Народившись у католицькій родині на Львівщині, Андрій Пеканець давно відчув богословське покликання, а семирічне навчання в семінарії стало практичним терміном для усвідомлення та обмірковування цього. «Це моя дорога, – вважає вікарій. – Я відчув, що цього хоче від мене Бог».

Душпастирство – робота з людиною

– Отче Андрію, наскільки важко молодій людині бути душпастирем, адже від вас очікують настанов і віряни старшого віку?

– Священик має в рівній мірі дбати і за дотримання обрядів і таїнств Церкви, і за духовний супровід для вірян. Я здійснив лише перші кроки в роботі з людиною. Звісно, чим старша людина, тим вона мудріша і досвідченіша. Але я черпаю свою мудрість у Святому Письмі, у Бога. Я не є людиною із надзвичайними здібностями, я лише голос. А людські душі – однакові, адже, незалежно від віку, вони потребують Бога. Можливо, у різному віці – в різний спосіб, але потреба – одна.

– Але ж ви не переживали багатьох ситуацій, які породжують безліч питань у ваших парафіян…

– Я не з космосу, не з Марса, не з іншої планети. Як би людям не здавалося, що ми, священики, живемо автономно у своєму світі, у більш комфортному – насправді ми від людей і для людей. Усі ситуації я оцінюю з точки зору Божого замислу в житті людини. Цей замисел завжди добрий, тож і спрямований на це – в той чи інший спосіб. Я знаю, що людина може бути щасливою в будь-якій ситуації, бо це завжди є рішенням людини. Багато душ є скривдженими, але люди самі себе кривдять через неправильне ставлення до ситуації. Наприклад, коли не приймають прощення, живуть і не роблять наступного кроку.

– Ви знаєте своїх парафіян?

– Звісно. Якщо хтось приходить до храму і хоче бути анонімним – це неможливо. Більшість цього не свідома. А я ж бачу їхні обличчя, знаю на ім’я. Одразу звертаю увагу, якщо приходить хтось новий, уперше. Як можна на це не звернути уваги, якщо тут ти можеш зустріти Бога! Тож хочу знати вірян на ймення, і, якщо вдається, – хочу створити таке спілкування, таку ситуацію, яку можна окреслити словами «я і ця особа».

У нашій церкві є така практика, що дуже наближує до людей – щороку проводимо душпастирські відвідини: йдемо до кожної родини, кожної хати. Я буваю в кожного парафіянина, на загал – буваємо майже в 400-х житлах. Ми не чинимо всупереч волі вірян – адже є й такі, що не мають бажання прийняти душпастиря у себе вдома. Хтось робить ремонт у помешканні, у когось чоловік випиває… Люди цього соромляться. Але я міркую, що саме важливо було б зустрітися з тим чоловіком чи побачити той ремонт… Та не можна ігнорувати людський чинник.

– Ви працюєте з молоддю. Що саме містить ця робота?

– Головне в ній – розуміння того, що молодь теж має своє місце у житті парафії. Адже бути християнином – це не лише ходити до церкви, це певний спосіб думання, життя. Саме навколо цих питань гуртується Римо-католицька Церква у Рік віри, який нині в ній триває. І якщо для одних відвідувати Служби Божі і користатися таїнствами Церкви –  достатньо, то для інших – це лише підстава прагнути більшого.

Тому ми влаштовуємо катехизи для молоді – зустрічі, де говоримо про Бога, про різні життєві ситуації, моральну оцінку різних явищ. Говоримо про все: від стосунків між хлопцями й дівчатами та вживання алкоголю, – аж до покликання, обговорення кінофільмів чи таких суперечливих питань, як, наприклад, гомеопатія. Так-так, це дуже цікава тема, яка не має чіткого й однозначного сприйняття навіть у колах Церкви: адже в ній задіяний не стільки медичний, скільки магічний підхід.

Звісно, що душпастирська робота потребує спеціальної підготовки. Я у семінарії вивчав специфічні предмети: психологію, філософію – від власне філософії до богословського виходу, антропологію, соціологію. Я магістр богослов’я, закінчив вищу духовну семінарію латинського обряду – львівську філію краківського Папського університету Іоанна Павла ІІ.

«Ми зобов’язані перед історією»

– Ви – священик у храмі, який наступного року відзначатиме 200-ліття. Це відповідально?

– Настоятель костелу – отець Марек Дроздзік, але відповідальність лежить на усіх (усміхається – авт.) Як католик і як богослов, я побував у багатьох храмах. Храм Воздвиження Святого Хреста, де я проходив практику в сані диякона і де отримав перше служіння як священик, справив на мене особливе враження. Тут є відчуття святості від самого приміщення, від того, що називають намоленістю. Я не просто відчув її, а, можна сказати, побачив. Вочевидь, тому, що тут у будь-які часи безперервно тривало служіння: його не закривали.

Священик, який відповідає за храм, відповідає за художні цінності в ньому. Найперше – мусить не зашкодити їм, не знищити через некомпетентність, звертатися за допомогою до спеціалістів. Ми маємо обов’язок перед історією.

Свого часу були модифіковані куполи храму, на нашу долю випало лише замінити покриття, аби зупинити протікання даху і пошкодження фресок. Зараз перейшли до внутрішніх робіт. Це чищення стін – від 80-літнього пилу, від затемнень, спричинених вогнем свічок, якими освітлювався храм, поки в ньому не було електроенергії. Плануємо доповнити елементи, яких бракує, освіжити стіни. Роботу реставраторів тут можна порівняти із роботою стоматологів-дантистів, які відновлюють початковий вигляд об’єкта і, разом з тим, зберігають його, продовжують життя.

– На костелі є й два годинники…

– Так, сонячний і той, що на вежі. Сонячний завжди справний. А інший сестра-черниця щодня накручує корбою на вежі. А як зупиняється – кличуть майстра.

– У якому стані унікальний орган у храмі? Адже він використовується під час літургій?

– І він уже потребує ремонту. Як професійний органіст (о. Андрій здобув музичну освіту в Інституті церковної музики у польському Перемишлі – авт.), відзначаю його своєрідність, здатність додати «смаку» літургії. Наразі на цьому органі виконують літургії дві парафіянки і одна сестра-черниця – це їхнє служіння, коли вони свій талант покладають на добро парафії. Орган потребує ремонту, настроювання. Кілька голосів мають не такий чистий звук, як потрібно. Але цей ремонт також вимагає професійності й чималих коштів, тож сьогодні пріоритетом є внутрішні роботи.

– Якось під час Різдвяних свят ви разом з хором хлопчиків з музичної школи виконували польську колядку в Органному залі Вірменської церкви… Не пробували грати на тому органі, який і зараз використовують для концертів?

– Маленькі хористи з першої музичної школи прагнуть зростати професійно, розвиватися. Тож пробують співати іншими мовами. Спробували польською – я допомагав їм правильно вимовляти слова, співав разом з ними (усміхається – авт.) А музики я вчився 5 років. Жив за 10 км від польсько-українського кордону і щоп’ятниці їздив на вихідні до Перемишля – починаючи з 9-го класу і ще 2 роки після школи… Я органіст, але для літургічного вжитку, не концертного. Щоб бути музикантом – треба займатися щодня. Орган – інструмент мені рідний, а професія священика – по серцю. Не можна людині роздвоїтися.

«Інститут сп’яніння знищив інститут чоловіка як такий»

– Ваші духовні пошуки сягали далеких країн?

– Насправді духовності не треба шукати далеко. Гадаю, піше паломництво протяжністю 100 км по сусідній області дає таку ж духовну силу, як польоти за океани. Свого часу я побував на зустрічі лікарів-гінекологів з усієї України, яку організував Всеукраїнський благодійний фонд «За гідність людини» у співпраці з американським фондом «Чаша милосердя» у Боснії-Герцеговині (в  Меджугор’є). Духовні мандри святими місцями поєднувалися із розмовами з освіченими людьми щодо засобів контрацепції, гормонального лікування, абортів. Адже руки лікарів – це перші руки, які приймають у світ життя. Але саме ці ж руки і вбивають! Загалом на подібних зустрічах побувало вже п’ять сотень лікарів, саме на тій зустрічі, яку відвідав я – було їх чотири десятки. І ми, священики, і той  навернений американський мільйонер, який дає кошти на роботу з лікарями в Україні, далекі від наївних мрій, що після такого спілкування ситуація зміниться радикально. Але ми слухали свідчення реальної людини, лікаря, який сам робив аборти пацієнткам – тобто вбивав, і він виносив на світло те, що зазвичай медики приховують: показав обман, у який вони самі намагаються вірити, шукаючи виправдання собі. І такі випадки не поодинокі, лікарі надалі уникають маніпуляцій, що викликають абортування.

А нещодавно я разом з 20-ма буковинськими вірянами здійснив п’ятиденне паломництво від Снятина до Більшівців (Галицький район Івано-Франківської області). Ми мали духовну ціль: ішли, молилися, співали, слухали конференції на тему «Шість істин віри». Серед нас були люди різного віку – від 9-літніх дітей до 60-70-річних бабусь.

– А дідусі в паломництва ходять?

– Це тема, за яку я дуже вболіваю. Чоловіків у церкві менше. Чоловіки думають, що їм немає місця в церкві. І якщо їх нема в церкві – значить, вони насправді приймають таку «істину». Вони бачать релігійне життя як щось дуже емоційне, а емоційність ближча жінкам. І чоловіки вважають, що тільки така релігійність є важлива і правильна. А це не так. Релігійність може проявлятися по-різному.

Інститут сп’яніння знищив інститут чоловіка як такий. Натомість жінка силоміць хоче бути чоловіком, переймає на себе його роль. Це помітно в сім’ї, у повсякденних діях – навіть на базарі, коли жінка йде попереду і все вибирає, а чоловік ззаду лише несе гаманець і покупки… Він стає другим, небажаним. Це неправильно.

– Може, не дуже коректне запитання… Ви могли б особистим прикладом показати, яким має бути чоловік. У сім’ї, зокрема. Але ви обрали шлях священика,  ваші уявлення про «правильного чоловіка» залишаться нереалізованими…

– Це не означає, що я такий мудрий, розказав, як треба, «вмив руки» і стою собі збоку. Я зроблю більше! Я таких прикладів дошукаюся в інших чоловіках – у тих, які це зрозуміли. Вкажу на них, наведу приклади. Розкажу іншим: «Дивись, він себе знайшов – і ти можеш». Мене тішить, що в житті нашої церкви ця тема витягується назовні.

«Ділити Ісуса – неправильно!»

– Як священики складають проповіді?

– Проповідь – це коментування Євангелії, яка читається щонеділі. В уривку, який читаємо, є зміст, який ми маємо усвідомити, пережити. Він на перший погляд не перетинається з сьогоденням, виглядає несучасним і недотичним до нашого життя. Я ж маю «витягнути» цей начебто неактуальний зміст і показати, що це Ісус казав нам, сьогоднішнім. Показати, що ця думка в серці народилася. Недарма кажуть, що священик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету (усміхається – авт.). Треба знайти мудрість і збагатити нею людей.

– Знаю, що ви користуєтеся Інтернетом і навіть присутні в соцмережах… То інтернет – це не зло?

– Як і кожна сучасна людина, я користуюся Інтернетом – чи, краще сказати, навчаюся ним користуватися, бо не є в цьому досконалим. Знаю, що декого Інтернет може «затягувати», але ж хіба не ти господар свого часу? Ти господар, і ти мусиш мудро ним користуватися. Тож перше правило: Інтернет має мене збагатити, зробити мудрішим, духовно сильнішим, такого змісту я там і шукаю. І друге: в Інтернеті, як і в житті, я маю бути правдивим. Тому там я захищений правилами, які окреслюю сам для себе.

– Отче Андрію, а ви маєте спілкування зі священиками інших конфесій?

– Доволі часто спілкуюся з православним батюшкою. Він приїжджає до мене на мотоциклі… Дуже розумний і цікавий чоловік. Якось на запрошення однієї протестантської церкви відвідав їхнє богослужіння. Мене дещо здивувало в їхніх проповідях те, що вони багато уваги приділяли недолікам (на їхнє бачення) інших конфесій. Я вважаю, що потрібно наголошувати на тому, який є ти, а не які інші неправильні. Це самообман. Неси зміст любові! Якби кожен взявся за це завдання… Нас більше єднає, аніж розділяє. Нас ділить лише спосіб молитви, спосіб переживання Бога – але Бога Того Самого! Спільно ми могли б більше добра зробити, аніж окремо. Маю ідею спільної Хресної ходи під час Великого посту. Ділити Ісуса – неправильно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», фото автора 

Запис Отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ: «Cвященик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Степан Процюк, який, попри чималий літературний доробок, не так давно сам себе визнав письменником, попередив, що зазвичай перше враження про нього може бути помилковим. Справді, початок зустрічі з читачами продемонстрував веселого балагура, який переймається хіба що продажем своїх книг – але аж ніяк не тим, аби відповідати загальним уявленням про мудрих письменників. Говорив не роздумуючи, відповідав інстинктивно. Виглядало – афористично, а почасти й парадоксально. І коли час презентації,  яку можна просто розтягнути на цитати, добіг кінця, залишилося відчуття незавершеності і недоказаності.

А постпрезентаційне інтерв’ю це враження лише посилило. Дослідник глибин підсвідомого, фаталіст і трохи містик – це друге  враження про Степана Процюка.

Понад 20 років тому троє молодих поетів об’єдналися в літературне угруповання «Нова дегенерація». Зараз ви доволі віддалені одне від одного – як у творчості, так і в житті. Як оцінюєте творчий успіх (чи, може, неуспіх) колег по цьому літгурту?

Я переконаний: усе, що відбувається – має відбутися. А що не відбувається – того не має бути. Тож хто міг колись знати, що один з «дегенератів»  Іван Андрусяк стане прекрасним дитячим поетом! А він, як мені виглядає, попри свою епатажність, попри (цитує – авт.) «вухо ван гога у небі порожньому як богородиця…» – все одно тяжів до певної  умиротвореності, сентиментальності. Просто розвинулося те, що в нього було. Той, що писав (цитує – авт.) «ми сякаємось в руку і це називається правила/ а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір…»  став чи не найкращим дитячим письменником в Україні. До речі, він пише не тільки дитячі твори – хоч вони найбільше відомі. У нього є доросла, достатньо драматична, проза – роман «Вургун» його невідчитаний…  Ще один екс-«дегенерат» Іван Ципердюк, завжди писав мало. Але він дуже багато читає. Зараз має посаду журналістсько-чиновницьку – голова обласної телерадіокомпанії. Він , на мій погляд, один з найосвіченіших людей – принаймні, Західної України. У також нього вийшла книжка есеїстики – «Подорожі крізь туман»  два роки назад, у видавництві «Грані-Т» у серії De profundis. Там вийшла і моя книжка есеїстики «Аналіз крові», і книжка Івана Андрусяка «Дуби і леви». І ми навіть здійснили невеликий тур по Україні з презентаціями. Планували його великим, в тому числі і в Харкові, Кіровограді, а вдалося лише в Івано-Франківську, Львові і Києві – щось на кшталт «Нова дегенерація» повертається». Хотіли трохи побавитися, багато говорили про той період – бо ми таки були одними з руйнівників тодішньої стагнації літератури.

Нас  тоді підтримувала Ліна Костенко, сварив Олесь Гончар, і ми здобули на той час – а це початок 90-х – певні літературні  імена. У такий спосіб на нас звернули увагу, наші твори сталі запотребовані. Спочатку в літературних колах, а потім і далі. Я не знаю, як би склалися наші долі, якби не це. Бо я пам’ятаю той досвід безрезультатного ходіння по видавництвах, коли відповідали «Добре-добре, прийдеш завтра, прийдеш післязавтра, добре-добре, пиши-пиши». Я навіть писав у періоді «Нової дегенерації» в одному з віршів «Воно якби Леся Українка та з кашлем зайшла винуватим на порозі редакції, теж би сказали «Добротних поезій багато».

Так вийшло, що мав утворився цей літгурт, і в нього була інша естетика, ніж у літгурту «Бу-ба-бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Вона була більш надривна. Адже то був початок 90-х,  час національної депресії,  надії на Незалежність – а з другого боку це підлість, падіння у прірву, час виживання… Багато людей насправді були на межі злиденності. Не бідності, а злиденності! Скільки тоді поламалося сімей, скільки доль… Не могло тоді не виникнути угруповання в літературі, яке б цього не відобразило. Тоді, коли було вже не до сміху,  й постала «Нова дегенерація».

Ваш роман «Інфекція» був номінований на Шевченківську премію. Зараз ви завершили цикл потужних біографічних романів про українських письменників.  Чи очікуєте, що можливо, якийсь із них також буде висунутий на здобуття цієї премії? Чи важливо це для вас було тоді і тепер?

Що таке премії? В них цікавий, безумовно, грошовий еквівалент. Письменник мав би отримувати якісь премії, чи стипендії. Я несу відповідальність не лише за себе, а й за свою сім’ю, за інших людей. Я ніколи не скаржуся і, мабуть, виглядаю на респектабельну людину. Але письменникам – і мені теж, до речі – іноді ледве вдається зводити кінці з кінцями. Не йдеться, звісно, про голод,  мова про запити нової доби, про дітей, які навчаються… Та  в нас буває така «жабомишодраківка» за премії… Те, що іноді відбувається між письменниками – я собі дозволю це сказати – мені огидно. Огидно! Слово, думаю, доволі містке.

Справді, написана трилогія, і деякі мої друзі висловлюють такі ідеї, щоб мене номінувати на Шевченківську премію. Я проти навіть номінації! Вважаю, що Шевченківська премія в Україні в цих умовах не є мірилом літературного таланту. І я не потребую брати в цьому участі. Це не означає, що в мене немає проблем, але взяти якісь там гроші отакою ціною – для мене особисто це неприйнятно. Минулого року її отримав Мідянка, чудовий поет. Я  нікого не засуджую – тих, хто отримує і бере в цьому участь. Я не оцінюю вчинки інших людей. Я говорю лише про те, що я думаю, якщо Ви мене спитали про це….

Те саме стосується й інших премій в українських умовах. Кожна премія пробуджує купу амбіцій, мішки марнославства у людей. Я ніколи не думав раніше, що в людей є стільки цих не найкращих почуттів. Я такий наївний ще буваю! Дотепер – попри всі свої психоаналізи, занурення в найтонші речі, вивчення різноманітних характерів і патологій поведінки… Бачу, що люди наче збираються жити по тисячі літ, наче очікують нетлінності… Коли похилого віку письменники мають якісь юнацькі амбіції… В мене то викликає принаймні нерозуміння. Треба бути адекватним до ситуації, треба відшуковувати мудрість зсередини.

Я не те щоби проти премій. Премії потрібні письменникам, але в нас то така пародія, що краще не треба нічого. Навколо премій точиться така боротьба, що частина процесу боротьби за них в українських умовах перетворюється на етичне посміховисько.

У більшості ваших творів ви заглиблюєтесь у психоаналіз. Кажучи сленгом, психоаналіз  – це ваша «фішка». Ви його вивчали спеціально, чи це аматорство? Чому він вас так цікавить?

Один час у школі я хотів бути лікарем. Кажуть, у мене в творах присутній «присмак медицини». Але я хотів бути не хірургом – а психіатром. Думаю, це було пов’язано з моїми підлітковими неврозами. Я взагалі вважаю, що неврози має кожна людина, тільки у нас до них ставляться якось неуважно. Я би міг їх у кожного відшукати (сміється – авт.) Тож я цікавився психоаналізом, аби справлятися з самим собою. Це дуже просто – принцип «лікарю, вилікуйся сам». Але я не маю медичної освіти, просто багато читав щодо  цього питання. Звичайно, це все на аматорському рівні. З іншого боку – лікар-психоаналітик, письменник і священик мають щось спільне. Кожен з них в певній площині займається духовими субстанціями. Кожен по-своєму. Не можна бути одночасно одним, і другим, і третім. Але це ті професії, заняття, які мене вабили і романтизували завжди. Хоча я розумів, що священиком не зможу бути в силу певних особливостей характеру (сміється – авт.)

А те, що буду писати – мені завжди давалися такі знаки. Все навколо пов’язувалося з письменниками.  У 2,5 роки я знав напам’ять 40 імен-прізвищ-по-батькові письменників, бабця навчила. Їхав з батьками на курорт і там вперше почув слово «вундеркінд» на свою адресу. У 5 років ще добре не вмів читати, але переказував майже дослівно «Спартака» Рафаело Джованьйолі. Величезними шматками розказував напам’ять вірші – тут і батько докладався, щоб я «Кобзар» знав. Зараз трохи призабулося, але тоді – думаю, що то були певні розпорядження долі.

Я не нагнітаю зайву містику чи метафізику. Я справді вважаю, що були мені певні вказівники. З ким би ти не був, що би ти не робив, чим би ти не займався – є вже певні накреслення. І ким би ти не видавався іншим людям, що би вони про тебе не думали – це не має значення. Є накреслення, і з’являються певні люди на твоєму шляху, певні емоції, які уможливлюють твоє покликання. Якщо це – справді покликання.

Так було і зі мною. Але попри то все, я лише роки три назад почав сам себе називати письменником. Бо коли мене так називали інші – мені було соромно. Мав написаними близько півтора десятка книжок, а я все одно до цього слова ставився якось особливо. Надавав йому якихось більших ознак, ніж воно має. Адже часто письменниками себе називають ті, хто ледве писати вміє.

Аж недавно подумав, що з усім зробленим мною вже можна так називатися, бо якщо мене ще не можна, то кого ж уже можна так називати? (сміється – авт.) Через це мені іноді нарцисизм закидають. Та насправді це захисні маски – щоб не зломитися. Бо в моєму житті було досить багато «можливостей» психологічного зламу, і зловживання алкоголем, я загалом перейшов через речі, які могли для мене дуже сумно закінчитися. В мене є певний життєвий досвід – не висмоктаний з пальця, а пройдений мною. Я знаю, що таке людина, яка балансує на межі. І що таке, коли не можна зробити ні крок вправо, ні крок вліво. Одна з перших моїх книжок есеїстики називалася «Канатоходці». Є чимало людей, які – «канатоходці».

До речі, саме в «Канатоходцях» ви писали: «Найважливіша прикмета нашого часу – це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Це було 2007-го. Що змінилося відтоді?

А йдеться не тільки про Україну. Нас заполонює несправжність, гламурна культура. Телебачення – це переважно тотальне оглуплення. Імперія насолод оглуплює людину, а людина часто цього навіть не усвідомлює. І чим вона тоді відрізняється від фауни? Коли прагнеш тільки насолоди, без жодного духовного життя – то у фауністики часом буває більше проявів духовного,  чи принаймні душевного. Великі імперії насолод і корпорації розваг шукають великих заробітків і грошей.

Капіталістичний світ має свої страхітливі речі. Гроші, чистоган – це насправді страшно. Де людина в тому чистогані? Хто долари в могилу забрав, хоч один? Ніхто. Все одно всім доведеться вмерти. І в цій бездушності живемо. Це страшні речі. Це мільйони роботів-автоматів, які йдуть з посмішками не просвітлених, а – шукачів насолоди. Але переважна більшість з них мають шанси на пробудження. Треба тільки внутрішньої спонуки.

Оці «пантери», наші інстинкти, можуть ходити і вулицями Токіо, і Лондона, і Цюріха. Але там вони так закриті, в зоопарках – це я алегорично говорю. У багатих країнах  ці проблеми «пригладжені», але це все і там є. Людські інстинкти, бідність, страхи… А в нас вони вільніші, ці інстинкти. А є ж ще бідніші країни від України. Є місця, де стріляють…

Усе людське життя – часто жорстоке, бездушне. І навколо і ліс, і джунглі. Як з тих «джунглів» прориватися і шукати виходу? Намагаюся також і про це писати. Шукаючи виходу сам, можеш щось сказати іншим. Дуже тих «джунглів» багато. Здається, що з ними неможливо боротися. Треба мати багато особистої мужності для цього всього…

Як з таких глибин, пошуків, неврозів і «джунглів» вам вдається вибратися для того, аби написати щось таке добре і мирне, як повісті для підлітків ( «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце», «Аргонавти»)? Адже це також ваш досвід?

Звичайно, коли я писав трилогію про Марійку і Костика, я мусив «жити життям підлітка». Це як свого часу писав Бунін: «Я хочу бути балериною, щоб відчувати те,що відчуває балерина. Я хотів би бути собакою, і відчути те, що вона». Я теж хотів би бути, припустимо, барменом, і відчувати те, що він.

Я ходжу в спортзал і намагаюся дізнатися, чим живуть і що відчувають оті молоді спортсмени, які там займаються. У них своя субкультура, культ тіла, впевненість у собі. Свого часу в силу різних причин спілкувався з лікарями, також засвоював якийсь їхній професійний сленг. (От наприклад, «панахида» – це коли черга до лікаря). Мені цікаво говорити з людьми, які мало що знають про мене, які не ходять на мої презентації, кому байдуже, чим я займаюся. Цікаво знати, що вони відчувають, і боротися із власним марнославством (сміється – авт.).

А  повернутися у вік підлітка, згадати про своє перше кохання, ту дівчинку, яка довгий час і не підозрювала про мої почуття… Так, це треба побути ним, Реанімувати в собі той час. Інакше це неможливо би було написати. Я в одному зі своїх віршів писав: «Поможіть знайти Маленького Білого Хлопчика, падре Фелліні, ваше сіятельство!» Звичайно, що в мені є цей Хлопчик Маленький.

І якщо цей Хлопчик в мені помре – це для мене буде трагедія. Коли я стану дорослим дядьком, в якому помер Хлопчик – тоді все, кінець. Я пильную його в собі. Нехай я щось епатажне чи специфічне можу інколи говорити, але тільки би він в мені був.

Ви читаєте коментарі в інтернеті – наприклад, до рецензій на свої твори? Вам там багато що закидають. Наприклад, що ви ображаєте Галичину.

Оскільки цих коментарів  не є тисячі, то переглядаю. Не пам’ятаю закидів про образу Галичини, але я бачив інші коментарі. Навіть такі, які модератори видаляли потім. Навіть прокляття. Після таких «образу Галичини» сприймаєш легше. Кожен може писати що завгодно. Бачив багато коментарів такого штибу і про інших письменників –і про Забужко, і про Андруховича, і про Василя Шкляра… Як до такого ставитися – або не читати, або переглядати і тим не застановлятися. Література – то «жінка» жорстока, вона потребує і певної психічної сили. Це коли йдеться про так звану велику літературу, як і великий спорт. А не так, що для родичів видав збірочку, проплатив гроші, пороздавав… У таких випадках не журишся ні за рецензії, ні за продажі, ні за коментарі… Але тоді це не література, а щось інше.

До речі, як ваші родичі ставляться до того, що ви – письменник? Дружина?

То запитання було би до них ліпше. Але я відчуваю, що – терпимо (посміхається – авт.).

Якими мовами перекладаються ваші книжки?

Саме зараз не хотів би багато говорити, тому що про це краще говорити тоді, коли книжка вийшла. Перекладаються, але це ще в процесі. Свого часу роман «Тотем» вийшов азербайджанською.  Письменник і видавець Ельчин Іскендерзаде  запланував  щось перекласти для видавництва «Вектор». Йому порекомендував кілька книжок, серед яких і мою, письменник Сергій Грабар, його приятель. Він почав читати «Тотем», українську розумів, бо славіст. Йому сподобалося,він ще мені дякував. Висловив дуже багато компліментів, але зважаючи на схильність східних народів до пишномовства, я зробив висновок, що мій роман був йому лише симпатичним у процесі роботи.

Членство в Міжнародному ПЕН-клубі – чим воно для вас важливе?

ПЕН-клуб – це міжнародне співтовариство.  Якось я подумав: я живу в країні, яка не є демократична і вільна. І тут письменник має мати хоч якийсь мінімальний захист. Чи насправді щось допомогла би реально  міжнародна письменницька організація   – не знаю. Взагалі-то кожна людина не надто захищена в цьому світі, навіть найбагатша. Кожна по-своєму. Це метафізичні речі. Та все ж…

Критики ділять вашу творчість на періоди. А ви?

Я ніяк не ділю. Знаю лише, що період біографічних творів закінчився. А якщо критики ділять інакше –  така в них робота. Розумієте, є безліч рівноцінних правд. У них своя, в мене своя, в кожного читача – своя.

У вас оригінальний срібний перстень з каменем. Прикраси теж певною мірою характеризують людей. Чому саме такий перстень? Чому срібний, чому не звичайна обручка?

Золото видається мені трохи вульгарним металом. Срібло захищає від деструктивних енергій. Вбирає чорноту і порожнечу. Мені доводиться багато виступати публічно перед людьми, бути в оточенні різних енергій. Часом після публічних виступів буває відчуття спустошеності. Дуже відчуваю, коли до мене погано ставляться. Так що мій перстень для мене виконує для мене таку певну символічну, але захисну функцію.

Що за камінь у ньому?

Є різні версії щодо цього. І я міг би це легко перевірити в ювеліра, але не хочу. Нехай у кожному випадку, для кожного зацікавленого це буде інша відповідь. І для мене також.

Ви багато в чому такий – не хочете знати щось до кінця?

Я просто занадто багато що до кінця інтуїтивно знаю…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Експромтні афоризми Степана Процюка з презентації

Купувати книжки – це одна з форм духовного життя

Для мене література – це моя наречена.

Кількість книжок не є мірилом літературного успіху.

Бути письменником в Україні – це потребує особистого стоїцизму.

Якщо письменник не є ідеалістом – гній кидати, а не письменником бути!

Є люди з провінційною самодостатністю.

Будь-які форми занурення у  підсвідомість мають свою розплату.

Сором’язливість повертається тяжкими неврозами.

Здається, я трохи розумію, звідки береться ненависть.

Психоаналіз не приносить щастя. Всі панацеї – в нас самих.

Запис Степан Процюк: «Є безліч рівноцінних правд…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.