Сьогодні він не виступає, але занять музикою не припиняє. Займається нею не задля комерційної вигоди, а лише тому, що музика є невід’ємною частиною його життя.

Про те, як усе починалося

Я  – музикант-любитель, займаюся музикою з юності. Закінчив музичне училище по класу баяна. Батько був професійним музикантом, навчав у музучилищі грі на духових інструментах. Він і заохотив мене до музики. Граю на кількох  інструментах – трубі, гітарі, барабанах, клавішних. Але за фахом я – інженер-конструктор, нині займаюсь підприємницькою діяльністю. Було багато різних захоплень, окрім музики: фотографія,  радіоелектроніка, автомобілі, винаходи. Але з часом музика посіла перше місце в моєму житті.

Після смерті батька почав писати пісні. З часом виникло бажання їх виконати й записати. У мене немає особливих вокальних  даних, але з урахуванням того, що я автор-виконавець, думаю, мені пробачають деякі помилки.

Організував студію, почав розшукувати музикантів для співпраці. Врешті-решт щось почало виходити. На сьогодні випустив сім авторських альбомів, готується до виходу восьмий.

Моє музичне хобі не має комерційної мети, на замовлення нічого не пишу, все тільки від душі і за натхненням.

Про Анатолія Євдокименка та ЕМО

З Анатолієм ми навчалися водночас у текстильному технікумі. Щоправда, на різних курсах. Там ми грали в духовому оркестрі. Його керівником був Олександр Молдавер, який заохотив і мене, і Анатолія до труби. Потім ми грали з ним в ЕМО (естрадно- молодіжному оркестрі), керівником якого був Леонід Косяченко. Це був один із перших музичних колективів Чернівців, що виконував джазову музику. І ніхто нам не забороняв грати джаз, як пишуть у деяких ЗМІ. Нині важко це уявити, але наш колектив збирав свого часу переповнені зали.

Про знайомство із Софією Ротару

З Софією Ротару ми познайомилися в ЕМО. Щодо багатьох деталей її особистого життя я не в курсі, але про те, як вона починала естрадну кар’єру, знаю достеменно. В СРСР проводилися районні, міські, обласні та республіканські огляди художньої самодіяльності, на яких і знаходили таланти. Саме на одному з таких оглядів у Будинку офіцерів виступала Софія Ротару з фольклорним репертуаром. Там її помітив Леонід Косяченко, запропонував їй прийти в ЕМО і спробувати себе в якості естрадної співачки. Вона погодилася.

В її репертуарі переважали пісні румунською мовою, які, як зараз кажуть, були «злизані» з румунського радіо. Але були й дві українською – «На долині туман» і «Намалюй мені ніч».

Саме з нашого оркестру Софія почала свою естрадну кар’єру. Там вона познайомилася зі своїм чоловіком – Анатолієм Євдокименко.

Про музичні напрями та співану поезію

Музика, як і будь-яка діяльність, прагне розвитку. І в будь-якому розвитку є безвихідні напрямки. Якщо їх не спробуєш – не переконаєшся, що зайшов у глухий кут. Існують різні жанри і в них працюють різні музиканти. Наприклад, я не можу сказати, що захоплююсь рок-музикою, ставлюся до неї прохолодно. Але відчуваю глибоку пошану до цих музикантів, бо вони виконують її вживу. Свого часу я захоплювався джазом, зараз слухаю його менше, перевагу надаю ліричній пісні. Коли ж запропонував Іво Бобулу одну зі своїх пісень, той сказав: «Едуарде, так це ж шансон. Я таке не виконую». На що я відповів: «Ну який же це шансон. Це просто лірика». Хоча шансон – так шансон… Йому видніше… (посміхається)

Я не зараховую своєї творчості до конкретного жанру. Напрямок, в якому працюю,  називаю музичною поезією. Тобто, беру вірші відомих поетів нашого краю, скажімо, Тамари Севернюк, і кладу їх на музику. 2004 року з моєю композицією на вірш буковинця Георгія Шевченка Тетяна Шпорта завоювала друге місце на Всеукраїнському фестивалі сучасного романсу.

Про стан музики у Чернівцях

Чернівці – музичне місто, і не захопитися музикою в 60-70-ті було просто неможливо. Чернівці по праву вважалися кузнею музичних талантів» в Україні. Пізніше цей статус перетягнув на себе Львів, але в нього не було таких досягнень. Кількість зірок, що вийшла з Буковини, – величезна. На жаль, нині Чернівці втратили ці позиції. Ще мені дуже шкода, що ми загубили такий фестиваль як «Червона Рута». Свого часу, спілкуючись з місцевою владою, я пропонував створити в місті Всеукраїнський фестиваль ліричної пісні, який проходив би хоча б раз у два роки. По-перше, це було би вигідно і в комерційному плані, адже збільшився би потік туристів. На жаль, ніхто до мене не дослухався. Хоча не все так погано, і молоді люди беруть на себе ініціативу. Скажімо,  почали відкриватися арт-кафе, арт-паби, куди запрошують виступати музикантів з різних міст. А я з цією ідеєю ще 2002-го оббігав безліч ресторанів і розважальних закладів міста…

Про заборону джазу в СРСР

Часто в ЗМІ мусується міф про заборону джазу в СРСР. Шкода, що ця дурість багаторазово повторюється і ніхто не обтяжує себе об’єктивною оцінкою. Я почав грати джаз десь 1963 року, грали його майже на всіх танцмайданчиках, під джаз танцювали. Ніхто його не забороняв. Звучав і репертуар «Бітлз» та інших рокових колективів. Особливо не стимулювали, але й не забороняли.

Забороняла не влада, а конкретна людина в конкретному місці. На одному з тацмайданчиків, де ми виступали, директору Будинку культури не подобався шейк і, щойно починали танцювати його, він, сидячи на балконі, вмикав прожектор, направляв його на танцюючих, зупиняв музику і викликав дружинників. На всіх інших майданчиках шейк танцювали вільно. Послужливі ідіоти були завжди і будуть при будь-якій владі.

Про художню самодіяльність в СРСР

Цікаво виходить: зараз, коли начебто все загальнодоступно, яскравих виконавців і музикантів – одиниці. Таких зірок як Діма Білан (і йому подібних) я взагалі не розглядаю, сіра мишка рівня провінційного ресторану. Більшість зірок в СРСР вийшли з художньої самодіяльності, яку стимулювала держава.

Мій друг і колега, чернівецький трубач-віртуоз Агашкін (Авраам Фельдер) – із самодіяльності, у 80–ті роки за підсумками джазового фестивалю в США увійшов до десятки найкращих джазових трубачів світу. Софія Ротару і Анатолій Євдокименко теж із самодіяльності. Відома українська пісня «Червона Рута» написана автором з художньої самодіяльності і виконана самодіяльним ансамблем «Смерічка» з районного центру в Карпатах.

Художня самодіяльність заохочувалася і фінансувалася державою на кожному підприємстві, в установах, навчальних закладах. За рахунок профспілок закуповувалися музичні інструменти та апаратура. У магазинах вони були в дефіциті, але підприємства купували з баз. Щоправда, був присутній ідеологічний компонент. Але проблеми в цьому, як правило, не було. Все легко вирішувалося. Ми грали і співали практично все, що хотіли. Граючи в духовому оркестрі технікуму, ми переграли значну частину репертуару «Бітлз». Безумовно, щоби пробитися в лідери на оглядах, в репертуарі мала бути патріотика і фольклор. Але це не було проблемою.

З руйнуванням СРСР зруйнувалася і система художньої самодіяльності – нічого іншого не створено. Гроші вирішують усе … Чи добре це? Зараз знайти дійсно професійного музиканта чи яскравого виконавця – проблема, з якою я особисто стикався… На жаль…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Едуард КАЧАНОВ: Ностальгійний монолог у стилі джаз спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щодо екскурсій, то їх проводитимуть працівники галузі освіти:

– Звісно, поїздки потребують певних коштів, – розповідає Іван ПЕТРУСЯК, начальник управління культури ОДА. – Та нині майже кожна школа має власний транспорт і відвідати святині в області для них не є проблемою. А от духовний піснеспів буде профінансований управлінням культури області.

Нині у краї нараховується 1174 зареєстрованих релігійних організацій. Торік їхня кількість збільшилася на 22 та становить зараз 28 організацій різних віросповідань, конфесій, напрямків і течій, – додає Сергій БУХАРОВ, головний спеціаліст відділу охорони культурної спадщини, національностей та релігії управління культури. – А духовною опікою буковинців займаються 1863 священнослужителі. Наразі релігійна ситуація в області є стабільною, випадків міжконфесійних суперечок немає.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Річницю Хрещення Київської Русі святкуватимуть у липні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нові напрямки, які суттєво відрізняються від звичних уявлень про гірські лижі, додають зимовому спорту екстриму та фантазії. Вже 2014 року деякі з них поповнять Олімпійську програму.

Сноубордисти з Чернівців «зірвали» усі нагороди

Порівняно з Європою та США, Україна переймає фрірайд і джибінг з деяким запізненням. Проте рік від року ці течії поступово набирають обертів. Взяти участь у  змаганнях приїхали представники майже усіх областей (понад сто учасників). Буковинці представили гірський край гідно: додому спортсмени  привезли чотири нагороди.

Ньюскулер Олег Рибачук здобув бронзу у джибінгу на лижах, а чернівецькі сноубордисти-фрірайдери взагалі не залишили суперникам жодного вільного місця не п’єдесталі: Сергій Андрєєв виборов бронзу, Олександр Мураневич – срібло, а очолив трійку лідерів Сергій Павчук.

Об’єднує місцевих прихильників екстремального спорту Чернівецький гірський клуб. Його голова та призер змагань Сергій Андрєєв розповів про деякі особливості «вільного катання».

Поїздка в «невідоме»

Любиш кататися – люби, як-то кажуть, і санчата возити. У фрірайді підйом – не менш важлива складова дистанції, ніж спуск. Спортсмени піднімаються вгору снігом без підйомників, з усім спорядженням за плечима. Саме цей етап, за словами Сергія, найбільше відрізняє фрірайдерів від звичайних лижників та сноубордистів. Спортсмен повинен не лише добре володіти технікою катання, але й мати базові знання та вміння з альпінізму й гірського туризму. Тож навіть досвідченим лижникам переходити до нового напрямку без додаткової підготовки не можна.

Поїздка фрірайдера може бути дуже непередбачуваною, адже він спускається не впорядкованою лижною трасою, а диким гірським схилом, що приховує під снігом свої сюрпризи.

– Поки ми піднімаємося – а триває це значно довше, ніж майбутній спуск – ми розглядаємо місцевість, вивчаємо схил через бінокль, – розповідає Сергій. – За цей час можна хоча б приблизно зорієнтуватися, де є камінь чи яма і як їх подолати. Проте маршрут все одно буде непередбачуваним, тому фрірайд – достатньо ризикований вид спорту. Існує небезпека сходження лавин, а також загроза заблукати у незнайомій місцевості. Трапляється, що після спуску спортсмен заїжджає невідомо куди і блукає годинами. Проте, знаючи елементарні правила виживання і маючи при собі необхідне спорядження, у Карпатах врятуватися можна. До того ж, ми підтримуємо радіозв’язок і слідкуємо за спуском з вершини та в разі чого вирушаємо на допомогу.

На змаганнях оцінюються швидкість і динаміка спуску, – пояснює Сергій. – Хоча конкретно час проходження дистанції не беруть до уваги, все одно помітно, чи рухається спортсмен технічно і в хорошому темпі, чи постійно зупиняється і зменшує швидкість.

Чернівчанин облаштував найкращий в Україні сноупарк

Олег Рибачук, який виборов бронзу у змаганнях із джибінгу на лижах, розповів, що зацікавився екстремальними лижами, коли просто спускатися з гірки йому стало нудно.

– Я катаюся вже вісім років, – каже Олег. – Спершу на звичайних лижах, згодом побачив у товариша «твінтіпи». Це спеціальні лижі для джибінгу (тобто ковзання  різними поверхнями, не призначеними для традиційного лижного спорту). Їх роблять легшими і м’якішими, щоби можна було стрибати, до того ж у них загнуті і носки і п’ятки – це дозволяє їхати як уперед так і назад.

Кілька років тому конструкції для джибінгу були тільки на «Буковелі». Саме там Олег вивчав перші елементи нового для себе стилю катання й випробовував нові лижі.

– Принцип катання, звичайно, однаковий, – каже Олег. – Але, щоби стрибати з трамплінів, треба було вчитися. Після перших спроб я, здебільшого, летів в один бік, лижі – в інший, але поступово набирався досвіду. Були люди, які могли щось показати чи підказати. Потім стали пробувати різні трюки. Дивилися відео і бачили, що виробляють спортсмени різних країн.

Олег став одним з популяризаторів цього спорту в нашому краї. Він сам облаштував сноупарк у «Горбово», який сьогодні називають найкращим в Україні.

Спочатку вони з другом зварили одну конструкцію з металевих труб і возили її із собою на Цецино та до «Горбово», а потім Олег вирішив започаткувати в нашій області справжній сноупарк.

–  Я орієнтувався на європейські зразки, – розповідає лижник. – Мені доводилося бувати в Австрії та Словаччині, тож я бачив, як виглядають такі парки, дізнавався про матеріали, що використовують, розробляв конструкції, керував процесом та, звісно, першим випробовував перешкоди.

Облаштування сноупарку повністю профінансував директор комплексу. Звичайно, не без бою, але він – єдиний, хто погодився підтримати такий проект. Зрозуміло, я вклав у нього і чимало власних ресурсів – все це час, сили, до того ж витрати на постійні поїздки. Проте, якби я тоді цього не зробив, ніхто б за таке не взявся.

Відчуття компенсують небезпеку

Виїхати на тренування вдається один-два рази на тиждень, але й у місті лижники намагаються підтримувати спортивну форму.

– Тренуватися бажано щодня, – каже Олег. – Професійні джибери в Європі, які отримують за це зарплату, так і роблять. Це величезне фізичне навантаження, до того ж ми не можемо собі дозволити такого через роботу (у звичайному житті Олег – приватний підприємець). Проте у місті я відвідую тренажерний зал, бо коли тіло слабке й м’язи не в тонусі, то падіння можуть призвести до травм. Займаюся також на спортивному батуті – це дуже корисно, щоби відчути динаміку, як потрібно стрибати. Потім, при виконанні тих чи інших трюків, це допомагає. Ми часто катаємося також на роликах, – щоби тримати себе у тонусі. Та й там теж є деяка подібність.

Не важко здогадатися, що такий спорт доволі травматичний. Олег зізнається, що трапляються забої, розтягнення й переломи, проте адреналін та випробовування власних сил повністю компенсують ризик.

Ольга Склярчук, «Версії»

Словничок-довідничок

Фрірайд – катання у непристосованій місцевості. Вважають, що саме при катані недоторканим снігом розкриваються всі можливості сноуборду чи гірських лиж. Фрірайдери повинні вміти контролювати дошку й лижі на будь-якій поверхні, читати рельєф, адаптуватися до різких погодних змін, мати базові навички альпініста й рятувальника.

Джибінг – різновид активного відпочинку, акробатика, різноманітні трюки. Виокремлюють «зимовий джибінг» – ковзання й виконання трюків на лижах та сноуборді, які здійснюють на штучних конструкціях з дерева, пластику чи металу.

Ньюскул – стиль катання на гірських лижах, який включає бігейр, слоупстайл, хафпайп і катання різноманітними боксами, перилами та стінами. Для такого виду спорту використовують спеціальні лижі «твінтіп».

Запис Лижі на свободі: чернівчани вибороли нагороди у змаганнях з фрірайду та джибінгу спершу з'явиться на Медіа-Версії.