А почалося все 11 лютого, коли усіх охочих запросили Художній музей (Центральна площа, 10), Краєзнавчий музей (вул. Ольги Кобилянської, 28), Музей народної архітектури та побуту (вул.Світловодська, 2), Меморіальний музей Володимира Івасюка (вул.Маяковського, 1), Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської (вул.Софії Окуневської, 5); Літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича (вул.Героїв Майдану, 1Б).

Запис День відкритих дверей у музеях Чернівців – другого вівторка кожного місяця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому національному університеті планують створити сучасний музей історії університету. Про це йдеться у річному звіті ректора ЧНУ Романа Петришина, оприлюдненому на офіційному сайті ВНЗ. Він зазначив, що робоча група працює над збиранням експонатів для майбутньої експозиції (архівних документів, світлин, різних матеріалів).
«Наразі у виділених під музей приміщеннях (5 кімнат) завершені ремонтні роботи. На порядку денному, поряд із пошуком матеріалів для майбутньої експозиції, гостро постало питання пошуку коштів на придбання необхідних шаф і вітрин.
Наразі відбувається пошук мецената. А створити сучасний музей – це недешеве задоволення. Без сумніву, не личить цісарському університетові з майже 150-річною історією не мати власного музею», – повідомив Петришин у своєму звіті.
Як зазначив керівник вузу, вже розроблена концепція музею історії університету, підготовлено кілька проєктів майбутньої експозиції, триває збирання документів і матеріалів.
Утім, пригадується, що у 80-х роках минулого століття тоді ще Чернівецький державний університет мав свій власний музей. А завідував тоді ним історик Віктор Фреліх, якого у 1995 році було отруєно через пошуки причин невідомої хвороби дітей у Чернівцях 1998 року, яку в народі назвали алопецією. Нині ім’я Віктора Фреліха увіковічене в США  у центрі Вашингтона у приміщенні музею журналістики на стіні пам’яті. До неї потрапили журналісти з усього світу – усього 1685 імен. Серед них і 6 журналістів, які загинули в Україні. Це – Борис Дерев’янко, Віктор Фрелікс (помилку прізвища досі не виправили) , Георгій Ґонґадзе, Ігор Грушецький, Володимир Іванов, Ігор Олександров. Тут також ім’я українського телеоператора Тараса Процюка, який загинув в Іраку, працюючи для агентства Ройтер.

Вл. інф.    

Запис Створюється музей ЧНУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сонячним весняним днем автобус Чернівецької філармонії ім. Дмитра Гнатюка  з учасниками соціального проекту за підтримки німецького фонду «Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє – місце зустрічі Діалог», який виконується  Чернівецькою ГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», очоленою Ольгою Клевчук, виїхав до Мамаївців. Адже 94 роки тому саме тут народився наш славетний земляк, всесвітньо відомий співак Дмитро Гнатюк. Урочистості в його рідному селі пройшли в новозбудованій школі, де функціонує меморіальний музей Д.Гнатюка під орудою Світлани Пелипецької, викладачки математики. Присутні разом з учасниками імпрези ніби пройшли непростим шляхом життя Дмитра Михайловича.

З дитинства залюблений у пісню, Дмитро співав у церковному хорі, де першим навчителем  був панотець Порфірій. Як у багатьох з його покоління, юність обірвала війна. Далі був фронт, після поранення працював сталеваром на військовому заводі на Уралі. Вже після війни працював у Чернівецькому муздрамтеатрі. Закінчив музичне училище й консерваторію. У червні 1951 року мав перший творчий успіх під час Декади українського  мистецтва і відтоді став солістом Київського  театру опери та балету ім. Т.Г.Шевченка. Закінчив свій земний шлях Дмитро Михайлович у Києві, де тривалий час працював головним режисером Національної опери, викладав у консерваторії.

А фотографії на музейних стінах ілюстрували етапи цього великого шляху: у 35 років народний  артист СРСР, лауреат Державної премії ім. Шевченка 1973 року, Державної премії СРСР – 1977-го, Державної премії З.Паліашвілі – 1972 -го, Герой Соціалістичної Праці, (1985р.), академік – і ще безліч лауреатських звань и нагород з багатьох країн світу. Після теплих розповідей учасників імпрези про Д.Гнатюка  керівник осередку «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність» п.Клевчук вручила завідувачці музеєм п.Пилипецькій  Подяку від німецького  федерального фонду «Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє – місце зустрічі Діалог», а також книгу «Буковина в трагічні роки другої світової війни», видання якої здійснено в рамках історичного проекту «Взаєморозуміння і толерантність».
У Мамаївській дитячій музичній школі  імені славетного їхнього земляка свої таланти продемонстрували  юні земляки славетного співака. Окремої розповіді заслуговує сама музична школа, де у кожному зі  світлих ошатних класів стоїть піаніно та інші музичні інструменти. Спеціально до цього концерту учасники шкільного оркестру духових інструментів під керівництвом диригента, викладача п. Солярика підготували програму творів з  репертуару Дмитра Михайловича. А директор щколи п.Чорней прекрасним баритоном, якому може позаздрити не один оперний співак, виконав улюблену пісню Дмитра Гнатюка – та й усієї України – «Рідна мати моя» Петра Майбороди на слова Андрія Малишка, яку підхопили усі присутні. Зустріч завершилася фотографуванням біля бюста Д.М.Гнатюка, що прикрашає дитячу музичну школу.

Віктор ОБДУЛЕНКО, член НСЖУ

Запис На гостини до Дмитра Гнатюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 4 березня, коли Україна відзначатиме 70-ту річницю з дня народження автора «Червоної рути», Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка, що на розі вул. Маяковського/Шевченка, відкриється в оновленому вигляді. Музей в родинній оселі Івасюків існує вже 20 років (його відкрили 1999 року до 50 річчя Володимира Івасюка), і відтоді тут жодного разу не робили ремонту. Тим паче, що самій старовинній будівлі – понад 100 років. Нині на ремонт і реставрацію музею витратять майже мільйон гривень.

Директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України Мирослав ЛАЗАРУК каже: «Час змінюється, і музей мусить іти в ногу з часом і теж змінюватися та оновлюватися». В оновленому вигляді постане все: вікна, двері (яких тут більше двох десятків), стіни, підлога і, звісно, сама експозиція. У виставковій залі, що у підвальній частині будинку, теж зробили ремонт

Головний зберігач фондів музею Івасюка Наталія МОРОЗ розповідає, що заклад налічує майже 14 тисяч експонатів – ті, що виставляються, і ті, що зберігаються у фонді. Понад 5 тисяч – це архівні документи. Понад три тисячі – книги, тобто бібліотека Івасюків. Далі – багато фото, трішки менше – особистих речей. Є також багато бібліографічних матеріалів.

З’ясувалося, наприклад, що в Чернівцях немає дизайнера, який займався б музейними експозиціями. Тож художника-дизайнера Михайла Москаля запросили зі Львова.

За словами директора, приблизно 500 тис. грн музей отримав на ремонт від Чернівецької міської ради. Ще 200 тис. – на реставрацію дверей. Допомогли й облдержадміністрація та обласна рада, виділивши на експозицію  майже 200 тис. грн.

Нагадаємо, нинішнього року відзначаються три важливі дати в житті Володимира Івасюка  – та й у житті всієї країни. 4 березня композитору виповнилося б 70. 22 травня – 40 років від дня його смерті. А у вересні – 30-річчя фестивалю «Червона рута», який уперше відбувся у Чернівцях 1989 року.

Запис Великий ремонт в оселі Івасюків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всіх присутніх урочисто привітав Володимир Воронюк, організатор музею, підприємець, меценат.
21 листопада…
21 рік тому на кораблі NASA перший український астронавт Леонід Каденюк у складі американської команди на шатлі Columbia здійснив космічний політ. 21 листопада – Собор святого архистратига Михаїла. І 21 листопада – День Гідності та Свободи…
А 12 квітня – Всесвітній День космонавтики. «2+1 = 3» – Буковинська Троя…
Ось така міфічна, космічна нумерологія…

Життя людини повинне починатися з мрії. Мрія допомагає людині переборювати труднощі, спрямовує, дисциплінує і допомагає добиватися своїх цілей…
Леонід Каденюк

«Всесвіт – це невичерпне джерело знань, яке є настільки необхідним для збереження та розвитку нашої цивілізації. З давніх часів вчені наголошували, що Космос визначає минуле, сьогодення і майбутнє людства та кожної людини, що життя та Космос невіддільні», – Леонід Каденюк.
Нажаль, космічна програма, космічна галузь, якій Леонід Каденюк присвятив усе життя, недооцінена в Україні… І в Україні вже немає людини, яка бачила Землю з космосу. Масштаб цієї втрати і особистості нам ще належить усвідомити…
Але дуже добре, що тепер у Реваківцях є музей космосу імені Леоніда Каденюка.
Україна повинна бути космічною державою. І учасники Форуму дуже сподіваються, що такою Україна і залишиться, і буде.

Більше фото з форуму за посиланням – МУЗЕЙ КОСМОСУ ІМЕНІ ЛЕОНІДА КАДЕНЮКА У РЕВАКІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музей космосу імені Леоніда Каденюка відкрили у Реваківцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зустріч журналістів із директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом на тему «Реформа музейної справи» розпочалася його заявою: «Реформа музейної справи полягає в тому, що її… немає».

Уже перші кілька місяців перебування пана Олександра на цій посаді (а призначений він лише 19 квітня нинішнього року) продемонстрували його революційність і, відповідно, – незручність як для чинної управлінської вертикалі, так і для опонентів. Водночас, завдяки наявності в нього маленької, але міцної, грамотної й креативної команди, музей під його керівництвом виходить із совкових рамок і принаймні намагається рівнятися на те розуміння музею, яке прийняте в сучасному світі.

Для розмови ми зустрілися в єдиному кондиціонованому залі Одеського художнього музею, розташованому в центрі міста в палаці Потоцьких – пам’ятці архітектури XIX століття. Згодом, оглядаючи картини, скульптури та інші експонати в інших залах, переконалися у справедливості зауваги директора: те, що потрібне для збереження пам’ятки – цілком протилежне тому, що потрібне для експонування в музеї. І експонувати живопис дуже важко у пам’ятках архітектури, тим паче – аварійних, як ця.

Короткий спіч Олександра Ройтбурда для учасників прес-туру «Одеська область – досвід реформ» – це і блискуча науково-популярна лекція, і водночас крик душі кожного адекватного митця й адміністратора від культури в нашій країні. Бо «музей – це не кладовище».

Дитсадок чи похоронне бюро?

«Разом із Павлом Гудімовим, із яким ми входимо до колегії Міністерства культури, ми давно вже порушуємо перед паном Євгеном (міністром культури Є.Нищуком – авт.) питання необхідності музейної реформи, – каже відомий художник, який віднедавна очолює Одеський художній музей. –  І ця реформа має бути міжвідомчою.

Нині музей скутий у кожному своєму русі державним фінансуванням через казначейство. Потрібна інша система фінансування: щоби музей отримував фіксований грант. Наприклад, у Латвії створили такі умови: музей повинен довести необхідність свого існування. Якщо не може – його закривають або розформовують: або він існує не на бюджетні кошти – або якось об’єднується з іншими.

Потрібна оптимізація музейної системи. Справді є такі музеї, які слід об’єднувати або за регіональним, або за вертикальним принципом. Адже нині мало не в кожному селі є музей Шевченка. Їх треба впорядковувати, причому за держвертикаллю. А ними найчастіше займаються «люди на пенсії», які не здатні взагалі правильно позиціонувати цей музей.

Можливе ще об’єднання системою менеджменту. У нас же музеї не координуються ніяк – і в Одесі є багато таких. Це просто комунальні підприємства – як дитсадки чи похоронні бюро.

Музей, який об’єднав би мистецтво

В ідеалі я бачу об’єднаний музей мистецтв. Якщо зробити виставку сотень, тисяч тих «баб», які розкидані чи не по всіх регіонах України, це була би сенсація! Але потрібен серйозний орган, який це осмислював би.

Музей повинен мати адміністративну автономію – подібну до такої, яку має в Європі університет. Зараз ми не можемо визначати, скільки в нас має бути наукових співробітників, а скільки – двірників. Ми ледь спекалися посади машиністки – вже навіть друкарські машинки 10 років як не випускають! А ще є посада проявника фотоплівки! Натомість немає ні дизайнера, ні куратора! Наша музейна система – це чудовисько. А художні музеї – це ганьба ставлення України до власної культури.

При тому, що 20-30% російського передвижництва – це українці, власне «українського мистецтва» немає. Українська школа з’являється наприкінці 19-го століття й існує десь до 20-х років 20-го, а далі приходить радянська влада. В 33-му вона задушила все живе, і офіційне мистецтво на всій території СРСР стало живим трупом. Водночас, це роки найбільш відповідального колекціонування. В ці роки системно, незалежно від обстановки в країні (навіть незважаючи на війну) музеї поповнювалися постійно. Це була золота доба з точки зору кількісної. І були майстри, які незважаючи на комуністичну ідеологію та соцреалізм, творили справжнє мистецтво. Хоча колекціонування було фактично під забороною до 80-х років. Остання офіційна закупка відбулася 1989-го, а в незалежній Україні цього взагалі не було. Десятиліттями держава на музеїфікувала своє мистецтво! Нагадаю, що перша музейна закупка Інституту художньої культури (Луначарського) значиться 1919-м роком. Не думаю, що економічне становище України сьогодні гірше за тодішній стан більшовицької Росії. Сьогодні спостерігаємо неповагу можновладців до своєї країни. Немає нічого головнішого за культуру! Музейна рефома не менш важлива, ніж реформа освіти.

Час переходити від накопичення до іншої діяльності

Сьогодні в нас є лімузини, будуються палаци, кошти виводяться за кордон – але не вкладаються у мистецтво. Катастрофічний брак музейних площ. Був у Тернополі – це сором, що таке приміщення є музеєм, воно пасує хіба що для супермаркету.

В Житомирі ідеально відреставровані зали, головний хранитель, душа музею – свята жінка. Але вона вважає, що… ніхто не має заходити в музей. І 90% експонатів зберігається у фондах…

У нашому, Одеському, музеї виставлено 10%, за 40 хвилин усе можна обійти, детальна екскурсія забере не більше 2 годин. Нашому музеєві 120 років. За останніх 10 років тут зібрали потужну колекцію. Але змінилися епохи в мистецтві, світогляд поколінь… Тож, крім наповнення колекцій, має бути ще якась діяльність. Тому на цей момент я призупиняю процес дарування експонатів нашому музеєві. І при кожній зустрічі нагадую голові ОДА про те, що в нас бракує приміщень. Будуть приміщення – тоді я зроблю так, щоби кількість подарованого вражала.

Нарешті українське мистецтво вийшло зараз на світовий ринок. Хоча нині мистецтво – це не лише картина, це інсталяція, перформанс. І сьогодні вже неможливо просто реконструювати мистецтво 90-х років. Тож треба будувати, фінансувати і закуповувати експонати для музею сучасного мистецтва. В Україні є можливість робити музеї більш інформативними.

Музей – це не кладовище. Нормально, щоб у ньому була система для функціонування, зустрічей. Щоби діти після перегляду сідали на підлогу і малювали свої враження. Щоби були крамнички – сувенірна, книжкова, щоби випити келих вина там (як у Ватікані! Бо ми ж не святіші за Папу римського!) Щоби музеї мали право на власну видавничу діяльність. Щоби нас не обкладали ПДВ, якщо ми перевищимо якийсь норматив. І це ланки одного ланцюга – відсутності волі до розвитку. Я 10 разів маю підписувати заяву на відпустку прибиральниці, але не можу видати комерційний альбом нашої діяльності або побудувати 10-поверховий музей сучасного мистецтва.

У нас є група юристів, які  шукають шляхи, як це зробити. Напрацьовують базу того, що треба змінити і в яких конкретно законах.

Директори музеїв кажуть, що давно хотіли про це сказати, та не наважувалися. Я не боюся казати, бо не тримаюся за посаду: я художник і піду малювати картини.

Директор Одеського Художнього музею Олександр Ройтбурд про Чернівці: «Був якось на фестивалі в Чернівцях, мрію ще приїхати, там купа друзів… це як Одеса моєї юності. Вийшов у Чернівцях на Центральну площу й упродовж 5 хвилин зустрів усіх своїх чернівецьких знайомих – і Померанцева, і Федірка, і Тутельмана, і Тараса Полатайка, і Марину Лібанову… – всіх одразу! Я, здається, майже з’їхав з глузду від такого «дня сурка»…

Довідково. Олександра Ройтбурда знають і як успішного художника, що розвиває сучасне мистецтво в Україні, активно виставляється в Європі і в США, і як менеджера світового рівня. 2009-го його картину «Прощай, Караваджо» продали на аукціоні Phillips за рекордні на той час для українського арт-ринку $97,5 тис. Його призначення на посаду директора музею супроводжувалося скандалом, який знавці називають суто політичним: особливі заперечення проти його кандидатури висловлювали представники Опоблоку. Їм не догодив він своєю проукраїнською позицією, зокрема, тим, що 2 травня 2014 року назвав «Днем перемоги над «русской весной».

Запис Олександр Ройтбурд: «Музей – це не кладовище!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Художник Олег Любківський про роботу над проектом:
Всі чернівчани добре знають прекрасну будівлю художнього музею, спроектовану відомим архітектором віденського модерну Губертом Гесснером та споруджену 1900 року. Це колишня Sparkasse (Ощадна каса), що за іронією історичної долі та всупереч своїй «буржуазності» стала розкішним притулком для всемогущого комітету комуністичної партії за часів СРСР.
Та внаслідок вимог громадськості в епоху демократичної «перестройки» споруду було надано чернівецькому художньому музею, який належно функціонує до цього часу. Всі знають і унікальне монументальне панно, що увінчує фасад будинку й вражає ефектним органічним стилем, художньою та технічною досконалістю. Ось вже понад 100 років цей витвір сецесійного мистецтва прикрашає наше місто й досі залишається однією з найцінніших архітектурних принад західних областей України. Всупереч безлічі міфів та здогадок стосовно змісту цього панно, сюжет композиції історичний – він зображує символічне коронування краю Буковини Австро-Угорською імперією в оточенні інших алегоричних фігур – персонажів коронованих земель, що входили до складу колишньої Дунайської монархії наприкінці ХІХ ст.
Витримана в античній стилістиці естетика художнього образу цих персонажів і загальна
композиція в цілому захоплює легкістю і красою виразних ліній, чистотою кольорів та
вишуканим смаком автора, прізвище якого, на жаль, досі остаточно не з’ясоване. Але, навіть не знаючи прізвища автора, неможливо пройти повз ратушу й не подивитись вгору, на фасад Художнього музею, і не відчути особливого натхнення та піднесення, що дарує досконала композиція цього унікального твору монументального мистецтва. З професійної точки зору це панно було для мене недосяжною таємницею з огляду на високе розташування (висота третього поверху), і моє бажання роздивитись його зблизька, здавалось, залишиться недосяжною мрією.
Та ось сталось несподіване: влітку 2002 року будівлю аж до даху вкрили ремонтним
риштуванням, і я швидко цим скористався. Одного вихідного дня я піднявся по дошках до панно й нарешті побачив все до найменших деталей. Я відчув кожну плитку, кожну лінію, визначив атрибутику керамічної фабрики та сигнатуру автора. Мені просто пощастило: я роздивився всі нюанси майстерної техніки, зробив кілька замальовок, кальок та фото тих деталей, яких не видно з вулиці, хоча мої ноги і помітно тремтіли від незвичної висоти.
Перші фрагменти за мотивами панно, які мали для мене смислове значення, я виконав для книжкового видання «Вдячна Буковина» (книга року 2004) і виставкового циклу
«Золота груша». Проте більш привабливою залишалась ідея створення повної композиції панно у жанрі «Артефакт». Та обставини дозволяли лише задовільнятись натхненням від його споглядання в реальній дійсності. Але йшов час, я створював нові картини, які формували нові виставкові цикли, а вони, у свою чергу підказали узагальнений образ міста, який варто було реалізувати у форматі концептуального книжкового видання.
Це видання побачило світ під назвою «Художні трактати про місто, що колись називалось Сzernowitz» минулого року. І мій робочий час вивільнився для давнього заповітного задуму.
Настав художній момент істини – панно вже малювалось в уяві з усіма найдрібнішими
деталями, та про просте технічне копіювання не йшлося. Реальний оригінальній об’єкт виконано у техніці випалювання керамічних плиток з нанесенням малюнку кольоровими мінеральними сумішами, тому деякі фрагменти не збігаються з кольоровою гамою усієї композиції.
Відповідно, для створення цього артефакту, значно меншого за розмір оригіналу, потрібно було здійснити повну трансформацію образу в живописно-графічну манеру акварельними фарбами з усіма найдрібнішими нюансами.
Робочий процес тривав близько семи місяців – це була ретельна праця з корекції малюнка, надання портретної подібності персонажам, реалістичне трактування рельєфу кожної плитки та живописного наповнення. Сьогодні це вже здійснений факт і закінчена художня форма: розмір – 66 см на 165 см, техніка – папір-акварель. Найважливішим висновком творчого процесу залишається моє усвідомлення високої честі від доторку до європейської культурної спадщини та шляхетної співпраці з оригіналом для популяризації твору цього видатного майстра.
Любіть мистецтво, друзі! Це єдине, що може підняти нас над буденністю й ніколи не
розмінюється на банківський рахунок.
А ще не забувайте про Чернівецький художній музей та інші музеї нашого міста.

Було багато промов, селфі, вітань з чудовою подією.

Більше фото з події за посиланням – ВИСТАВКА ОДНІЄЇ КАРТИНИ ОЛЕГА ЛЮБКІВСЬКОГО…

Дякуємо за чудову картину і її презентацію!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Чернівці були і завжди будуть невід’ємною, повноцінною та цивілізованою частиною Європи!», – Олег Любківський спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях за фінансового сприяння Міністерства румунів звідусіль планують здійснити реконструкцію музею Міхая Емінеску на вулиці Арона Пумнула, 19, повідомила пресс-служба міськради.

Відповідні спільні кроки заступник чернівецького міського голови Володимир Середюк обговорив на зустрічі з румунськими дипломатами, повідомляє прес-служба Ратуші.

Реконструкція відбудеться за фінансового сприяння Міністерства румунів звідусіль у партнерстві з Благодійним фондом культури «Дім румунської мови».

Запис Румуни дадуть гроші на реконструкцію музею Міхая Емінеску у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навесні в Києві планують відкрити музей сексу Sex.Ed.Museum.

Засновники музею Дмитро Свиридов і Юліана Толкачова кажуть, що заклад відкриється на Подолі, точна адреса назвуть пізніше, пише The Village.

“Вивчаючи досвід зарубіжних закладів, ми звернули увагу, що більшість з них мають розважально-епатажний характер, що часто межує з вульгарністю. У той же час, займаючись сексологією, психологією і просвітою, ми постійно стикалися з катастрофічно низьким рівнем сексуальної культури в українському суспільстві. Люди, найчастіше, не знають навіть власної фізіології, а теми сексу або табуйовані, або вважаються “незручними”. Чи варто взагалі згадувати, що люди масово вчаться займатися сексом по “фільмам для дорослих”, які неймовірно далекі від реальності”, – кажуть вони.

Перед входом в майбутній музей вже відкрилася еротична кав’ярня.

Запис У Києві на Подолі відкриють музей сексу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віділення приміщення для створення музею на основі колекції Івана Назаровича Снігура, етнографа, дослідника, історика, фольклориста, краєзнавця, різьбяра, майстра лозоплетіння, письменника, мистецтвознавця, художника, Заслуженого майстра народної творчості України, Почесного громадянина Чернівців.
25 років тому Іван Снігур написав меру Чернівців листа-заповіт, де просив на підставі його колекції зробити музей міста Чернівці.

Шановні чернівчани! Прохання підписувати петицію:

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Створити музей на основі унікальної колекції буковинського краєзнавця Івана Снігура спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ім’я славного буковинця Івана СНІГУРА музей у селі Чорноріччя поблизу Севастополя отримав від свого засновника, колишнього буковинця і поціновувача народного мистецтва Буковини Михайла Ілліча Кузьменюка (1947–2013). 2008 року Іван Назарович щедро передав музею понад 200 творів з власної колекції. Нині в залах та на відкритому повітрірозміщено близько 2 тис. творів українського народного побуту та мистецтва і опікується ним дочка покійного Михайла Ілліча пані Іванна.

За словами дружини розмовника музею Валентини Миколаївни Кузьменюк у телефонній розмові, літній туристичний сезон-2014 уже розпочався і в музеї знову гамірно. Іванна Михайлівна знайомить відвідувачів з неповторною красою буковинських вишивок, килимів, народним гончарством, а також з виробами з лози Івана Снігура.  Їй допомагають дочки Олеся та Ліза. Гості музею мають можливість брати участь в обрядах, приміряти буковинські народні костюми й фотографуватися в цих чудових строях. Всіх охочих щедро пригощають традиційними буковинськими стравами та солодощами.

Сьогодні нашому краянину,заслуженому майстру народної творчості, почесному громадянину Чернівців Івану Назаровичу СНІГУРУ виповнюється 85 років. З роси й води!

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Гостинний куточок Буковини у Криму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Микола Івасюк – автор плафона в інтер’єрі Художнього музею у Чернівцях

Усі попередні роки про це говорилося непевно і під знаком питання. Але нині доведено, що це саме наш буковинський  художник зумів у живописній алегорії плафона розкрити, як ніхто інший, мету діяльності ощадниці, призначення якої –  перерозподіл фінансів від сфери торгівлі та ремесел до науки та мистецтва, від якого й залежить рівень розвитку духовності, основи основ людського життя.     

Станіслав Яновський (StanislawJanowski). Портрет художника Миколи Івасюка. 1894 рік. Пастель. Зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. У кольоровому варіанті публікується вперше.

арто лише переступити поріг ошатного приміщення Чернівецького художнього музею у Чернівцях, як одразу ж потрапляєш під дивовижний вплив живописного плафона на стелі, що відкривається з другого поверху через наскрізний овальний отвір і саме до якого нібито й ведуть мармурові сходи. Плафон підкреслює небуденність, вивищеність і особливість цього приміщення.

Зовні будинок теж вражає святковістю: його інтер’єр вирізняє цілісний сецесійний вигляд з привабливим декором на фасаді та чудовими вітражами, скульптурними елементами й оригінальними металевими решітками всередині. Безперечно, він є окрасою Чернівців і його гордістю.

Будівництво ж споруди за проектом австрійського архітектора Губерта Гесснера у співавторстві з Прокопом Шупіхом розпочалося 1900 року для Дирекції ощадних кас Буковини. До опоряджувальних робіт з декоративного оздоблення приміщення залучалися  і чернівецькі майстри, архітектори та митці, чиї імена ще належить встановити.

….Дивним чином склалося так, що протягом багатьох років про авторство композиції живописного плафона на стелі згадувалося побіжно. Мабуть, тому, що не було певності в прізвищі. Зазначалася лише ймовірність створення композиції Миколою Івасюком (1865 р., Заставна Чернівецької обл. – 1937 р., Київ, розстріляний НКВС).

Отож, належить внести ясність і наголосити, що авторство буковинського митця є незаперечним. Підстава для цього твердження – дослідження відомого знавця творчості М. Івасюка, українського мистецтвознавця, професора Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова Христини Саноцької (1931-1999). В одній з її статей, опублікованій у Чернівцях, читаємо: «М. Івасюк – автор декоративно-монументального живопису на алегорично-міфологічну тематику розписав плафон ощадної каси в Чернівцях, 1907-08 р.р.» («Митець трагічної долі», «Молодий буковинець» №15, 1990 р.).

Микола Івасюк. Композиція плафона Художнього музею у Чернівцях. 1907-1908 р.р. Полотно, олія

Це традиційна форма плафонів для декоративного оздоблення храмів і палаців. У композиції використано класичний прийом «перспективного  плафона» з ілюзією прориву площини стелі та продовження простору за її межами. Мальовнича багатофігурна композиція була задумана Миколою Івасюком як своєрідна емоційна та змістовна домінанта інтер’єру приміщення. Символіка персонажів твору та їхніх атрибутів красномовно розкривала тему призначення діяльності головної буковинської ощадниці та її роль у діловому житті краю, а це – успішний  перерозподіл фінансів від сфери торгівлі та ремесел до сфери мистецтва й науки, від чого, зокрема, залежав високий рівень розвитку духовної сфери. Саме в такому контексті прочитується зміст твору і саме цю ідею творчо реалізував автор.

Основну ідею твору уособлюють алегоричні жіночі фігури з атрибутами, ангел та численні путті (амурчики) з квітами. Вони зображені у стрімкому русі, у складних сильних ракурсах, літаючими в повітрі серед хмар на фоні неба та колонади. По центру бачимо струнку витончену постать крилатого ангела з трубою, який є провісником і наставником на добрі справи. В його руці символ миру – оливкова гілка. Ліворуч – три жіночі постаті, які репрезентують торгівлю і ремесла. З кадуцеєм, який вважався символом торгівлі та примирення, зображено богиню щастя та успіху Фелісітас. Водночас згадаємо, що кадуцей є традиційним атрибутом і бога торгівлі Гермеса. Слід наголосити, що існують різноманітні відтворення цього символу; відтак одна з форм кадуцея подана в композиції М. Івасюка. Жінка поруч уособлює алегорію ремесел. Вона тримає куделю – давній символ ткацького ремесла й атрибут рукоділля.

Праворуч зображені музи – покровительки поезії, мистецтв, наук і освіти. Одна з них – з розгорнутим сувоєм та паличкою для писання. Можна припустити, що це богиня історії Кліо, яка записувала найважливіші події. Зазначимо, що історію древні греки відносили до мистецтв. Поруч художник зобразив жінку, яка тримає ліру – символ музики й творчості. Відомо, що ліра була атрибутом кількох міфологічних персонажів, зокрема й богині Ерато, яка вважалася музою ліричної поезії. У другій руці у неї смолоскип, що символізує знання та освіту.

З розміщенням у колишній будівлі Дирекції ощадних кас Буковини 1991 року Чернівецького художнього музею, плафон сприймається в новому контексті приміщення цілком органічно. 1992 року проведена його реставрація, яку виконали фахівці львівської філії Українського науково-реставраційного управління. Вони демонтували плафон, здійснили його розчистку, укріплення шару фарби, тонування та знову закріпили роботу на стелі.

Відтак життя цієї алегоричної композиції, сповненої променистої енергії та життєствердження, продовжується у стінах Художнього музею, гідно репрезентуючи творчість славного чернівецького митця. А на етикетці, яка вочевидь буде невдовзі супроводжувати музейний твір, ми прочитаємо ім’я автора плафона Миколи Івановича Івасюка.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Автор висловлює щиру подяку за надання фотографії твору С. Яновського «Портрет Миколи Івасюка» та за люб’язне сприяння в роботі генеральному директору Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького І. Кожану, головному хранителю Д. Посадській та кандидату мистецтвознавства О. Семчишин-Гузнер.

Запис Мистецькі детективи від Тетяни ДУГАЄВОЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами
може, туга, може, фуга…

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли
(двісті років?

Триста років?).

Юрій Андрухович

Отже, старожитності приваблюють всіх: туристів, колекціонерів, Артура Пепу, навіть бувших президентів і просто допитливих громадян. Якщо не купити, то хоч подивитися…

З Марією Медик я познайомилася у 2006 році на сувенірному ринку, що на вулиці Свободи. Тоді я здивувалася і замилувалася тими речами, які були виставлені господинею.

Навіть придбала старовинну керамічну гуцульську тарілку. Ми розговорилися, розглядали і старовинні вишиті сорочки, посуд, особливо запам’яталися діжки для зберігання смальцю, комоди, скрині, шаплики, вироби лимарства, ткацтва.

І ще пані Марія пояснила, що мріє про створення музею старожитностей…

Виявляється, у 2007 році був створений цей приватний музей «Українська старовина». Зараз він розташований у будинку, що на вул. Свободи, 325 у Яремче.

Експозиція музею відтворює побут XIX й XX століть кількох регіонів України: Буковини, Гуцульщини, Покуття і Бойківщини. У восьми кімнатах представлені різноманітні експонати культури і побуту. Зовсім випадково ( чи невипадково), у цей самий час у музей завітали четверо туристів з Дніпропетровської області і мати з двома дітками з Черкащини.

Гуцул-чабан, гуцул-бутар віддавна
Був і митцем великим водночас, –
Тому кептар чи писана крисаня
І до сьогодні так чарують нас.

Микола Карпенко

Пані Марія провела нам прекрасну екскурсію, іноді мені здавалося, що я на академічній лекції в університеті. Та й раптом пані Марія заспівала нам коломийки, ми  почули і вірші класиків, а з патефону – голос Федора Шаляпіна.

Але є велика турбота і занепокоєння у господарів музею. Збільшується орендна плата. Електрика, охорона – це теж вимагає кошти. Опалення немає, взимку дуже холодно…

Кожна кімната музею – тематичний розділ: артефакти прядіння і ткацтва, посуд керамічний і глиняний, різні вироби бондарства, також елементи транспортних засобів, колеса, дуги, окремо – розділ побутових інструментів, жорнова, в також граціозні костюми, моніста, цурканки, коцовейки, череси…

Вішиттє

Такє на рушнику навішивала,
Шо, єкбих так, єк то вішиттє,
Прожила життє,
То половину бих прокльила в остатні шлєкє,
А половину бих проспівала!
А єк накльилоси «до буде»
І «до ґати» си наспівало,
Вид хати до хати носили рушник
Зшивати тот взір.
Такє понавішивала!

Андрій Василів

«Не дай, Боже, з Івана пана, з кози кошуля, а із свині чоботи».
Особливо вражае взуття: від постолів, личаків, моршенців, ходаків до сап’янців та жіночих чобіт на підківках.

На тій Марисі красни чобітки,
Хто їй дав? Гей, я їй дав,
Бо я Марисю вірно,
вірненько покохав.

У музеї експонуються рідкісні книги, картини та ікони на склі, старі фотографії місцевих жителів, весільні, обрядові та святкові світлини.

Також показала нам господиня і новий експонат – бартку, гуцульську сокиру з довгим топорищем, що майже завжди з декоративним оформленням та інкрустацією. Бартку гуцули використовували і як ударну зброю,  держаки бартки прикрашалися різьбою, а сталеві леза відливали з візерунками. Ще нам пояснили, що бартка слугувала ознакою одруженого чоловіка.

«Легенда про те, що Олекса Довбуш на плечах приніс із Чорногори на Писаний Камінь величезний камінь і закрив ними золоті скарби всіх опришків. Та легенда про те, що опришки Олекси Довбуша зимували у печерах-зимарках на Писаному Камені і стальними бартками писали на камені свої імена»
Іван ЗЕЛЕНЧУК,
Сакральність скелі Писаний Камінь

Писаний Камінь зберігає імена опришок, хочеться вірити, що і ми спроможемося зберегти безцінні скарби, фонди державних і приватних музеїв України… і в Україні, і примножуючи фонди також…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора, 6.08.2013, Яремче

Запис Старожитності приваблюють всіх… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому для мене подорож до Києва завжди приваблива? – Звісно ж, це певний шлях у минуле.
Хоча згадувати – справа майже невдячна, однак я завжди з радістю пробігаю вулицею Пушкінською. Адже, щоби встигнути максимально, у Києві треба не ходити, а дуже швидко ходити, майже бігти.

Мій Київ

Будинок №7, де я рік жила на квартирі, коли писала диплом у Київському інституті кібернетики, такий же урочистий та конструктивний. Архітектор цієї будівлі – Дмитро Дяченко, один із засновників українського стилю, був репресований і помер 1942 році у радянському таборі. Пушкінська вулиця виходить на Прорізну. У сквері, вже у цьому столітті, поставили пам’ятник Лесю Курбасу. У театрі Курбаса працював свого часу Микола Стрільчик, художник, брат моєї бабусі Тетяни Стрільчик.
Микола Стрільчик мешкав у Києві, 1934-го заарештований уперше, 19370-го – вдруге, до ВМП. Розстріляний у Биківні. 1989 реабілітований.
Виходить, що Київ для мене місто не тільки, де я жила майже рік, але й місто, в якому колись жили, працювали, кохали, творили, раділи, помирали … і мої родичі… Чому такі сумні спогади?… Може і через те, що не все так святково і урочисто у нас. І у Києві у тому числі.

Мистецький Арсенал збирає…

Цього разу приводом для поїздки була участь у відкритті у Мистецькому Арсеналі Всеукраїнської мистецької виставки «Велике і Величне», приуроченої до 1025-річчя хрещення Київської Русі. Тут зібрано 1000 взірцевих творів із колекцій 35 провідних музеїв України та приватних колекцій. Виставка триватиме від 27 липня до 22 вересня 2013.

Представлені тут і твори і сучасних художників.  Серед них, як зазначено на сайті Мистецького Арсеналу,  –  Назар Білик, Анатолій Ганкевич, Олександр Гнилицький,Гамлет Зіньківський, Анатолій Криволап, Микола Малишко, Микола Маценко, Роман Мінін, Олександр Ройтбурд, Вінні Реунов,Степан Рябченко, Віктор Сидоренко, Тиберій Сільваші, Марина Скугарєва, Олександр Сухоліт, Олег Тістол, Василь Цаголов. Степана Рябченко я знала тільки заочно, коли його твори були представлені у Чернівцях на Першій Всеукраїнській трієнале абстрактного мистецтва «ART-AKT» у Чернівцях 2010 року.
Мені випала щаслива нагода з ним зустрітися цього разу у Києві в реалі.

«Рука, що благословляє» — символ, неон, акт… –
http://versii.cv.ua/pohlyad/ruka-shho-blagoslovlyaye-simvol-neon-akt/23212.html

Побачити шедеври, які привезли з музеїв України, в одному місці – це фантастично. Поет, напевно, склав би Оду радості. Я бувала в музеях Дніпропетровська, Дрогобича, Львова, Харкова, Хмельницька, Києва, але коли у давніх стінах Києво-Печерської цитаделі ми бачимо твори Юліана Буцманюка, Володимира Боровіковського, Олександра Екстера, Казимира Мале­вича, Марії Приймаченко, Віктора Пальмова, Всеволода Максимовича, Панаса Єрмоленка, скульптури Іоана Георга Пінзеля, іконостас Петра Холодного – це разом і диво, і щаслива реальність…

Читаю на сайті: «Проект «ВЕЛИКЕ І ВЕЛИЧНЕ» стане центральною мистецькою подією офіційної програми відзначення 1025-річчя Хрещення Київської Русі та крізь призму мистецтва продемонструє цивілізаційний вплив християнства на розвиток культурив Україні. Проект демонструє найяскравіші сторінки історії українського мистецтва від найдав­ніших часів до сьогодення і окреслює сам шлях формування української ідентичнос­ті».

Коліївщина лякає й дотепер?..

Нажаль, дуже вразила ситуація, яка склалася у Мистецькому арсеналі з роботою художника Володимира Кузнєцова. Я вже вдома перечитала Тараса Шевченка «Гайдамаки» і зрозуміла, чому навіть слово«Коліївщина» лякає іноді відтінком нелояльності певні структури, як це не прикро визнавати…
Пимоненкова «Українка» цього разу перетворилася не тільки на прекрасне обличчя довгоочікуваної виставки, але саме нею закрили чорний зафарбований прямокутник роботи «Коліївщина: Страшний суд». Не знаю, чи згодилися б на це гарна дівчина-українка та й сам Микола Пимоненко…

Чотири рази я обійшла зали Мистецького Арсеналу, але й цього замало. Заздрю працівникам музею, які майже два місяці можуть підходити до улюблених картин, побачити і зрозуміти щось нове та виняткове…

Київ не лише мистецький…

Увечері поверталася до метро «Арсенальна» пішки, бо в Лаврі готувалися зустрічати Патріарха Кирила і Хрест апостола Андрія Первозванного. Тож транспорт то ходив, то не ходив.

27 липня відвідала голодуючих інвалідів-чорнобильців біля Кабміну.

Потім дивилася, як кияни й гості столиці святкують у центрі Києва… Кількість міліції та перебраних у цивільне вразила.

Навідалася й до музею Тараса Григоровича Шевченка. Багатьом не сподобається, що я скажу, але кошти, що витрачають на квіти, вінки до пам’ятників від дуже офіційних осіб в усій Україні, може б краще витратити на ремонт фасаду будівлі? Бо кожні 5 метрів висять аркуші паперу зі словами: «Обережно, падає цегла»…

Підем далі…

Свято для когось триває, для когось – ні… А мені вже був час їхати на вокзал.
Там я отримала ще один чудовий подарунок – від Ігоря Гурчика – книгу «Склепи Цинамонові» Бруно Шульца.
У поїзді читала рядки оповідання Бруно Шульца українською і польською.
«…W taka noc, jedyna w roku, przychodza szczesliwe mysli, natchnienia, wieszcze tkniecia palca bozego…»
«…В таку ніч, єдину в році приходять щасливі думки, натхнення, як віщі доторки персту Божого…»
Коло замкнулося…

Тетяна Спориніна, фото автора

Запис “Перст Божий”… Київ. 26-27.07.2013. Велике і величне… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва Блаженнішого Любомира за жертв Голодомору

Страшне совєтське кредо «Незамінних людей немає» призвело до винищення мільйонів. А насправді – ніхто нікого не може замінити. Це точно знають ті, хто пережив втрати. І мільйони втрачених життів – це мільйони людських трагедій, мільйони особистих втрат, мільярди спогадів, що переслідують усе життя і до самого його кінця не дають  стати знову такими, якими були ДО голоду… А Голодоморів в Україні було три: у 1921-23рр., 1932-33рр. та 1946-47рр.

У 16 областях України, зокрема на Сході та в Бессарабії, в 1946-1947 роках від штучного голоду, який виник внаслідок примусового вилучення у селах не тільки зерна, а навіть насіннєвого фонду та інших сільгосппродуктів, померло понад 800 тис осіб. Ще чимало громадян загинули у тих регіонах, куди вони відправлялися для порятунку від голодної смерті, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Відомому буковинцеві Іванові Снігуру голодна смерть дивилася прямо у вічі. Але – відступила.

Сьогодні важко уявити, що  84-річний Іван Снігур – почесний громадянин рідного села Грозинці, що на Хотинщині, власник багатющої (понад 100 тис. експонатів) колекції картин і старожитностей, чиє ім’я носить Музей побуту Західної України в місті Севастополі, автор семи книжок, які вже вийшли в світ і чотирьох, які готові до друку – бродяжив і їздив на дахах потягів, бачив смерть у Чернівцях з-під опухлих повік, рятувався від неї часником і вимиканим з землі пророслим зерном. Йому самому важко про це згадувати, тому деякі розпочаті речення він не закінчував – душився сльозами і пояснював: «Вибачте, не можу про це згадувати…»

«Хто не відчув душею і не був опухлий від голоду тілом – той не зрозуміє…»

«Про голод сьогодні мало пишуть, – розпочинає Іван Назарович. – І на те є причини. Правдиво його описати і ті нещастя, які він несе – людині, яка не пережила і не бачила того, важко. Хто  не відчув душею і не був опухлий, не може відчути. А написати без відчуття – не складається стаття… Я сам писав про голод, мої статті друкувалися. Збирався навіть написати книжечку, хоча б брошурку. Але як починаю згадувати… Страшно і боляче. Я двічі пережив голод, був з опухлими очима і ногами. Як наслідок – випали в молодості всі зуби, і залишилися страшні думки. Як бачу шматок  хліба, що впав, і який люди обминають – серце кров’ю обливається.

У людей є дві страшні речі, яких бояться і які, зрештою, не можна виправити: самотня  старість і голод. Їх і передбачити важко. Хоча голодомори в Україні, зокрема й голод на Буковині і в Бессарабії, не лише були передбачувані, а й штучно створені.

Історична довідка. Румунська влада 28 червня 1940 р. залишила Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР.

3 перших днів Великої Вітчизняної війни Буковину окупували румунські війська. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947 р., затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28 червня 1940 р.

«Нами керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали – неспроможні і несамостійні»

«Передумови голоду на Буковині  створювалися ще з сорокового року. Бо в 40-му румуни, покидаючи буковинську територію, забрали в людей всіх коней і фіри. Далі прийшли «русскі», забрали те, що лишилося. Коли втікали в 1941-му, ще забрали з краю 14-15 тис. людей, які «тримали село». У нас заможні госоподарі допомагали тим, кому не вистачало їжі чи дров. Коли ж багатших забрали до Сибіру – бідні залишилися без допомоги. Знов повернулися румуни, а вже нічим було землю обробляти. В  44-му румуни забрали останнє, а повернулися «русскі» – забрали чоловіків на фронт. Так дійшло до 45-го. Сніг тоді випав у кінці вересня, коли ще й кукурудзу не зібрали. Сніг налипав на дерева, валив їх, неможливо було проїхати дорогами… Кукурудза вся пропала.

В 46-му вже навесні заставили здати поставки хліба. А здавати нема чого. Посіпаки-комсомольці, шантрапа комуністична ходили в села, шукали по хатах, у підвалах, на горищах. На подах (горищах – авт.) забирали навіть фасулі (квасолю – авт.) 10-річної давності. Люди вимирали цілими сім’ями, родами.

Країною взялися керувати комуністи й їхні прихвостні. Та й тепер керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали, – неспроможні і несамостійні».

«Покинути Чернівці мені не дали спомини» 

«У моєї мами нас було 4 дітей, – продовжує Іван Снігур. – Тато повернувся з фронту поранений – я мусив піти з села шукати роботу. Без документів, без досвіду… У селі ж уже почали вмирати. Нас рятувала своїм молоком коза, яку ми тримали. Коли почалася весна, їли кінський щавель, лободу, з Галичини возили жом. Там десь поблизу Калуша було розкопано великий став, у якому дубили шкіри – висівками з дубовою корою. Завжди та яма була закрита зверху, бо то отрута. Але в голод люди самі її відкрили. Я там був. Голодні люди набирали того жому, ліпили палянички, чекали, щоби трохи підсохло – і пекли на вогні. Хто не промивав перед цим – усі померли. По дорогах бачив багато загиблих…

Майже два роки бродяжив, їздив на дахах потягів, з військовими. У Чернівцях пережив голод – це найстрашніше в моєму житті. Страшніше за тюрму, до якої потрапив 1976-го за те, що колекціонував старожитності, і де мене били так, що трісли барабанні перетинки та повибивали останні зуби. Саме вони й не дали мені можливості покинути це місто – спомини…

Якось я упав з даху поїзда на старій станції – Жучка (зараз – ст. Чернівці Південна – авт.). Підібрали мене незнайомі жінки, коли був без свідомості. Але вже хтось встиг роззути і зняти одяг. А була весна.

Якийсь чоловік відвіз у Жидівську лікарню (тодішня Перша міська лікарня – авт.). У мене була розірвана нога до кістки, пошкоджена спина. Промили, скріпили металевими скобками – ниток, щоби зшивати, не було. Лежав у коридорі, без постелі. Через тиждень зняли скобки, бо вони дорогі, і відправили геть.

Тривалий час виживав за рахунок того, що просив милостиню на мосту на Жучці. За мною спостерігав якийсь чоловік. Розговорилися – виявилося, що це мій далекий родич, якого я доти не знав. Він забрав до військової частини, там я працював лісорубом, потім ковалем – ремонтував візки, кував коней. А до того надивився страшного…

Навпроти вокзалу, де тепер стоять лавиці, ріс лісок. Там день і ніч горів вогонь, безпритульні носили позолочені рами, картини, палили їх і грілися взимі. Щовечора приїжджала фіра (віз – авт.), на яку скидали тіла мертвих. Потім розказували, що їх навіть не ховали – було дуже багато. Скидали в яму на вул. Руській (зараз там церква). Одного разу бачив, як дитина випала з поїзда і він переїхав їй відрізав ніжку… Дитина ще валялася, а ніжку спухлі  люди, що втратили розум від голоду, вже смажили на вогні, аби з’їсти… Офіційно в області вимерло близько  14 тисяч людей, але за моїми підрахунками – десь утричі більше. Коли я писав за своє рідне село, то знаходив багато таких, які померли саме від голоду, але не були включені в офіційну статистику».

«У голод ти живий, доки чухаєшся»

«Знаєте, я помітив, що під час голоду навіть воші – особливі. Я дивувався: вони мали якийсь голубий колір. Не міг їх повитрушувати з одягу – тоді брав рубець сорочки і гриз зубами… Казали, що ти живий доти, доки чухаєшся. Бо поки людина не померла – вона реагувала на укуси. Якщо вже не реагувала – це означало, що померла.

Я помирав. Пам’ятаю: коли починалася крайність – опухали надбрів’я, наче сама природа закривала тобі очі. Далі – спухали руки, ноги і починаєш блищати…

Коли відчуваєш кінець – закриваєш очі, а перед ними крутяться блакитно-рожеві хмари. Далі це переходить в їдку зелень, яка ніби з’їдає твій мозок і всього тебе…

Я їв равликів, ящірок, маленьких горобців, лободу, кропиву, пагони винограду. Одного разу ночував у Чернівцях на поді (горище – авт.) будинку навпроти нинішнього Червоноармійського базару. Будинок був порожній, лише в одній квартирі залишилися жильці, які палили пічку, а  димар виходив нагору. Я туди пробирався через порожні кімнати з зірваною підлогою і там грівся. Заліз туди вже важко опухлим, побачив купу піску. Прийшла в голову безглузда, божевільна думка: невже в такій великій купі мені ніхто нічого не залишив? Почав перебирати пісок, і знайшов там 84 головки часнику – старого, десь висохлого, десь зіпрілого, пророслого… Тим часником і врятувався. Бо потім десь за містом натрапив на жито чи пшеницю, що почали сходити. Змикав, промив і їв то зерно з часником. Але мене впіймав господар того посіву… І ви знаєте, він мене навіть не вбив, коли побачив, що я такий уже «крайній»… Попросив лиш, аби я більше не приходив. Ішов я на Прут, на Білу, там знаходив равликів, гнізда птахів. Хай Бог простить мене за них…»

«Я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом»

«З нашого села близько півтора десятка родин вимерли повністю. Ще пам’ятаю, поки не виїхав з Грозинців, то бачив, що  померлих вивозили на санках, виносили на плечах, закопували  – і не лише на цвинтарі, а кругом, де можна було вкопати землю.

З моїх братів і сестер лише сестра вкалічіла і вмерла, решта вижили, дожили до хліба. Зараз з наших родичів більше нікого не залишилося. А я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом.

Дуже прикро інше. Якось у своєму селі мав розмову з учнями в школі, розповів їм за голодомор, хотів на базі школи створити музей. І якась школярка років 11-12-ти, на мою розповідь заявила: «Що ви брешете, що тут був голод…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …Дитина ще лежала біля потяга, а її відрубану ніжку вже смажили на вогні… Дожити до хліба… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У рамках проекту створено «Музейно-туристичний портал Чернівецької області та міста Чернівці» з інтегрованою електронною картою об’єктів культурної спадщини міста та області. Завдяки системі багатомовного аудіогіда в музеї розв’язали проблему екскурсійного обслуговування індивідуальних відвідувачів, особливо іноземців. Для зручності відвідувачів головного музею Буковини, які мають вади зору, виготовлено спеціальні путівники з використанням об’ємного шрифта Брайля, яким користуються сліпі та слабозорі люди.

Фондосховища та експозиційні зали Чернівецького краєзнавчого музею обладнано сучасними приладами контролю та корекції параметрів мікроклімату, що значно покращить умови збереження музейних предметів. Проведено чималий обсяг ремонтних робіт в приміщенні музею, частково відреставровано фасад приміщення, здійснено низку інших заходів.

Загальні видатки на реалізацію проекту становили 1 млн. 557 тис. гривень, з яких 500 тис. грн профінансовано з Державного бюджету України, 980 тис. грн спрямовано з обласного бюджету, а 77 тис. грн надійшли від організацій-партнерів.

Прес-служба Чернівецької облради

Запис Туристична привабливість області зростає спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо біля екватора маятниковий годинник йде повільніше, ніж у Парижі чи Чернівцях, то маятник Фуко в Київській політехніці передусім  демонструє обертання Землі навколо своєї вісі.
Але він здатний викликати і деякі асоціації…
Він може хитнутися в бік…
Відхилитися в сторону…
Сила переконань, як і сила Коріоліса, іноді змінюється з широтою пересування…
І Київ був по-осінньому холодним,  але і гостинно сонячним, Хрещатик – з наметами, вже з новорічними вітринами, але ще без головної штучної  ялинки на головній площі.
Рух по колу…

«Якщо університет не має автономії, він не працює вільно», – цей вислів ректора НТУУ «КПІ» Михайла Згуровського на одному з чисельних студентських сайтів «Студентське життя – це…» розміщено з відповідним особливим шрифтом в розділі з тегами «захист демократії».

25 листопада в НТУУ «КПІ» відбулося  відзначення 20-ої річниці утворення Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я».

А напередодні, 24 листопада, учасники регіональних об’єднань «Сузір’я», обласних ОЦ НТТУМ,  слухачі МАН, ЗАКШ відвідали музей авіації та космонавтики ім. І. Сікорського. У двох залах відділення музею відтворено історію становлення авіації в Києві та Україні. Представлено вироби ЗМКБ «Прогрес» ім. О.Івченка, підприємств «Авіант», «Авіакон», «Мотор-Січ», АНТК ім. Антонова та ін., особисті речі космонавтів, історичні документи.

УМАКО “Сузір’я” є ініціатором створення системи аерокосмічної освіти в Україні, одним із засновників Національного центру аерокосмічної освіти молоді ім. О.М. Макарова. Впродовж 20 років існування УМАКО «Сузір’я» в його проектах і заходах узяло участь більше двох мільйонів дітей. Для багатьох з них ця організація стала стартовим майданчиком у майбутню професію.

Урочистості 25 листопада розпочалися на Алеї Слави з покладання квітів до пам’ятників видатним конструкторам і ученим. Учні київської СЗОШ №36 ім. С.П. Корольова вишикувались вздовж алеї, як почесна варта, а Михайло Згуровський розказував основні віхи з біографії Є. Патона, С. Лебедєва, М. Кравчука, С. Корольова, А. Люльки, В. Челомея, Л. Люльєва, І. Сікорського.

Над Площею Знань  юні члени «Сузір’я» запустили в небо 20 ракет власного виготовлення на честь двадцятиріччя УМАКО «Сузір’я». А у фойє була представлена  виставка робіт «сузір’ївців»  – здебільшого моделей і макетів літаків і ракет, картин юних художників на космічну тематику. На виставці був також і макет балістичної ракети середньої дальності Р-12, яку привезла делегація з Чернівців і подарувала музею.

На прес-конференції  «20 кроків до зірок» учасники  окреслили історію розвитку космонавтики, відзначили роль українських учених, інженерів, робітників у здійсненні космічних польотів за часів СРСР і  про внесок у дослідження космічного простору сучасної України.   Було зачитано привітання, що надійшли на адресу організації від Голови Верховної Ради України В.М. Литвина та Голови ДКА України Ю.С. Алексєєва. Учасниками конференції були почесний президент УМАКО «Сузір’я», Президент України в 1994 – 2004 рр. Леонід Кучма, Голова Правління УМАКО «Сузір’я», народний депутат України ІІІ-IV скликань Олег Петров, ректор НТУУ «КПІ», академік НАН України Михайло Згуровський, перший космонавт України, Герой України Леонід Каденюк, радник генерального директора ДКАУ Едуард Кузнєцов, виконавчий директор УМАКО «Сузір’я» Сергій Дячков, заступник директора Київської філії Національного центру аерокосмічної освіти молоді України Броніслав Лапідус, ветерани Байконуру   та інші. Також говорили і про 2011 рік – рік Космосу, 50-річчя польоту Ю. Гагаріна у космос, 90-річчя від дня народження льотчика-космонавта Г.Т.Берегового, 100-річчя від дня народження конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, перспективи підготовки молодих працівників аерокосмічної галузі. Радник Голови ДКА України Е.І. Кузнєцов відзначив внесок УМАКО «Сузір’я» в формуванні сучасної молодої людини та вручив ювілейний нагрудний знак, випущений до 100-річчя від дня народження М.К. Янгеля, членам об’єднання – Л.К. Каденюку, О.В. Петрову, С.О. Дячкову та Б.Г. Лапідусу.

Завершилися урочистості нагородженнями до ювілею ветеранів аерокосмічної галузі, ЗМІ, активістів УМАКО «Сузір’я» та святковим концертом. Настя Матвєєва, учениця 11 класу, отримала почесну грамоту і ювілейний годинник з рук почесного президента УМАКО «Сузір’я», екс-Президента України Леоніда Кучми. Також нагороду отримав Чернівецький музей авіації і космонавтики, В.В. Яценко – завідувач Чернівецьким музеєм авіації і космонавтики.

 Київ, 24.11.2011

В музеї ім. І. Сікорського

Бібліотека КПІ

Вечірній Київ…

25.11.2011. НТУУ «КПІ»

Урочистості на на Алеї Слави

Прес-конференція

Відкриття виставки науково-технічної творчості дітей та молоді

Урочистий концерт

І вже після закінчення всіх святкових подій цього дня ми вирішили ще раз відвідати бібліотеку КПІ, де встановлений маятник Фуко. Він має довжину 22 м, діаметр бронзової кулі – 28 см, вагу – 43 кг. Студенти, які в цей час були в бібліотеці, нас запевнили, що шкала робить повний оберт за 37 годин 41хвилин. Майже стільки часу ми були у Києві. І вже поспішали на автобус, бо через реорганізацію залізної дороги квитків на потяг не було. В КПІ біля головного корпусу стоїть пам’ятник паровозу 1954 року випуску.

Сподіваюсь, що маятник не хитнеться в сторону створення музеїв залізної дороги…
Якщо до зірок було всього двадцять кроків, то до Чернівців 569 км…
І ці два дні спілкування, зустрічей стали для нас особливими і незабутніми. А УМАКО «Сузір’я» пішов двадцять перший рік…
…Сузір’я, сузір’я, сузір’я, сузір’я –
Дорога у зоряний світ,
Сузір’я, сузір’я, сузір’я, сузір’я –
Надії неспритний політ.
Сузір’я, сузір’я, сузір’я, сузір’я –
Велика космічна сім’я…
(з гімну «Сузір’я»)

Та Земля продовжує обертатися і без маятника Фуко…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Чернівці – Київ – Чернівці

Запис Київський час за маятником Фуко…Або 20 кроків до зірок… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 листопада 2011р. у музеї авіації та космонавтики клубу юних техніків “Кварц” в рамках наукової конференції “Дослідження Всесвіту: минуле, сучасне, майбутнє” відбулося відкриття залу “Україна – космічна держава”.
Учасників конференції зустрічали юні сузір’ївці, переможці Всеукраїнських конкурсів “Мирний космос” та “Космічні фантазії”, Всеукраїнського колоквіуму школярів «Космос. Людина. Духовність».
В. Гречнєв, один з засновників музею, ознайомив присутніх з історією повітроплавання, експозицією поштових марок та листівок, моделями літаків різних часів. В.В. Яценко, завідувач Чернівецьким музеєм авіації і космонавтики, розказав про космічну експозицію музею.
Герой України Л.К. Каденюк перерізав синю стрічку відкриття нової експозиції “Україна – космічна держава”.
Питання стосовно космічного майбутнього України задавали під час прес-конференції до Е. І. Кузнєцова, радника Голови Державного космічного агентства України, Б.Г. Лапідуса, заступника директора Київської філії Національного центру аерокосмічної освіти молоді України, Л.К. Каденюка, льотчика-космонавта, Героя України, С.О. Дячкова, виконавчого директора УМАКО “Сузір’я”, О. В. Петрова, голови правління УМАКО “Сузір’я” .
Будь-яка держава не може бути сучасною, якщо вона не займається космічними технологіями. І Україна дійсно є космічною державою. Також Україна входить у шістку держав, які мають повний цикл виробництва космічної техніки. Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію реалізації державної політики у сфері космічної діяльності на період до 2032 року. І якщо в майбутньому постане питання про політ українського космонавта, то це будуть міжнародні проекти і міжнародні екіпажі. Цим шляхом зараз йде більшість країн. Л.К. Каденюк запевнив, що готовий до чергового польоту. Також були питання і про психологічні експерименти, що описані у книзі Каденюка «Місія – космос», про нові конкурси УМАКО “Сузір’я”. Адже важливе питання – це підготовка молодих працівників аерокосмічної галузі. Гості подарували чернівецькому музею книги, журнали, плакати.
І, звичайно, було багато автографів і фотографій на пам’ять про незабутню зустріч і подію.

4 листопада у Червоній залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича відбулося пленарне засідання конференції.
http://versii.cv.ua/i/ukrajina/doslidzhennya-vsesvitu-mynule-suchasne-majbutnje/15220.html

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора

Запис Україна – космічна держава і Леонід Каденюк готовий до чергового польоту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 листопада у Музеї авіації та космонавтики клубу юних техніків “Кварц” було урочисто відкрито зал «Україна – космічна держава».
http://versii.cv.ua/i/pohlyad/ukrayina-kosmichna-derzhava-i-leonid-kadenyuk-gotovij-do-chergovogo-pol-otu/15272.html

 Організаційно конференція працюватиме трьома секціями в ЧНУ ( корпус ХІV)  та у Музеї авіації та космонавтики: археоастрономічні об’єкти та їх вивчення; аерокосмічна освіта: погляд у майбутнє; роль музеїв та навчальних закладів у вивченні Всесвіту.

Чи є паралельні світи ?…
Таке питання теж обговорювали на пленарному засіданні конференції, яке проходило 4 листопада  у Червоній залі у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

Е.І.Кузнєцов, радник Голови Державного космічного агентства України, виступив з доповіддю “Вплив досягнень ракетно-космічної галузі на формування сучасної молодої людини”.

Герой України Леонід Каденюк зупинився не деяких аспектах свого космічного польоту. З 19 листопада по 5 грудня 1997 року американський “Columbia” STS-87 здійснив космічну місію у складі міжнародного екіпажу. Цей політ тривав 15 діб 16 год.  35 хв.  1 сек. Під час польоту Леонід Каденюк провів близько десяти передбачених програмою експериментів з метою вивчення дії мікрогравітації на рослини та ще виконував експерименти Інституту системних досліджень людини по тематиці “Людина і стан невагомості”.

«В космічному просторі у людини з’являться, народжуюся якісь нові відчуття. Вони є тільки у космосі. І природа цих відчуттів ще не вивчена. Коли вперше потрапив у космос, найперше дуже сильне  враження, що попав у якийсь зовсім інший світ. Саме у невагомості відбувається величезне збурення в організмі», – пригадував Леонід Каденюк. Під час польоту гравітації немає,  тиск починає рівномірно розподілятися по всьому організму. Виникає таке враження, ніби відбувається прилив крові до голови. Один з експериментів, який Леонід Костянтинович вирішив зробити під час польоту, встати ногами на стелю ( умовну) космічного корабля. Це вдалося зробити, але після цього наступило велике емоційне перевантаження. Бо для людського організму таке положення  не зовсім природно.

Під час  підготовки до польоту ретельно проходять різні науки: медицину, фізику,  біологію, астрономію, астрофізику, геологію, екологію, але, як зазначив космонавт, не вистачає знань космічної біології, саме  знань про вплив стану невагомості на людський організм.

Також, спостерігаючи за польотами птахів вже зараз, на землі, Леонід Каденюк зазначив, що птахи обізнані в аеродинаміці більше, ніж люди. Це і не дивно. І ці  знання були б дуже важливими для льотчиків-випробувачів. Він навіть зауважив, що іноді птахи роблять у повітрі такі маневрування, що не вкладаються в існуючі закони аеродинаміки. Адже птахи здатні підніматися з місця та приземлятися будь-де, здатні на якусь мить зависати на одному місці та ефективно використовувати вітер. Яким чином вони усе це роблять, як керують висхідними потоками повітря залишається предметом вивчення до цього часу.
Леонід Каденюк зазначив, що попереду у дослідників багато  цікавих відкриттів, експериментів, винаходів.

За вагомий  внесок в вивчення та збереження історико-культурної спадщини космонавтики було вручено ювілейний нагрудний знак, випущений до 100-річчя від дня народження М.К.Янгеля, завідувачці сектору наукової роботи Полтавського музею авіації та космонавтики І.О.Пістоленко, професору ЧНУ, почесному працівнику космічної галузі України І.М.Раренку, президенту Всесвітньої асоціації термоелектрики Л.І.Анатичуку.

Про роль та значення аерокосмічної освіти та нагальні проблеми ракетно-космічної галузі, про розвиток позашкільної освіти зупинився у своїй доповіді «Сучасні аспекти Державної програми аерокосмічної освіти молоді в Україні. Перспективи та напрямки підготовки фахівців для ракетно-космічної галузі» О.В. Петров, Голова Правління УМАКО “Сузір’я”  .

За часи свого існування “Сузір’я” стало ініціатором створення системи аерокосмічної освіти в Україні, одним із засновників Національного центру аерокосмічної освіти молоді ім. О.М.Макарова. Серед найвідоміших програм та заходів організації: міжнародні змагання з ракетомодельного спорту на кубок імені М. К. Янгеля; заочна аерокосмічна школа “Сузір’я”; Міжнародні аерокосмічні фестивалі “Сузір’я – Артек”, “Сузір’я – Ласпі”; щорічний Всеукраїнський конкурс “Мирний космос”; Всеукраїнський гуманітарний конкурс “Космічні фантазії”; участь у Міжнародних конференціях юних астронавтів, Аерокосмічних симпозіумах тощо.

Про «Стан і перспективи розвитку аерокосмічної освіти в Україні» розповіла І.В. Федоренко, завідувач інформаційного відділу Національного центру аерокосмічної освіти молоді ім. О.М.Макарова. З доповіддю «З історії Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук України» виступила А.О.Корсунь, головна астрономічної обсерваторії Національної академії наук України.

Завершилося пленарне засідання доповіддю О.В.Когетової “Академік М.К.Янгель – головний конструктор ракетно-космічних систем”.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Архівні фото з музею історії авіації і космонавтики

Фото В. Яценка, завідувача Чернівецьким музеєм авіації і космонавтики.

Запис “Дослідження Всесвіту: минуле, сучасне, майбутнє” – конференція у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Древні обліковці часу

– Астроархеологія – досить молода галузь археологічної науки. Вона вивчає давні астрономічні об’єкти, а також об’єкти, пов’язані із вивченням всесвіту. Їх використовували в давнину для вимірювання та встановлення часу.
Нині ми звикли, що для того, аби знати день чи час – можна подивитися в календар чи на годинник. Але колись цього не було. Орієнтуватися ж у всесвіті та часі було необхідно. Тож люди здавна використовували різноманітні засоби для орієнтування у часі та просторі .

Особливо зросла необхідність календарів, коли почало розвиватися землеробство: треба було якось визначати, коли починати сіяти культурні рослини, коли збирати, а коли орати чи боротися зі шкідниками. І все це було приурочене до різних релігійних свят. Скажімо, дві величезні події у році – літнє та зимове сонцестояння. Саме від них древні і відштовхувалися. До періоду землеробства вже існували два типи календарів – місячний, який орієнтувався на фази місяця, – по ньому рахували дні і роки та сонячний календар. Роль сонячного календаря значно зросла, коли почали займатися землеробством, а це V-VI тисячоліття до н.е.

Племена робили щось схоже на зарубки. Тому вже в давнину в кожній общині, пізніше у племені були спеціальні люди, які займалися обліком часу, і вказували, коли що робити. Але згодом знання про астрономічні об’єкти, календарі, час ускладнилися і все частіше ставали надбанням верхівки суспільства, общини. Вожді вели облік часу і передавали знання із покоління в покоління. Та якщо відбувалися збої, община могла навіть загинути.

З часом знання набули таких розмірів, що їх вже потрібно було систематизувати. Виникла потреба й в об’єкті, за яким можна було б визначити, що через кілька днів відбудеться сонцестояння. Саме з цієї причини з’явився, наприклад, Стоунхендж в Англії. Він був одночасно і календарем, і астрономічною обсерваторією.

Раніше вважалося, що таких об’єктів, як Стоунхендж збереглися одиниці. Його внесли до Всесвітньої спадщини. Але яке ж було здивування дослідників, коли такі об’єкти знайшли і в нас, на Буковині! Нині їх відомо вже три!

Могила-календар у Долинянах

– Обсерваторія виявлена під час розкопок кургану скіфського часу в селі Долиняни, що на Хотинщині. Археолог Галина Смірнова, розкопавши курган, знайшла всередині поховання: спалені тіла, а по колу сліди від великої кількості ям. Після розчищення науковці зрозуміли – перед ними якась система.

Далі визначили, що об’єкт одночасно був усипальнею та астрономічною обсерваторією. Дійшов до нас аж від VII – V ст.. до н.е. У первісному вигляді навколо стояли стовпчики, завдяки яким визначали час та пори року.

Кола біля Багни

– Об’єкт був досліджений археологом Богданом Томенчуком, доцентом Прикарпатського університету та краєзнавцем Генадієм Марченком. Вік споруди важко встановити, адже немає археологічного матеріалу. Та за аналогами припускаємо, що це I тисячоліття до н.е. На кам’яних скелях, які виступають над поверхнею, неподалік села Багна Вижницького району, вибиті кола – одні ввігнуті, покреслені, інші – випуклі та вибиті. Вони чітко орієнтуються на схід-захід сонця. І за певними комбінаціями з них можна дізнатися, коли літнє, а коли зимове сонцестояння.

Земляна обсерваторія у віковічному лісі Корчівців

– Ця знахідка дещо різниться від попередніх. За слов’янських часів, поблизу села Корчівці Глибоцького району існувало городище. Нині воно перебуває у місцевості, зарослій пралісом, який ніколи не спилювали. Та у ІІ тисячолітті до н.е. там була рівнинна гола місцина. Коли ми почали досліджувати її, з’ясувалося, що там є дещо незвичні вали і рови.

– А чим саме вони різнилися?

– Якщо всі рови і вали в городищах були суцільними, бо існували для захисту від ворогів, то наш вал має спеціальні розриви, ніби вхідні ворота. А самий центр цього городища – рівний, з величезними проритими канавами. Отож, весь об’єкт, довжиною 100-150 м, нагадує стовбур дерева з трьома відхиленнями. Нині ми його досліджуємо. А місцевий люд розповів нам масу різних історій: буцімто, хто туди потрапляє – втрачає орієнтацію в просторі і починає блудити. Загалом у багатьох місцевих легендах червоною ниткою проходить думка, що це закляте місце.

– Можливо, такі ж «земляні календарі» були й в інших місцях Буковини?

– Мабуть, що так, але вони, швидше за все, вже знищені.

– Яка подальша доля знахідок?

– Знахідка біля Багни може стати першокласним туристичним об’єктом Буковини, за умови, що до неї зроблять добрий під’їзд. Таких пам’яток у світі – одиниці.
Такі ж плани в науковців і стосовно Долинянського кургану. Святилище реконструюють, і можливо, там буде музей космонавтики.

Запис Буковинські стоунхенджі спершу з'явиться на Медіа-Версії.