Музика — єдиний безтілесний вхід у вищий світ знання, який осягає людство, але який людство не може осягнути, – Людвіг ван Бетховен

На зустрічі звучали арії з різних опер:  арія «Чіо-Чіо-сан» з опери Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй», арія Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска», арія Адріани Лекуврер з опери Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер», арії Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Інга Міцан виконала арію Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска». Пуччіні, який помер століття тому 29 листопада 1924 року, був названий найпопулярнішим автором  у світі, незважаючи на його сучасних спадкоємців і наступників. Композитор якось сказав, що «Всевишній торкнувся мене мізинцем і сказав: «Пиши для театру — розум, тільки для театру». І я підкорився вищому наказу».

Опера виникла наприкінці XVI сторіччя в Італії, як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica. Першим операм передували з одного боку, форми ренесансного театру, в яких музика відігравала поступово все більше значення, з іншого — розвитком сольного співу з інструментальним супроводом.

За основу опери  Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер» взято життя французької актриси Адрієни Лекуврер. Прем’єра опери відбулася в театрі Ліріко, Мілан, 6 листопада 1902 року.

Інга Міцан ще зовсім молодою артисткою виконувала одну з головних ролей  опери «Запорожець за Дунаєм» Оксани  українського композитора Семена Гулака-Артемовського у 1990 році у Чернівцях, у театрі «Тайстра» Обласного будинку вчителя.

Леся Іларівна пригадала, що «особливо сильно Анатолій Добрянський любив українську оперу. Його студенти часто згадували, як він ходив коридорами гуртожитку і своїм магічним тенором виспівував партію Карася із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського».

У залі були глядачі, які пригадали цю оперу «Запорожець за Дунаєм»  Гулака-Артемовського театру «Тайстра» Обласного будинку вчителя  у далекому 1990 році.

Подарунком для присутніх була і арія Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Завершився різдвяний вечір різдвяною колядкою «Тиха ніч, свята ніч». 

Дякуємо за чудову зустріч, спів, спогади, які подарувала нам на цій зустрічі пані Інга Міцан. Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім глядачам за можливість поринути в надзвичайний світ оперної музики. Дякуємо пані Лесі Щербанюк за організацію і модерацію зустрічі.
Дякуємор ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

Слова: Fr. Joseph Mohr Музика: Franz X. Gruber

Тиха ніч, свята ніч!
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!
Ой, зітри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Вітай нам, святе Дитя!

Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б’є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшо нині в Вифлеєм
Щоб спасти цілий світ.

Тиха ніч, свята ніч!
Зірка сяє ясна,
Потішає серця,
Величає Христа.
Дитя святе, як зоря,
Нам світи, зоря ясна!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Мрію про оперний театр у Чернівцях…», – Інга Міцан на зустрічі «Різдвяний вечір у колі високої Музики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Довідка
Sasha Boole – мультиінструменталіст, автор і виконавець пісень, народжених на межі блюзу, кантрі та фольку. Музиканта заслужено вважають одним із основних амбасадорів української музики закордоном. На його рахунку сотні концертів по всій Європі – аж до Ісландії. Окрім звичних концертних майданчиків він грав у в’язницях, психіатричних лікарнях, вугільних шахтах, костелах тощо. В 2017 році він здійснив музичний марафон довжиною у 24 години, зігравши 24 міні-концерти у 24-ох різних локаціях.
Цьогоріч Саша представляв Україну та Чернівці на найбільшому європейському шоукейс-фестивалі Eurosonic, зібравши там абсолютний аншлаг. Його музика неодноразово потрапляла до підбірок знакових вітчизняних релізів за версіями українських медіа, а останній альбом Golden Tooth посів другу сходинку в іTunes Україна.
Sasha Boole також є учасником гурту Me And That Man – сайд-проекту Адама Нергала з гурту Behemoth. Його живий виступ – це шоу в форматі людина-оркестр, окрім самих пісень, сповнене розповідями та чорним гумором /чорного гумору не почула – особисте враження/.

З ВікіпедіЯ
Олександр Буліч — відоміший під сценічним ім’ям як Саша Буль, український співак та композитор, автор пісень у жанрі кантрі та інді-фолк.
Олександр Буліч народився 21 березня 1989 року у місті Житомир у сім’ї військового, але виріс у Чернівцях. Навчаючись у Чернівецькому національному університеті, Олександр почав писати пісні. Тоді ж і навчився грати на гітарі.
Вигадуючи свій творчий псевдонім, Олександр згадав Сашу Грей, і відразу після неї англійського науковця Джорджа Буля. Так народився Саша Буль.
Під час формування свого музичного стилю, Буль пішов від нового до старого — захопившись The White Stripes, почав цікавитись The Rolling Stones, далі The Beatles, далі ще глибше, допоки не дійшов до музики з Міссіссіпі.
Альбоми
Vol. 1 — 2013
Survival Folk — 2014
Golden Tooth — 2017
Сингли
«Devil Got Too Much Business» — 2014
«Дупа депутата» — 2016
«Golden Tooth» — 2017[12]
«Зі смертю під вінець» — 2019

7.02.2020. Вперше сцена була організована у вигляді грецького амфітеатру. Це було дуже зручно і комфортно.

З гітарою, банджо, губною гармонікою та спеціальними перкусійними інструментами і такими, до яких мають питання митники і собаки на кордонах, Sasha Boole мандрує від міста до міста.
І ось 7 лютого вже у рідних Чернівцях не без допомоги свого товариша Артема Жука, підтримки пані Марини Лібанової /книгарня «Букініст»/, центру культури «Вернісаж» – пані Лириси Куваєвої, вочевидь всіх тих, хто прийшов, був організований цей концерт.

Саша Буль співає пісні про дороги, мандрівки, дружбу, любов, океан, досвід, сумніви, віру, про те, що переживає, у що вірить. При цьому переказує фантастичні історії. Іноді вже і міфічні. Не тільки про ЖЖ – LiveJournal, твіттер чи останній цвях у домовину…

Піснею  «Дискотека» завершився концерт…

Така ось дискотека…
Вільна, незалежна, різнобарвна, як дороги, як світ…
Дякуємо, Sasha Boole , за таку чудову мандрівку!

Більше фото з коцерту Sasha Boole  за посиланням –  КОНЦЕРТ SASHA BOOLE У ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Музикант Sasha Boole виступив у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітньовідомий ізраїльський музикант чернівецького походження – про колишнє й сучасне, про світ широкий і світ музики – і себе в них

Чарівна паличка для маленького Маріка

«Дитинство в Чернівцях пам’ятаю дуже добре – як світлий та яскравий початок мого життя. Тут починалося все, що склалося в мені як музиканті й особистості. Мого батька й досі пам’ятають люди, причетні до музики. Мама була відомим лікарем-урологом. Дитинство я провів практично у дідуся з бабусею, бо батьки весь час були зайняті: працювали на двох, інколи й трьох роботах.

Музикою я почав займатися у 5 років – по класу фортепіано. На заняття мене водив дідусь. І ота дорога від будинку, де жили дідусь і бабуся на вулиці Б.Хмельницького, і до музичної школи №1 у кінці вулиці Кобилянської займала в нас годину: дідусь розповідав мені про всі споруди, які траплялися дорогою, про старі Чернівці, про видатних людей, які тут жили, – і просто про друзів…

Дуже рано виникло бажання стати диригентом. У першій музичній школі був хор хлопчиків, яким керував видатний педагог і диригент Іван Любинецький, дуже харизматична особистість. Він був талановитим педагогом, енергійно й вправно керував великим хлопчачим колективом – і мені це подобалося. Ще й досі пам’ятаю виступи на великих концертах у Будинку офіцерів. На одному з них я побачив у залі діда й посміхнувся йому. Любинецький це помітив і без жодного жесту, одним нахилом голови зробив мені зауваження – я на все життя запам’ятав це. Тож диригент, зокрема хоровий диригент – для мене не вибір, це моє життя, з любов’ю до музики й до мови в музиці…

Але сформувалося усе трохи пізніше, у 7 років, коли на виставі «Земля» я побачив диригента в оркестровій ямі… Після вистави я зажадав, аби дід купив мені диригентську паличку. І коли отримав її, практично не випускав з рук, постійно щось наспівував, диригуючи сам собі. Так диригентська паличка стала частиною мого тіла.

Я був звичайним чернівецьким хлопчиком того часу – і піонером був, і жовтенятком… Згадується, як 9-річним я прочитав у чернівецькій газеті вірш місцевої поетеси (імені не пам’ятаю, це була дуже проста жінка, яка жила десь на околиці міста). Вірш був українською мовою й прославляв партію, як сонце. Я написав до цього тексту музику й заспівав у школі. І вчителі вирішили, що ми маємо поїхати до поетесі цілим класом і заспівати їй цю пісню…»

Нова країна, нові друзі, нові захоплення

«Коли в мої 12 років ми переїхали до Ізраїлю, можна сказати, нам пощастило: вже за два місяці батько працював за спеціальністю. Мамі, щоправда, довелося піти на курси: в Ізраїлі не прийнято, аби жінка була урологом, тож мама змушена була перекваліфікуватися.

Нові умови життя, нова школа, вивчення івриту на деякий час відсунули музику на другий план. Але через рік батько почав займатися зі мною грою на фортепіано вдома. Чесно кажучи, з батьком займатися було важко: він педагог вимогливий, а я, мушу зізнатися, був досить лінивим: любив музику, але прагнув, аби все виходило одразу й без особливої праці. Та й не грати ж я збирався, а диригувати… Любив грати на слух, а батько вимагав вивчати ноти, тексти музичних творів – без чого не відбувається класичний музикант. З татком займатися важко…

Коло друзів на новому місці сформувалося доволі швидко, я легко адаптувався до нового життя.

Музична гімназія, де я мав навчатися від 8 до 12-го класу, в Ізраїлі єдина і не в Тель-Авіві, довелося на заняття їздити. Хоча, звісно, в Ізраїлі все близько… Заняття музикою стали серйознішими, я потрапив до іншої вчительки і вже не міг сперечатися, як з батьком. Але разом із друзями ми захопилися тодішньою естрадою, навіть створили музичну групу. Тодішні мої партнери практично склали ядро сучасної естради в Ізраїлі».

В Америці не сподобалося

«У 18 років мене призвали до війська. Щоправда, узяли піаністом у армійський хор. Це був цікавий час: Ізраїль маленька країна, а відомі композитори писали твори для військового ансамблю як резервісти. Виникли нові знайомства у музичному світі Ізраїлю. Але гарна хвиля змінилася звичайною рутиною: після армії потрапив до драматичного театру, крім того, працював в естрадному колективі. Я закинув класику й займався лише цим. Виникло нове захоплення – джаз. І випало турне до Америки. Я вирішив добре там роздивитися й знайти можливість вступити на джаз-факультет.

Але американське життя, американська ментальність мені не сподобалися: був упевнений, що це не для мене. Повернувся, робота тривала».

«Скрипаль на даху» й фортепіано як камінь спотикання на шляху до диригування

«Одного чудового дня мене запросили асистентом диригента до трупи, яка ставила відомий мюзикл «Скрипаль на даху». Оркестр був невеличкий, приблизно такий як у драмтеатрі в Чернівцях. І раптом перед прем’єрою поїхав диригент, який готував постановку – і на його місце запрошують відомого диригента. Я… обурився: «Чому не я? Я ж знаю всю постановку й весь музичний текст! Диригувати повинен я!». Пішов до директора, і той на пробу дав мені диригувати частину репетиції. І в мене вийшло. Я взяв трохи швидший темп  і оркестранти дуже прихильно відгукнулися на це. Мені віддали частину вистав. Мюзикл користувався успіхом і ставився 70 разів. Я диригував 12-15 з них.

Разом із цим повернулася моя давня мрія – бути диригентом. В Ізраїлі диригентів готують у музичних академіях у Тель-Авіві та Єрусалимі. Професор, у якого брав приватні уроки музики, порадив їхати до Берліна чи Відня. Не наважувався їхати далеко, бо саме тоді мамі поставили невтішний діагноз. Зовні вона виглядала ще майже здоровою, але я не хотів залишати її. Та мама наполягла, аби я їхав. Дізналися, що найближчий за часом набір до музичної академії – не в Берліні, чи Відні, а у Франкфурті-на-Майні. Восени я поїхав. Після іспитів мене взяли, з умовою, що я покращу гру на фортепіано. А без цього мені «світив» тільки відділ хорового диригування. Я зважив свої можливості й вирішив, що хорошим піаністом я все одно не стану, а витрачати щонайменше 2 години на день на фортепіано здавалося недоцільним…Телефоном сказав батькам, що хочу повертатися, вони порадили залишитися. Моя наречена приїхала до мене і…  за два місяці померла мама. Я часто думаю, що вона не хотіла, аби я бачив її в останні дні, знесилену хворобою».

Гершвін під егідою студентського комітету і позичені на «Радіо Франкфурт» ноти

«Коли у черговий раз мене покарали за «не покращену» гру на фортепіано і залишили на хоровому диригуванні, позбавивши оркестрового, я вирішив влаштувати концерт зі збірним оркестром.

Треба було вибрати щось новаторське, що привабило б студентів на добровільних засадах. І знайшов: концерт з творів Гершвіна. Був впевнений, що на Гершвіна публіка піде. Аби не ходити просто «людиною з вулиці», я звернувся до Студентського комітету – це така громадська організація студентів – із проханням знайти зал: місце для репетицій і концерту. Залишалося «не багато»: зібрати оркестр і знайти ноти. Просто так їх не отримаєш: існують авторські права.

Повісили оголошення про набір музикантів для студентського проекту. Відгукнулося 160 музикантів, «відсіяти» треба було приблизно половину. Із натхненням я пішов до «Радіо-Франкфурт». Від дверей оголосив, що грошей на оренду нот немає, попросив позичити ноти. І уявіть собі, хоча й виглядав божевільним, але знайшов прихильника ідеї: не тільки надали ноти, а й пообіцяли, якщо все вийде гарно, записати концерт для радіо!  За усієї своєї рішучості, я навіть здивувався: німці ж звикли все робити за правилами. Репетиції почали негайно.

Не боюся похвалитися: концерт був успішним. Всі викладачі музичної академії прийшли, навіть педагоги з вокалу. І на радіо нас записали. Але переведення на хоровий відділ уникнути не вдалося. Нехай буде хоровий!..»

Колишніх чернівчан не буває

Багато було роботи, оркестрів, нових творів, поїздок. Здебільшого, майже постійно – Німеччина. Свій час і зусилля практично навпіл ділю між диригуванням і викладанням у музичній школі. Якби був лише диригентом, змушений був би (для виживання) приймати практично усі пропозиції.

Але спогади про Чернівці завжди були для мене особливим сентиментом. Завжди цікавився усім, де тільки згадувалося про Чернівці. От у пам’ять мами на запрошення єврейського культурного центру Новосибірська, звідки мама родом, 2012-го провів там кілька заходів. Це були концерти, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. І уявіть собі, директор симфонічного оркестру там – Лев Крокушанський з Чернівців! (Саме це знала давно, бо 7 років вчилася з майбутнім директором оркестру в одному класі – авт.)

2015-го мене уперше запросили на фестиваль класичної музики «Буковинський листопад». У Чернівцях маю тепер надійних партнерів і друзів: Надію Селезньову, керівника камерного хору «Чернівці», та Йосипа Созанського, керівника та диригента симфонічного оркестру. І Надія, й Йосип – чудові музиканти, проникають у музику душею. І це особливим чином впливає і на хор, і на оркестр. Чернівецькі музиканти взагалі відкриті для музики. Зауважу навіть: тут особлива аура. Якщо порівнювати з іншим музичним середовищем, Чернівці ближче швидше до Ізраїля чи Америки, ніж до Відня. У Відні блискуча школа, але вони, як би висловитися точніше, грають ноти, а не дух твору.

І ще одна маленька відмінність: у Чернівцях я прошу оркестрантів нагадувати мені за кілька хвилин до перерви, бо захоплююся роботою і втрачаю відлік часу. За кордоном у зазначений час музиканти просто встануть і вийдуть на перерву. Чернівецькі, не зважаючи на те, що змушені працювати у кількох місцях, будуть репетирувати, скільки треба.

Пазли збіглися у Чернівцях

Нинішній концерт задумали ще рік тому. Але сталося так, що 21 квітня довелося диригувати у Чернівцях, так би мовити. «позапланово». І мені приємно, що коли Йосип травмувався, він запросив замінити його саме мене.

У концерті ж 9 листопада, ніби ненавмисне, збіглося багато різних обставин. Адже Чернівці – місто особливе. Перш за все – дата концерту. Це дата «Кришталевої ночі» 1939 року, коли на усій території Третього рейху і окупованих на той час територіях відбулися водночас єврейські погроми – початок фізичного винищення євреїв. Як слушно зауважив на прес-конференції Йосип Созанський, не треба думати, що це стосується лише євреїв. Ми ж бачимо, як інші людожери керують нині винищенням українців.

Ще один збіг: ізраїльська композиторка Анна Сегал написала музику на «Фугу смерті» Пауля Целана, присвячену саме подіям «Кришталевої ночі». А я давно знав творчість Пауля Целана і мріяв колись виконати щось на його твори. «Фуга смерті» виконуватиметься українською у перекладі чернівецького професора філології Петра Рихла. І таке не може бути випадковістю.

І ще одна світова прем’єра: уперше в світі (не враховуючи провальної першої постановки 1812 року)  виконується ранній твір на біблійний сюжет ще одного композитора, який зажив широкої відомості більш пізніми творами, вже у Франції: Майербера вважають батьком «великої французької опери». «Клятва Ієвфая» називається інколи «Клятвою Євстаха», бо саме ім’я «Євстах» (знайоме нам як Остафій і навіть Остап) означає «клятва Богові». Воєначальник Ієфай під час важкої битви поклявся: якщо залишиться живим,  принесе у жертву Богові першу людину, яку зустріне. Так вийшло, що першою він зустрів власну доньку. Ієфай не порушив клятви й велів принести дівчину у жертву. Та Господь зупинив жертвоприношення. Фінальний хор з опери Майєрбера саме й славить милість господню.

Складна програма, повна внутрішніх зв’язків між загальнолюдським і особистим. Я приїхав заздалегідь, аби мати час на репетиції, на порозуміння з оркестром. Музиканти мають… дозріти. Чесно кажучи, до Чернівців їду більше для внутрішнього задоволення – і отримую це. Тутешні музиканти щиро відгукуються на музику, на мої пояснення й вимоги. Вибрані для нинішнього концерту твори неможливо виконати на самих стандартах.  Дуже важливо, аби музиканти осягнули душу виконуваної музики, проникли в її образи. Чернівецькі оркестранти – саме такі.

А для мене як музиканта важливо на теренах музики створювати контакти між людьми…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис ЧЕРНІВЦІ МАРКА ВОЛЛОХА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Інтерв’ю з Павлом Двірським читайте за посиланням –
http://versii.cv.ua/pohlyad/shhaslivij-svit-vid-pavla-dvors-kogo/21195.html –
Щасливий світ від Павла Дворського…

Чернівецька влада нагородила нородного артиста України
Павла Дворського вітальними адресами, квітами та цінним подарунком.

А цю медаль «За заслуги перед Прикарпаттям»
Павлу Дворському вручили в обласному академічному
музично-драматичному театрі ім. Івана Франка в Івано-Франківську. 8.03.2013

Браво!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора та SergyiS

Запис “Зберімось разом, як на свято і об’єднаймо почуття…” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попри зайнятість, Павло Дворський знайшов можливість поспілкуватися не тільки  в он-лайн режимі, але й мала телефонну розмову з музикантом.  Cпілкування  вийшло динамічним і стрімким, а ще – веселим, щирим і досить оптимістичним.  Пропоную його читачам. А сама чектиму на концерт. Бо головні таємниці й сюрпризи Павла Дворського ми побачимо та почуємо в Чернівецькій філармонії.

– У вас, пане Павло, дуже активна сторінка на Фейсбуці. Вам пишуть, запитують, вітають, просять поради, освідчуються. Шанувальники, друзі, молоді виконавці, сторонні люди та колеги з різних міст і країн. Як часто Ви заглядаєте в Інтернет? Для Вас це данина часу чи потреба?
– Не дуже часто маю можливість заглядати в Інтернет, бо маю багато іншої роботи. Але, напевно, це вже стало й певним традиційним моментом, невід’ємною частиною нашої буденності.

– Павло Дворський – співак, композитор, який завжди створює для глядачів позитивний настрій. Ви несете людям промінчики радості, оптимізм, навіть співаючи сумні пісні. Багато шанувальників підтримують ваші італійсько-українські проекти. В Україні вийшов диск «Le stelle cadenti» Ваших пісень італійською мовою. У Вас зажди багато планів, Ви їх здійснюєте… і знову плануєте нове… Це Ваш стиль музиканта чи це така вдача?
– Я – оптиміст і завжди намагаюся шукати позитиву в нашому, може, й не завжди легкому житті. А щодо планів, то людина завжди має бути в русі і ставити перед собою нові і нові цілі. Приємно, коли твою пісню, скажімо, «Ночі кохання» («Notti d’amore») на слова Галини Калюжної (італійський текст Даніели Агостінеллі) під час концертів в Італії підхоплюють італійці. Так само дуже зворушливо у залі Мілану звучить пісня «Срібні очі» («Occhi d’argento») на слова Ростислава Братуня (італійський текст тієї ж Даніели Агостінеллі). Українська мелодія, дух пісні живуть тієї миті в серцях італійців. Ні для кого не таємниця, що за останні роки багато українців виїхало закордон і майже мільйон наших співвітчизників живе в Італії. Я вважаю, що треба підтримувати тих людей, що в силу різних обставин покинули свій рідний край. Пісня і стає таким містком для українців. Та, зрештою, через пісню італійці краще розуміють і нас.

– «Весільний розмай» – перша з Ваших пісень, яку виконав Назарій Яремчук. А «Смерекова хата» й «Стожари» – пісні, без яких ми не уявляємо сучасної української музики. Які з пісень, що Ви виконуєте, улюблені для Вас?
– 1976 року Назарій Яремчук і ансамбль «Смерічка» виконали мою пісню «Весільний розмай» на вірші Бориса Касієва. А знаковими у моїй творчості є «Мама Марія», «Смерекова хата», «Горнусь до тебе Україно», «Батькова сорочка», «Стожари».

– Хто з виконавців є для Вас кумиром?
– Дмитро Гнатюк, Пласідо Домінго, Луччано Паваротті…
Мені завжди подобалися італійські пісні, італійська класика. Але так склалося, що саме зараз я впритул займаюся італійською музикою й піснями.
Музика – це життя, мій світ, мої почуття. Та, зрештою, саме життя – хіба це не музика…

– Ким би стали, якби не вибрали шлях музиканта, композитора? Адже ми знаємо, що Ви – майстер спорту України з настільного тенісу, маєте перший розряд з футболу…
– Може, став би професійним спортсменом… Обожнюю настільний теніс, але не завжди вистачає часу на тренування.

– У вас музична родина. Сини Павло та В’ячеслав займаються музикою, вже й виступають разом з вами. Ви – щаслива людина?
– Так, я щаслива людина, бо займаюся улюбленою справою, маю послідовників, багато планів і мрій…
Моє кредо, якому ніколи не зраджую: «Життям – із посмішкою»!

Тетяна Стрільчик, “Версії”.

Фото із офіційного сайту П. Дворського, а також сайт объявлений

А про те, як буває за лаштунками сцени, – в розмові з продюсером Марією Свистуновою читайте у наступному числі газети “Версії”.

Побачити фото концерту Павла Дворського у Чернівцях можна за посиланням:
http://versii.cv.ua/pohlyad/zberimos-razom-yak-na-svyato-i-ob-yednajmo-pochuttya/21273.html

Запис Щасливий світ від Павла Дворського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Павло Ананійович Дворський – співак, композитор, народний артист України.
Народився 1 лютого 1953 в мальовничому селі Ленківці Чернівецької області.
Закінчив у 1976 р. музичне училище в Чернівцях по трьом відділенням: хорово-диригентське, народних інструментів (баян), вокальне, Львівську консерваторію (1994; клас І. Неботкинського).


У 1976-2005 роках – соліст Чернівецької філармонії.
Починав у складі вокально-інструментального ансамблю “Смерічка” разом з Назарієм Яремчуком та Левком Дутківським.
З 2005 р. проживає у Києві.
У репертуарі співака – українські народні пісні, світова класика, власні пісенні твори на вірші сучасних майстрів пісенної поезії, зокрема: «Батькова криниця» (М. Чепурна), «Мама Марія» (М. Ткач), «Стожари» (В. Кудрявцев), «Товариство моє» (Б. Гура), «Гетьманський заповіт» (Р. Братунь), «Меланхолія жовтого саду» (В. Крищенко), «Україна і ти» (О. Орач), «Святий оберіг» (Т. Севернюк), «Ніхто так не любив» (М. Бучко), «Нехай тобі розкаже дощ» (І. Лазаревський), «Молитва» (Г. Булах), «Повернення додому» (А. Кичинський), «Колискова для доні» (Л. Костенко), «Завітайте до нас» (В. Герасименко), «Сад осінніх яблунь» (В. Китайгородська) та ін. Особливо плідною стала творча співпраця із М. Бакаєм («Смерекова хата», «Горнусь до тебе, Україно», «Будуймо храм» тощо) та Г. Калюжною («Забута ікона», «Не відлітай!», «На далекі вогні») тощо.
Девіз Павла Дворського: «Не зупинятися!»…

Фото і інформація з персонального сайту Павла Дворського – www.dvorskyy.com

27 лютого фронтон Філармонії прикрасили яскравою і привабливою рекламою. Я навіть встигла зазнімкувати цей момент. Не пам’ятаю такого красивого білборду для очікуваного концерту улюбленого для чернівчан співака і композитора Павла Дворського.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис “Щастя моє” – ювілейний концерт Павла Дворського спершу з'явиться на Медіа-Версії.