Іван Данілін – актор і режисер, керівник народного драматичного театру імені Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців, і там же він очолює дитячу театральну студію «Бу-бу-бу». Щойно повернувся з Рівного і Тернополя, де 9 і 10 листопада був з театром на гастролях.
Наразі в репертуарі театру вистави: М. Гоголь «Одруження», «Записки божевільного», Х. Венгринюк «Про мого старого білого качура», «Діти SOS» – за творами дітей переселенців, А. Чехов «Дядя Ваня», Т. Шевченко «Великий льох», Н. Ворожбит «Голодомор», Ж.Б. Мольєр «Літаючий лікар», Гі Абекасіс «Приїжджий з Рангуна», І. Вирипаєв «Сни».

– Твоя дружина, Інна Даніліна, недавно на ФБ написала: «Осінь у Рівному – це вже традиція!». А в Ірени Боровець, завліта Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, перед вашою виставою «Про мого білого старого качура» у Рівному 9 листопада, на ФБ прочитала: «Кажуть, у Чернівцях ця вистава наробила шуму. Їхати у Чернівці далеко та й сполучення «не фонтан». Тому це величезне щастя, що театральний колектив під керівництвом Івана Даніліна їде з постановкою до нас! Отже, мала сцена Рівненського драмтеатру вже цієї суботи!».
Знаю, що ти вчився в Рівному. Що для тебе Рівне? Із яким настроєм навідуєшся туди?
– Рівне для мене – це другий дім, приїжджаю туди, як додому. Бо я там учився, там моя альма-матір. Я закінчив Рівненський інститут двічі. Перша освіта – акторська, друга, нинішнього року, – магістратура з режисури.
Мала сцена в Рівненському обласному академічному муз драмі – особлива. Коли я вчився на акторському в народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, всі наші пари проходили на цій сцені. Мала сцена – це як у кіно «крупний план»: глядач сидить дуже близько до тебе, він чує твоє дихання, ловить твій погляд – і ти вже нікуди не сховаєшся, мусиш бути абсолютно чесним. Ось зараз, через стільки років, повернутися на цю сцену й показати свою режисерську роботу – стало для мене великим щастям. До речі, дружина моя також вчилася у Володимира Адольфовича, тільки на рік пізніше. Для неї, як і для мене, це теж приємна зустріч – з друзями, однокурсниками, колегами.

– Театр – це пристрасть. Навіть для глядача. Сучасний театр – це живий театр. Він синтезує музику, рух, філософію, містерію, дію. Ти, Іване, і актор, і режисер. Чи навпаки: і режисер, і актор? Що для тебе наразі є первинним?
– Я багато років працював актором і вважаю, що як актор я ще не все сказав… За певних обставин почав займатися режисурою, закінчив магістратуру. Як режисер, встиг поставити в Рівненському муздрамтеатрі «Войцека» Георга Бюхнера на великій сцені – це ще під час навчання режисури. Наразі перевагу віддаю режисурі, хоча як актор у деяких своїх виставах теж беру участь.

– Театр – це режисер, актори, художники, декоратори, , бутафори, гримери, костюмери, звукорежисери, освітлювачі, робітники сцени… І водночас – це єдиний, унікальний організм, де все майстерно сплетене воєдино… Театр іноді здається химерою, вигадкою… А що є реальністю у театрі, найвищою реальністю?
– Так, театральне мистецтво – це колективна творчість. Найбільша удача – коли з тобою працює команда однодумців, або, як ми любимо говорити в колективі, – «банда» Коли всі розуміють тебе з пів слова, – тільки тоді приходить відчуття єдності. Реальністю в театрі є щоденні репетиції, репетиційний процес загалом, а потім – прем’єра, народження самої вистави. У будь-якого театру, навіть у того, що вважає себе експериментальним, є власні базові, консервативні, академічні принципи. Та якщо не «порушувати» закони, не шукати свою власну мову, то застигнеш на місці, не рухатимешся вперед. У якій пропорції «змішувати» нове і старе, кожний вирішує для себе сам. У мене один принцип: роби те, що любиш, працюй з тими, кого любиш…

– Сьогодні ти очолюєш відомий на Буковині Народний драматичний театр ім. Г.В. Агеєва Центрального палацу культури м. Чернівців. Чи є у вас свій глядач?
– Народному драматичному театру Центрального палацу культури Чернівців ще не присвоєне ім’я Г.В. Агеєва. Ми з директором Олександром Мадеєм лише працюємо над цим. Дуже хочеться, щоби театр носив ім’я мого вчителя і багаторічного режисера, керівника і натхненника цього театру Григорія Агеєва.
Щодо власного глядача, то він у нас є. Це люди, що ходять на наші вистави. Народний драматичний театр знають не тільки в Чернівцях, але й у Рівному, Тернополі, Львові, Кам’янці-Подільскому, Коломиї, Одесі…

– Два роки тому до Рівного ви привезли виставу за п’єсою Антона Павловича Чехова «Дядя Ваня». І присвятили цей показ пам’яті свого учителя, народного артиста України Володимира Сніжного. Народний драмтеатр у Чернівцях поки й не офіційно, але носить ім’я Григорія Володимировича Агеєва… Відчувається, що ти з великою повагою ставишся до своїх учителів, наставників театральної майстерності. Яку роль відіграє такий майстер, педагог у долі актора, режисера?
– Виставу за Чеховим «Дядя Ваня» я присвятив двом своїм учителям – Агеєву та Сніжному, нею ж захищав магістерську. Мої вчителі посіяли в мені те зерно, з якого я, як митець, виріс, чим і завдячую їм. Що суворіше й вимогливіше учитель, що вищий приклад його життя, то глибше твоя творча совість, чесність, переконаність, то твердіше твої митецькі принципи. А без цього не можна жити в мистецтві.

– Що було найважчим у твоєму становленні як режисера? Режисер, як відомо, допомагає акторам розкрити і творчий задум постановника, і розкритися самим. А як ти сам розкриваєшся, як розвиваєш себе?
– Коли пішов з обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, як актор почав грати менше, більше займався викладацькою діяльністю й режисурою. Почав ставити вистави – спочатку з дітьми, а далі й з дорослими. Як режисер, я вже поставив чотири вистави у Коломийському Franko-театрі, одну виставу в Рівному, 12 вистав у Народному драматичному театрі.

– Кілька слів про дитячу студію, з якої розпочиналася твоя режисерська кар’єра. Адже робота з дітьми – це ж трохи інше?
– З дітьми працювати важче, але надзвичайно цікаво. Ти бачиш, як вони творчо зростають на твоїх очах – і це тебе тішить. У кожну дитину треба засіяти те зерно, з якого потім щось проросте. До кожної дитини треба знайти свій підхід. Коли працюєш з дітьми, сам починаєш навчатися разом з ними. Актори – теж як діти: впадають у відчай, панікують, якщо відчувають, що під час репетицій заплуталися, зайшли до якогось дивного місця, звідки не можуть рухатися… Обожнюю працювати з такими дітьми, які готові вирушити з тобою у тривалу і небезпечну театральну «подорож».

– Хто твій улюблений письменник чи письменниця? Чи хотів би ти поставити виставу за його чи її твором?
– Я дуже люблю Чехова й Гоголя. Чехов як письменник і як драматург – лікує: «Він ставить людині діагноз, щоби та вижила». А Гоголь мене переконав у тому, що «навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити». Шекспіра теж обожнюю, він писав про вічне. Мрію поставити «Короля Ліра»…

–  Вдячні тобі, Іване, твоїм колегам, театру за творчість і переконливість, за  нові відчуття (кажу це як твоя постійна глядачка), за міф і реальність, за неповторність і мандрівки інтерпретаціями. І, як сказав Лесь Курбас, ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя. І ваш народний дарує таки своєму глядачу жагу до життя! Браво!

©Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото SergyiS і з архіву Івана Даніліна

Запис Іван ДАНІЛІН про театральне мистецтво як колективну творчість і про талановиту… «бандочку» однодумців спершу з'явиться на Медіа-Версії.