Івана Миколайчука називають душею поетичного кіно. До фільмів «українського поетичного кіно» зараховують десять повнометражних художніх фільмів з періоду українського кінематографа 1960-70-их років.Зокрема це «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), «Камінний хрест» (1968) та «Захар Беркут» (1971) Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» (1965), «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971) Юрія Іллєнка, «Совість» (1968) Володимира Денисенка, «Комісари» (1968) Миколи Мащенка, «Пропала грамота» (1972) та «Анни́чка» (1969) Бориса Івченка, а також «Вавилон XX» (1979) Івана Миколайчука.

На офіційне відкриття культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука прийшло багато людей, шанувальників творчості Івана Миколайчука, кіномистецтва. Центр має стати місцем для творчості, дозвілля, навчання і спілкування, для реалізації культурно-мистецьких проєктів.

У приміщенні мистецького центру встановили виставку-інсталяцію. Тут  представлені архівні фотографії Івана Миколайчука фотохудожника Михайла Михалатюка. А також на стінах демонстрували фрагменти фільмів кіномитця.

На  майданчику перед будівлею центру відбувся перформанс за участю мім-театру «If».

В артпросторі «Іван хаб» відбулася публічна дискусія «Вавилон XXI».

Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука два дні на тиждень – у п’ятницю і суботу, працюватиме в режимі кінотеатру. А в інші дні тижня будуть відбуватися різні культурні  ініціативи.

«Який же це філософ без очей? Філософ повинен бачити, думати і споглядати світ. Ні, не спіши. Суть не в тому, щоб скоріше знайти заповітний шлях, а суть у тому, щоб більше побачити на цій дорозі», – Фабіан.

Більше фото з заходів у культурно-мистецькому центрі за посиланням – ІВАНУ МИКОЛАЙЧУКУ – 80. «Я ДУМАЮ. Я ВЗАГАЛІ ДУМАЮ…», – ФАБІАН

©Тетяна Спориніна,
фото автора, Олександра Зюлковського і SergyiS

Запис Івану Миколайчуку – 80. Відкриття культурно-мистецького центру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 лютого 2017-го у Чернівецькому художньому музеї відбулося відкриття персональної виставки «Бачити рідне» фотохудожника Михайла Михалатюка, почесного члена Національної Спілки фотохудожників України.

Михалатюк Михайло Іларіонович народився 4 лютого 1941 року в Чернівцях. У 1959 році закінчив Чернівецьке художньо-ремісниче училище. Згодом, в середині 70-х років – заочний народний університет мистецтв (м. Москва). Працював фотохудожником в рекламному комбінаті, фотокореспондентом «Молодого буковинця», старшим інженером кінофотогрупи міністерства легкої промисловості УРСР в м.Київ, помічником кінооператора кіностудії ім. Олександра Довженка.
Учасник більше 30 персональних та групових фотовиставок в Україні, Чехії, Словаччині, Польщі, Румунії. Фотографії Михалатюка зберігаються в фондах Чернівецького краєзнавчого музею, Чернівецької державної філармонії, кіностудії ім. О.Довженка, а також в садибах-музеях Івана Миколайчука та Назарія Яремчука, приватних колекціях України, Канади, Австрії. Фотографією займається  від 1949 року.

Більш детальний фотозвіт з виставки за посиланням – БАЧИТИ РІДНЕ… ФОТОВИСТАВКА МИХАЙЛА МИХАЛАТЮКА
Дякуємо пану Михайлу за чудову виставку.
Чекаємо на нові!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка «Бачити рідне» фотохудожника Михайла Михалатюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

30 листопада Назарію Яремчуку виповнилося б 61 рік.
Пісні, які виконував Назарій Яремчук, знали всюди і всі: «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Я тебе не забуду ніколи», «Я ще не все тобі сказав», «Гай, зелений гай», «Незрівняний світ краси»…

Про фантастичну популярність співака і його скромність, щирість, порядність, про відданість пісні та музиці Назарія Яремчука ми говорили з фотохудожником Михайлом Михалатюком, почесним членом спілки фотохудожників України. На нашу зустріч Михайло Іларіонович приніс велику теку із світлинами, вирізками газетних публікацій і з програмами концертів та виставок.

Михайло Михалатюк познайомився з Назарієм Яремчуком зовсім випадково у сімдесятих роках в Чернівцях в магазині фототоварів та допоміг молодому співаку виготовити кольорові слайди. Потім їздив з ним, вже як товариш, у гастрольні поїздки, фотографував концерти і має великий архів фотодокументів про Назарія Яремчука. Також М. Михалатюк пригадує (це напевно наслідки виборів, що щойно пройшли), як кандидати в депутати, щоб на зустріч прийшло багато виборців, запрошували на зустріч і видатного співака. Про це писали в оголошенні і клуб, де відбувалася зустріч, був вщент заповнений глядачами, які прийшли послухати свого улюбленого співака Назарія Яремчука.

А світлини, які зараз представив М. Михалатюк – це фотографії з останнього концерту Назарія Яремчука на Буковині. Цей концерт відбувся у вересні 1992 року в День працівників лісу трохи більше, ніж 20 років назад. Концерт проходив у Берегометі. На імпровізованій сцені стадіону виступали популярні буковинські співаки Назарій Яремчук і Павло Двірський. Квіти, точніше оберемки квітів, оплески, автографи, віншування співаків, улюблені пісні, дотепні жарти – так динамічно і майже реально відображають чорно-білі світлини Михайла Михалатюка буковинський концерт Назарія Яремчука.

«Його пісні мають зміст. Вони наповнені філософією, лірикою, естетикою…, – розмірковує М.Михалатюк, – Тому, напевно, вони мають силу та цілеспрямованість, актуальні і зараз. Я і по сьогодні відчуваю святкову енергетику того далекого концерту, його піднесену родинну атмосферу. Все це ніби вібувалося учора, я бачу радісні очі земляків, дорослих, дітей, їх захоплення, радість та щастя…  Думаю, що це і є справжнє мистецтво».

Наша доля, наче вільний птах,
Поринає у шалений світ 
І летить собі, немов лелека,
Та й зриває яблуневий цвіт. 
Наша доля, наче вільний птах,
Поринає у шалену мить
І завжди вона мені дарує 
Цвіт кохання, яблуневий цвіт…
Назарій Яремчук

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото з архіву Михайла Михалатюка
та автора

Запис Пісні Назарія Яремчука наповнені філософією, лірикою, естетикою… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«А дайте я вам щось збрешу, але то є правда», – так іноді розпочинав якусь свою  небилицю Іван Миколайчук.

Вздовж дороги від церкви до родинного обійстя Миколайчуків  усе буяло зеленню, у сонячних променях красувалися майстерно розшиті рушники, килими, які прикрасили територію сільського стадіону. Грали народні музики, співали фольклорні колективи,  відтворювалися театральні сцени з кінофільмів, у яких знімався Іван Миколайчук, буковинські  художники малювали картини для альбому про кіномитця, майстри народної творчості демонстрували свої вироби і проводили майстер-класи. Біля сцени були накриті величезні столи, де частували гостей.

«Така зелена ця Чортория. Така красива!»

Вулиця, що веде до обійстя Миколайчуків, носить назву Івана Миколайчука. Серед пишних кущів калини стоїть бюст кіномитцю. Після плокладання квітів до присутніх звернулася Марія Миколайчук.

– Буковинці мої рідні, чорторийці. Ви просто найкращі. Я рада завжди з вами  зустрічатися рада бути тут, серед вас,  бо ви мені нагадуєте мого Івана.  Його дух витає зараз, і він дивиться і слухає кожного з нас, вдивляється в кожні очі, йому цікаво знати, хто чим  дихає і живе. Ми  зараз проїхали до Чорториї. Така зелена ця Чортория. Така красива. Така чудова! Дай боже Вам всім жити у цій  красі і отримувати насолоду у житті.  У цьому селі, на Буковині виросте ще не один Миколайчук, як отой маленький хлопчик у вишиванці,  і прославить її…

Фрозина Грицюк, сестра Івана,  подякувала всім присутнім за пам’ять про Івана.

– Я хочу тільки дуже щиро подякувати всім, хто причетний до цього свята. Дякую  вам за вашу шану, за  увагу до Івана, за Ваш труд і многая вам всім літа.

Пам’ять довжиною в 55 років…

З фотохудожником Михайлом Михалатюком ми зустрілися вже після поїздки у Чорторию.

–  В минулому році у дворику Чернівецької ратуші, у  Чернівецькому краєзнавчому музеї і на подвір’ї садиби Івана Миколайчика у Чорториї була представлена Ваша  ювілейна фотовиставка «Іван Миколайчук — в об’єктиві товариша». І цього року, у  ці червневі дні особливо багато зустрічей, спогадів, відбуваються виставки, різні заходи та пройшов  вже вдруге  етнофестиваль «На гостини до Івана».  Які Ваші спогади?

– Словами важко оповісти, висловити те, що я відчуваю. Слів немає, є тільки пам’ять довжиною в 55 років. Це як кіно, як деяка кінострічка, окремі кадри, які можуть наснитися мені вночі, пригадатися раптом, особливо зараз я їх прокручую в пам’яті, вони стають чіткими та виразними.
Вперше з Іваном ми зустрілися у 1956 році. Я жив у той час на Клокічці. Іван там же винаймав квартиру. Я вчився у п’ятому художньо-ремісничому училищі, що на Соборній площі. Ми разом йшли на навчання: я до училища, Іван до театру. І наша дорога пролягала через вулицю 28 червня, яку тоді місцеві жителі називали Франціс-гасе. Саме на цій вулиці мешкала і Марія Карп’юк.
І я згадую Івана не як актора, а як свого ровесника, товариша, друга, однодумця. Коли він прийшов у театр, то з ним була така історія, яка швидше видається розіграшем. Першим завдання йому призначили принести відро репризи. Дали пусте відро, сказали зайти в підсобні приміщення, де зберігаються декорації, і набрати реприз. Робітник театру був попереджений, набрав відро залізяк і з тим відром Іван піднявся на сцену. Але здебільшого в майбутньому Іван вже розігрував інших.
Після армії (а я служив три з половиною роки), повернувся у Чернівці. І, звичайно, завітав до театру. Петро Міхневич, Галина Янушевич, Валентина Зимня були першими вчителями Івана у студії Чернівецького музично-драматичного театру імені О.Кобилянської. Коли я спитав, а де Іван Миколайчук, то взнав, що він вже у Києві.
І саме в цей час Іван знімався у двох фільмах: «Сон» і «Тіні забутих предків».
Зустрілися ми вже знову у Чернівцях, де знімався фільм «Гадюка».
А у 1981 році, коли почалися зйомки фільму «Така пізня, така тепла осінь», я звільнився з рекламного агентства та почав працювати у штаті Київської кіностудії імені О.Довженка.

– А який був Іван Миколайчук із своїми друзями, земляками?
– Він був гуморист, збитошний, мав море сценаріїв, різних історій, небилиць. «А дайте я вам щось збрешу, але то є правда», – так іноді розпочинав свою небилицю Іван. Надзвичайно любив людей, слава його зовсім не змінила. Дорогою, коли йшов в рідній Чорториї, всім вклонявся, здоровався. І пам’ятаю, як мені повторював: «Михайле, не важливо по якій дорозі ти йдеш, важливо, що ти там бачиш». Пам’ятаєте, як у фільмі «Вавилон ХХ» філософ Фабіан розмірковує: «Який же це філософ без очей? Філософ повинен бачити, думати і споглядати світ. Ні, не спіши. Суть не в тому, щоб скоріше знайти заповітний шлях, а суть у тому, щоб більше побачити на цій дорозі».

Якщо у 60-ті роки здебільшого степінь свободи диктувало ЦК партії, то в наш час – це ринок. Тому державна політика має заохочувати виробників українських фільмів, заохочувати телеканали до інвестування в українське кіно, кіноіндустрія і уряд має працювати в партнерстві.
Створити в Україні музей українського кіно має на меті не тільки Юрій Гармаш, цей музей має бути обов’язково створений. Так само, як має відродитися Всеукраїнський кіно-фестиваль імені І. Миколайчука, має бути створений у Чернівцях кіноцентр імені І. Миколайчука, систематично проводитися ретроспективний показ фільмів, де грає Іван Миколайчук на телеканалах України, а не тільки десь випадково у ювілейні дні.
Відбувся фестиваль. Пройшли урочистості і заходи… І учасники та гості фестивалю «На гостини до Івана» впевнені, що українське поетичне кіно відродиться обов’язково…

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора

Запис «А дайте я вам щось збрешу, але то є правда»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До програми, яка відзначає 70-літній ювілей Івана Миколайчука, увійшло багато заходів:
відкриття фотовиставки Михайла Михалатюка «Іван Миколайчук – в об’єктиві товариша», фестиваль молодіжного кіно «KINOETNIKA», вистава „Небилиці про Івана…” за однойменним сценарієм Івана Миколайчука у постановці Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, презентація пам’ятного знаку, присвяченого творчості відомого кіномитця, Всеукраїнська виставка образотворчого мистецтва у центрі культури «Вернісаж», вистава-хроніка про Івана Миколайчука “Тисяча снопів вітру” у постановці Чернівецького театру ім. О.Кобилянської, урочистості в рідному селі Івана Миколайчука Чорториї , етно-фестиваль “На гостини до Івана”.

Звісно, перше бажання – потрапити і на виставки, і на вистави, і на фестивалі… Тепер ці події зафіксовані на світлинах і в пам’яті, але поки – окремими епізодами, кадрами, фрагментами.

І ще пригадуються рядки з вірша  «Незнятий кадр незіграної ролі» Ліни Костенко, який вона написала під час зйомки «Вавилон ХХ»   на Київщині.

Іваночку!  Чекає  кіноплівка.
Лишай  косу  в  сусіда  на  тину.
Іди  у  кадр,  екран  –  твоя  домівка,
два  виміри,  і  третій  –  в  глибину.

Але не тільки екран був домівкою Івана Миколайчука…

–         А що це за свято, чому барвистими  буковинськими килимами вбрані  брами, стіни біля торговельного центру та деяких майданчиках у Лужанах, в Мамаївцях, Шипинцях, Дубівцях, Зеленева, Глиниці?
–         Це Україна вшановує Івана Миколайчука.

–         Хіба тільки Україна? Весь світ вшановує.

Таку розмову я чула  у ранішньому  автобусі Чернівці-Вижниця, коли їхала в Чорторию 15 червня.

В гостях у Наталі Іллічни Качало

Спершу з Ольгою Усик, вчителем Вашківецької школи,  ми завітали до  Наталі Іллічни Качало. Я перепитала Ольгу Усик:
– А може Іллівна?
– Ні, у нас всі кличуть – Наталя Іллічна

Наталі Іллічні, вчительці української мови і літератури Брусницької школи, у березні цього року виповнилося 84 роки. Наталя Іллічна розказала нам про свої роки вчителювання. Про кожного учня вона має що згадати. І, звичайно, мова зайшла про Івана Миколайчука. Наталя Іллічна вчила всіх дітей родини Миколайчуків. А загалом у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей. А мама Наталі Іллічни, Катерина Миколаївна, була першою вчителькою  Івана Миколайчука. Наталя Іллічна також прочитала нам деякі свої вірші.

«Людям завжди дуже подобається лаяти владу, а владі дуже не подобається, коли її лають. Цій не подобається, і тоді не подобалося, жодній владі не подобається», – сказав у своїй промові в Чорториї поет Іван Драч. Я не думаю, що людям це подобається. Якби влада подобалась, для чого її лаяти? А Наталя Качало просто пише вірші, і про владу також. Дуже дотепно і саме такі, на які наша влада заслуговує.
Чому пригадалися ці слова, бо, як тільки ми вийшли зі школи, де живе Наталя Качало, підійшли мешканці Чорториї і переповіли свою стурбованість стосовно дамби, яку побудували, але не завершили. Люди налякані, що дамба, яка зараз є, не витримає сильних дощів і може прорватись, якщо станеться повінь.
Шкода, що на саме святкування у село, до хати Миколайчука, Наталя Іллічна з нами не пішла, здоров’я не дозволило.

Вздовж дороги від церкви до родинного обійстя Миколайчуків  усе буяло зеленню, радістю, в сонячних променях красувалися розгорнуті  вишивані рушники. На майданчику неподалік від садиби встановили  палатки з вишиванками,  виробами майстрів декоративно-прикладного мистецтва і народних промислів, із гостинними частуваннями. На сцені у цей час  виступали народні фольклорні колективи, грали музики.

Дорогою до рідної хати Івана Миколайчука

Вул.  ім. І. Миколайчука, 40

На гостини до Івана!

Зеленеє жито зелене,
Хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
Хорошії гості від душі.

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото автора,
15.06.2011, Чортория

Запис «На гостини до Івана» – вшанування пам’яті Івана Миколайчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

14 червня дворик Чернівецької ратуші перетворився на мистецьку виставкову залу, де відкрилась фотовиставка Михайла Михалатюка “Іван Миколайчук – в об’єктиві товариша”, яка присвячена 70-й річниці з дня народження видатного українського актора і кінорежисера.

Виставка відкривається відразу в трьох місцях:
– 14 червня 2011 р. о 10.00 у Відкритій Галереї Чернівецької міської ратуші (м. Чернівці, Центральна площа, 1, триватиме від 14 до 25 червня 2011 р.)
– 14 червня 2011 р. о 12.00 у Чернівецькому краєзнавчому музеї (м.Чернівці, вул. О.Кобилянської, 28, триватиме від 14 червня до 25 серпня 2011 р.)
– 15 червня о 10.00 в меморіальному музеї-садибі Івана Миколайчука (село Чортория Кіцманського району Чернівецької області, триватиме 15-16 червня 2011 р.)

Михайло Михалатюк – фотограф, художник, член НСФХУ, автор фотографій до фільмів Івана Миколайчука.
Працював фотокореспондентом, помічником кінооператора кіностудії ім. О. Довженка.
Учасник більше 30 персональних і групових виставок в Україні, Росії, Чехословаччині, Румунії, Німеччині, Франції, Австрії.

Відкрита Галерея Чернівецької міської ратуші

Чернівецький обласний краєзнавчий музей

Відбулася також презентація літературно-біографічного видання «Шляхами Білого птаха», яке підготувала завідуюча науково-методичним відділом Чернівецького краєзнавчого музею Євдокія Антонюк-Гаврищук.

Меморіальний музей-садиба Івана Миколайчука, Чортория

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора

Запис “Іван Миколайчук – в об’єктиві товариша”, Михайла Михалатюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.