Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожен відвідувач отримав справжній Cinema Ticket — із зазначеним місцем за столиком, прикрашеним маленькою новорічною ялинкою, та зі святковими смаколиками. Такі деталі з перших хвилин створили  атмосферу затишку й очікування дива…

У своїй презентації Катерина Теленько розповіла про те, як і чому кіно стає важливою складовою зимових свят, як змінювалося відображення тем Різдва й Нового року на екрані з плином часу, та які асоціації викликають ті чи ті стрічки. Лекція була побудована так, щоб не лише занурити слухачів у історію кіномистецтва, а й спонукати до особистих роздумів про світло, сенси й внутрішнє тепло, які ми шукаємо у святкові дні.

Учасники заходу активно ділилися власними враженнями та культурними асоціаціями, і це стало важливою частиною живого діалогу. Адже навіть добре знані сюжети можуть звучати по-різному для кожного — і саме в цьому полягає багатство мистецького сприйняття.

Особливу різдвяну атмосферу зустрічі творила також і Леся Щербанюк, директорка Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Завдяки таким подіям бібліотека постає не лише місцем для читання, а справжнім культурним осередком, де народжуються нові знайомства, думки й святкові враження.

Ця кінолекція стала ще одним прикладом того, як мистецтво кіно здатне зігрівати серце й надихати у передсвяткові дні, створюючи атмосферу очікування тепла, добра й людяності.

З прийдешніми святами!
Нехай світ наповнюється тишею Різдва, теплом зустрічей і щасливими дивами…
Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Різдвяно-новорічне кіно: тепло думки й святковий настрій у бібліотеці ім. Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського на початку зустрічі зазначила, що у серпні 2025-го виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, педагога, громадського діяча, публіциста, Почесного громадянина міста Чернівці Анатолія Миколайовича Добрянського.

Анатолій Добрянський зібрав книгозбірню (32296 книг та періодичних видань) та унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет), на основі яких 2005 року у Чернівцях відкрито Муніципальну бібліотеку його імені.

Микола Рачук.

Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.

Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.

«З уламків відбулого», Чернівці, 2019

Кожне літературне покоління ХХ століття в Україні відображало не тільки нові мистецькі течії, але деякі українські митці часто боролися за саме право творити та жити, інші уже встигли адаптуватися до радянської реальності, ставши частиною офіційної культури. Лекція Світлани Кирилюк розкривала важливість поетичного слова як дзеркала епохи, інструменту опору та джерела натхнення для наступних поколінь. Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Дзюба, Володимир Сосюра, Іван Драч – поети, які зображені на афіші лекції, проте на заході йшлося не лише про них, а й про інших поетів цього періоду.

Василь Стус. «Декларація поета і громадянина». 1960

Право — то слово дрібне.
От обов’язок — слово!

М. Рильський.

Гріх римувати горе.
Гріх римувати гнів.
У тюремному коридорі —
тільки пострілів ритми. І рими— нівечені.

У тюремному коридорі —
під’яремних мета —
збивши в кулак всі пориви —
ув атаку.
Де свободи чортма —
там музи — бранки.

«Хрущовська відлига» дала певну свободу слова, дозволила поетам-шістдесятникам відкрито висловлювати громадянську позицію. Система не залишала великих виборів: або пристосовуватися, або замовкнути, або стати вигнанцем. І кожний обирав свій шлях. Рання поезія М. Бажана, як сверджують літературні критики, має метафоричний стиль, складні образи у віршах збірки «Різьблене сонце», а вже пізніше – колективний пафос, прославляння революції, соціалістичного будівництва, ода Сталіну.

Для деяких поетів, на мою думку, як М. Бажан, поняття «хрущовської відлиги» видається доволі умовним, адже їхній власний творчий простір не мав чітких меж лібералізації чи її згортання. Однак цей простір уявної свободи – радше виняток, ніж правило. Поряд із ним жили й творили поети, для яких «відлига» стала лише короткою ілюзією, а реальність – це суворе протистояння.
Весною 1960-го у Києві було засновано Клуб творчої молоді, до якого долучилися Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Їхній простір – не уявна культурна втеча, а жива боротьба, за яку доводилося платити свобою, а інколи й життям.

Леонід Первомайський не був відвертим опозиціонером до радянської системи. Однак у його пізній творчості відчувається певне розчарування та відхід від ідеологічної спрямованості. Однією з найцікавіших його збірок є «Спомин про блискавку», як зазначила лектор Світлана Кирилюк.

Дмитро Павличко – одна з найсуперечливіших фігур в українській літературі. Його творчість поєднувала два полюси: офіційно схвалену радянську поезію та національну лірику. І цей внутрішній конфлікт відчувається в його спадщині. Ця подвійність поета справді впливає на сприйняття його творчості.

Ліна Костенко – символ незалежної думки. Вона була частиною дисидентського руху, хоча не зазнала арештів, як Стус чи Світличний. Відмовилася співпрацювати з владою, через що понад 15 років її не друкували, підписала «Лист 139» на захист українських діячів…

Ірина Жиленко брала активну участь і у діяльності Клубу творчої молоді.

Іван Світличний (20.09.1929 – 25.10.1993) – поет, перекладач, літературознавець, лідер руху шістдесятників. Він – автор перших розвідок про Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Нью-Йоркську групу поетів.

Провина
Великий гріх на серці я ношу.
В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні.
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо, гратами рябе, –

Судіть мене. Судіть без знижки,
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.

Зеновій Красівський, поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.

Михайло Осадчий (1936–1994) – поет, прозаїк, публіцист, один із представників «шістдесятників» та дисидентського руху.

У праці Чорновола «Лихо з розуму» (1967) згадується і поет Михайло Осадчий, який також зазнав цього «лиха» – покарання за думку, за право бути собою.

Щиро дякуємо пані Світлані Кирилюк за надзвичайно цікаву та змістовну лекцію «Поезія шістдесятих як дзеркало часу». Дякуємо за можливість по-новому поглянути на творчість шістдесятників, відчути їхній внутрішній драматизм, силу слова та зв’язок із сьогоденням. Дякуємо колективу Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського за організацію заходу.

Хочу зазначити, що лекція Світлани Кирилюк, присвячена поезії шістдесятих, є логічною вшанувальною подією пам’яті Анатолія Добрянського, адже він був носієм тих самих ідей, що й поети-шістдесятники – вільнодумства, правди, краси слова.  Також варто згадати, що через Чернівці проходили багато митців цього покоління – тут бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Хоча вони не були уродженцями міста, їхні візити, виступи та зустрічі з місцевою інтелігенцією, зокрема з Добрянським, залишили помітний слід у літературному житті Чернівців того періоду.

Більше фото з заходу за посиланням – «…Заздрити не тільки їм, заздрити самому собі, що можеш із ним поспілкуватись»…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Поезія шістдесятих як дзеркало часу» – лекція від Світлани Кирилюк у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Музика — єдиний безтілесний вхід у вищий світ знання, який осягає людство, але який людство не може осягнути, – Людвіг ван Бетховен

На зустрічі звучали арії з різних опер:  арія «Чіо-Чіо-сан» з опери Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй», арія Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска», арія Адріани Лекуврер з опери Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер», арії Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Інга Міцан виконала арію Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска». Пуччіні, який помер століття тому 29 листопада 1924 року, був названий найпопулярнішим автором  у світі, незважаючи на його сучасних спадкоємців і наступників. Композитор якось сказав, що «Всевишній торкнувся мене мізинцем і сказав: «Пиши для театру — розум, тільки для театру». І я підкорився вищому наказу».

Опера виникла наприкінці XVI сторіччя в Італії, як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica. Першим операм передували з одного боку, форми ренесансного театру, в яких музика відігравала поступово все більше значення, з іншого — розвитком сольного співу з інструментальним супроводом.

За основу опери  Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер» взято життя французької актриси Адрієни Лекуврер. Прем’єра опери відбулася в театрі Ліріко, Мілан, 6 листопада 1902 року.

Інга Міцан ще зовсім молодою артисткою виконувала одну з головних ролей  опери «Запорожець за Дунаєм» Оксани  українського композитора Семена Гулака-Артемовського у 1990 році у Чернівцях, у театрі «Тайстра» Обласного будинку вчителя.

Леся Іларівна пригадала, що «особливо сильно Анатолій Добрянський любив українську оперу. Його студенти часто згадували, як він ходив коридорами гуртожитку і своїм магічним тенором виспівував партію Карася із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського».

У залі були глядачі, які пригадали цю оперу «Запорожець за Дунаєм»  Гулака-Артемовського театру «Тайстра» Обласного будинку вчителя  у далекому 1990 році.

Подарунком для присутніх була і арія Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Завершився різдвяний вечір різдвяною колядкою «Тиха ніч, свята ніч». 

Дякуємо за чудову зустріч, спів, спогади, які подарувала нам на цій зустрічі пані Інга Міцан. Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім глядачам за можливість поринути в надзвичайний світ оперної музики. Дякуємо пані Лесі Щербанюк за організацію і модерацію зустрічі.
Дякуємор ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

Слова: Fr. Joseph Mohr Музика: Franz X. Gruber

Тиха ніч, свята ніч!
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!
Ой, зітри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Вітай нам, святе Дитя!

Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б’є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшо нині в Вифлеєм
Щоб спасти цілий світ.

Тиха ніч, свята ніч!
Зірка сяє ясна,
Потішає серця,
Величає Христа.
Дитя святе, як зоря,
Нам світи, зоря ясна!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Мрію про оперний театр у Чернівцях…», – Інга Міцан на зустрічі «Різдвяний вечір у колі високої Музики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Співачка є лауреатом премії ім. Івана Паторжинського за вокальну майстерність, яка вручається щорічно за досягнення в галузі музичного мистецтва. Неодноразово здобувала престижні нагороди на фестивалі естрадної пісні у Польщі, на фестивалях «Буковинські зустрічі». Є володаркою Гран-прі фестивалю «Романтик» у Голандії та ін. В її репертуарі пісні шістнадцятьма мовами.

Свого часу була активною учасницею першого складу ансамблю «Марічка». Одночасно, у 60-роки, при Будинку вчителя створено естрадний ансамбль «Юність», яким керував Леонід Затуловський. Солістка Лариса Бєлова була першою виконавицею багатьох пісень композитора Леоніда Затуловського. Також Лариса Володимирівна пригадувала ла про життя у Кіцмані, про батьків, дружні стосунки родини Борисових з родиною Івасюків.

Музика Фредеріка Шопена, улюбленого композитора Лариси Белової, прозвучала у виконанні Маргарити Козлової, піаністки, переможниці всеукраїнських та міжнародних конкурсів, композиторки.

Лариса Белова є керівником клубних програм  Чернівецького обласного благодійного фонду «Хесед-Шушана». Також у «Товаристві австрійсько-німецької культури» Лариса Белова керує хоровою групою «Едельвейс», де  співають різні покоління етнічних німців. Лариса Бєлова постійно бере участь у волонтерських заходах міста і області.

Та прекрасна, тепла, лірична атмосфера, яка панувала на творчій зустрічі «Музика мого життя», могла бути створена тільки відкритим, щирим серцем талановитої, унікальної, багатогранної, романтичної співачки Лариси Белової. Дякуємо! Браво!

Браво! Дякуємо! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями!

Більше фото з заходу за посиланням – Творча зустріч «Музика мого життя» з Ларисою Беловою.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Музика мого життя» від Лариси Белової… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Трохи з минулого. Особистого. Першу книгу Вернона Кресса, яку прочитала, це була «Моя первая жизнь. Невыдуманная повесть», яка вийшла у видавництві редакції журналу «Зелена Буковина» у 2008 році. А потім (2016) була фотовиставка «Крізь Скельця» пані Людмили Айгаре, яка подарувала нам свій погляд на світ Петера Деманта, я б сказала «світ Вернона Кресса очима зачарованої пані». Пам’ятаю також на цій виставці два альбоми з калькованими фрагментами мапи Чернівців з австрійського військового архіву (Kriegsarchiv, Відень) та надрукованими фрагментами текстів книги «Моє перше життя»…

Презентоване у целанівському центрі видання «Першого життя» вже третє, але це перше повне видання повісті, в яку увійшли нові глави із архіву автора.

Вернон Кресс – це літературний псевдонім російського письменника, громадського діяча, в’язня таборів ГУЛАГу Петера Деманта (2.08.1918, Інсбрук – 11.12.2006, Москва), дитинство, юність і молодість якого пов’язані з Чернівцями. 11 грудня минуло 13 років із дня смерті цього легендарного чернівчанина, який є одним із творців чернівецького міфу. Власне, в автобіографічній повісті «Перше життя», що зображує зокрема Чернівці 20-х–40-х років ХХ століття, переплітаються правда і вигадка. І водночас це важливе свідчення про ті Чернівці, які після 1945 року зникли, а подальші долі багатьох чернівчан склалися драматично, а то й трагічно, як і самого Петера Деманта.

Автобіографічну повість «Перше життя» Петер Демант писав паралельно з романом «Зекамерон ХХ», що в українському перекладі Оксани Пендерецької вийшла також у «Видавництві 21» (2013).
Книжка «Перше життя. (Не)вигадана повість» вийшла за сприяння Чернівецької міської ради у рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.

Про видання розповів його редактор та упорядник журналіст Юрій Чорней. Модерувала презентацію літературознавець Інга Кейван.

Чому Петер Демант лишився у Радянському Союзі, про готель, де працювала німецька місія, про розставання з сестрою у 1940-му і зустріч 1989-го …

Про обставини фактичні і ті, що дарує доля: стаття в газеті «Дзеркало тижня» про Петера Деманта /Вернона Кресса/ Юрія Чорнея «Гулагівський романтик Петер Демант», геолог Віктор Макаревич, дружина письменника Ірина Вєчная, яка отримала газету від Макаревича, мер Микола Федорук і поїздка до Москви… Містика, реальність і про все, що незаперечним чином посприяло виходу цієї нової книги…

Дякуємо за презентацію, за щирі спогади, розкриті і нерозкриті таємниці, чекаємо на нову вже власну книгу Юрія Чорнея про життя Петера Деманта.

Більше фото з презентації книги Вернона Кресса «Перше життя» за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ ВЕРНОНА КРЕССА «ПЕРШЕ ЖИТТЯ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація у Чернівцях книги Вернона Кресса «Перше життя»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.