Музеї Буковини відчинили двері для своїх відвідувачів. І не випадково. Адже хтось із великих і розумних колись сказав, що музеї вчать розуму і красі. Зокрема, у Чернівецьких музеях можна ознайомитися з історією,культурою, побутом та мистецтвом краю.

Музейні заклади обласного підпорядкування працюють безкоштовно.

Водночас відвідувачі – краяни та гості міста – зможуть пожертвувати там гроші на потреби Збройних Сил України

Отож, нині безоплатно можна відвідати:

*Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка (вулиця Маяковського, 40/1)

*Чернівецький обласний краєзнавчий музей / Chernivtsi Regional Museum (вулиця Ольги Кобилянської, 28)

*Чернівецький обласний музей народної архітектури та побуту (вулиця Світловодська, 2)

*Чернівецький обласний художній музей (Центральна площа, 10)

Джерело: Чернівецька ОВА

Запис Музеї Буковини відкриті для відвідувачів. Безкоштовно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Яка музика входить до вашого репертуару?

– Здебільшого – старовинна українська та музика європейських країн епохи Середньовіччя, Ренесансу та Бароко. Музикантів із таким репертуаром в Україні небагато. Принаймні, на Буковині немає таких, які виконували б музичні твори, народжені до доби романтизму. Головне наше завдання – реанімувати старовинну музику та повернути її до життя.

 – З чого розпочалося ваше захоплення світом звуків?

– Усе моє життя пов’язане з музикою, хоча я і не професійний музикант. Ще в 7-му класі взявся до гітари, тоді це було повальне захоплення: – всі слухали Deep Purple, The Beatles, Rolling Stones, ходили з гітарами, підбирали пісні.

Після 8-го класу вступив до медичного училища, де створив аматорський ансамбль. Грали на танцях, спершу виходило не дуже, але поступово рівень зростав. Тоді я жив у Новоселиці, але згодом перебрався до Чернівців. Тут закінчив курси гри на гітарі у покійного нині Олександра Зельтермана, він навчав мене нотній грамоті, ритміці.

Потім була армія, служив у Баку. Там у мене було вдосталь часу практикуватись. Опанував гітарою настільки, що вже думав про вступ до Гнесинського училища. Та батьки були проти, і я став студентом біологічного факультету, працював на санітарно-епідеміологічній станції. Проте не припиняв занять музикою і час від часу створював невеличкі колективи. Грали в різних стилях – рок, джаз, ф’южн, писали музику на вірші буковинських поетів. Десь на початку 90-х у мене виникла ідея створити ансамбль, який відродив би українську музичну спадщину. Для цього мені знадобились давньоукраїнські музичні інструменти, зроблені під старовинні один в один. Колектив назвали «Слови» – старослов’янською означає «слова». Сім років тому я познайомився з флейтистом Юрієм Пасічником, який працював тоді настроювачем музичних інструментів. Він теж мріяв про колектив, який, щоправда, мав би грати класичну музику. Спершу ми виконували європейську музику епохи бароко, потім потрохи додали до репертуару старовинні українські мелодії та пісні.

– Які музичні інструменти використовуєте?

– В нашому арсеналі ціла палітра давніх українських музичних інструментів – від суто української кобзи до древніх гусел, які, будучи інструментом багатьох народів, побутували і в Європі, і в Малій Азії. Навіть деякі африканські племена мали схожий інструмент.  Гуслі теж український інструмент, історія їхнього виникнення походить ще від княжої доби Київської Русі. На них грали бояни – знамениті виконувачі билин. У князя при дворі були цілі гуслярські оркестри: виконували героїчний епос, оспівували славу князів, богатирів.

Старосвітська бандура теж у нашому арсеналі. На ній грали наші кобзарі та саме нею захоплювався Тарас Шевченко, який, до речі, чудово грав на бандурі, кобзі і навіть на гітарі.

Паганіні від бандури

Існувало декілька технік гри на бандурі – Чернігівська, Полтавська і знаменита Зіньківська школи. Найвідомішим бандуристом цієї школи був Хведір Гриценко (Холодний,1814–1889). У молоді роки він втратив зір і 8 років навчався у старців, доки не досяг такого рівня виконавської майстерності, що його стали називали Паганіні від бандури. Холодним його прозвали через те, що в хаті ніколи не жив, тинявся селами, зимою й літом спав на  вулиці. Він був унікальною людиною, знав безліч пісень, кантів, танців, у нього багато переймали інші кобзарі. Подейкують, що Хведір Холодний міг і босими ногами на бандурі зіграти будь-яку мелодію.

Сліпих музикантів ніколи не називали сліпими, тільки незрячими, бо вони вважалися посередниками між людиною та Богом. Тому до них постійно звертались за мудрими порадами. Кобзарі нараховували 13 так званих «устиянських» книг (від слова «уста»), що передавалися в усній формі. Коли молодий хлопець ставав бандуристом, він мав знати певну кількість «устиянських» книг – це було щось подібне до посвяти. В них «записувались» норми поведінки, молитви, обряди, таємні знання. У старців існувала строга організація їхніх мандрів: вони не ходили, де їм заманеться. Бандуристи чітко розподіляли території на рівні повітів, губерній, пізніше областей. Це не були звичайні жебраки. Старцівський репертуар більше нікому не дозволялося виконувати, вони знали та передавали один одному величезну кількість пісень, казок, байок, притч.

 – Де вас можна почути?

– Виступаємо, переважно, в музеях, бібліотеках, школах, на виставках, презентаціях, творчих вечорах, адже наша діяльність більше спрямована не на віртуозне виконання, а швидше на просвітницьку місію. Ми розповідаємо про музику, що побутувала в Україні від Середньовіччя до ХІХ століття. Адже українці мають багату культурну спадщину. Жодна нація не має такої. А скільки у нашого народу пісень – близько 350 тисяч оригінальних назв, не враховуючи різноманітних варіацій.

 – Яка публіка приходить на ваші виступи, як вона Вас сприймає?

– На наші концерти приходять різні люди – від малого до великого. І, чесно кажучи, не пригадую, щоби комусь не сподобалося. Мелодії, які ми виконуємо, фактично не звучать зі сцен, їх не крутять на радіо чи телебаченні. Це не попсові пісеньки, під них не поп’єш кави, а, навпаки, все відкладеш – почнеш вслуховуватися. Українська музика найбільш елітарна, інтимна, здатна чіпляти найтонші струни душі.

– Чим ще займаєтеся, окрім музики?

– Нещодавно я звільнився з санепідемстанції, щоби цілком присвятити себе музиці. Десь біля трьох років грав на вулицях міста, базарах, майданах, у парках. Був одним з перших у Чернівцях, хто вийшов і грав на вулиці. Спершу почувався трохи некомфортно, бо люди – що зберегли комуністичну ментальність – ставилися презирливо, називали жебраком. А коли земляки поїздили світом, то зрозуміли, що Україна не пасе задніх, а тягнеться до європейських стандартів. Отже, почали ставитися до вуличних музикантів спокійніше і навіть цікавитися. Навесні знову гратиму людям.

– Часи змінюються, і ми з ними змінюємося… До чого прагнете нині?

– Хотілось би розширити коло музикантів, учнів, які цікавилися б і хотіли грати старовинну музику. Я із задоволенням передавав би їм свої знання. У мене є також ідея створити клуб старовинної культури, щоби туди приходили музиканти, поети, художники і просто освічена молодь. Головна орієнтація – на молодь, оскільки вона менше зациклена на заробітках. Її більше цікавить можливість творчо себе проявити. Хочеться відкривати їм, наскільки величні в нас історія й культура. Можливо, тоді ми перестанемо вважати себе меншовартісними, зможемо підняти свою країну, як в економічному, так і культурному плані. До того ж, слід підтримувати та розвивати в них потяг до музики, адже, як вважали наші предки, вона здатна єднати людину з космосом, його вібраціями…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Віктор ПЕРЕПЕЛЮК: «Українська музика найбільш елітарна, інтимна, здатна чіпляти найтонші струни душі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– У рамках цього проекту реалізується низка різноманітних заходів. Безпосередніми його учасниками є приватні підприємства – власники сільських садиб, органи місцевого самоврядування та журналісти, – розповідає Ольга НИКОЛАЙЧУК, керівник проекту.

Усі вони навчалися і обмінювалися досвідом. А для журналістів влаштували поїздку. П’ять днів вони їздили Південною Буковиною і ще п’ять днів – Північною. Працівники ЗМІ мали змогу побачити те, що може бути цікавим для туристів як із одного боку кордону, так і з іншого.

На колір і смак – товариш не всяк. Тільки не в туристичній Румунії

Комплекс різноманітних послуг румунської сторони розрахований на туристів з різними смаками й уподобаннями . Одним подавай активний відпочинок, бо вони люблять лижі та санки. Інші воліють пасивно відпочивати. Для таких є сила-силенна цікавих історичних місць – це і монастирі XVI – XVII ст., і церкви, і найрізноманітніші  музеї. Враховується також і різна вага гаманця.

– В усіх містечках добре розвинена інфраструктура, що дуже важливо, – розповідає Юрій ЧОРНЕЙ, редактор інформаційного агентства «BukNews», учасник каравану журналістів транскордонного проекту «Долаючи кордони: розвиток гірського туризму». – Власники пропонують туристам невеличкі чотири-, три-, двоповерхові готелі, сільські дерев’яні садиби, теж із повним забезпеченням – гарячою водою, телевізорами та інтернетом. До речі, температуру в кімнаті ви можете регулювати самостійно.

Господарі подібних садиб купують старі типові південно-буковинські хати і  роблять там євроремонти, обладнуючи новими меблями, телевізорами, комп’ютерами. А ззовні це – маленька старенька хатинка з низькими віконцями.

До речі містечка, які відвідали журналісти, за їхніми свідченнями, були дуже подібними до Путили та Вижниці.

Газу в румунів і досі немає, вони палять дровами. Але це не заважає їм мати гарячу воду та гарячі батереї в будинках. Централізоване опалення у них є навіть у селищах, не тільки у містечках. До речі, на котельні гроші дав Євросоюз. 

Нині на території Південної Буковини збереглися унікальні монастирі із зовнішнім розписом, які наразі добре відремонтовані та відреставровані. Довкола цих монастирів живуть ченці.

– Дух захоплює від їхніх музеїв, – продовжує колега Юрій Чорней. – Румуни відкривають їх практично в кожному селі. Мені запам’ятався музей дерева, там можна побачити все: дерев’яні ложки, колеса, човни, вози, вулики, тобто все, що можна було зробити з дерева. Можна відвідати музей також під відкритим небом, де зібрані млини та характерні будинки для Південної Буковини тощо.

В музеї дерева експонується унікальна ложка, єдина в Європі, якій понад 300 років. А найстарішому експонату – понад 670 років.

За 15 хвилин рятувальники були в горах

– Не обійшлося і без курйозних історій, – продовжує розповідь п. Чорней. – Нас запросили відвідати в Карпатах гору Рареу, на вершині якої розташований шестиповерховий готель. Його господар запросив нас у гості. Колись там була ґрунтова дорога, нині її заасфальтували. Їхали ми спершу лісовою дорогою, добре прочищеною. Однак автобус наш добрався до середини гори і застряг, а все тому, що падав великий сніг і фактично ми порушили заборону на в’їзд, бо цієї пори року туди не можна їздити автобусом, а тільки джипом.

Спершу ми не хотіли звертатися до рятувальників, але згодом зателефонували таки їм. І яке було наше здивування, принаймні українських журналістів, що через 15 хвилин до нас прибула їхня гірська міліція, звичайні міліціонери та працівники служби МНС. І ми зрозуміли, що тут служби і справді працюють, і працюють дуже оперативно, а не створюють видимість роботи.

– Румуни дуже люблять свою країну і дуже поважають свої звичаї: нам треба у них вчитися, – наголошує Юрій Чорней. – Вони кажуть, що в них усе унікальне. Може, і в нас таке є, але вони кажуть, що тільки в них. Вони в хорошому сенсі патріоти, патріоти своєї держави. У них – здоровий патріотизм.

Аксіома: нема доріг – замовляй вертоліт  

Усе було б чудово, якби не наші дороги… Усі румунські об’єкти, що були заплановані, журналісти відвідали. А от українські відвідати вдалося не всі. Бо, як з’ясувалося, не скрізь можна проїхати. Одна з учасниць журналістського каравану з Києва поцікавилася у Дмитра ПАВЕЛА, начальника управління інфраструктури та туризму ОДА, чому так? І чи робиться щось для покращення? Чиновник, не червоніючи, відповів, що після зими дороги й справді у поганому стані, та їх уже частково ремонтують. А коли дозволять погодні умови, темпи ремонту пришвидшать.

Утім, чи варто ремонтувати шляхи? Адже екстремальний туризм в Україні – це вже її фішка.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото Юрія ЧОРНЕЯ

Запис Караван журналістів румунську Буковину побачив, а українську – завадили дороги спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Видання «Фокус» проаналізувало фактори, що впливають на життя городянина – транспортна інфраструктура, доступність продуктів, медичне обслуговування, ціни на житло та його якість, наявність робочих місць та екологію.

Укладачі списку дійшли висновку, що Чернівці посіли друге місце завдяки високому рівню забезпечення медичними послугами, розвинутій міській інфраструктурі, а також великій кількості музеїв та пам’яток культури.

Першу ж сходинку у рейтингу міст посів Івано-Франківськ.

Повідомляж прес-служба міськради

Запис Чернівці другі у списку найкращих спершу з'явиться на Медіа-Версії.