Учора, 25 травня, поліцейські Чернівецького району задокументували протиправні дії 24-річного чоловіка, який вдома зберігав канабіс та амфетамін з метою їх подальшої реалізації. Порушнику загрожує до восьми років позбавлення волі.

У рамках кримінального провадження, розпочатого за незаконне зберігання наркотиків буковинцем і з метою викриття каналів надходження наркотичних і  психотропних речовин на нелегальний ринок, співробітники відділення поліції №1 (м. Сторожинець) Чернівецького районного управління поліції провели санкціонований обшук за місцем проживання фігуранта.

Під час слідчих дій у помешканні жителя Сторожинця правоохоронці виявили 28 зіп-пакетів із амфетаміном і 15 зіп-пакетів із канабісом. Чоловік зберігав ці речовини з метою їх збуту.

Слідчі поліції внесли відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за статтею 307 (Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) Кримінального кодексу України.

Правоохоронці затримали буковинця в порядку статті 208 (Затримання уповноваженою службовою особою) Кримінального процесуального кодексу України та помістили до ізолятора тимчасового тримання.

Наразі поліцейські направили вилучені речовини для проведення експертизи до Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.

Триває досудове розслідування.

Відділ комунікації поліції Чернівецької області

Запис Поліцейські Буковини затримали торговця наркотиками спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожна робота, аби виконати її якісно, вимагає певних правил і стандартів. Коли ти тільки починаєш щось робити – пробуєш, помиляєшся, шукаєш тих, хто це вже робив, переймаєш чужий досвід і збагачуєш власний. Боротьба із наркозалежністю, профілактика і попередження вживання психоактивних речовин у різних середовищах також підлягають певним правилам, які забезпечують ефективність цих дій. Чернівці – перше місто в Україні, яке виробило та затвердило ці стандарти. Громада в особі Чернівецької міської ради затвердила програмний документ стосовно запобігання незаконному вживанню наркотиків та його наслідкам під загальною назвою «Наркополітика». І це не гасло, а така собі «дорожня карта зі створення умов для безпечного проживання та розвитку наших громадян». У документі, прийнятому міськрадою торік, був розроблений план заходів, ураховувалися ризики, визначалися критерії оцінки результату. Що із задуманого вдалося здійснити? Спілкуємося з директоркою єдиного в Україні безоплатного денного реабілітаційного центру для неповнолітніх і молоді (в м. Чернівці), авторкою програм з профілактики та ресоціалізації Альоною БЕЖАН.

– Звісно, багато чернівчан чули або читали у ЗМІ про такі цікаві події, як, наприклад, зафарбовування написів на стінах, за якими можна придбати психоактивні речовини (ПАР). Але це вже – окремі заходи. Та всі вони є частинками великих програм, серйозних документів. Тож відповідно до плану заходів наркополітики на 2018 рік виконане таке. Ми розробили нормативні документи: зокрема, склали та затвердили «Стандарти інформаційно-освітньої роботи із запобігання вживанню ПАР, виявлення неповнолітніх осіб з досвідом вживання ПАР, механізм їх переспрямування  до профільних послуг з соціально-психологічної допомоги, механізм моніторингу ефективності роботи з просвіти серед учнів від 6 до 18 років. Взяли участь у Національному дослідженні «Потреби та прогалини в лікуванні та реабілітації людей, які мають досвід вживання ПАР» за підтримки Мінсоцполітики – адже без виявлення, певної «інвентаризації» ситуації неможливо шукати рішення. Взяли участь у розроблені Національних стандартів реабілітації осіб з досвідом вживання ПАР, за підтримки Мінсоцполітики, і в  апробації стандартів реабілітації – за участі Мінсоцполітики.

– Ви часто згадуєте міністерство – тож Чернівці зі своєю Наркополітикою не самотні?

– Однозначно. Ми працюємо в рамках прийнятої 2013-го Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року. Співпрацюємо з міністерствами – соціальної політики, освіти. Реалізуємо заходи у партнерстві з управлінням патрульної поліції, медзакладами – обласним центром протидії ВІЛ/СНІДу, наркодиспансером, освітніми закладами. За підтримки Міжнародного Благодійного Фонду «СНІД Фонд Схід-Захід» (AIDS Foundation East–West – AFEW – Україна) практика  створення Координаційних рад та розробки й впровадження наркополітики на місцях поширюється в Кропивницькому та Харкові. Системно підтримується діалог із представниками владних структур і лідерами громадських організацій для лобіювання прав доступу молоді до заходів з профілактики та реабілітації на місцях. Наразі, за підтримки Благодійного Фонду Confinis  (Австрія), варто додати, що саме за підтримки цього друга ми вивчаємо досвід ефективної наркополітики європейських країн, вже у грудні 2018 року ми матимемо зустріч з головою Координаційної ради Відня  де плануємо обговорити механізми навчання організації соціальних послуг для молоді з метою попередження наслідків вживання ПАР та підтримки безпеки для громади. 

– Результатом прийнятих документів мають стати надані послуги?

– Звісно, і ми їх надаємо. Ми здійснили апробацію на території шкіл №27 та №8 програму попередження ризикованої поведінки серед учнів 14-17 років та їхніх батьків – «Програма 15», за підтримки Міносвіти. Реалізували проект «Безпека на дорогах» за партнерства Управління патрульної поліції щодо інформаційної роботи серед молоді, з профілактики вживання ПАР за кермом. Забезпечуємо роботу Центру соціально-психологічної допомоги «Діалог» для підлітків із досвідом вживання ПАР. Більше 200 підлітків охоплено за рік. З них 2 із виявленою ВІЛ-інфекцією направлені/поставлені на облік в Обласному центрі з ВІЛ/СНІД. Спільно з поліцією започаткували акцію «Зафарбуй», про яку я вже згадувала – місця настінної реклами інтернет-магазинів з продажу та поширення ПАР. Забезпечили в молодшій школі роботу програми з виховання культури поведінки, спрямованої на відмову від спроб вживання ПАР.

– Яку частину дітей ви охопили своїми заходами?

– Працюємо у 60% шкіл, інтерактивними заходами охоплено понад 8 тис. дітей.

– Це профілактика і робота, так би мовити, «на упередження». А чи є серед ваших клієнтів ті, хто вже спробував небезпечні речовини?

– Забезпечуємо роботу програми Зменшення Шкоди – за співпраці з наркологічним диспансером. Охоплено програмою понад 70 осіб. Програма зменшення шкоди – це певний вид спілкування з тими, хто вживає ін’єкційні наркотики. Їм безкоштовно надають чисті шприци, щоби запобігти зараженню ВІЛ та іншими інфекціями, які передаються через кров, і спілкуються, пропонують шляхи позбавлення залежності, медичну допомогу тощо. Досвід інших країн підтверджує ефективність цього методу. У нас працює  також Денний реабілітаційний центр для молоді. Послуги з психологічної підтримки у ньому надаємо 126 особам. Є співпраця з лідерами спільноти груп «АН» (анонімні наркозалежні) та «АЛ-АНОН» (співзалежні). Провели 3 освітніх заходи для навчання спеціалістів профтехнавчальних закладів виявлення фактів вживання підлітком ПАР та подальшого супроводу неповнолітнього. 

Про бачення результатів роботи Програми наркополітики в Чернівцях представниками ювенальної та патрульної поліції і чиновниками читайте в наступних числах газети.

 Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Рік програми наркополітики в Чернівцях: результати очима соціальних працівників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Толерантність – ось той шлях,

який формує діалог між людьми.

Те, що може зберегти життя

й наше майбутнє»

(З Доповіді Глобальної комісії

з питань наркополітики)

Це історія дівчини, яка пройшла складний шлях від допитливої, спраглої знань і любові дівчинки – до втомленої, розчавленої обставинами людини з залежностями і ВІЛ-статусом. Яка дійшла до дна, але відштовхнулася від нього і виринула на поверхню. Вижила, відродилася й допомагає відродитися іншим. Вона котилася вниз не з власної волі – але, коли ти хочеш піднятися, вже не суттєва причина падіння.  Важливе лише твоє бажання жити і те, хто буде поруч. Хто підтримає чи відштовхне. Візьме за руку чи відсахнеться. Повірить в тебе чи осудить. Від цього залежить, що буде далі: будете ворогувати чи співіснувати.

Хоча насправді це історія не однієї окремої дівчини та одного окремого «того, хто поруч». Історія навіть не про умовних «них» (ВІЛ-інфікованих) і «нас» (неінфікованих). Історія про нас усіх разом, без поділу. Бо всі ми різні, та нас об’єднує те, що ми люди.

 «Шукала не їжу – голку»

Ліді – 25. Вона не знає ні свого батька, ні батьків її молодшого братика та сестрички. Змалку її життя – це наркотики і чоловіки, яких мама постійно приводила додому. Всі різні. Спершу дівчинка сторонилася розгульного життя, намагалася вчитися, читати, ходила на додаткові заняття (безкоштовні, звісно). А коли їй було 14, мала нещастя «впасти в око» черговому материному постояльцеві. Різко перервала його «залицяння», що проявилися у п’яному белькотінні масних жартів. Та чоловік своїх спроб не залишив.

Коли дівчина поверталася з щотижневих волонтерських курсів англійської мови у міській бібліотеці, мамин «чоловік» напав на неї й затягнув у темну місцину. Після того змінилося все… Розчарування в собі, жаль за тим, що ніколи не вдасться відчути радість першої ночі з коханою людиною, «жирна крапка» на навчанні – школі, заняттях, курсах. Пошук, чим заповнити порожнечу в душі. Стала курити. Книги – замість попільнички,  зошити – як підставка під тарілки, мамині гості – вже друзі… Згодом долучилася до материної «діяльності». Щоби не відчувати огиди – до чоловіків і до себе також – спробувала наркотики. Спершу марихуану, потім стимулятори, а далі – ін’єкційні.

З дому вигнали: перестала приносити прибуток і стала невигідна матері. Бродила вулицями. Шукала не їжу – голку. А хто шукає, той знаходить… Одного дня наче збоку побачила себе – лежачою із якимсь безхатченком під навісом на місцевому ринку в черговому «кайфі». А коли отямилася – твердо вирішила взяти себе в руки.

Знайшла жалісливого перехожого, який дозволив подзвонити зі свого телефона (а мало хто відгукнеться на прохання явної безпритульної) і набрала єдиний номер, який знала напам’ять – однокласниці Каті. Та відразу забрала Ліду до себе, де її нагодували та дозволили прийняти душ, дали чистий одяг. Потім мати Каті, пані Світлана, розпитала, що ж трапилося, адже знає Ліду не один рік – дівчата змалечку товаришували. Ліда у своїй розповіді була відверта…

«Тьотя Свєта плакала біля мене, як біля рідної дитини… Дозволила пожити в них, поки знайду роботу і налагоджу життя, – ділиться Ліда. – Перше, що я зробила – пройшла медичне обстеження. Далі звернулася у денний реабілітаційний центр для підлітків «Діалог» для тестування на ВІЛ та гепатит. Один діагноз приголомшив: ВІЛ-позитивна.

Спершу не знала, куди себе діти – здавалося, що життю кінець. Але Катя, яка не відвернулася від мене навіть після цього, вірна моя подруга, допомогла поступово повернутися до такого життя, яке було «до діагнозу». Ну, майже такого…»

Дівчина влаштувалася офіціанткою і повернулася до школи. Згодом – винайняла квартиру, почала готуватися до ЗНО. Поступила на заочне відділення факультету педагогіки, психології та соціальної роботи. «Нічого, що на заочне – зате на державне місце», – її тодішня втіха таки була виправданою. Через кілька місяців влаштувалася соціальним працівником, і тепер сама, апелюючи до власного досвіду, допомагає іншим впоратися з шоком після діагнозу «ВІЛ-позитивний» і навчитися жити з цим.

«Майже не відчуваю своєї інакшості»

Ліда каже, що майже не відчуває своєї інакшості. Хоча іноді, коли одногрупники починають обговорювати свої проблеми, розуміє, що ніхто з них не пізнав життя глибше, ніж вона. Діагноз не приховує – вважає це безглуздим. Її часто запитують: «Та як ти живеш із цим? Як із цим узагалі можна жити?». На що Ліда, уже впевнено, відповідає: «Можна. Головне – хотіти. І я хочу».

Стигма – властивість, на підставі якої формується негативний стереотип.

Соціальна стигматизація (грец. Στíγμα — тавро, клеймо) — негативне виділення суспільством індивіда (або соціальної групи) за якоюсь ознакою з відповідним стереотипним набором соціальних реакцій на них.

Вона не хоче, аби через цей діагноз її наділяли непритаманними їй ознаками, лякали нею її потенційне чи наявне коло спілкування, цькували й таврували – одним словом, аби через непоінформованість, стереотипи та забобони її стигматизували. Не хоче, аби докоряли минулим і позбавляли якихось прав нині або в майбутньому – тобто дискримінували. І розуміючи важливість своєї історії для багатьох таких, хто пройшов шлях до діагнозу, подібний (або й відмінний! Адже шляхи інфікування можуть бути різними й ін’єкційний – лише один із них) до її власного, розповідає про подолання цих проблем уже з точки зору фахівця. Який знає про те, що каже, не з підручників…

«Стигма має багато негативних наслідків – наприклад, заперечення людьми своєї хвороби або намагання приховати її від знайомих чи сім’ї, – пояснює Ліда, чому важливо не дискримінувати людей із ВІЛ-статусом. – Незалежно від того, чи знають близькі ВІЛ-позитивної людини про її статус, людина, швидше за все, приховуватиме свій діагноз на місці роботи чи навчання. Страх відчуження є причиною того, що ВІЛ-позитивні люди не звертаються по допомогу до установ  охорони здоров’я і не лікуються. Багато людей, не знаючи, що в них є ВІЛ-інфекція, саме через наявне негативне ставлення до інфікованих бояться пройти тестування. Насправді стигма і дискримінація, пов’язані з ВІЛ-інфекцією, створюють суттєвий бар’єр для ефективної боротьби з ВІЛ/СНІДом. У масштабі держави  вони призводять до втрати контролю над поширенням епідемії. Люди бояться – відповідно приховують діагноз, а фахівці не в змозі протистояти – і проблема стає неприборканою».

Лідія каже й про інші наслідки стигматизації і дискримінації людей з ВІЛ/СНІД. Знає не за чутками, як негативне ставлення оточення впливає на самосвідомість таких людей: викликає депресію, занижує самооцінку аж до відчаю. «Це ще називають «інтернальною стигматизацією», «самостигматизацією» або «внутрішньою стигматизацією», – зауважує наша співрозмовниця, – оскільки це зачіпає почуття власної гідності людини. Проявом внутрішньої стигми науковці вважають відчуття власної неповноцінності, ненависті до себе, спроби довести свою перевагу перед представниками стигматизованої групи, нездатність будувати відносини з людьми поза чи всередині власної групи, відчуття безпорадності, відсутності контролю над ситуацією. Це все спричиняє розвиток депресії, яка, в свою чергу, погіршує стан здоров’я і знижує якість життя. На ставлення до ВІЛ-позитивних впливають і недостатнє розуміння хвороби, міфи і стереотипи щодо шляхів передачі інфекції, засобів профілактики, упередження».

ВІЛ не передається через спілкування й дружбу або Про наркополітику, як один зі шляхів подолання стигми і дискримінації

Звісно, статистика і, відповідно, можливість аналізу фактів дискримінації людей з ВІЛ, відсутні – з причин, про які детальніше йтиметься нижче. Люди приховують свій статус, остерігаючись упередженого ставлення, ізоляції і принижень – тож яким чином виміряти розмір проблеми, яка є, але не вибухає тільки тому, що її приховують самі потенційні потерпілі? Із викликами, які кидає життя, знайомі самі дискриміновані та хіба ще фахівці, які працюють з ними у громадських організаціях чи благодійних фондах. Тож саме такі фахівці й ініціювали діалог з владою для прийняття певних документів, які називаються «наркополітикою» і, серед іншого, забезпечать подолання стигми і дискримінації людей з ВІЛ.

Питання наркополітики – це питання насамперед державне, а далі – щонайменше регіональне, пояснюють у Чернівецькому благодійному фонді «Нова сім’я».

«Чернівці започаткували серед міст України традицію створення умов для безпечного проживання та розвитку наших громадян. Наркополітика – програмні документи щодо попередження незаконного вживання наркотиків та їх наслідків – це буденна норма для міст європейських країн. У Чернівцях Програму наркополітики прийняли і затвердили – вперше серед українських міст – 2017 року. І оскільки ВІЛ-інфікування нерідко є одним із наслідків немедичного вживання наркотиків, то наркополітика покликана вирішувати і проблему подальшого існування людей з ВІЛ у суспільстві», – каже Алла ШКРЕТА, координатор Партнерської мережі установ та організацій з профілактики наркоманії та інших залежностей серед молоді та дітей в місті Чернівці, член Координаційної ради з питань наркополітики при міськраді, віце-президент, юрист Чернівецького благодійного фонду «Нова сім’я».

Тож описавши в цьому програмному документі наявні проблеми, поставивши завдання з їх вирішення, розробивши заходи й послуги, які мають охопити різні цільові групи, визначивши критерії ефективності та методи оцінки і впливу, врахувавши ризики і передбачивши шляхи їх подолання, усі причетні до розробки програми приступили до її комплексного втілення. Очікується, серед іншого, і зростання поінформованості населення про те, що ВІЛ не передається через спілкування й дружбу…

В Україні ще 2013-го прийнята Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року. Чернівці – перше місто в Україні, де взялися розробляти місцеву наркополітику. Для цього при міській раді зусилля всіх, хто переймається цією проблемою, об’єднані в Координаційну раду з питань наркополітики, до якої увійшли фахівці – лікарі, психологи, представники патрульної та ювенальної поліції, громадські організації цього спрямування, депутати й чиновники на рівні керівників департаментів (освіти, соціального захисту, соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді), представники місцевих ЗМІ і навіть заступник міського голови. Після попереднього обговорення проблеми, координаційна рада у повному складі упродовж трьох днів працювала над виробленням єдиного документа – із планом заходів, урахуванням ризиків, визначенням критеріїв оцінки результату, – як сприймати цю проблему й долати її. Програма була прийнята і затверджена міською радою  2017 року.

Під час розробки Наркополітики м. Чернівців

Дискримінувати людей з ВІЛ – це сприяти поширенню ВІЛ-інфекції

Хоча цей висновок і може видатися парадоксальним для незаглиблених у тему пересічних громадян, та боятися й остерігатися людей з ВІЛ – аж ніяк не означає вберігати себе й своє оточення від цієї проблеми. Навпаки, страх перед ними, упередженість, дискримінування і стигматизація сприяють стрімкому поширенню ВІЛ-інфекції. А саме упередження певною мірою є наслідком неправильної поінформованості громадськості про ВІЛ/СНІД .

Тож насправді фізичні негаразди зі здоров’ям, спричинені в організмі ВІЛ-інфекцією, є тільки частиною загальної проблеми людини з ВІЛ. А решта – стигматизація і дискримінація, із  якими вони стикаються, – мають як психологічні й медичні, так і соціальні наслідки. Стигма згубна не лише тому, що викликає почуття сорому, провини, ізоляції в людей, що живуть із ВІЛ-інфекцією. Негатив з боку оточення ще й штовхає людину з ВІЛ до бездіяльності або дій, які можуть завдати шкоди іншим людям…

Як ефективно протидіяти стигмі і дискримінації через ВІЛ/СНІД? Вести роботу одночасно по декількох напрямках. У цьому переконана психолог, директорка єдиного в Україні безоплатного денного реабілітаційного центру для неповнолітніх і молоді (в м. Чернівці), авторка програм з профілактики та ресоціалізації Альона БЕЖАН.

«Для цього потрібно забезпечити: інформацію і освіту для розуміння проблеми; правовий захист людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом; послуги, щоби люди мали можливість дізнатися про свій статус, та надання їм підтримки в розкритті свого статусу іншим; безумовне дотримання професійних та етичних норм в медустановах; практичне навчання з питань ВІЛ для всіх медпрацівників для реального, а не стереотипного розуміння проблеми; використання універсальних засобів захисту – це не тільки заспокоїть страх персоналу, але й допоможе захистити таємницю особи та права інфікованих пацієнтів; ширший доступ до медпрепаратів і використання їх для лікування; допомогу людям у розумінні того, що з ВІЛ/СНІДом можна жити, – стверджує Альона Бежан і додає: – Досягнення в лікуванні дають реальну надію на майбутнє, є важливим кроком для подолання страху з приводу епідемії як на робочих місцях, так і в суспільстві. А дискримінація людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом або тих, кого в цьому підозрюють, є порушенням прав людини. Всі люди мають право на повагу й гідність незалежно від стану здоров’я».

А зважаючи на усталені віками легендарні вже чернівецькі традиції толерантності і миролюбності, коли тут упродовж століть у злагоді жили представники різних національностей і віросповідань, є всі підстави очікувати, що мир і взаємна повага мешканців європейського міста не залежатимуть і від медичних діагнозів.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис ВІЛ-позитивна чернівчанка: «З цим діагнозом жити можна. Головне – хотіти. Я – хочу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ви зараз прочитаєте крамольне твердження. Більшості воно видасться страшним і неприйнятним. Але це – правда. Наркотики – серед нас. Це частина нашого життя. Це – як гриби, серед яких є отруйні, але цього ніхто не жахається. Тож потрібно навчитися жити поруч з ними. Знати про них, але робити свідомий вибір і не вживати. Цьому можна навчитися. І цього вчать у денному реабілітаційному центрі для молоді, який уже рік працює в Чернівцях.

Вчитися одужувати

– Не допустити вживання наркотиків тими, хто з ними не стикався – це лише один з напрямків діяльності фонду «Нова сім’я», – каже Тетяна БЕРЕЖНА, президент Фонду «Нова сім’я», на базі якого діє реабілітаційний центр. – Другий напрям – допомогти тому, хто залежний, своєю бідою приносити якомога менше шкоди і собі, і своєму оточенню, наскільки це можливо. Третій напрям – зробити все можливе для тих, хто вирішив позбутися залежності й буди щасливим без наркотичних речовин.

Саме цим займаються фахівці денного реабілітаційного центру для молоді. За всіма напрямами роботи не бракує. На жаль – чи на щастя, ми розвиваємось. На жаль – бо це означає, що родин, яких торкнулась проблема вживання наркотиків, не меншає. На щастя – тому що є можливість їм допомогти, а не вдавати, що проблема надумана.

Денний центр – це можливість для людей із досвідом вживання наркотичних речовин соціально реабілітуватися. Це не лікарня і не чарівні пігулки, які вирішать усі проблеми одразу. Тут дають знання й психологічну підтримку, допомагають у соціальній адаптації тим, хто вважає, що залишився зі своєю проблемою наодинці. А також вчать жити без вживання хімічних речовин, любити й бути частиною життя інших.

– Важко оцінити ефективність стаціонарних центрів лікування наркозалежних, – ділиться директор денного центру, психолог, автор просвітницьких та психокорекційних програм для молоді Альона БЕЖАН. – Трапляється, що на момент завершення лікування 60% пацієнтів відмовляються від уживання наркотиків. Але немає даних, скільки з них залишаються тверезими й надалі, а не кидаються в обійми своєї залежності одразу після повернення до звичного середовища. Ефективність нашого центру протягом року становить 17%, тобто саме 17 наших випускників живуть у звичній обстановці і залишаються тверезими. Це дуже високий показник: подібні центри в Росії визначають свою ефективність на рівні 3-5%.

Особливість денного центру – орієнтація на молодь, на людей, які, можливо, не мають досвіду постійного та системного вживання наркотиків. А головне, тут дають свободу вибору. Нікого не зобов’язують прийти наступного разу. Але більшість приходить. На них чекають групові й індивідуальні заняття, зустрічі з консультантом-психотерапевтом. Психологічну допомогу клієнти отримують за індивідуальним планом одужання. Тут діють групи з арт-терапії, сімейної терапії, фінансової освіти, проводяться заняття за програмою фізичного розвитку й одужання. При центрі працює телефонна «гаряча лінія». За рік надійшло понад 800 дзвінків, переважно від родичів наркозалежних. А серед клієнтів денного центру – підлітки 14-16 років, які пригощалися дурманом з десяти років…

Батьки й діти

Проблема наркозалежності – не індивідуальна. Це проблема цілого суспільства і родини. Більшість вихованців – з неповних сімей. Напруга в стосунках з батьками – один з каменів спотикання на шляху одужання від залежностей. Тому в денному центрі працює й «батьківська група». Щоправда, її відвідують лише четверо мам і тат. А клієнтів денного центру за рік роботи загалом було 86. Лише в чотирьох родинах усвідомили, що боротися з бідою краще разом, усією сім’єю.

Із 86 сімей тільки у 4-х усвідомили, що боротися з наркологічною пристрастю дитини треба усією родиною.

– Батьки наркозалежних – це найважча аудиторія, – визнає віце-президент, юрист, координатор Бюро соціального супроводу «Діалог» Алла ШКРЕТА. – Нерідко легше привести залежного до одужання, аніж його батьків до визнання проблеми. А молодим людям буває надзвичайно важлива підтримка родини. Нещодавно юний клієнт привів до нас на «батьківське» заняття маму. Він дуже хотів, щоби вона зрозуміла його. Тренер затримався на кілька хвилин, і хлопець чекав разом з мамою, аби переконатися, що вона не піде геть. Заспокоївся і пішов лише тоді, коли вона зайшла разом із тренером до кімнати, де розпочалися заняття. Для нього це було суперважливо, але після першого разу його мама більше не прийшла.

Батьки соромляться того, що їхні діти вскочили в таку халепу. Замість того, аби рятувати свої чада, вони дбають про репутацію, приховують проблему. А вона від цього не зникає.

Але проблема батьків і дітей у середовищі залежних – це не лише діти з досвідом вживання наркотичних засобів, яких «раптом» виявили у своїх родинах цілком нормальні батьки. Це й наркозалежні батьки, які мають ні в чому не винуватих дітей. І знову ж: допомоги потребують обидві сторони. І обидві можуть її отримати в денному центрі. Педагоги і психологи займаються з дітьми наркозалежних від трьох років:  розвивають розумові здібності, усувають педагогічну занедбаність, підвищують самооцінку, формують здорові звички. Водять до музеїв, вивчають разом з вихованцями традиції і культуру рідного краю, ходять до театру, влаштовують пальчиковий театр у центрі, навчають логічного мислення, зокрема й передбачати наслідки їхніх вчинків.

Раз на тиждень дітей водять до кафе. Дітки здобувають елементарні навички: миють руки, сидять за столами з білою скатертиною, тихо розмовляють, кажуть «дякую» офіціантам, користуються ножем і виделкою. А в цей час їхні батьки намагаються одужати. Адже вони залишаються для своїх малюків найріднішими людьми, а наркозалежність – це хвороба, яка потребує лікування.

«Толерантні чернівчани» і «чужі діти»

Коли мешканці будинку, де розташований денний реабілітаційний центр для молоді, дізналися, який заклад функціонуватиме поруч з ними, обуренню не було меж. Зібрали понад 70 підписів проти. Приходили до центру і вимагали звільнити приміщення… Вони остерігалися, що тут будуть «ошиватися наколоті й обкурені», намагалися відгородити від проблеми наркозалежності власних дітей. Їхні мотиви можна зрозуміти, але й відмовити в допомозі тим, хто її потребує, – не можна. «Позиція страуса» не дасть результату. Від реальності не сховаєшся.

Сьогодні, коли денний центр працює вже рік, його відвідують і четверо молодих людей з мікрорайону, який так виступав проти розміщення закладу. Хтозна, чи їхні батьки не були серед протестувальників і не вважали, що їхніх родин це не стосується. – Не доросли ми ще до того, що чужих дітей не буває, – з болем зауважує Алла Шкрета. Та й багато «правильних» дорослих, на жаль, не доросли до рівня своїх «недосконалих», залежних дітей: діти чесніші, відкритіші, без гордині.

На щастя, необхідність спільних дій навколо проблем «чужих дітей» усвідомили  нарешті чернівецькі офіційні та неофіційні структури. Вони підписали Угоду про створення Партнерської мережі установ і громадських організацій з профілактики наркоманії та інших залежностей серед молоді й дітей. Їхня реальна, не «для галочки» робота – ще один крок до перемоги над залежностями…

Примітивні успіхи на паперових квітах 

До денного центру молоді люди часто звертаються із проханням знайти їм роботу. Мовляв, якби працював – не мав би часу на наркотики. Насправді біда таких юнаків і дівчат не в надмірі дозвілля, а в невмінні керувати – собою і своїм часом. Адже і ті,хто працюють, буває, знаходять час для наркотику, а безробітні, навпаки, віднаходять сили й мужність для зміни ситуації. Тому в центрі вчать людей… дозвіллю: займатися спортом, володіти комп’ютером, створювати мультики і навіть поводитися із грошима. Свої перші успіхи клієнти центру записують на пелюстках паперових квітів, які чіпляють на спеціально поставлене при вході в центр «Дерево успіхів». У когось досягнення доволі серйозні, скажімо, на пелюстках записано: «Тверезий 105 днів» «Зробив паспорт», «Шукаю роботу», «Знайшов свою половинку». Такі кроки почасти і для людей без досвіду вживання наркотичних засобів – важливі й непрості. А чиїсь успіхи можуть здатися примітивними. Комусь – але не тим, хто вже знає, що таке наркозалежність. Запис на паперовій пелюстці «Сьогодні тверезий» – це вже один з найперших успіхів клієнта центру. А найперший крок до подолання залежності в собі – «Дійшов. Попросив допомоги». Паперові квіти на штучному дереві стають першими свідками одужання клієнтів центру.

Клієнтка центру: «Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою»

Я не знаю її імені і як вона виглядає. Мені відомо лише, що вона відвідує денний реабілітаційний центр і вже півроку залишається тверезою. До того сім років вживала наркотичні речовини. Вона зателефонувала до редакції, щоби розповісти про те, що наркотики – це ілюзія реальності. Сама ж реальність – справжня, нефальшива – поруч, і її ніщо не замінить.

– Уперше я спробувала наркотик із цікавості. Це було під впливом компанії, але зараз я вже впевнена, що насправді не компанія шукала мене, а навпаки – я шукала компанію, де це було б можливим. Не мала бажання ставати дорослою і брати на себе відповідальність. Позаду були дві невдалі спроби вступити до вузу, попереду – невідомість. Я кинулася в обійми наркотичної ейфорії.

Я не хотіла б деталізувати, що відчуває людина під дією наркотику. У цьому треба бути дуже обережною: це може підштовхнути, стимулювати тих, хто шукає такої розваги. Усе, що начебто знаходиш у наркотику – легкість спілкування, настрій, – усе є в тверезості. Усе! Тільки я лінувалася це здобувати, хотіла, аби воно прийшло само собою. Насправді ж ейфорія, розслабленість від наркотику – це лише ілюзія. Реальністю ж є купа проблем, які в результаті отримуєш. І вирішувати ці проблеми далі треба самому.

У денний центр я потрапила завдяки мамі. Вона завжди за мене боролася, хоча стосунки в нас були напруженими. Їй було нестерпно боляче дивитися, як я себе вбиваю… Вона возила мене до монастиря, наді мною читали молитви, поїли мене настоянками різних трав… Двічі я проходила стаціонарне лікування. Після першого разу вкололася того ж дня, коли вийшла з лікарні. Другого разу протрималася один день і вкололася вже наступного. Я дозволяла, щоби зі мною все це робили – аби лише відчепилися.

Потім мама побачила оголошення в тролейбусі і зателефонувала в центр. Грошей на лікування й реабілітацію в мами не було, а тут пропонували безкоштовну допомогу. Це було важливо. Вона вибрала момент, коли мені було насправді дуже погано, і сказала мені про центр. Я погодилася прийти. Якщо зовсім чесно – ця згода мала дві сторони. Так, я хотіла загладити вину перед мамою, але водночас для себе проблеми в своїй залежності не бачила. Аж тут, у центрі, зрозуміла, наскільки це мене руйнувало. Тепер я сама хочу цього позбутися.

Зараз я працюю. Поки що робота не вимагає освіти, але надалі хочу вчитися.

У центрі мені дуже допомогли індивідуальні консультації. Я впевнена: те, що скажу консультантам – ніхто не буде оцінювати, обговорювати. Це мені підходить. Дуже важко розкриватися в групі, в присутності когось. Бо довіри подекуди нема не те що до когось – до себе! Але сьогодні я вже займаюся в групах анонімних наркоманів, сімейної терапії, дуже подобається група емоцій. Бо, перебуваючи у залежності, я встановила собі заборону на почуття. Тепер повертаюся до них, вчуся відчувати. Частина програми – спілкування  з тими, хто одужує. Це допомога одне одному. Хоча допомогти залежним може і той, хто не має досвіду вживання. Мені, наприклад, потрібне спілкування і з тими, і з тими.

У мене був хлопець, ми разом вживали наркотики. Коли я вибрала інший шлях – запропонувала йому йти разом. Він не захотів, і подальше спілкування показало, що продовжувати стосунки немає сенсу. Але я його не позбавляю своєї підтримки, коли він мені телефонує, ми розмовляємо. Насправді дуже важко зберігати стосунки двом залежним людям, якщо один стає на шлях одужання, а інший ні. Важко і боляче. Але це має свої плюси. Мій колишній хлопець знає, що з мого боку завжди буде підтримка, і він має позитивний приклад, як можна змінити своє життя. На сьогодні я вибрала позицію самостійності, бо не вважаю себе готовою до стосунків.

Я півроку не вживаю наркотику. Але залежність залишається з людиною назавжди. Ми, залежні,  не можемо дозволити собі розслаблятися. Жити з цим усвідомленням доведеться завжди. Але це усвідомлення не є ультимативним, воно завжди дає право вибору.

Можливо, я навіть вдячна своїй хворобі: вона спонукала мене щось зрозуміти, переглянути своє життя. Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою. Друга – як у всіх жінок: створити сім’ю, мати дітей, будинок, освіту, бути реалізованою особистістю. Хочу тепла, затишку, любові.

Тим, хто цікавиться наркотиками і, можливо, вже задумується про «перший раз», порадила б дати собі відповідь на два питання: що я роблю і що я від цього отримую. Ці питання мені допомогли розібратися в собі. Адже бажання жити є в усіх, і в тих, хто вживає наркотик – також. Але питання – яка якість цього життя? Спожити наркотик, а натомість отримати зруйноване здоров’я і хаос у голові та житті… Якщо ти цього хочеш – то де ж правда? Ти хочеш жити чи ні?

«…Поговори зі мною відверто»

Профілактика наркозалежності – для першачків

Для школяриків початкових класів діє чи не єдина в Україні превентивна програма «Нова сім’я» з профілактики адиктивної поведінки, тобто такої, що виникає в результаті зловживання різними речовинами, які змінюють психічний стан, та соціально небезпечних захворювань (ВІЛ – інфекції, туберкульозу, вірусних гепатитів, наркоманії). Погодьтесь, сьогодні молода людина оточена сучасними технологічними звабами розвитку людства, модними трендами та течіями, які нерідко диктують ту чи іншу модель поведінки дитині, підлітку, юнакові. «Тому говорити про наявні ризики та надавати достовірну інформацію на доступній для дитини мові, є не менш важливим, ніж навчати англійської та правопису, – стверджує президент фонду «Нова сім’я», психотерапевт, один з авторів превентивної програми Тетяна БЕРЕЖНА. – Програма унікальна й тим, що орієнтована не лише на інформаційні потреби дітей віком  від 6 до 10 років але й на потреби батьків учнів. Рішенням обласної експертної комісії науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області (від 1 червня 2012р.) вона  рекомендована до використання в роботі з дітьми освітніх навчальних закладів як фаховий корекційно-розвивальний та психодіагностичний інструментарій».

+Інтерактивна метода роботи тренерів схвалена не лише дітьми та батьками, але й учителями, які також можуть бути присутніми на заняттях. З дітьми працює пара тренерів, чоловік та жінка, з досвідом роботи та вищою освітою. Тематика занять для дітей 6-10 років така: «я й моє тіло»; «я та мої почуття й бажання»; «я та моє оточення й підтримка». Діти отримують відповіді на різні запитання, як от: чому варто берегти свою шкіру, чому важливий сон та чисте повітря, як сказати «ні» у моменти ризику для здоров’я та як навчитись бути толерантним. А що таке реклама та чи є її продукти безпечними для здоров’я? А безпечна дружба? Перша ж бо спроба вжити наркотики відбувається, як правило, у компанії, а не на одинці, й багато іншого.

+Тематика занять для батьків: вікові особливості та потреби дитини; безпека в родині та побудова діалогу з дитиною; причини, симптоми та методи попередження наркоманії; профілактика інфекційних захворювань та репродуктивне здоров’я дитини тощо. Практика шестирічної превентивної роботи довела: діти віком 6-10 років, які брали участь у заняттях, у підлітковому віці володіють достатнім рівнем знань і навичок для відмови від пропозиції однолітків спробувати наркотичні речовини чи пропагувати іншу ризиковану до інфікування ВІЛ, туберкульозом поведінку.

Головна умова участі дітей у заняттях програми – бажання батьків. Та учасники програми здобувають не лише знання, досвід, але й друзів та підтримку в особі спеціалістів благодійного фонду «Нова сім’я», які відкриті до контакту й діалогу.

Вам здається, що такі розмови малоефективні? А ви самі здатні поговорити зі своєю дитиною про таке? Не маєте часу? То не дивуйтеся, коли на це знайде час людина на вулиці і розповість зовсім не те, що ви вважаєте правильним та безпечним для її здоров’я. Своєчасна, відверта розмова вже сьогодні може врятувати щасливе життя та спокій вашої родини завтра.

Тренери програми первинної профілактики пригадують випадок, коли до них звернувся батько дитини, яка кілька років тому проходила цей курс, і попросив дозволу відвідати заняття. Після участі він зізнався: захотів особисто перевірити, про що тут розповідають, адже його син був свого часу настільки захоплений програмою, що тепер шукає можливості продовжити спілкування з тренерами. Відзначив, що завдяки саме цій програмі відновив довірливі стосунки з сином-підлітком, якого після смерті дружини виховує сам. У чому успіх програми? У простоті і побудові мови дружби між дорослою людиною та дитиною.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»         

Телефон «гарячої лінії» денного центру реабілітації наркозалежних: 066 012 55 35

Запис ЖИТТЯ БЕЗ НАРКОТИКІВ: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Йдеться про надання нашій службі правоохоронних функцій, – наголосив начальник Вінницького міжрегіонального відділу ДСКН України Володимир РИБАКОВ, який цими днями відвідав Чернівці з плановою перевіркою. З ним і поспілкувалася наша кореспондентка.

– Чому стратегія з наркополітики має таке значення?

– Бо у стратегії є місце і міністерству освіти, й мінсоцполітики, й міністерству фінансів, і міністерству охорони здоров’я, СБУ і МВС. Кожний буде відповідати за свою сферу. Нині, якщо людина стає наркоманом, – це вже тавро, батьки приховують хворобу, бояться ганьби й осуду оточення. Але чому батьки не ховаються, якщо дитина захворіла грипом? Треба відчувати не сором, а проблему. Повинні бути фахівці, які підкажуть батькам, що не потрібно лікувати за допомого ремінця чи за допомогою в’язниці – так наркоманів не вилікувати. Тому ще у квітні 2011 року в Україні створили Державну службу України з контролю за наркотиками (ДСКН).

За офіційними даними зарубіжних центрів боротьби з наркообігом у Росії кількість нарокозалежних протягом останніх 22 років зросла у… 900 разів! Відповідної цифри щодо України редакція не має.

– Пане Володимире, які завдання стоять перед вашою службою?

– Вінницький міжрегіональний відділ ДСКН перевіряє заклади, у яких використовуються і зберігаються наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори*. Наш підрозділ обслуговує, якщо так можна сказати, шість областей, серед них  Чернівецька, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська.

– Чи удається тримати наркотики під контролем?

– Якщо раніше орієнтація суб’єктів політики держави в цій галузі була спрямована односторонньо на скорочення незаконної пропозиції наркотиків, то сьогодні реалії вимагають діяти комплексно, тобто зменшувати  попит на наркотики, що без ефективної профілактики в принципі неможливе.

– Що нині ваш підрозділ перевіряв у Чернівцях?

– Чотири медичних заклади, а саме: обласну клінічну лікарню, обласну психіатричну, медичний центр лікування безпліддя та онкологічний диспансер, а також хімзавод. Під час планової перевірки вивчаємо в основному дотримання ліцензійних умов поводження з наркотиками.

– Поки що ви перевірили тільки обласну клінічну лікарню…

– І порушень у зберіганні та використанні наркотичних засобів в обласній лікарні не виявлено. Дрібні недоліки усунуті під час перевірки.

– Відомо, що в структурі МВС теж існують відділи з боротьби із незаконним обігом наркотиків…

– Міліція має власну статистику щодо споживачів наркотиків. Їхнє бачення ситуації зводиться до кримінального аспекту. Медицина теж по-своєму рахує наркозалежних, адже наркоманія – це медичний діагноз. Але кого медицина виявляє і враховує? Того, кого батьки привели, кого знайшли в парку в стані передозування, а всі інші для них, по суті, не існують.

Та найголовнішими завданнями нашої служби є координація дій усіх відповідних органів виконавчої влади, які займаються наркозалежністю й наркозлочинністю. Важливою складовою нашої роботи є налагодження ефективного моніторингу наркоситуації, система якого наразі лише створюється в Україні.

————————

*Прекурсори – речовини, класифіковані в міжнародних конвенціях як хімічні матеріали, що використовуються для приготування наркотичних і психотропних речовин, а також хімічні речовини та їхні солі, що використовуються з аналогічною метою і віднесені Комітетом з контролю за наркотиками при МОЗ України до зазначеної категорії.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис В Україні нарешті моніторитимуть наркоситуацію спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Члени злочинної групи діяли сплановано, розподіливши між собою функції. Одні замовляли через Інтернет компоненти, необхідні для виготовлення «психотропу», з яких пізніше «спеціалісти» виготовляли амфетамін. Інші члени групи, двоє з яких працювали диск-жокеями у розважальних закладах Чернівців, перевозили їх та збували споживачам. Утім, «зілля» потрапляло не тільки до  розважальних, а й до навчальних закладів обласного центру.

Цими днями працівники обласного підрозділу боротьби з незаконним обігом наркотиків УМВС України в Чернівецькій області затримали членів цього організованого злочинного угрупування. Під час проведення слідчих дій правоохоронці вилучили з обох підпільних лабораторій устаткування та прекурсори, які використовувалися для виготовлення психотропної речовини.

При проведенні особистих оглядів та обшуків за місцем проживання зловмисників оперативники вилучили 100 грамів амфетаміну (500 доз) та  120 гмарихуани (240 доз). Їхня вартість за цінами «чорного» ринку становить понад 34 тис. грн. Таким чином, завдяки зусиллям працівників УБНОН УМВС в Чернівецькій області психотропні та наркотичні «дози» не дійшли до майже 700 мешканців обласного центру.

За словами тимчасово виконуючого обов’язки начальника Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків МВС України Олександра Ковалишена, усі члени злочинної групи затримані. Стосовно них порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 (Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) Кримінального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті, наркозбувачам може загрожувати покарання у вигляді позбавлення волі на строк від шести до десяти років із конфіскацією майна.

УЗГ МВС України

Запис У Чернівцях «психотроп» розповсюджували ді-джеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.