Тренер як у воду дивився

Взагалі інтерв’ю з буковинською чемпіонкою, яке розпочалося вночі, одразу після тріумфу на Євро-2013, і було продовжене вже в Чернівцях, мало свою передісторію.

Як відомо, Наталія Лупу (народилася 4 листопада 1987 р., СК «Гешко», ШВСМ, «Динамо», «Колос», тренери  Анатолій Якимчук, Володимир Степанов, офіційний партнер – готель «Буковина») на Чемпіонаті світу в приміщенні в Туреччині неймовірним фінішним спуртом «вирвала» срібну нагороду, пропустивши вперед лише чинну олімпійську чемпіонку Джелімо.

На той час, нагадаємо, сусідка Софії Ротару з Маршинців на Новоселиччині мала в активі три найвищі нагороди: «золото» Європейського Олімпійського фестивалю 2003 р. (1500 м), юніорського Чемпіонату Європи 2005 р. (800 м) і дорослого Командного Чемпіонату Європи (колишній Кубок Європи) 2010 р. (800 м). До того ж, буковинка була срібною призеркою на 800-метрівці молодіжного Чемпіонату Європи 2009 року. Чудовий «букет» досягнень, чи не так?

Статистики підраховували медалі, спортивні функціонери – очки,  а перший тренер Наталки Володимир Степанов і нинішній наставник Анатолій Якимчук цікавилися одним: чи допоможе місцева влада їхній вихованці вирішити житлову проблему. Тоді, у березні 2012 р., після приїзду з Туреччини авторку «срібної» сенсації «уважив» в.о. Чернівецького міського голови Віталій Михайлішин. Слово за слово – дійшло до «квартирного питання». Віталій Михайлович пообіцяв допомогти, але в разі потрапляння на Олімпіаду (не відходячи від традицій чернівецької влади від середини ХХ століття – забезпечувати житлом учасників головних змагань чотириріччя).

В умовах жорсткої конкуренції Наталка виграла Чемпіонат України і здобула омріяну олімпійську путівку, а в Лондоні пробилася до півфіналу. А далі… Після Олімпіади місцевих керманичів немов підмінили. Буковинських олімпійців-2012 просто «не помічали», разом з їхніми проблемами… У жовтні 2012 р., після того, як в дні іменин Чернівців дивним чином знову «зірвалась» очікувана розмова Лупу і Михайлішина на «квартирну тему», Анатолій Якимчук у телефонній бесіді запитав: «А якщо взимку Наталка виграє Чемпіонат Європи, їй дадуть квартиру?» І це було швидше не запитання, а впевнений прогноз фахівця, який поставив собі за мету взяти чергову висоту! Хоча тоді, аби не наврочити, цю тему більше не розвивали.                     

Звання Заслуженого наставнику… загальмували

Паралельно розвивалася (точніше – не розвивалася) ситуація із присвоєнням Анатолію Якимчуку звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Документи від Державної школи вищої спортивної майстерності мали бути підкріплені відповідним клопотанням від обласної влади. ДШВСМ знаходиться у Києві, але ця школа не прив’язана до певної території. Зате Якимчук через своїх вихованок пов’язаний саме з Буковиною, тому наша область і мала клопотати про присвоєння йому звання. Перший віце-губернатор Георгій Галиць запропонував зачекати до Олімпіади – мовляв, раптом з’являться додаткові «приводи». А після Лондону-2012 клопотати про відзначення Якимчука буковинська влада передумала. Хоча це звання мають чимало фахівців із набагато скромнішими досягненнями. «Знаючі люди» стверджують, що в столиці це питання «вирішується» за кругленьку суму. Але до столиці справа поки що не дійшла… Цікаво, як воно буковинським керманичам усвідомлювати, що вони відмовили у такій простій «послузі» фахівцю, який нині привів нашу бігунку до чергового успіху – однієї з двох на всю країну золотих медалей Чемпіонату Європи…                             

«На останній стометрівці сили додав Бог»

А тепер повернімося до легкоатлетичного форуму і до розмови з Наталкою.

Те, як вона виграла європейське «золото», ми всі мали могли бачити в телетрансляції. А вже десь о півночі чемпіонка «засвітилася» в соціальній мережі:

Я вже на зв’язку!

– А хіба герої Євро не мають бути ще на підсумковому бенкеті?..

– Так воно і є – всі на бенкеті. У тому числі чоловік Сергій (Копанайко, виступав на дистанції 60 м з/б – авт.). А я втомилась і «втекла» звідти швидше. Хоча вже встигла сповна натанцюватися й «ікроножки» відвалюються (сміється – авт.).

– Не дивно, що втомилася – фініш був просто фантастичним! Буковина вітає і пишається! Неймовірно! Як можна так фінішувати?!

Сама точно не знаю (сміється – авт.). Але у фіналі для мене був найлегший біг. Я ще з вечора собі і тренеру сказала, що буду бігти позаду, і мені однаково, що буде попереду. А на фініші сили в мене частіше знаходяться (сміється – авт.). Та по ногах «дало» добряче. Щоправда, після фінішу. На останні 100 м сили мені дав Господь Бог.            

Переможна посмішка з’явилася не відразу…

Спершу усвідомила, що сталося. І лиш потім посміхнулася. А тренеру треба було показати, що я виклалася до останнього і повністю знесилена. Бо ж інакше потім ще важчі тренування буде влаштовувати (сміється – авт.). У Гетеборзі я хоч посміхалася після фінішу, а на Чемпіонаті світу зовсім серйозна була.

– Встигла побачити свій фініш збоку?

Ні. Сподіваюся побачити на своїй сторінці на SportBuk, як після Чемпіонату світу. Хочу подивитися, як я таке «учудила»… (сміється – авт.) Ой, піду поставлю ноги в льодяну воду, бо трохи болять. «Перебігала» трохи. Не змагалася так від 2006 року. Давай продовжимо спілкування у Чернівцях, добре? Я після Чемпіонату Європи одразу ж додому!

Чемпіонку з Донецька зустрічали перші особи, нашу буковинку – лише голова федерації

– Які враження від зустрічі на рідній землі? – спілкуємося вже у Чернівцях.

– Директор ШВСМ Сергій Задорожняк сказав, що бачив десь у новинах, як Олю Саладуху (чемпіонка Європи з потрійного стрибка – авт.) в Донецьку зустрічали перші особи. Але мені приємно, що нас з Тарасом (Бибик – фіналіст Чемпіонату Європи на 800 м – авт.) зустріли просто на вокзалі з квітами голова обласної федерації легкої атлетики Олексій Коломієць і близькі люди.

«Не розумію «жлобства» преси, яка не називає партнерів спортсменів»

– Наставники щоразу цікавляться «квартирним питанням»…

– Я теж цікавлюся (сміється – авт.). Ще в дитинстві, коли робила перші кроки в спорті,

знала, що в Чернівцях дають квартири учасникам

Олімпіади. Для мене це тоді був «космос». Але страшенно мріяла потрапити на Олімпіаду і стати чернівчанкою. Тепер ось маю чернівецьку прописку. А з квартирою якось не складається. Важко сказати, що сталося, чому торік нас, олімпійців, якось обійшли увагою взагалі. Але сподіваюся, що це випадково й надалі все буде добре. А загалом мене засмучують і журналісти…

– Тобто?..

– От коли є успіх, преса тут як тут – повідомляє про приємні новини. Але коли спортсмени важко йдуть до успіху, коли десь і оступаються, то сподіватися на медіа-підтримку складно. Мало хто й рідко коли хочуть розповісти про «трудові будні», про тих людей, які разом зі спортсменами «кують» медалі. Це і тренери, і спортивні працівники, і меценати. Та що там говорити про будні, коли навіть після успішних виступів мало де в пресі поруч з прізвищем спортсмена можна зустріти хоча б тренера, не кажучи вже про спонсорів. Не можу зрозуміти – це таке «жлобство»? Чи журналісти просто не розуміють що, коли вони сьогодні не назвуть поруч зі спортсменом тренера, партнера, помічників, то  завтра цих успіхів просто не буде! І не буде про що писати і що показувати… Зазвичай журналісти пояснюють, що керівництво не дозволяє нікого рекламувати. Я розумію, що все залежить від керівництва. Та невже все впирається в оту пару сантиметрів чи пару слів так званої реклами?! Нехай тоді беруть зі спортсменів по 10-15 гривень – чи скільки там коштує 2 квадратних сантиметри або пара секунд реклами, але не рубають сук, на якому ми всі разом сидимо! Чи спортсменам теж час переводити все на комерційну основу і просити гроші за інтерв’ю?.. Чесно, це дуже неприємно, коли нас використовують лише як «інформаційні приводи», але не хочуть елементарно допомогти навіть на тих 10-15 гривень «інформаційної підтримки» для наших спонсорів… Це стосується, звісно, не всіх…

Насправді медаль не індивідуальна, а… «колективна»

– То зараз саме той момент, коли варто ще раз згадати бодай головних «співавторів» чемпіонства…

– Усе почалося з того, що Володимир Васильович Степанов знайшов мене в Маршинцях і запропонував займатися легкою атлетикою. Це тренер від Бога! Як і Анатолій Олексійович Якимчук, до якого я потрапила вже в столичному спортінтернаті. Вони для мене не просто наставники, а, без перебільшення, батьки.

2005 року я познайомилася з Іваном Васильовичем Семенюком, якого тодішній віце-губернатор пан Баглей попросив допомагати нам з Ольгою Михайличенко (рекордсменка України серед дівчат на 400 м – авт.). І він рік надавав нам фінансову підтримку, просто витягуючи гроші з власної кишені. А від 2006 року я постійно відчуваю підтримку від спортклубу «Гешко», особисто Івана Тарасовича Гешка та Валерія Миколайовича Чинуша. От деякі починають розповідати: Семенюк з такої-то партії, Чинуш – з такої-то. Мене це не цікавить. Я ж не агітатор на виборах. А просто кажу, що, приміром, Валерій Миколайович за час нашої співпраці дуже багато допоміг. Іноді я сама не розумію, для чого він дає гроші на спорт, адже жодних пільг за це у бізнесі держава йому не дає. Тільки б він не прочитав, а то ще передумає допомагати (сміється – авт.). Або візьміть ті ж державні організації. Якби з 2005 року я не відчувала практично «батьківську» увагу до себе в тому ж обласному спортуправлінні, можливо, давно покінчила би зі спортом. Буває, зайдеш в те управління, а Богдан Іванович Вітовський, заступник начальника, сидить «весь у паперах», але все відкладає і пропонує допомогти, чим може. Або візьміть нашого новоселицького «колосівського» керівника Георгія Васильовича Кіріла. Золота людина! Допомагає вирішувати практично всі проблеми в рідних Маршинцях. І мед смачний постійно постачає мені (сміється – авт.). А торік за свої гроші поїхав в Ялту на Чемпіонат України дивитися відбір на Олімпіаду. Я ж бачила, що він ковтав заспокійливі і сердечні пігулки. Але вболівав, підтримував! Я про вас теж хотіла сказати б, але знаю, що ви скромна людина і викинете це з інтерв’ю (сміється – авт.). Наш відомий лікар-кардіолог Віктор Корнійович Тащук зі своїм помічником Мохамедом теж мені допомагають. Усе це разом, помножене на важкі тренування, дає результат. А може й не дати, бо в спорті ніхто не може гарантувати успіху. Якщо я когось забула, вибачте, але я все одно вдячна всім-всім, хто так чи інакше допомагав, підтримував. І ця золота європейська медаль – одна на нас усіх! Але зберігати її буду я, все-таки там моє прізвище викарбоване (сміється – авт.).                                  

З росіянкою ми «квити»

– Бачу, медаль дуже сподобалася?

– Всі медалі подобаються! Але ця, вважаю, поки що найгарніша серед тих, що виборювала. І важка, і форма цікава. І приємно, що там моє ім’я, прізвище, дистанція і результат. Тобто не треба згадувати – все одразу видно.

– Взагалі-то за цим «золотом» до Гетеборга їхала росіянка Єлєна Котульськая! Вона ж про це чітко заявляла!

– Це, напевно, була моральна атака на суперниць (сміється – авт.). Перед фіналом ми з Лєною і білорускою Мариною Арзамасовою згадували, на яких змаганнях перетиналися раніше. З Мариною – на матчевих зустрічах. А ось Лєна (тоді вона була Кафанова) 2009 року виграла в мене на молодіжному Чемпіонаті Європи в Каунасі. Я їй казала: «Знаєш, я проґавила твій ривок, тому так багато програла. Звичайно, я не готова була бігти так швидко, як ти, але ближче могла бути». Тож після фінішу, вже перед нагородженням, Лєна підійшла і каже: «Наташа, ти попустила мій ривок 2009-го, а я пропустила твій ривок сьогодні»… Тобто ми тепер, як кажуть, «квити» (сміється – авт.).

– Попереду – літній сезон. З часом на відпочинок можуть бути проблеми…

– Так завжди. (Сміється – авт.). Чемпіонат Європи вже відійшов в історію, а нам треба готуватися до літніх стартів. Психологічно нібито легше трохи: бігти 800 м не 4, а 2 кола. Та «пахати» все одно треба на повну. Наразі вирушаємо на збори до Ялти, де працюватиму, працюватиму і ще раз працюватиму. Доки ж мене не буде вдома, я дуже сподіваюсь, що рідна область спрямує-таки до столиці клопотання на Анатолія Олексійовича, щоби йому, нарешті, присвоїли заслужене звання…

Георгій МАЗУРАШУ, член НСЖУ, керівник обласного спорту 2005-08 рр.

Фото Олександра Ткача

Запис Наталія ЛУПУ, володарка європейського золота: «З дитинства мріяла потрапити на Олімпіаду і стати чернівчанкою. Тепер ось маю чернівецьку прописку, але… жити ніде» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Складно готуватися до відповідальних стартів, не маючи «ні кола, ні двора»

– Наталю, почнемо… із забігу. У вас він виявився найповільнішим. Здається, було доволі ризиковано «дозволяти» такий темп. Хоча виглядало, що ви з росіянкою разом «контролювали ситуацію»…

– Ми по дистанції встигли переговорити. З останнього віражу я пустила Аржакову  внутрішньою доріжкою, і ми спробували разом не пустити суперниць уперед.

– Таким чином, ви заощадили більше сил на півфінал…

– Олені це допомогло – вона пробилася до фіналу. А мені сил не вистачило…

– А здавалося, що має вистачити…

– Насправді я була готова. Але, напевно, не настільки, як здавалося. Можливо, гори «не пішли» так, як мали б. Я це трохи відчувала вже на тренуваннях у Києві. Хоча на останніх тренуваннях усе нібито добре було. Я так «напахалася», що просто нереально. Це ж моя перша Олімпіада – може, аж занадто прагнула підготуватися й виступити якнайкраще. Ще й без відновлювальних препаратів. Бо ж у провідних спортивних країнах над цим працюють цілі інститути. А у нас все скромніше. Хтось казав, що ми змагаємося на «Запорожцях» проти їхніх «Мерседесів». Вигравати у тих «Мерседесів», звісно, можна і треба. Хоча робити це дуже й дуже непросто.

Якщо дивитися об’єктивно, мені потрапити до фіналу було майже нереально. Я не можу сказати, що не маю підтримки. Вдячна і облмолодьспортуправлінню, і спортклубу «Гешко» та Валерію Чинушу, і «Динамо», і головному новоселицькому «колосівцю» Георгію Кірілу та іншим організаціям і людям, які допомагають. Але не все їм по силі. Доволі негативно впливає так звана «битовуха».

Думаєте, легко спортсменам готуватися до таких відповідальних стартів, не маючи «ні кола, ні двора» – жити по гуртожитках, знімати квартири, думати, як це оплатити, але так, щоби залишилося на нормальне харчування та відновлення… Це я не лише про себе кажу. Звісно, краще, коли є свій куточок і не болить голова, чи буде, де жити, завтра.

У нас чомусь часто люблять використовувати як аргумент, що, мовляв, чим гірші умови для тренувань, тим більше це гартує спортсменів і вони краще виступають. Якби це було так, напевно, погано мали би виступати ті ж американці, китайці чи представники інших країн, де спортивна інфраструктура пішла далеко вперед. Там держава вкладає величезні кошти у підготовку тих же олімпійців. А ми більше розраховуємо на ентузіазм тренерів і морально-вольові якості спортсменів.

«Перевірила на собі – ніхто на Олімпіаді медалі не роздає»

– На останніх метрах дистанції ви практично кинули бігти… Це через усвідомлення того, що на рівні такого результату не може вирішуватися доля «додаткової» путівки до фіналу?…

– Та ні, я не кидала бігти… Це мене на фініші так «порубало», як маленьку дівчинку. Я зробила все, що могла. Віддала останні сили для того, щоби пробігти швидше! І дуже засмучена, бо шанси пробитися до фіналу, попри всі «нюанси», таки були! Боротися реально можна з усіма суперницями, навіть найтитулованішими!

– У тактичному плані, напевно, вам мало чим можна дорікнути…

– Мені теж казали вже, що тактично все зробила вірно і я правильно повела біг. Думала, що на останній сотні суперницям важче буде. Насправді лідери втекли від мене так, ніби я стояла на місці. Але, повторюю, я віддала на доріжці всі сили. Як й інші наші спортсмени. Всі не можуть бути призерами. І дуже прикро, коли чуєш від людей, які, м’яко кажучи, не розуміються на спорті, що такі-то спортсмени провально виступили і таке інше. Їм подавай лише медалі. Можна подумати, що на Олімпіаді роздають медалі всім охочим, а спортсмени, такі-сякі, їх не беруть. От перевірила на собі – ніхто там медалі не роздає. І організатори такі «погані»: дають лише по три медалі на кожен вид, тоді як учасників – купа. І всі прагнуть потрапити до числа призерів. При цьому багато хто справді має реальні шанси на призове місце. Але «вакансій» на п’єдесталі лише три. Без медалей або поза фіналами залишаються чемпіони і призери чемпіонатів світу або своїх континентів. Та й у фаворитів не завжди все складається так, як їм хотілося б. Тим і цікавий спорт, що далеко не завжди все можна передбачити. А дехто, мабуть, думає, що вибороти медаль на Олімпіаді, – це так, раз плюнути…

«Подивилася відео – виглядало, ніби мені було легко…»

– І все ж, як мінімум, до останніх метрів 150 складалося враження, що ви все контролюєте і готові в будь-який момент «з’їсти» суперниць, які бігли попереду…

– А я й хотіла їх «з’їсти», але трохи не дістала. Я подивилася відео півфіналу. З боку справді виглядає, ніби мені було легко. Тепер я зрозуміла, чому всі кажуть, що вони думали, що все буде гаразд і суперницям на фініші буде непереливки. Трохи не вистачило мене. Але я думаю, що Бог допоможе і я буду працювати й працювати над своїми помилками і над усім тим, що допоможе покращити мої результати. Я розумію, що це не останні змагання. Що будуть ще Чемпіонати Європи та світу. Але дуже хочеться виступити ще на Олімпійських іграх!

– Свого часу Іван Гешко після 5 місця у фіналі Олімпіади-2004 буквально через два тижні встановив рекорд України на «півторачці». Ви плануєте ще десь виступати цього сезону після Лондону?

–Я теж хочу ще побігати, випробувати себе.  Дуже багато сил віддано, і багато чим пожертвували. Відмовилися від багатьох стартів: близько 2 місяців  практично ніде не виступала. Це, до речі, теж дається взнаки.

Не на всіх стартах складається так, як хочеться. Буває, що просто не біжиться. Але не забігатиму наперед. Потрібні нормальні змагання –  а там побачимо, які результати будуть.

Георгій МАЗУРАШУ

Запис Наталія Лупу: «Я ще виступлю на Олімпійських іграх» спершу з'явиться на Медіа-Версії.