Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Продовжую знайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні
Наталія Карагашова

Тим, хто вважає, що тема наркозалежності їх не стосується, буде просто цікаво прочитати добре написаний текст. А ще позбавитися чергової «сліпої плями» в усвідомленні реальності. В житті є так, як написала Наталя. Саме тому я наводжу написане без купюр, правки та скорочень.
Знайомтесь, Наталя Карагашова, параюристка та координаторка параюристок Всеукраїнської організації жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА»:
Коли я почала змінювати життя на краще? Я навіть не знаю, чи почала…

Я пам’ятаю момент, коли я усвідомила, що я «раба лампи»… Це був ранок. Моя дитина прокинулась радісною та щасливою, почала гратися та веселитись, а я в цей час тремтіла холодним та липким тремтінням хворої людини. Я відчувала, як болить кожна кістка з мого скелету, мене нудило та сльози текли з очей… Я ледве підвелася з ліжка, щоб нагодувати доньку. Далі я робила тільки те, що б дозволило мені почати відчувати себе здоровою та повною сил – шукала ліки…

Це тривало багато років. Іноді, коли вдавалось налагодити поставки маку, мені знов починало здаватись, що я можу контролювати процес. Але обов’язково траплялось так, що я розуміла: в мене є хазяїн, волю якого я виконую кожного дня, заради того, щоб просто відчувати себе живою… Чи майже живою… Довгі роки бігу по колу: знайти гроші > знайти ліки (саме так в нашому колі називали екстракт опію, який надавав змогу тілу та розуму декілька годин прожити без болю) > знайти вену або спосіб доставити ліки до організму без втрат > прожити декілька годин без болю > та знов спочатку. Ви правильно розумієте – їжа зовсім не входила в обов’язковий до виконання список…

Я дуже хотіла бути вільною. Дуже хотіла прокидатися не від болю, нудоти та ознобу. Я дуже хотіла витрачати гроші на себе та на свою дитину. Я дуже хотіла знов бачити в дзеркалі красиву жінку, якою була до… Я дуже хотіла мріяти та радіти життю. Тому я час  від часу приходила до батьків та казала: «Допоможіть мені… Я згодна на все, аби позбутися цього тягаря». Батьки підключали усі можливості задля того, щоб вилікувати мене. Які тільки процедури мені не робили… Але лікарі лікували тільки тіло, позбавляючи мене фізичної залежності. Психічна ж залишалася. І щоразу, не розуміючи як, моє відновлене тіло приводило мене туди, де я могла отримати «еліксир щастя». Щастя на дози… І кожного разу я розуміла, що  «лампа» нікуди не поділася. Що її хтось потирає задля виклику безвольної мене.

Ми з батьками зверталися в різні клініки. Нічого не давало результату. Моя воля була поневолена. І зрештою мене посадили у в’язницю за зберігання наркотиків. Я отримала три роки загального режиму. Декілька місяців я сприймала строк як пригоду. Та навіть не сумнівалася, що, як тільки отримаю свободу, одразу піду до друзів-торчків. Я так і казала: «Я кололась, колюсь та колотись буду». Пройшло трохи часу. Мене перевели до зони. Це дуже дивно, але саме в зоні я вперше була повністю щасливою. Чому саме? Як це можливо? Дуже просто. В зоні працюють цілком зрозумілі правила. Головне їх вивчити, а далі вибір за тобою, як жити. Ти чітко визнаєш зв’язок між діями та наслідками. І ти раптом розумієш, що можеш бути хазяйкою свого життя. Так минуло декілька місяців та наблизилось довгострокове побачення з рідними. Я знала, що прийде мама та приведе мою доньку.

Описати щастя від обіймів з донькою важко, але це було саме щастя. Перший день побачення ми раділи. Другий день був наповнений тривожного очікування кінця побачення. Третій день це були безперервні ридання… Мені навіть зараз важко згадувати свій стан, коли мене вели назад до загону. Саме тоді я зрозуміла, що у в’язницю більше ніколи не сяду. Гадаю, що саме в цей час щось змінилось в моєму мозку. Я не скажу, що я зреклася вживання, ні. Але щось змінилося. Пам’ятаю день, коли була комісія з УДО. І суддя казала: «Ти зараз повернешся до того ж самого середовища, де кожний другий з твоїх друзів вживає. Ти дуже швидко опинишся в нас знов. Тобі не можна на УДО…»

Мені дозволили УДО з умовою двох років нагляду. Дома мене чекала донька. Життя змінилося. Я влаштувалась на роботу та почала навчатись жити, як звичайна людина. Єдине, чим я й досі відрізнялась, це тим, що не мала змоги відмовитись від наркотиків. Хоча я вже не шукала їх, вони знаходили мене доволі часто. Саме в ці часи з екранів усіх телевізорів почали розповідати про СНІД – «чуму XX сторіччя». Я слухала, лякалась. Але це було якось далеко. В телевізорі… Та й я ж вживала набагато рідше, ніж раніше. Класичне заперечення та торг.

Пройшов рік. Я продовжувала бути красивою жінкою, матір’ю. Та інколи я не втримувалась та приймала запрошення від деяких друзів «увірватись в ураган»… Це було доволі зрідка, але було. З собою я домовилась, що не витрачаю на наркотики грошей і це було дуже вагомим аргументом на мою користь. Одного дня я повернулася додому та застала матір в сльозах. Вона повідомила мені, що батька забрала швидка з різким болем у голові. Наступного дня, коли я побачила батька в лікарні, я одразу все зрозуміла. І саме це стало для мене тригером. Одразу з лікарні я поїхала до бариги. Я пам’ятаю цей укол, нібито це було вчора:

– В тебе є одноразовий шприц?

– Ні, є тільки мій. Можна збігати в аптеку…

– Давай твій…

Через півроку я потрапила до лікарні з сепсисом і в мене діагностували ВІЛ. Я вважаю, що мені дуже пощастило з лікарем. Він витяг мене з того світу. Буквально. Це був Лікар з великої літери. Йому не важливо було те, що я активна споживачка ін’єкційних наркотиків. Йому було важливо мене вилікувати. Він робив для цього усе можливе. До речі, мені було так погано тоді, що я самостійно відмовилась від вживання.

Але траплялися й дива в лікарні. Наприклад, медсестра в космічному екіпіруванні, щоб не заразитись від мене, раптом віддала моїй дитині систему для крапельниці, яку за хвилину зняла з мене… Може вона не знала шляхів передачі? Хтозна?

Одного разу я помітила, що мої друзі перестали до мене приходити. Я питала в мами. Вона нічого не знала. Мені було цікаво та я додзвонилась до одного з друзів. І він сказав мені, що коли вони виходили від мене, до них підійшла лікарка з того ж відділення, де я лікувалась, і сказала, що я наркоманка і в мене ВІЛ. Так я вперше зіткнулася з розголошенням статусу. Не знаю, чи то параюристка прокинулась в мені, але я тоді пішла до завідувача відділенням та поскаржилась на дії лікарки. Після термінової планерки увесь медперсонал нібито надягнув «покерфейс». Кажу ж, пощастило мені з лікарем! Не тільки талановитий лікар, а ще й небайдужа людина!

Але після встановленого діагнозу мені потрібно було перевестись до відділення токсикології крові. Тоді саме це відділення займалось лікуванням людей з ВІЛ. Ми з мамою поїхали розмовляти з завідувачкою цього відділення. Я пам’ятаю чи не кожне слово, що говорила тоді завідувачка відділенням, першим питанням якої було, чи є гроші в сім’ї. Грошей особливо не було. А враховуючи місяць лікування дорогезними ліками, все було ще менш схоже на наявність коштів. І тоді пролунало питання: «Розкажи мені, з якого дива я повинна займатись лікуванням «отброса общества» та ще й безкоштовно?» Мама плакала, а мені було настільки зле, що було пофіг, як мене називають. Слова просто викарбовувались в пам’яті.

Дивно, але ВІЛ став для мене чимось типу копняка. Коли я вижила, тобто мене навіть виписали з лікарні через два с половиною місяці безперервного перебування на крапельницях та пункціях, мені так хотілося жити, що я робила для себе неймовірні речі. Як я вже казала, ще в лікарні я кинула вживати. Палити я кинула ще раніш. Я зайнялась оздоровленням себе. А через декілька років в Україні з’явилось «Зниження шкоди». Час та обставини створили професію саме для мене – соціальна працівниця, консультантка рівна – рівній. Чесно кажучи, саме на цій роботі я почувалася потрібною, знаючою професіоналкою, чиї знання та досвід важливі для інших людей та допомагають їм проживати схожі з моїми життєві ситуації.

Я вважаю, що саме ця робота допомогла мені остаточно закріпитися в тверезості. Було багато чого, робота з психотерапевтами, групи самодопомоги та навіть 28 днів у реабілітаційному центрі «12 кроків», де я чесно працювала нарівні з іншими, хоча приїхала я туди, вже перебуваючи в ремісії. Я так хотіла позбутися рабства, що дзвонила в усі дзвони. І щось таки спрацювало. Я твереза вже більше 13 років. Але я не обманююсь. Я знаю, хто я, та особливості, з якими я живу. Я працюю на благо спільноти жінок, які живуть з наркозалежністю, щоб вони могли почуватися безпечно в суспільстві, жити без проявів стигми та дискримінації, з якими наразі вони стикаються кожен день.
Висновки без ілюзій

Робота над цим матеріалом тривала від 21 липня – Дня пам’яті людей, загиблих від наркорепресій. У цей день світова спільнота згадує померлих, змінює долі живих та закликає до більш гуманної наркополитики. Кожні 54 секунди в світі помирає 1 наркозалежна людина. За рік – 585000 людей. При гуманній нарколітиці цьому можно було б запобігти.
За даними https://www.worldometers.info/uk/ , всесвітні витрати на нелегальні наркотичні засоби в цьому році на сьогодні складають $360 млрд і число змінюється з космічною швидкістю. Чи потрібно казати, що ці кошти не принесуть добра жодній людині в світі? Знову процитую Наталю: «Боротися з наркотиками – це приблизно, як боротися з буревієм чи зливою. Треба прийняти, що вони існують та вчитись жити з ними, впроваджуючи нові механізми підтримки та зменшення шкоди. Що більш захищеними будуть почуватися наркозалежні загалом і наркозалежні жінки зокрема, то більше шансів, що вони стануть дбати про своє здоров’я, будуть менш уразливими до ВІЛ та гепатитів. Тим більше людей ми повернемо життя у суспільстві.
Матеріал оприлюднено до Дня солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ. У цей день світова спільнота вчергове голосно закликає до підтримки людей, які живуть з ВІЛ. За даними https://www.worldometers.info/uk/ у цьому році стало на 43 200 861 ВІЛ-інфікованих більше. Це число на день написання статті. Я закликаю вас перейти за посиланням і побачити актуальну кількість. А ще перевірити власний ВІЛ-статус і подумати про те, що кожна людина, незалежно від статусу та залежності, потребує поваги та підтримки. Бережіть себе і шануйтеся!

Ірина Гамбарян

Фото Ірини Гамбарян та з особистого архіву Наталії Карагашової

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Харків’янка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю, де вона звітувала як регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» в Чернівецькій області До ладу ми там і не поспілкувалися. Встигли тільки домовитися щодо інтерв’ю. До речі, її звіт представив мені найбільш оптимістичний погляд на становище наркополітики в нашому регіоні.

Розкажи трошки про себе.

В.М.: Зараз я регіональна представниця Всеукраїнського об’єднання жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА». Я працюю і сплачую податки, маю прекрасну сім’ю, яка мене підтримує, і я щаслива.

Та в моєму житті був ще й інший період. Зазвичай люди про таке мовчать… Була парією, «недостойною жінкою», гнаною та засуджуваною. Тому, що я вживала наркотики і була жінкою. І таким є життя тисяч жінок.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

В.М.: До того, як в нашій країні зявилася замісна підтримуюча терапія (ЗПТ), я перебувала в постійному стані страху стигми та репресій. Приєднавшись до програми, я дізналася, як можна жити по-іншому, доєдналася до спільноти однодумиць і однодумців. І, головне, зрозуміла природу своєї залежності, що допомогло мені подолати власну стигму.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
В.М.: Знаючи зсередини, з чим стикаються наркозалежні жінки, які асоціюються в суспільстві з абсолютним злом, я зрозуміла, що замовчування проблеми і небажання суспільства зрозуміти, що таке залежність, буде загострювати проблему вживання наркотичних речовин ще більше.

Що допомагає в роботі та просто по життю?

В.М.: Активізм та спільнота надали мені можливість вчитися, працювати та самореалізовуватись. Все це визначило мій шлях у захисті прав жінок, які живуть з наркозалежністю – навчити інших жити повним життям без постійного страху, напрацювати впевненість у власних силах та повірити, що зміни можливі.

Ми не пропагуємо наркотики. Та вони були у всі часи, є зараз і будуть в майбутньому.

Ми мінімізуємо шкоду, яку вони приносять людям. Від нас залежить це майбутнє. Воно залежить від того, який шлях вибере суспільство: репресивний, де доведено, що його ефективність дорівнює нулю та він вигідний для збагачення можновладців. Чи шлях прогресивних країн – з гуманною гнучкою наркополітикою, з доведеною ефективністю і, головне, економічно-вигідною, заснованою на дотриманні прав людини.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.
В.М.: Зупиніть переслідування та репресії. Спробуйте зрозуміти нас, не засуджуючи. Дослухайтеся до наших аргументів та підходу прогресивних країн. Рішення лежить на поверхні. Ось тільки прогресивна наркополітика позбавить прибутку людей при владі. Та я впевнена, що наша спільнота, однодумці та однодумиці здатні змінити ситуацію. Для цього ми розвиваємося і вчимося, адвокатуємо зміни в законодавстві та в суспільній думці. Ми люди, такі ж різні, як і всі, ми не гірші за інших, просто зі своїми особливостями. І ми хочемо жити в світі, вільному від дискримінації.

Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю. Спокійна і виважена, задавала такий же тон спілкуванню, не зважаючи на моє майже щеняче захоплення. Воно виникло, коли моя тезка озвучила свій «стаж» життя з наркозалежністю. А при більш тісному спілкуванні щеняче захоплення переросло в глибоку повагу. З відповідей Ірини ви, як і я, отримаєте своєрідний лікнеп з питань становища жінок, які живуть з наркозалежністю, в Україні.
Розкажи трошки про себе

І.Є.: Мені 62 роки, з міста Луцьк. Працюю регіональною представницею  Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА»,  параюристка організації, соціальна працівниця в Рівненському БФ «Наше Майбутнє», громадська радниця в Асоціації громадських радників України (АГРУ). Заміжня, мати двох дітей – синові 38 років і доньці 22. Маю вищу освіту. 43 роки живу з наркозалежністю – 30 років вживала вуличні наркотики і 13 років є пацієнткою програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ).

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

І.Є.: Все життя дуже гостро і болісно сприймала несправедливість як до себе, так і до навколишніх. Приймаючи вуличні наркотики, ти є порушником Кримінального Кодексу. Тебе не сприймають як людину, твої права постійно порушують. Але відстоювати і боротися за свої права наркозалежним людям – марна справа. Вже коли я стала пацієнткою програми ЗПТ, зрозуміла, що маю права і можу їх відстоювати. Мене запросили працювати в БФ «Шанс». Почала навчатися і  проходити тренінги для лідерів спільноти від МБФ «Альянс громадського здоров’я». В 2018 році наркозалежні жінки об’єдналися у Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА». Наша ціль – захист і відстоювання своїх прав і свобод заради гідного життя в суспільстві з гуманною наркополітикою. Пройшла навчання з базових прав людини, навчилася надавати первинну юридичну допомогу, стала працювати параюристкою. З цього року працюю регіональною представницею «ВОНА» у Волинській області. Як громадська радниця в АГРУ,  займаюсь проблемою гендерно-зумовленого насильства.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
І.Є.: Тема наркозалежності в Україні – не дуже зручна для обговорення. Вона порушується на вузько-спеціалізованих площадках. Нас ніби не існує, і проблем наших ніби нема. Ми невидимі. Але майже 75% наркозалежних жінок стикалися зі стигмою, дискримінацією та порушенням прав. З проблемами спільноти як параюристка  та регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» стикаюся постійно.

Звичним явищем є ненадання медичної допомоги наркозалежним жінкам. Замість виконання своїх професійних обов’язків, медперсонал починає ображати та стигматизувати жінок. В результаті чи жінка йде з лікарні, не отримуючи допомоги, чи їй відмовляють у медпослугах. Деякі випадки закінчилися трагічно. У випадках гендерно-зумовленного насильства наркозалежна жінка не отримує належної допомоги. Поліцейські, коли приїздять до неї на виклик, часто пропонують «розбиратися зі своїми наркотичними ділами самим», або навіть звинувачують саму жінку в провокуванні дій чоловіка. Ще один головний біль для спільноти – це стаття 164 Сімейного кодексу, де зазначається, що батьки, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, можуть бути позбавлені батьківських прав. Це стримує жінок ставати пацієнтками програми ЗПТ. Між отримуванням лікування і дітьми вони вибирають дітей. Наркозалежним жінкам складніше отримати роботу, вони менш фінансово забезпечені. Наша організація має мережу параюристок, які надають допомогу та консультації наркозалежним жінкам, навчають, як відстоювати свої права, допомагають писати скарги, заяви, запити. Мені здається, що вирішення цих проблем, з однієї сторони, залежатиме від того, наскільки кожна з нас зможе мобілізувати спільноту наркозалежних жінок у себе в регіоні, наскільки активними вони будуть в боротьбі за свої права.

З іншого боку – наскільки буде вдалою робота регіональних представниць як представниць спільноти в адвокатуванні її інтересів у дорадчих органах, у зустрічах з представниками ЗМІ, в об’єднанні з жіночими та пацієнтськими організаціями регіону. Мета нашої роботи в організації – щоб наш голос був почутий, щоб були почуті наші проблеми.
Що допомагає в роботі та просто по життю?

І.Є.: Оптимізм і віра в те, що вода камінь точить, і наших силах змінити наркополітику України на більш гуманну, досягти рівних прав для кожної людини, незалежно від соціального статусу, статі та діагнозу. Ми вже пройшли довгий шлях і досягли того, про що не могли навіть мріяти десять років тому. Усвідомлюєш це на щорічних Форумах, коли підбиваються підсумки.

Звичайно багато значить підтримка сім’ї та дітей. Діти – це наша втіха. Їх досягнення – гордість. Син займається власною справою. Донька закінчує магістратуру, займається греблею на каное. Вона 5-кратна срібна призерка чемпіонату світу і 3-кратна чемпіонка Європи з веслування на човнах «драконах».

Люблю читати. Читаю від першої до останньої сторінки. Не знаю, для чого мені ці знання потрібні, але обов’язково прочитаю тираж, формат, розмір друку, адресу видавництва. Люблю природу, квіти, свою сіамську кішку.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.

І.Є: Хочу щоб наше суспільство стало більш толерантним. Мені здається, що нам усім бракує доброти і небайдужісті одне до одного. Хочу, щоб кожна людина в країні почувалася захищеною, щоб життя, права і свободи кожної людини  становили найвищу соціальну цінність держави.

Визнання прав і свобод людини означає право кожного заявити: я маю права, що б ви там не думали і не говорили. І ми, наркозалежні жінки, є і хочемо, щоб наш голос був почутий.
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Анастасія Ємельянова

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Лучанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Хочу познайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні.
Юлія Коган
Цю серйозну, впевнену у собі білявку я побачила минулого жовтня в Одесі. Вона була місцевої модераторкою прес-візиту, який організував МБФ “Альянс громадського здоров’я”.

Наступна зустріч відбулася місяць тому на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю – і почали ми з обіймів. Там же домовились про коротке інтерв’ю. Тож знайомтеся: Юлія Коган, директорка ресурсного центру для людей з наркозалежністю БО «ВОЛНА-Південь», членкиня комітету регіонального розвитку при Національній раді від ВО “ВОНА”, лідерка спільноти наркозалежних людей у місті Одеса. Варто додати, що Юля стала першою в Україні наркозалежною жінкою, яка увійшла до складу комітету регіонального розвитку.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

Ю.К.: В свій час я сама пройшла всі кола пекла та відчула на собі всю стигму з боку суспільства, пережила жахи переслідування міліцією, незаконні затримання, порушення моїх прав за всіма статтями. Та й життя з залежністю – це не життя, а існування. Існування без поваги до себе ж, без сенсів та мрій. В голові одна думка і одна ціль – знайти наркотик. І все ж таки я щаслива людина – в мене є сім’я, яка мене ніколи не залишала і не відмовлялася від мене. Це моя підтримка та опора.
Коли я отримала відмінний атестат про середню освіту і поступила до ОДУ, думала, що всі дороги відкриті. Та ні – на третьому курсі трапилися наркотики, які й перекреслили моє майбутнє. Далі було пекло – довгі роки жаху та залежності.

Зазнавши все, що може бути поганого в існуванні з залежністю і вийшовши вчергове на свободу, я не давала собі гучних обіцянок. Та життя дало мені шанс. Під час одного з відвідин пункту обміну шприців (ПОШ) благодійного фонду «Дорога к дому» я зустріла знайому, яка запропонувала попрацювати у них. І мені сподобалось! Сподобалося бути потрібною!!!
Це щастя, коли робота приносить радість. Так і сталося зі мною. Виявилося, що я справжній трудоголік. На роботі я вчилась та розвивалась – база для цього була (відмінниця, університет). Вже через кілька років з простої соціальної працівниці я стала лідеркою спільноти людей, які живуть з наркозалежністю (ЛЖН). Я брала участь у великій кількості тренінгів та семінарів, конференцій та воркшопів. І вже в 2017 році ми, наркозалежні люди України, створили свою організацію «ВОЛНА», де я стала регіональною представницею від Одеси. Зростала як спеціалістка я, зростала і моя ВОЛНА. В серпні 2021 року ми створили 3 ресурсних центри для ЛЖН в Україні, і я стала директоркою одного з них – БО «ВОЛНА-Південь». Думаю, в мене не було іншого шляху в житті, і я, рано чи пізно, повинна була до цього прийти. Хто, як не я, знає, що потрібно людині, яка живе з наркозалежністю? Хто, як не я, знає всі проблеми та біль, з якими стикаються люди в залежності? І хто, як не я, здатен їм допомогти?

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?

Ю.К.: Вважаю, що найбільші проблеми – у вразливості людей, які вживають наркотики (ЛВН). Ми безправні, хоча права є, ми не знаємо про них. Наша юридична та правова неграмотність, неосвіченість, суспільне презирство, постійна стигма та приниження – ось маленький перелік того, з чим ми живемо. На нас дивляться, та людей в нас не бачать. Від нас сахаються та зневажають. Та ми ж такі самі ЛЮДИ, як всі, тільки маємо залежність – не більше. І ми всі різні. Не можна стригти всіх під один гребінець! Останній наркозалежний може бути більш порядним, ніж, припустимо, викладач в інституті. Якщо ти ніколи не пробував наркотики, це не робить тебе автоматично гарною людиною, ні! Навіть викладач чи депутат може бути тираном та аб’юзером і далеко не порядною людиною. Наркотики тут ні до чого.

Люди, які живуть з наркозалежністю, потребують допомоги, підтримки та розуміння. Головне, що ми ЛЮДИ, і ми хочемо, щоб наш голос почули. Ми хочемо бути корисними нашому суспільству. Не треба ставити на нас крапку!

Що допомагає в роботі та просто по життю?

Ю.К.: Хто, як не я, допоможе ЛВН? Я хочу стати захисницею та опорою цим людям. Це важка і непроста робота, де легко можна отримати емоційне вигорання, бо я все пропускаю через себе. Щоб добре працювати, мені потрібно вчитися відпочивати. Особисто я знайшла собі віддушину, яка допомагає мені не згоріти. Я роблю цей світ більш прекрасним – я саджаю квіти. Завдяки мені, багато пречудових троянд, гладіолусів, лілей та хризантем зараз квітнуть біля мого дому.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок

Ю.К.: Підсумовуючи, я наведу відмінний вислів, який точно відображає мої прагнення і дії в підтримці людей, які живуть з наркозалежністю: «Не кожна людина наркозалежна, та кожний наркозалежний – ЛЮДИНА!»
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Юлія Коган

Читайте також:

Наркозалежність vs наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні

Наркополітика в Чернівцях: досвід сьогодення 

Запис Мої (наркозалежні) героїні: історія перша. Одеситка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головним у рішенні доєднатися до колег стала заявлена організаторами мета. Наведу її тут повністю: продемонструвати представникам/цям ЗМІ існуючі практики профілактики і лікування ВІЛ, ТБ, вірусних гепатитів в Україні, аргументувати необхідність розширення замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) для наркозалежних людей; актуалізувати необхідність зміни репресивної наркополітики України та переорієнтації на протидію організованій злочинності, а не криміналізації окремих наркоспоживачів; забезпечити доступ до державної програми з профілактики ВІЛ/СНІДу та вірусних гепатитів для людей, які вживають психоактивні речовини; підвищити через ЗМІ загальну обізнаність населення щодо профілактики і лікування наркозалежності.

Річ у тім, що слово «наркополітика» я чула в Чернівцях ще з 2017 року.

Чернівці – історія питання

Наш обласний центр – перше місто в Україні, де була розроблена місцева наркополітика. Тоді  при міській раді створили Координаційну раду з питань наркополітики, де об’єднали зусилля всіх, хто переймається цією проблемою,– лікарів, психологів, представників патрульної та ювенальної поліції, громадські організації цього спрямування, депутатів і чиновників на рівні керівників департаментів (освіти, соціального захисту, соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді), представників місцевих ЗМІ і навіть заступника міського голови.

Після попереднього обговорення проблеми, коордрада у повному складі працювала над виробленням єдиного документу – з планом заходів, урахуванням ризиків, визначенням критеріїв оцінки результату – як сприймати цю проблему і долати її. Результатом стала Комплексна програма наркополітики м. Чернівців «Спільними зусиллями за здоров’я і безпеку» на 2018-2020 роки, затверджена рішенням Чернівецької міської ради VII скликання 27.10.2017 р.

Здавалось би, перший крок до подолання проблеми – це її визнання. Прийняттям програми наркополітики Чернівці зробили цей крок. І перший рік впровадження наркополітики оцінювався всіма структурами-учасниками програми доволі оптимістично. Та зараз питання фінансування заходів програми і не завжди вдалі зміни в законодавстві додають ситуації… реалізму, – писали «Версії» у жовтні 2019-го.

2020 рік, на жаль, не став винятком – триває брак фінансування прийнятої програми і місто зосереджується на тих заходах, які не потребують коштів. Якщо підсумувати, то держслужбовці і держслужбовиці «здійснюють діяльність у межах своїх посадових обов’язків», громадські організації власними зусиллями залучають кошти «з інших незаборонених законодавством джерел», а активісти та активістки, в переважній більшості, діють «на волонтерських засадах».
Тож на все, що показували під час візиту в Дніпрі, я дивилася під певним, так би мовити, фінансовим, кутом.

Дніпро – сьогодення

За датами прес-візит збігся з річницею значущої події. Рік тому, за підтримки «Альянс громадського здоров’я» та БО «БТ «100% ЖИТТЯ ДНІПРО», місто Дніпро приєдналося до подолання ВІЛ/СНІДу в рамках активностей  Fast Track Cities («Швидка відповідь міст»), що передбачає світове партнерство міст-мільйонерів у спільному подоланні епідемії ВІЛ.

За словами Віталія Крупіцького, регіонального координатора «Fast Track Cities», виконавчого директора БО «БТ «100% ЖИТТЯ ДНІПРО», роками місто взагалі відсторонювалося від включення до діяльності в цьому напрямку – на території Дніпра діяли програми, що фінансувалися з регіонального та державного бюджетів. Після підписання Паризької декларації (програмний документ «Fast Track Cities») намітилися позитивні зрушення.

Геннадій Грищенко, заступник керівника Громадської ради при Дніпровській міській раді: «Буквально за тиждень до прес-візиту були внесені зміни до Комплексної програми про перенаправлення 40 млн грн на заходи в межах «Швидкої відповіді» – боротьбу з вірусом імунодефіциту людини. Ця програма допоможе врятувати тисячі життів, завдяки своєчасній профілактиці та лікуванню містян, в тому числі з числа вразливих груп населення.»

Олександр Колєснік, голова БО «БТ «100% ЖИТТЯ ДНІПРО» додав, що за ініціативи та підтримки цієї організації було прийнято рішення про звернення до Дніпровської міської ради про розробку комплексної міської програми соціальної реабілітації та догляду осіб вразливих категорій (нарко- та алкозалежних, колишніх в’язнів, носіїв ВІЛ та туберкульозу тощо) та людей похилого віку, які потребують сторонньої допомоги.

У рамках діючої в місті «Комплексної програми соціального захисту мешканців міста Дніпра на 2017-2021 роки», щороку проводиться конкурсний відбір проєктів інститутів громадянського суспільства для надання фінансової підтримки з бюджету Дніпровської територіальної громади. 2021 рік приніс перемогу двом проєктам БО «БТ «100% ЖИТТЯ ДНІПРО». З бюджету міста буде виділено 63 тис. грн на супровід 60 вагітних та породіль з числа людей, що живуть з ВІЛ. Також 93 тис. грн на супровід 200 ВІЛ-інфікованих осіб, що перебувають на пробації.

Висновки без ілюзій

Передбачаючи зауваження, що порівнювати «мільйонник» Дніпро з Чернівцями за бюджетними показниками, як мінімум, некоректно, скажу, що справа все ж таки не тільки і не стільки в грошах. Нагадаю, що до цього року на питання, пов’язані з ВІЛ/СНІД, іншими соціально значущими захворюваннями та дотичним до них наркоспоживанням, секс-роботою не виділялося ні копійки. Місцеві активісти і активістки, регіональні та міжнародні громадські організації, небайдужі представники влади спільними зусиллями зрушили справу з мертвої точки. Що ж заважає місту, що живе під девізом «Viribus Unitis», і в програмних документах якого вперше в Україні було використано слово «наркополітика»? Буду розбиратися в наступному матеріалі.
Ірина Гамбарян
фото авторки і Наталії Кравчук (с)Альянс громадського здоров’я

При підготовці статті використано матеріали Маріанни Антонюк, «Версії»

Запис Наркозалежність vs наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме для убезпечення дітей і батьків від таких ситуацій у Чернівцях діє Програма «15». Це ефективна сучасна технологія групової роботи з підлітками та їх батьками, метою якої є створення умов для підвищення якості життя та запобігання розповсюдження соціально-небезпечних явищ і захворювань (ВІЛ-інфекції, ІПСШ, алкоголізму та наркоманії) у суспільстві.

Уже 2 роки у Чернівцях благодійна організації “Нова сім’я” впроваджує «Програму 15», яка покликана запобігти ризикованій поведінці серед підлітків, і навіть цьогорічний карантин на став їй на заваді. Фахівці зі своїми клієнтами перейшли в онлайн-формат, і для когось це було навіть зручніше.

Особисте і групове спілкування з фахівцями і між собою, яка забезпечує поінформованість та формує довірливі взаємини з близькими (дорослих – з дітьми, а дітей – з дорослими) принаймні для дорослих стало в онлайні простішим. Цим поділилася чернівчанка Анна, яка пройшла курс навчання за програмою завдяки школі, де навчається її син.

«Боюся навіть подумати, до чого б ми вже дійшли в стосунках з дитиною, якби не ця «Програма 15», – каже Анна. – Мабуть, до розбитих вікон чи посуду. Але завдяки програмі я зрозуміла, що діти живуть емоціями, і звертатися потрібно насамперед до їхніх емоцій. І просто говорити! Не сваритися чи забороняти, а пояснити, що «я хвилююся за тебе – тому й телефоную», «мені страшно за тебе». Це найбільше мені відклалося, аж мабуть у підсвідомості. Бо хоч я і сама людина емоційна, але не знала, що з дитиною потрібно говорити про те, що відчуваєш».

Анна розповідає, що в цій програмі діти займаються окремо від батьків. А потім, якщо дитина має бажання – з нею можна обговорити щось із «пройденого» на заняттях.

«В мене було ось таке на занятті, а в тебе?» – так починаю розмову, і син якщо хоче, то розповість, якщо не хоче – не говорить, – розповідає Анна. – Але часто буває, що повертається до цього згодом – походить, обмірковує, продумує все почуте – а тоді питає: «А у вас ось таке було?» І так починається спілкування. Насправді це дуже цікаво і дуже добре, тому що є точки дотику з дитиною. Наче й не хоче говорити – бо це ж його, особисте, але разом з тим хоче поділитися, а особливо спитати «А в тебе як пройшло?» І це можливість поговорити з дитиною відкрито, на емоціях діти починають дуже сильно відкриватися».

Завдяки тому, що заняття не індивідуальні, багато батьків зі здивуванням дізналися, що проблеми майже у всіх однакові!

«Насправді практично у всіх, в кожній хаті діти однаково заявляють: «ти мене не розумієш, тільки контролюєш, залякуєш», – сміється жінка. – «Залякуєш» – це про пояснення, що «треба вчитися зараз, бо потім в житті знадобиться». Не розуміють, як це «потім знадобиться». Вважають, що вчитися немає сенсу – краще піти на роботу, адже це заробіток. Ніяк не могла з цим достукатися до дитини, аж поки на цих заняттях у Програмі не порадили: а наведи-но в приклад себе!

І справді, я гарно вчилася, закінчила школу на самі четвірки – але я досі навчаюся! Працюю, але далі вчуся, розвиваюся, намагаюся «іти в ногу» з вимогами часу. Для чого вчитися? Та для того, щоб далі було легше – і працювати, і знову вчитися!»

Заняття через карантин відбувалися онлайн, і Анна погоджується, що для батьків це й на краще. Бо якщо дітям легше вступати в зоровий контакт, знайти спільні інтереси, навіть подружитися – то дорослим уже з цим складніше.  «Коли відчуваєш присутність іншої людини – важче відкритися, задати питання, – зізнається жінка. – А так на моніторі комп’ютера бачиш тільки логотипи, що хтось підключений». Окремо займаються мами дітей, окремо – тати. Адже у мами і в тата бувають різні функції в родині і різні функції перед дитиною, і в них зазвичай і різні проблеми у стосунках з дитиною. Тому й поради і навчання їм потрібні різні.

«У нас, наприклад, тато сказав – дитина зробила. А я можу пів дня ходити і повторювати одне і те ж – і він лише дивується: чого ти стільки кричиш на мене? Тому розділення дуже правильне», – вважає жінка і додає, що було би круто, якби цю програму і далі продовжували: «Охочих брати участь у ній є достатньо. І це цілком адекватні мами і батьки, які розуміють, що є проблеми, з якими не впоратися самотужки. І готові приймати поради».

Анна дуже задоволена, що школа (41-ша, де навчається її син) долучилася до «Програми 15». А на запитання, чи її дитина завдяки Програмі стала іншою, впевнено відповідає: «Я стала іншою! Насамперед – я»: «Стала по-іншому пояснювати і по-іншому ставитися до бажань і потреб своєї дитини. Розумію, що в нього є нормальна потреба: зустрітися з друзями. Я за натурою мама-квочка, але розуміння того, що дитині треба давати свого простору – це важливо. Так, контроль потрібен, але він може бути непомітний і не в збиток нашим стосункам».

Учениця Валерія (уже з іншої школи, №8) потрапила в програму також завдяки школі. «Нам запропонували – я подумала, що це буде цікавим і незайвим, тим більше, що час є – чому б і ні», – каже дівчинка. І хоч сама вона не надто конфліктна, все одно школа була їй цікавою, а здобуті знання, переконана школярка, знадобляться надалі.

«Зазвичай нам повідомляють про час зустрічі, кидають код на входження і тему. Теми різні: майбутнє батьківство, проблема ВІЛ/СНІД, порозуміння між однолітками. Сподобалося, коли говорили про «я-висловлювання»: як висловлювати свої почуття, думки, емоції. Що потрібно казати не «ти винен, ти зробив мені боляче», а казати «я почуваюся ось так» – тобто говорити про свої емоції. В перше заняття було незвично, а потім почали говорити і розкриватися. Думаю, в програмі ми стаємо відвертіші. Хоча не всі відкрилися з першого заняття, але розуміли, що потрібно працювати разом і в цьому немає проблеми, і що далі стає легше».

У Чернівцях уже понад півтора десятка юних і дорослих учасників пройшли навчання у «Програмі 15», і відзначають позитивні зміни у своєму житті. То чи не є це потужною допомогою шкільним психологам? Та ще й у часи вимушеного карантину, коли родині доводиться значно більше часу проводити разом у закритому просторі домівки.

Маріанна Антонюк, «Версії»

Запис «Програма 15» – на допомогу психологу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Залежними стають не миттєво. Ти думаєш, що ситуація ще під контролем, що все ще можна зупинити. Біда визріває повільно, росте довго і начебто непомітно. Саме тому – підступно. І настає момент, коли все йде шкереберть і ти самостійно уже не можеш на це вплинути.

Наталя прожила в шлюбі 18 років, три останні з яких стали для неї пеклом. Чоловік виявився наркозалежним. Справді – «виявився», бо як з’ясувалося, наркотиками «балувався по малолітці» ще до одруження. Спочатку курив зілля, потім перейшов на хімію. Після одруження не зупинявся. Аж нарешті «дійшов» до ін’єкційного вживання. Але дружина нічого не помічала. «Мабуть, не хотіла помічати», – уточнює сама Наталя.

«Балувався» – це, як пізніше зрозуміла Наталя, вживав, але контролював себе. Ну або думав, що контролює. Поки це були неін’єкційні наркотики.

Для рідної людини дуже важко зрозуміти, що відбувається, і прийняти цю ситуацію. Наталя не могла пояснити собі чоловікову безпідставну агресивність, яка траплялася все частіше і доходила до неадекватності. Психологічну нестійкість. Дивувалася з регулярного недотримання ним обіцянок.  З постійних проблем, які виникають у всіх без винятку сферах його життя. Вірила в «нещасливі збіги» і «чорні смуги». А йшлося про банальні спроби в будь-який спосіб заробити (отримати) гроші, і чим далі – тим менше він гребував у цьому питанні пристойністю.

Коли Наталя випадково побачила, як чоловік колеться – мала нервовий зрив. Вона не пам’ятає вже, що тоді казала, як реагувала – пам’ятає тільки, що чітко усвідомила: це кінець.

Боялася розголосу. Приховувала від сусідів. Не знала, що пояснювати дитині. І як поводитися з чоловіком. Уже згодом дізналася, що поки він сам не захоче змін – їх не буде.

Прозріння настало завдяки фахівцям і волонтерам з відомого в місті благодійного фонду. «В «Новій сім’ї», у групах і програмах, які ми там проходимо, я побачила реальність, – зізнається Наталя. – І багато що зрозуміла. Почала ходити в різні групи, спілкуватися з людьми, які мають подібний досвід, вивчала інформацію про цю проблему. Знаю, що цілком вийти із залежності можуть відсотків 30 тих, хто вживає наркотики. Знаю таких людей і бачу, як вони насправді змінюються, як змінюються їхні родини, стосунки, їхнє життя.

Знаю, наскільки їм це важко дається. І яка необхідна їм підтримка – і фахівців, і тих, хто здолав проблему. На власному досвіді переконалася, наскільки потрібна була психологічна підтримка моїй 11-річній дитині, яка також постраждала від залежності батька. Сама пройшла той етап, коли заново вчилася спілкуватися з людьми, довіряти їм, розкриватися перед ними, не тримати свій біль і страх у собі. Спільні походи в кіно чи театр, екскурсії, виїзди на природу, терапевтичні табори сприяли зближенню з іншими клієнтами фонду, розширювали коло спілкування, соціалізували, повертали до нормального життя…»

Вибір її чоловіка (вже колишнього) – інший. Йому виявилося зручно залишатися там, де він є. Наталя ж усвідомила, що на шальках терезів залежний чоловік, яких не хоче позбавлятися залежності – і дитина. Жінка обрала дитину, у стосунках і вихованні якої і так багато втратила за ті страшні три роки. Бо крім «потопаючого» доводиться рятувати ще й родину «потопаючого». Каже, що без «Нової сім’ї» просто не вижила б. Психологічно була цілком пригнічена, і вже не знала, хто вона є: чи ще людина? Не кажучи вже про те, чи ще жінка… Тут вона не остерігається, чи її зрозуміють такою, як вона є, чи приймуть такою. «Дуже хочу, щоби «Нова сім’я» завжди знаходила помічників і спонсорів, щоби ця організація завжди мала можливість успішно працювати», – каже Наталя.  Бо тільки той, хто пройшов через наркотичну залежність або співзалежність, здатні  оцінити важливість їхньої допомоги. Життєву важливість!

Два роки тому Чернівці першими серед міст України прийняли наркополітику – документ, який регламентує й скеровує наявні в її суб’єктів (партнерів) ресурси до подолання проблеми ризикованої поведінки серед молоді, зокрема вживання наркотиків та запобігання їхнім наслідкам, в т.ч. порушенням закону й безпеки громадського порядку.

Здавалось би, перший крок до подолання проблеми – це її визнання. Прийняттям програми наркополітики Чернівці зробили цей крок. І перший рік впровадження наркополітики оцінювався всіма структурами-учасниками програми доволі оптимістично. Та зараз питання фінансування заходів програми і не завжди вдалі зміни в законодавстві додають ситуації… реалізму.

Заступник Чернівецького міського голови Володимир СЕРЕДЮК, який головує в Координаційній раді з питань наркополітики при Чернівецькій міській раді, і минулоріч зауважував брак фінансування прийнятої в місті програми. Він констатував, що місто зосереджується на тих заходах, які не потребують коштів. Але будь-яка робота, яка виконується професійно, а не є якоюсь самодіяльністю, мусить мати вкладення.

«На жаль, на майбутній рік на втілення програми наркополітики знову не передбачені кошти, – констатує Володимир Середюк. – Програма прийнята, фінансування немає. Знаємо, що величезну роботу в напрямку профілактики ризикованої поведінки та надання допомоги людям з залежностями та їхнім родинам здійснює благодійний фонд «Нова сім’я». Шукаємо, в який спосіб надати від влади їм найбільше сприяння в діяльності – адже розуміємо, що  життя і здоров’я містя – найвища цінність для нас. Тож саме це має бути нашим пріоритетом і основним завданням – як перед містом, так і перед державою. Водночас поточна життєдіяльність вимагає інфраструктурних вкладень, видатки не зменшуються, а джерела надходжень до бюджету урізаються…»

Надії на зміни в законодавстві покладає і начальник департаменту праці і соціального захисту  Чернівецької міськради Людмила БЕРЕЗОВСЬКА.

Вона зауважує, що з 1 січня 2020 року вступає в дію закон «Про соціальні послуги»,  який визначає основні організаційні та правові засади надання соцпослуг, спрямованих на профілактику, подолання складних життєвих обставин та мінімізацію їх наслідків для осіб, які в них перебувають. «Нова сім’я» і інші громадські організації та благодійні фонди, які підпадають під дію цього закону, братимуть участь у конкурсі на надання соціальних послуг, які фінансуватимуться з бюджету. Таким чином містяни, які цього потребують, зможуть отримувати якісні послуги від фахівців».

Сама ж «Нова сім’я» також має чіткий план діяльності на наступний рік. Коментує віце-президент і юрист фонду Алла ШКРЕТА:

«В законі «Про соціальні послуги», вступу в дію якого ми всі очікуємо, вже є поняття «соціального замовлення». Це дуже важливо і добре, адже на вирішення пріоритетних проблем територіальна громада може оголошувати конкурс серед громадських організацій і вирішувати, кому зробити соцзамовлення. Але поки що немає досвіду на державному рівні в такій справі.

У Чернівцях, наприклад, є запит на розробку програми і на створення центру з надання психо-соціальної допомоги молодим людям, які мають проблеми з вживанням наркотиків. Ми готові це робити, маємо концепцію, знаємо і вміємо вирішувати цю проблему. Подали пропозиції до міської ради, очікуємо фінансування з бюджету на цю діяльність на базі фонду. Але цьому передуватиме підготовча робота. До того ж, у законі немає чіткого розуміння, хто безпосередньо має займатися профілактикою негативних соціальних явищ з людьми, які мають досвід вживання, з молоддю, яка експериментує з психоактивними речовинами, та реабілітації бо це дії на стикові соціальної, медичної і освітньої галузей. Як на мене, то Мінсоцполітики за розвитком соціальних послуг демонструє, що робота почалася: з розробки програм, стандартів надання послуг, їхні програми включені в перелік тих, які органи місцевого самоврядування мають право фінансувати з бюджету.

Головне тепер, аби громада нашого міста усвідомила, що проблема поширення вживання психотропних речовин – першочергова. Уже сьогодні фахівці стверджують цілком обгрунтовано, що це торкається вже кожної родини – поки що на рівні двоюрідних-троюрідних родичів. Але якщо будемо чекати, аби торкнулося найближчих родичів – тоді лікування залежних (і від наркозалежності, і від безлічі супутніх хвороб, серед яких ВІЛ, гепатити, туберкульоз тощо) обходитиметься тій же громаді значно дорожче. Варто скористатися досвідом західних країн, які займаються серйозною профілактикою не через свій безмежний альтруїзм, а якраз із раціональних міркувань: дешевше упередити, ніж потім усувати наслідки. Дешевше і раціональніше на початковій стадії не допустити виникнення психологічної залежності від наркотика, аніж потім долати і психологічну, і медичну залежність.

Тому сподіваємося насамперед на розуміння громади – бо на рівні структурних підрозділів міської ради це розуміння є. В тому числі завдяки співпраці в Координаційній раді з питань наркополітики при міськраді».

Усе зрозуміло в цій ситуації: і що проблема поширення згубного захоплення – наркозалежності – є, і що влада намагається її локалізувати, просто не має на це коштів, і частина активної громадськості, яка робить усе, що може – але її можливості щонайменше фінансово обмежені… Єдине, що насторожує: чи не уподібнюємося ми, городяни, разом з владою, тим самим наркозалежним, які довго і помилково вважають, що у них «все під контролем»? Дуже не хотілось би в один похмурий день усвідомити, що проблема вийшла з-під нашого контролю і місто вже не зможе саме з нею впоратися. Може, схаменутися зараз?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Консультацію з питань  залежної поведінки можна отримати від «Нової сім’ї» за тел. 066 01 25

Запис Через наркополітику – до наркоНЕзалежності спершу з'явиться на Медіа-Версії.