні буде створена нова модель системи охорони здоров’я. (Усі етапи – у Законі України від 19.10.2017 р. № 2168-VIII «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»). Зі скрипом і через перешкоди, але в медреформі все наче йде за планом – десь швидше, десь (як у Чернівцях) повільніше, але маємо вже перші результати і їх навіть відчуває споживач послуг. Як саме змінилася первинна ланка медицини в нашому обласному центрі – підбиваймо підсумки разом.

Насамеред – у «первинці» втілено те, що глобально передбачалося законом: зруйнована стара, «совкова», система фінансування й організації медицини, і створена сучасна. Дотримується основна ідея — кошти платників податків, які акумулюються в держбюджеті, виплачуються за  медичну послугу. Тож, оскільки держава почала оплачувати медПОСЛУГУ, відповідно, з’явився РИНОК цих послуг та КОНКУРЕНЦІЯ. І нарешті, у пацієнта з’явився ВИБІР.

Перехід закладів первинної ланки на нову модель фінансування відбувався поетапно, хвилями. Спочатку в березні 2018-го створили Національну службу здоров’я України (НСЗУ). Це державний платник, що укладає договір з медзакладом та платить за послуги від імені держбюджету. З червня НСЗУ почала укладати угоди із закладами первинної ланки, а в липні за ними почалися перші оплати. Договори з медичними закладами укладалися хвилями. Перша — у червні, друга — у серпні, третя у грудні.

До початку реформи у країні налічувалося близько 1,2 тис. закладів первинної медичної допомоги. За дві перші хвилі угоди уклали більше 600 закладів комунальної власності та більше 70 — приватної. Усі комунальні заклади, які  мали бажання отримати державне фінансування, уклали договори з НСЗУ до початку нинішнього року. Уже цьогоріч перехід первинної меддопомоги на нову модель буде завершено.

Довгий розбіг найменшого обласного центру

Рік тому на семінарі за першими результатами медреформи тодішній заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк нагадував медзакладам про необхідність укладання договорів і в цьому контексті зауважував: «Часу залишилося не так вже й багато, й таким областям, як Запорізька або Чернівецька, треба подумати, як прискоритися».

Прискорилися як могли. А поки не прискорювалися – тривали втрати. Навряд чи їх підраховували чиновники, а якщо й так – то точно не озвучували. Натомість підрахували активісти – «рушії реформи». Регіональна координаторка з підтримки медреформи у Івано-Франківській і Чернівецькій областях Наталія Гусак обчислила втрати, спричинені тим, що Чернівці не втрапили в першу хвилю укладання договорів НСЗУ з медзакладами, приблизно 9-ма мільйонами гривень! Витребувавши методом інформаційних запитів від управління охорони здоров’я Чернівецької міськради дані про кількість укладених з лікарями декларацій, про кількість пацієнтів, які обслуговуються міськими комунальними закладами первинної меддопомоги і порівняла, скільки чернівецькі поліклініки МОГЛИ Б отримали за кожного декларанта, якби підписали договори з НСЗУ, і скільки отримали за нормативами, які заклад отримує до підписання такого договору за кожного пацієнта незалежно від його віку. Різниця становила 8 млн 900 тис. грн лише за один квартал, за умови того, що декларації на той час підписали лише 35,8% пацієнтів.

Та не лише лікарськими зарплатами втрачали містяни. З усіх доходів сплачується податок на доходи фізичних осіб (ПДФО).

Наталя Гусак дізналася від управління охорони здоров’я розміри фонду оплати праці у закладах «первинки» у жовтні 2018 року та ПДФО, сплаченого у 3-му кварталі. І обчислила умовні втрати міського бюджету цього податку. Сума склала близько 600 тис. грн. Не так уже й мало…

Чернівці нарешті «впіймали хвилю»

Та нарешті сім чернівецьких медзакладів первинної ланки уклали угоди з НСЗУ і перестали отримувати з держбюджету субвенцію, яку мало не в ручному режимі розподіляла структура міськради – міське профільне управління.   Тепер кошти пішли напряму від НСЗУ і їх розмір почав залежати від кількості укладених декларацій.

Скориставшись отриманою Наталією Гусак від чиновників інформацією та її обчисленнями, також можемо стверджувати, що до підписання угод з декларантами, чернівецькі заклади, які надають первинну меддопомогу, отримували з держбюджету 17 365 200 грн на квартал.

У таблиці  порівнюються реальні дані фінансування закладів за старим (у 3 кварталі) та новим (4 кварталах) механізмами. Тільки за 4 квартал завдяки реформі міські заклади отримали на 12,5 млн грн більше ніж у 3 кварталі.

Раніше щомісяця ці медзаклади отримували 5 788 400 грн, за 10 місяців – 57 884 000 грн. А за даними сайту НСЗУ, за 10 місяців нинішнього року заклади первинної медичної допомоги Чернівців отримали 95 103 608 грн. Непогана різниця в 37 219 608 грн, або в майже 40%! І це декларації підписали ще не всі пацієнти, а 72,74% з них

І хоч комунальні медзаклади й трансформувалися на комунальні некомерційні підприємства і стали певною мірою незалежними, та все одно вони   зобов’язані погоджувати штатний розклад і фінансові плани з засновником. Тим часом їхніх фінансових планів, які вони як  суб’єкти господарювання зобов’язані оприлюднювати, на їхніх же сайтах – катма :(

Орієнтування на місцевості

У Чернівцях, за інформацією з сайту НСЗУ,  працює 44 педіатри (з ними укладено 34 934 декларації) – вони, зрозуміло, працюють у міській дитячій поліклініці та її філіалах, 53 сімейні лікарі (мають 54 847 декларантів) – вони працюють лише у двох із семи медзакладів, і 107 терапевтів (104106 декларацій).

Оскільки педіатри зосереджені в дитячій поліклініці, то на ринку вимальовується монополіст з надання педіатричних послуг: міська дитяча поліклініка. Вона має кілька  (насправді – два) філіали, які зовсім не охоплюють усе місто (ось вона – «економія на масштабі», один із бар’єрів входження на ринок!). Тож про зручність відвідин педіатрів не йдеться. Водночас, якщо педіатр приймає, наприклад, «на Гравітоні», то лабораторія, в яку він направляє маленьких пацієнтів здавати аналізи, а також вузькі спеціалісти розташовуються на Проспекті. Тож почасти хвору дитину доводиться возити по всьому місту. Комусь пощастило поблизу місця проживання мати «сімейника». Та заклади, де немає сімейних лікарів, не надто цим і переймаються. По-перше, вони небезпідставно вважають, що відповідно не облаштовані і заводити у їхні коридори поміж нездорових дорослих ще й дітей – неправильно. З цим погоджуються і батьки.

Не секрет, що і з терапевтами декларації укладалися переважно «по інерції» – у закладах, розташованих найближче до домівки. Хоча це не є проблемою – якщо щось піде не так, декларант завжди може змінити свого лікаря.

Теоретики від медреформи могли б очікувати напливу до міської «первинки» мешканців приміських сіл: чому б тим легально не скористатися тим, що в місті завжди було кращим, ніж на селі? Але ні! Приміські (та й віддалені також) села виявилися спритнішими за Чернівці і в більшості в реформу «первинки» заскочили в першу хвилю, отримавши і фінансування, і позитивний досвід раніше за городян. Тож «змичка міста і села» в цьому питанні не відбулася – і навряд чи хтось від цього програв.

Вишенька на торті

Ще кілька тижнів тому серед цих «акул чернівецького медичного ринку» свої медпослуги ризикнув запропонувати містянам лише один-єдиний (!!!) ФОП! У той час як у близьких до нас за розмірами містах їх значно більше: в Івано-Франківську 8, в райцентрі сусідньої області – Камянці-Подільському 7, в Тернополі 7, в Полтаві 7.  До речі, і чернівецький «перший ФОП первинки» також не зовсім чернівчанин – щойно переїхав сюди зі столиці.

Намагалася з’ясувати, в чому причина такої пасивності наших медиків, які мали б бути зацікавленими у відкритті власної практики – адже оплачується вона державою так само. Серед пояснень, озвучених фахівцями, найпереконливішим виявилося: «системна наляканість». Саме вона, вочевидь,  і не дала медзакладам пірнути у першу хвилю укладання угод з НСЗУ…

Та зрештою, якими би крутими не видавалися скелі реформи, якими пробирається наша міська «первинка», як би вона не шпорталася і не зіслизала з рівної стежки – нікуди вона не дінеться. Вона «у зв’язці».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

P.S. Поки матеріал готувався до друку, у Чернівцях з’явився другий ФОП у медичній «первинці».

Запис Медреформа «первинки» у Чернівцях: на крок позаду, але «в зв’язці» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До Чернівців – услід за Полтавою, Черніговом, Черкасами  – нарешті добігла ініціатива «бюджету участі». Це механізм, який надає можливості підняти громадську активність і встановити справжнє партнерство з органами влади, дозволяє людям самим і цікавитися, на що йдуть бюджетні гроші, і вказувати конкретні напрями їх застосування, і, власне, застосовувати. Усе просто: маєш ідею, організовуєш її підтримку городянами – і влада, яка розпоряджається бюджетними грошима, її реалізовує! У певних межах, звісно.

Ідея виникла 27 років тому

Уперше повний процес творення партиципаторного (як ще називають «бюджет участі») бюджету відбувся у місті Порту-Алегрі (Бразилія) 1989 року. Відтоді з Південної Америки партиципаторний бюджет поширився на сотні міст світу. У Європі проект підхопили деякі муніципалітети Франції, Італії, Німеччини, Іспанії та Великої Британії, зокрема, Париж, Берлін, Лондон. Число місцевих спільнот, що користуються ним, перевищило 200. У деяких містах бюджет участі був запроваджений у школах, університетах і громадському будівництві. Механізми його застосування пристосовані до місцевого контексту, вони різняться між собою, різняться також частки муніципальних бюджетів, відданих у розпорядження мешканців.

До «бюджету участі» за роки його існування долучилося вже понад 170 тис. варшав’ян

У столиці сусідньої Польщі Варшаві така програма працює вже з десяток років. Варшав’яни заповнюють спеціальний формуляр, де зазначають, на що вони вважають за потрібне виділити гроші, складають кошторис, додають до цих документів щонайменше 30 підписів однодумців, усе це передають до мерії, далі відбувається обговорення. Відтак – голосування.

Кшиштоф Міколаєвскі, директор центру соціальних комунікацій Варшавської мерії, під час реалізації у Польщі навчальної програми «Угода про асоціацію між Україною і ЄС та її висвітлення у засобах масової інформації» в рамках проекту міжнародної технічної допомоги «Навчальні програми професійного зростання» Агентства США з міжнародного розвитку (USAID): «Це тривалий процес, він полягає в тому, щоби мешканці міста мали можливість ознайомитися зі структурою нашого міського бюджету, його пріоритетними напрямками. Триває обговорення, і лише після цього відбувається голосування».

До бюджету участі за роки його існування долучилося вже більше 170 тисяч варшав’ян. У кожному з районів Варшави створена спеціальна рада, до неї входять як чиновники, так і місцеві мешканці, а також неурядові організації. Вони й долучаються до обговорення проектів від громади, контролюють їх виконання.

Юстина Півко, представниця мерії Варшави, зазначає: «Кожний з 18-ти районів Варшави має свої гроші на проект. Із дохідної частини бюджету на це виділяється від 1 до 2%. Проекти можуть подавати як мешканці певного району, так і з інших, прописка не відіграє ніякої ролі. Можуть долучатися й неповнолітні та іноземці. Ті проекти, що набирають найбільшу кількість голосів, затверджують і вносять до бюджету – і вони мають бути реалізовані вже наступного бюджетного року».

Пересічному гостеві Польщі виглядає, що за десятилітній період реалізації «бюджет участі» вже перестав бути «соломинкою для потопельників» (коли за його рахунок здійснюють необхідний благоустрій території, ремонтують фасади чи встановлюють дитячі майданчики, словом, роблять усе те, на що традиційно владі бракує грошей). Він перетворився певною мірою на інструмент виховання, показовості і навіть отримання задоволення. Як інакше розцінити, наприклад, розташовані на території Варшавського парку «готелі для диких оводів-запилювачів» (на фото), змайстровані з подачі громадян, які долучилися до партиципаторного бюджету? Там, де вже все прибране, відремонтоване, озеленене, можна й про «братів наших менших» подбати, про комашину фауну. А заодно й про флору, яку вони запилюватимуть.

Україна й Чернівці: винаходимо велосипед?

В Україні ідея бюджетної участі лише підводиться на ноги, та нею вже зацікавилися 15 обласних центрів – серед інших і Чернівці. Та, як стверджують експерти, ми таки «винаходимо свій велосипед»: якщо у Польщі у місцевих бюджетах гроші на бюджети участі громад передбачені, то в українських реаліях їх треба буде знаходити. Тобто – на чомусь заощаджувати.

Олександр Слобожан, заступник директора Асоціації міст України, зазначає: «Громадянин має не тільки подати напрям використання коштів, а й вказати, з якого дохідного джерела ці видатки можуть бути забезпечені».

Єдиної всеукраїнської програми громадського бюджету на кшталт польської схеми немає, тому кожне місто впроваджує цю систему на власний лад. Скажімо, у Черкасах серед проектів, які подавалися містянами для фінансування через «бюджет участі», були підведення каналізації до будинків, упорядкування територій, будівництво спеціалізованих шкіл чи створення великих малюнків на фасадах висоток (загалом за місяць подано 54 проекти).

Розповідає активістка, голова громадської організації «Громадські ініціативи» Наталія ГУСАК: «У нас ця ідея виникла на міських громадських слуханнях з бюджету. Цього року вони відбулися вже вдруге, і я побачила, наскільки мало людей цікавиться бюджетом і, водночас, як багато критики в бік використання коштів. Людям потрібний механізм, який дозволить їм бачити результат.

Чернівчани можуть багатьма способами й інструментами впливати на вирішення проблем у місті: це петиції, консультації з громадськістю, які можуть проводитися згідно зі Статутом міста, громадські експертизи тощо. Але найдійовішим (це показали і світова практика, і практика окремих міст України) інструментом, який дає можливість використовувати певні кошти з міського бюджету, є бюджет участі (або громадський бюджет, партиципаторний). Це частина коштів міського бюджету – в цілому близько 1% від загального фонду, який виділяється мешканцям Чернівців, щоби вони могли виокремити проблеми, написати під них окремі проекти і вирішити їх завдяки цим коштам.  Але чернівчани ще мають навчитися правильно користуватися ним.

Який механізм? Саме зараз громада обговорює проект Положення про бюджет участі чернівчан, який запропонувала Чернівецька міськрада – його розроблено на основі поданого нами, активістами, проекту. Саме в ньому прописаний цей механізм. Є спеціальна аплікаційна форма, яка додаватиметься як офіційний документ, у якій будь-який чернівчанин може прописати проект, зібрати 25-50 (залежно від обсягу фінансування) підписів і подати його до міськради. Відбирати ці проекти, переглядати їх на відповідність заявленим критеріям буде спеціальна експертна група. Вона й пропонуватиме чернівчанам надалі проголосувати за ті чи інші проекти – практика інших міст показала, що їх може бути навіть кількасот! Кількість проектів залежить від того, наскільки чернівчани відчують свої можливості і довіру до міської влади.

Буде оголошена процедура бюджету участі (у нас він називатиметься «бюджет ініціатив») на відповідний рік, і буде визначений термін (зазвичай – місяць), упродовж якого можна подавати заповнену аплікаційну форму проекту (буде розміщена на сайті міськради) до відповідного уповноваженого органу міськради – водночас маючи можливість консультуватися щодо правильного заповнення форми. Далі проект виноситься на обговорення експертної групи. До неї мають входити 4 представники виконавчих органів міськради, 3 представники від громадськості і по 1 представнику фракцій Чернівецької міськради. Експерти перевірять правильність заповнення, відповідність проекту чинному законодавству, Генпланові розвитку міста тощо. Якщо з’являються схожі ідеї, але втілення їх пропонується в різних кутках міста, авторів треба зібрати і спробувати домовитися. Бюджет участі – це й бюджет досягнення компромісів.

Водночас слід чітко розуміти, що проект не реалізовуватимуть самі чернівчани. Вони подають і прописують ідею. Кошти ж під проект передаватимуться відповідному департаменту, управлінню чи розпорядникові бюджетних коштів. А чернівчани зможуть лише контролювати реалізацію цього проекту в межах одного бюджетного року.

Про яку суму йдеться? В 2017-му це буде приблизно 6 млн грн. Міський голова запропонував, щоби «бюджет участі» почав реалізовуватися вже в цьому році – із залишку бюджетних коштів пропонують освоїти 2,5 млн. Поки що немає певності, чи варто це робити зараз: адже це не тільки питання грошей. Це питання того, чи громада готова перейматися проблемами міста і наскільки. Навіть якщо прописати дуже гарний механізм, з цього може нічого не вийти, тому що громада не матиме обізнаності, довіри… Тож для початку потрібна широкомасштабна інформаційно-консультаційна робота».

Бюджет участі – бюджет ініціатив і досягнення компромісів

«Погодилися на тому, що для реалізації відбиратимуть 10 малих проектів (до 300 тис. грн) і 4 великих (від 300 тис. до 1 млн грн), – продовжує Наталя Гусак. – Механізм голосування складний. Це ж навіть не петиція, де потрібно 250 голосів… Визначилися, що все буде у паперовому варіанті, як роблять інші міста. Будуть урни у визначених місцях, де люди отримуватимуть бюлетень.

Приклади ідей – від озеленення, створення скверів, парків до спортивних зон, дитячих майданчиків, культурних зон, велодоріжок, відкриття гуртків для дітей… В інших містах практикується також фінансування окремих видатків міських комунальних установ – лікарень, шкіл, дитячих садочків. Там працюють батьківські комітети, які можуть, наприклад, прописати гарний проект і зробити, скажімо, спортзал у школі чи альтанку в дитсадку.

Подавати проекти можуть, згідно з проектом Положення, чернівчани віком від 18 років, з обов’язковою реєстрацією, яка перевірятиметься. Маємо слушні зауваження до проекту Положення – наприклад, щоби надати право подання проектів і чернівчанам віком з 16-ти років, оскільки молодь у нас таки активна, і вимушеним переселенцям, які мешкають в місті кілька років і також переймаються його проблемами.

Далі створюється перелік проектів, які отримали схвалення експертної групи, оприлюднюється. Місяць чернівчани будуть знайомитися з ним, за цей час автори можуть робити промоушн. Бюджет участі дає поштовх самоорганізації населення.

Питання голосування – дискусійне. Ми прописували дві форми – паперову і онлайн, вони мали би тривати паралельно. Але з петиціями вже маємо приклади зловживань, до того ж, голосування має бути підтверджене офіційними документами, як на виборах. Тож поки що під час консультацій дійшли згоди, що це відбуватиметься в паперовому режимі.

Перелік переможців формуватиметься за рейтинговою системою, але нижньої планки ми не хочемо запроваджувати. Зараз у проекті вона складає 250 голосів, але це певною мірою може відштовхувати людей, бо хтось може подумати, що він стільки голосів не знайде, і відмовиться узагалі від своєї ідеї.

Далі обрані проекти будуть передбачені в бюджетних запитах розпорядників коштів, в бюджеті на наступний рік. Департаменти будуть реалізовувати, а люди, які подавали проект і голосували за нього – спостерігатимуть і контролюватимуть його втілення. В кінці процесу – звітування, крім того, на сайті міськради відображатимуться щоквартальні звіти.

Рік від року «бюджет участі» там, де його реалізовують, лише зростає – такі світові тенденції. Якщо всі колись, як і ми, починали з 1%, то сьогодні в успішних містах цей бюджет доходить до 10%. А механізм – удосконалюється. Так, у Парижі застосовують ідею зонування міста, щоби залучати проекти з різних районів міста. А Чернігів, Черкаси… вчімося на їхніх помилках!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «Бюджет участі» – до «маленького Парижа» спершу з'явиться на Медіа-Версії.