Нашому поколінню випала велика честь закладати підвалини нової Української державності. Лягла на нас і величезна відповідальність за збереження того, що створено нашими предками, за творчий розвиток старовинних традицій, за побудову сучасної модернізованої держави. Виконання таких завдань вимагає значних зусиль не лише державних органів і громадських організацій, але й пересічних громадян. Та щоби збудувати щось путяще, треба мати певний план такого будівництва. А для цього – зрозуміти всю складність завдань, які  стоять перед нами, і хоча би приблизно уявити той результат, якого прагнемо отримати. 

Суперництво столиць: Київ проти Москви

В імперській історії Росії існувала примітивна схемка: спочатку столицею Русі був Київ, а потім його мешканці під тиском ворожих орд переселилися на Північ і новою столицею великої східноєвропейської держави стала Москва.

Про заснування і Києва, і Москви здавна існували легенди, які згодом сприймалися вже як незаперечні факти. Проте розвиток науки про минуле спростовував чимало історичних міфів, на зміну їм приходили твердження, що спиралися на факти. Однак і легенди мають свою привабливість: нерідко в них за вигадками ховається призабута правда.

Скільки років Києву?

1982 року столиця УРСР відзначала своє 1500-річчя. Правда, достеменність цього ювілею ставили під сумнів фахівці – історики й археологи. Проте політики палко бажали відсвяткувати саме таку дату: під неї на їхні піджаки посипався дощ державних нагород, а до бюджету УРСР із бюджету союзного були виділені чималі додаткові кошти.

На святкування обіцяв приїхати «сам Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР, Маршал Радянського союзу і прочая, і прочая, і прочая – Леонід Ілліч Брежнєв». А в розімлілого від почестей, випитих шляхетних напоїв і спожитих вишуканих страв ясновельможного дідуся можна було випросити щось привабливе для себе особисто. Тож критикам-науковцям затулили пельку й почали готуватися до бундючних святкувань.

Довелося й мені спостерігати за урочистим дійством, правда – здалеку. Стояли ми з колегами-істориками й далі дискутували саме про дату заснування міста. Нарешті, один старенький професор сказав: «Друзі, хіба так важливо знати точний рік заснування міста? Радіймо, що москвичі визнали: Київ набагато старший від Москви!». На тому й заспокоїлися.

Археологи ж знають, що на місці сучасного Києва стоянки первісної людини існували вже в пізньому палеоліті – стародавньому кам’яному віку. Відтоді тут, на березі Дніпра, люди селилися постійно. А первинний руський літопис містить легенду про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їхньою Либіддю. Мовляв, очолювали вони слов’янське плем’я полян і заклали на правому березі Дніпра свій стольний град, назвавши його на честь старшого брата Кия.

Проведені у Києві розкопки підтвердили, що місто тут існувало вже у другій половині V-го – першій половині VI-го століть. У вірменській хроніці Зенона Глака, написаній у VIII столітті, згадувалося про заснування міста Куара у «краю полуні». Сучасні фахівці вважають, що йдеться саме про Київ на території племені полян.

Місто зростало, багатіло: воно розташовувалося на шляху «з варяг у греки» і з часом перетворилося навіть на суперника Константинополя – столиці Візантії. Звідси християнство пішло по Русі, а безліч храмів і монастирів підкреслювали святість міста. Йому неодноразово довелося відстоювати свою свободу. Кияни  боронили рідне місто від орд степових кочовиків, а також від тих руських князів, що силою намагалися захопити великокняжий престол. 

Та врешті з’явився князь, який хотів вже не на київський престол сісти, а взагалі знищити Київ, щоби столицею Русі став його улюблений Суздаль. Народився він у селі Боголюбово неподалік Суздаля, тож і прозвали його Андрієм Боголюбським. Навесні 1169 р. суздальське військо захопило княжий Київ і три дні Великого посту руйнувало місто, по-звірячому вбивало його мешканців, навіть жінок і малих дітей. Грабували церкви, вкрали образ Божої Матері, за переказами, – написаний святим Лукою. Нині тримають цю святиню у Москві й не думають повертати законним власникам… Отак кияни вперше познайомилися із майбутнім «старшим братом»! Проте швидко відбудували зруйноване.

А у грудні 1240 р. Київ захопили монголо-татарські орди і знову зруйнували місто. На володіння ним призначали своїх холуїв, зокрема, 1249 року хан Золотої Орди видав «ярлик» на княжіння в Києві своєму вірному слузі князю Олександру Невському. Київ остаточно втрачає свою роль політичного центру всієї Русі.

А звідки з’явилася Москва?

1947 року в СРСР урочисто відзначалося 800-річчя Москви. За офіційною версією, місто заснував великий князь Юрій Довгорукий, кінний пам’ятник якому відкрили у центрі російської столиці, неподалік популярного грузинського ресторану «Арагві». Заснована була медаль «У пам’ять 800-річчя Москви», яку отримували навіть домогосподарки, що відзначилися громадською активністю. Аби лише прожили у Москві чи Підмосков’ї не менш ніж 5 років!

І все було б чудово, коли б не кляті історики. Дехто з них почав доводити, що задовго до Юрія Довгорукого, ще в ХІ ст., на Боровицькому пагорбі при усті річки Неглинної вже існувало місто, оточене дерев’яним частоколом і ровом. Часи були сталінські, й тих, хто забагато патякав, вміли дуже швидко примусити притримати язика…

Але правими були справжні фахівці, а не сталінські придворні казкописці. Юрій Довгорукий спалив чуже місто й наказав на його місці збудувати своє. Кілька письмових джерел так розповідали цю сумну і дуже повчальну історію про те, як на людській крові й стражданнях закладалося місто, яке нині для багатьох людей у цілому світі уособлює смерть, руїну і безбожну брехню.

Повертаючись 1147 року з чергового походу до Суздаля, Юрій Довгорукий заїхав у надзвичайно мальовничу місцину: зелені пагорби, між ними в’ється ріка, а в неї впадають невеличкі річечки. На їхніх берегах розкинулися гарні села й навіть місто. Коли князь запитав у селян, що працювали біля дороги, чиї це землі, то почув: «Боярина Степана Івановича Кучки». Юрій Довгорукий повернув до Кучкова – міста, в якому жив боярин. Князеві здалося, що прийняли його там без особливої радості, а коли він одразу почав вимагати в Кучки, щоб той продав йому землі, які так сподобалися князю, то почув: «Рідної землі ні п’яді на продам!». Таку відповідь Юрій розцінив як зухвалу й вирішив помститися бояринові. Хоча у боярському теремі князя та його дружинників добре нагодували і розмістили перепочивати, все ж план помсти зухвальцю вже складався у княжій голові.

Уранці Юрій Довгорукий вирушив далі, але «образи» не забув. Через деякий час він здійснив «каральну акцію», узявши із собою власного сина, того самого Андрія Боголюбського, якого ми вже згадували. Коли княжі дружинники оточили резиденцію боярина, ворота їм не відчинили. Тоді військо рушило на штурм і, долаючи опір боярської охорони, захопило терем. Князь наказав своєму синові Андрію вщент спалити Кучково, а на місці спаленого збудувати нове місто, яке назвати за іменем ріки. Степана Кучку вбили, а його дітей Юрій Довгорукий забрав до Суздаля. Боярська донька Уліта Степанівна була дівчина краси небаченої, і князь наказав своєму синові оженитися на ній. А двох братів красуні залишив прислуговувати Андрію Боголюбському.

Син Юрія Довгорукого всі накази батька виконав сумлінно. На місті вщент спаленого Кучкова була збудована Москва – місто, що належало до Володимиро-Суздальського князівства. А після захоплення його монголо-татарами хан надав Москві статус княжого міста. Жодні «кияни» туди не переселялися й не переносили великокняжої столиці. А зробили княжим містом Москву ординці, щоби зручніше їм було збирати данину з місцевого населення, а їхні баскаки мали де як слід перепочити. І платила Москва данину аж до 1700 року, вже навіть наступниці Золотої Орди – Кримському ханству. 

А ми повернімося до гіркої долі Степана Кучки та його нащадків. Уліта народжувала дітей убивці свого батька, але хлопчики невдовзі помирали. Жити з мерзотником Андрієм вона вже не могла і, домовившись із братами, убила негідника. Слуги Боголюбського схопили її, підвісили й розстріляли з луків. А один з її братів спромігся втекти, й далеких нащадків Кучки в письмових джерелах згадували аж до XVII століття…

Отак і було засноване місто, про яке у пізньосталінські часи майже щоденно по радіо співали: «Надежда мира, сердце всей России, моя столица, моя Москва!». Засноване на крові й брехні місто, осередок рабства і сваволі, яке століттями протистоїть Києву, місту справжньої духовності – місту, для якого свобода є найвищою цінністю. 

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Ігор БУРКУТ: Проект «Про українців і Україну» (частина 5) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наша співрозмовниця – та сама активістка Катерина Мальдон – на особистості не переходить. Вона просто відчайдушно, гарячково, шалено і безрозсудно чинить опір системі. В Росії опір – це шанс на життя. Зрештою, як і в Україні. Інакше – це не життя, а животіння.

Катерину Мальдон, яка в Україні стала знаменитою після короткої, але ємної «розмови» з Пореченковим, «Версії» розшукали в соцмережах. На запитання жінка відповідає дуже відверто. Питання українською розуміє, подекуди закидає українські слівця, але перепрошує, що «отвечать на мове» поки ще не може. Чистокровна росіянка, яка народжена в російській глибинці і півжиття прожила в Москві, за Україну готова перегризти горло. Після інтерв’ю я зізналася сама собі: якби хоч третина українців любили Україну так, як ця москвичка – ми б уже давно перемогли, і втрати наші були б значно менші…

– Ви, можливо, вже знаєте, що в Україні Ви стали знаметиною завдяки пропозиції актору Михайлові Пореченкову «постріляти». Але, судячи з Вашого профіля в фб, цей яскравий протест – не випадковість, і до нього вели переконання. Що пов’язує Вас, москвичку, з Україною? «Поклик крові» чи поклик переконань?

– Я стала знаменитой в Украине гораздо раньше – еще к моменту перекрытия Тверской с жовто-блакитным прапором навстречу колорадской первомайской демонстрации у меня и моих друзей из российской оппозиции было много украинских френдов, потому что мы с самого начала поддерживали Майдан и выходили еще с плакатами типа «Украину – в Европу, а не в путинскую Азиопу!»… Многие мои друзья были на Майдане. Мой близкий друг, питерский активист Владимир Малышев, был Послом гражданского общества РФ на Майдане, он был на Майдане с самого начала до конца, был избит беркутнёй на Грушевского…

Он заезжал ко мне оттуда пару раз в Москве, в последний раз я пыталась увязаться за ним, но он топал ногами и кричал, что у меня 4 детей (а он их хорошо знает) поэтому он меня туда категорически не пустит; на Майдане через пару дней будут стрелять! Володя ошибся на один день – стрелять там начали через 3 дня…

Я приехала в первый раз на Майдан в последние дни февраля, когда Малышев дал «добро».

У меня нет украинской крови. Горжусь тем, что она есть у моих детей, у которых прабабушка по их отцу была украинкой…

Я просто за правду и за совесть, за честные выборы, за которые россияне выходили на свои несостоявшиеся «майданы» – Болотную, Манежку, ОккупайАбай… Мы, белоленточная антипутинская оппозиция, с самого начала понимали, что Майдан в Украине – это то, что не получилось здесь у нас, к величайшему сожалению… Поэтому мы молились, чтобы это получилось там у вас. И теперь будем у вас учиться…

Для нас Путин давно был нелегитимным узурпатором, а теперь стал еще и рашистским оккупантом, обуреваемым маниакальными имперскими амбициями. Для всех нас одинаково важно вычистить Кремль от окопавшейся там дзюдохерии, геноцидящей и истребляющей собственный народ и другие народы, от жуликов и воров из партии «Едим Россию», и лично от сумасшедшего маньяка Путлера… За нашу и вашу Свободу!

• Вчинок на спектаклі з Пореченковим не був експромтом – Ви ж підготували іграшковий пістолет, Ви знали, що робите. Як придумали саме такий хід, чи було страшно і які наслідки Ваших дій? Ви вільні у своїх переконаннях?
• Это была АПД (акция прямого действия) Общественного Движения «Майдан без границ», соучредителем которого я являюсь. Я – всего лишь исполнитель. Я сразу вызвалась пойти на эту акцию, услышав её идею. В зале была и группа поддержки, разумеется.

Михаил Пореченков, он же МишаПостреляй, возмутил многих, в том числе ведущих российских журналистов, своим крупнокалиберным перформансом в сторону Донецкого аэропорта. Мы просто его «вознаградили» бутафорской пенопластовой медалью «За Лугандон» (1-й степени Лугандонский Стрелок – на обороте) и памятным, так сказать, оружием… Он решил поиграть с оружием там, а мы отзеркалили его игрища здесь, только и всего.

Последствия могли быть разными, вплоть до уголовки по 213.1-2. Но это не повод молча сидеть по углам…

Да, я свободна в своих убеждениях. Я ношу по Москве украинскую символику, ленты, значки, как евреи в Германии в «сороковые роковые» носили желтую звезду.

Я ношу по Москве украинскую символику, ленты, значки, как евреи в Германии в «сороковые роковые» носили желтую звезду.

Знаю, что немцы после Нюрнберга не забыли историческую вину своего народа за Гитлера и фашизм… И я отказываюсь брать на себя историческую вину русского народа за Путлера и рашизм. Я – сопротивляюсь. Я хочу видеть Путлера в Гаагском трибунале, как можно скорее. Это невероятно трудно, и с нашим зомбированным ура-поцреотизмом народонаселением сейчас кажется почти нереальным, наш протест фактически слит, особенно после наглой и нахрапистой путлеровской аннексии Крыма по методу гоп-стоп, пока Украина не оправилась от крови и слез по Небесной Сотне…

Но мы тут сейчас живем по принципу: «Делай, что должно, и будь, что будет» (с). Я уверена, что мои дети, когда вырастут, не споют мне из Галича: «Ах, как просто попасть в палачи! Промолчи, промолчи, промолчи…»

• Ваша оцінка Пореченкова як особистості – суперечить його оцінці як актора?
• Я, в отличие от Михаила Пореченкова, не буду переходить на личности. Это уж пусть они с артисткой Мариной Зудиной ставят диагнозы и рассуждают о моем «нездоровье» по итогам двухминутного общения, а я не доктор ;)

Я говорю лишь о поступках Миши Постреляя, а его личность, в том числе актёрский профессионализм, меня интересует весьма мало и к делу тут не относится, по-моему.

Скажу кратко: очевидно, что он справляется с предложенными ему ролями. Хотя, конечно, не Леонов и не Смоктуновский.

• Ваш публічний протест – небезпечний для Вашого життя чи комфорту в РФ?
• У нас протест сейчас для всех опасен. В тюрьмах полно политзаключенных…

И убиты по политическим мотивам не только Анна Политковская, Наталья Эстемирова и Сергей Магнитский…

У нас тут Совок наступает, вместе со всеми его мерзостями. Еще не 1937 год, но уже почти 1968…

Но пока еще можно протестовать, и иногда даже действенно.

Не исключаю, что нам удалось частично избавить героическую украинскую летчицу Надiю Савченко от российской карательной психиатрии. Накануне того дня, когда был назначен наш уже второй пикет за её освобождение перед печально известным Институтом им. Сербского, где она показательно содержалась и подвергалась обращению, приравненному адвокатом Полозовым к пыткам – Надiя была оттуда внезапно и спешно вывезена, по словам тех же адвокатов, поставленных перед этим фактом.

И во время нашего первого пикета сотрудники полиции и 2-го оперполка не пытались нас винтить, хотя пикет явно не был одиночным: не было команды, очевидно, что их начальство очень не хотело скандала по поводу похищенной в Украине военнопленной возле столь одиозного учреждения, как Институт им. Сербского.

– Я розумію, що Ви бунтівниця по життю. Такий яскравий протест – перший у Вашому житті, чи …?

– Я впервые оказалась в автозаке 7 октября 2012 года – после того, как на Площади героев Плевны подарила Путлеру к его 60-летнему юбилею синенькую клизму с издевательской поздравительной открыткой в ходе акции «Проводим дедушку на пенсию».

– Як оцінюєте сьогодення і яким бачите майбутнє взаємин України і Росії?

– Мне часто пишут украинцы, что мы с друзьями помогаем им избавиться от тотальной ненависти ко всему русскому, а не только к фашизму, называемому нынче в мире РАШИЗМОМ… Дай Бог, чтобы мой народ прозрел. Но все равно эта боль и обида на годы, возможно, не на одно поколение…

Тут я могу процитировать своего друга Аркадия Бабченко, военного журналиста и тоже майдановца, ибо лучше все равно не скажешь:

«Он же не просто людей убивает. Он же в людях убивает то доброе, что было в них. По крайней мере, по отношению к нам. И взращивает ненависть и агрессию. Синдром пост-комбатанта во всей стране. Превратить огромного сорокамилионного братского соседа в тех, кто тебя ненавидит больше всего… Это надо суметь, конечно. Гореть в аду».

– Чи не будете просити політичного притулку в Україні?

– Увы, у меня нет такой возможности. Нет возможности уехать вместе со своей семьей и детьми. По крайней мере, пока идет эта проклятая война – мой муж категорически против… Да и помимо войны, Украине ещё срочно необходима реальная настоящая люстрация, потому что януковских и даже пропутлерских зрадников ещё огромное количество на всех постах, вплоть до военного руководства и Рады.

помимо войны, Украине ещё срочно необходима реальная настоящая люстрация, потому что януковских и даже пропутлерских зрадников ещё огромное количество на всех постах

Увы, об этом говорят и пишут все, вплоть до моих знакомых добровольцев АТО… Ни для кого не секрет, что Леонид Развозжаев – наш узник Болотной – был похищен в Украине и передан российским властям, а они тут в тюрьме пытали и практически уже чуть ли не превратили в инвалида молодого здорового парня… Где его похитители? Почему их никто не ищет и не люстрирует, не арестовывает и не сажает туда, где им самое место – в тюрьму?! Дело ясное, что дело тёмное…

И все наши российские активисты, которые уже поселились в Украине под разными статусами, но по похожим вынужденным причинам – потому что здесь больше невозможно терпеть – все понимают, что в Украине нет абсолютной безопасности и стабильности… А есть политзаключённые, появившиеся уже и при новой власти! Например, одесский патриот Сергей Ходияк, сидящий под домашним арестом, продлённым в очередной раз до 13 ноября, по сфабрикованному обвинению в убийстве и массовых беспорядках 2 мая, без всяких на то реальных доказательств. Это для меня, например, чудовищное де жа вю, ведь у нас узники Болотной сидят по тому же абсурдному обвинению в массовых беспорядках, устроенных самими же правоохренителями, действующими на стороне урода, а не народа… В общем, это тема для отдельного трудного разговора.

И еще важно сказать вот что: встречается в Украине и неприятие всего, что исходит от страны-агрессора и оккупанта – то есть иногда просто непроизвольное отторжение и неприятие всего российского. Оно более, чем понятно, ведь идет война с недавно еще братской Россией, и Донбасс залит кровью по милости Путлера, которого мы здесь не смогли вовремя остановить… Но мы в Украине сталкивались с тем, например, как кассирша в банке (в Рiвно, по-моему) поджимает губы, услышав наш московский акцент. Вот как быть в таких случаях – сначала объяснять, что ты не верблюд, не москаль, а москвич, считающий, что в Украине браття, а вся фашистская хунта в Кремле?… А вчерашнему московскому школьнику не очень приятно и понятно слышать в школе про финно-угорскую орду, например… Разумеется, это все частности, причем легко преодолимые и не идущие ни в какое сравнение с реальным фашизмом и нацизмом в России, где уже не увидишь просто так на улице чернокожего африканца, например (элементарно боятся выходить из Лумумбы!). И это сторицей все компенсируется той моментальной синергией отношения к тебе, когда украинцы понимают, кто ты и что, когда отвечают «Героям слава!», успокаиваются и расцветают… Это то самое, о чем мы как-то разговаривали с киевлянами: разве один доброволец батальонов «Донбасс» или «Айдар» из России не стоит нескольких мобилизованных принудительно местных – если он по совести пошел воевать на стороне Света, правды и Украины, несмотря на вполне реальную угрозу уголовного преследования на Родине, и так далее?!

Мне в начале весны в Киеве на Институтской боец Правого Сектора объяснял, что не надо так шутить, называясь «Москальской Сотней», ибо мы же ж не москали, а москвичи, браття-россияне. И пару недель назад во Львовской Криiвке охранник в форме УПА то же самое фактически повторил: «Яки ж вы москали, вы не москали, вы россияне»… То есть украинцы очень хорошо понимают и ценят эту разницу.

Во Львове на нашей машинке с российскими номерами какой-то добрый человек написал-таки пальцем по пыльному капоту: Путiн Хуйло. Возможно, жовто-блакитная ленточка под стеклом таки оберегла брошенную в центре Львова машину от чего-то более существенного, трудно судить… Но мы с моим защитником и попутчиком, юристом Алексеем Домниковым, были в полном восторге от надписи: тут же подписали к ней крупно: «ДА»! И «Ла-ла-ла-ла»… Потом Лёша с этой надписью еще и по Москве рассекал, берег её до последнего – до тех пор, когда не мыть машину стало уже просто неприлично.

Во Львове, причем прямо у памятника Степану Бандере, мы развернули исторический российский триколор – флаг из палатки Посольства российского гражданского общества РФ на Майдане. Майданский российский флаг, представьте себе! Там один флаг сожгли какие-то провокаторы под видеокамеры, а следующий потом, с началом полномасштабной войны на Донбассе, уже был в палатке и не вывешивался, по понятным причинам… Но это флаг из той самой палатки. И мы развернули его для того, чтобы показать ватникам, постоянно кидающимся на украинский флаг в Москве и вопящим о том, что нас в Киеве расчленили бы за триколор: вот мы, вот триколор рядом со Степаном Бандерой, все живы и никакие злобные бандеровцы не режут нас на части. Правда, один пожилой украинец подошел к нам поинтересоваться, что здесь происходит, и недовольно поворчал в ответ на наши объяснения, что это за флаг и для чего он здесь – но он нас понял и ушел спокойно!

• Ваш чоловік вважає, що у вас різні політичні переконання, і попри це – ви разом. Наскільки різні?
• Он много лет отдыхал в Крыму и убежден, что крымчане действительно хотели в РФ. Вне зависимости, к сожалению, от того, как и какими методами в процессе аннексии у крымчан спрашивали, чего они там хотят… А для меня эта зависимость принципиальна, для меня не может быть никаких «референдумов» после 3 недель под дулами автоматов.

Мой муж не поддерживает Путина… Скорее, он троллит меня, ему просто надоела моя активная гражданская позиция, пикеты, винтажи, поездки в Украину и проч…. Конечно, он устал от всего этого почти так же, как и я сама, и нередко просто руки опускаются от невозможности пробить непробиваемое… Но мы постоянно ищем возможности понимать друг друга и договариваться.

• Чи достатньо в Росії таких, як Ви, активістів, щоби «затролити» підписантів листів Путіну про підтримку, наприклад, анексії Криму та ін. антиукраїнських дій?
• «Нас мало, и нас все меньше, а самое страшное, что мы врозь»… Помните эти строки из «Юноны и Авось»? Как-то так… Но мы будем стараться. По всем направлениям. Хотя задачи оттроллить всех подписантов никто вроде не ставил, да и вряд ли поставит. История сама их оттроллит… После Нюрнберга теперь должна быть Гаага. Когда-нибудь этим нынешним подписантам обязательно будет невыносимо стыдно (при наличии там хотя бы зачаточной или остаточной совести, конечно)…

Слава Украине, героям слава! За нашу и вашу свободу!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Москвичка Катерина Мальдон: «Я отказываюсь брать на себя историческую вину русского народа за Путлера и рашизм. Я – сопротивляюсь!.. Дай Бог, чтобы мой народ прозрел» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На щастя, є чесні росіяни зі здоровим глуздом, які намагаються вберегти своїх співвітчизників від суцільної мозкової стерильності, сміливці, які наважуються мати думку, що розбігається із офіційною. І не тільки мати, а й висловлювати її вголос.

Андрій МАКАРЕВИЧ, рок-музикант:

«Такої розперезаної пропаганди й такої кількості брехні не пам’ятаю від кращих брежнєвських часів» 

– Такої розперезаної пропаганди й такої кількості брехні не пам’ятаю від кращих брежнєвських часів. Хлопці, ви чого домагаєтеся? Створення суспільної думки для введення військ на територію суверенної держави? Відтяти Крим? ЦК КПСС, вводячи війська до Чехословаччини, з народом не радився. І що? Обісрався на весь світ!?

Бомбанули доволі багато ідіотів та просто неуків із нестабільною психікою. Уже рвуться зі зброєю в руках рятувати російськомовне населення: мовляв, воно до цього закликає, а вони нібито й повірили. Хлопці в телевізорі, ви чого домагаєтеся? На тривалий час розсварити два народи, що живуть поруч? У вас виходить. А чим це закінчується, знаєте? Війни з Україною захотіли? Так, як з Абхазією, не вийде: хлопці на Майдані вже загартувалися і знають, за що б’ються, – за свою країну, за свою незалежність. А ми за що? За Януковича? Навіщо ви сховали його в Росії? Чесна людина не стане ховати в себе злочинця й злодія. А крадій буде. Навіщо ви себе ганьбите перед людством? Я знаю, що вам наплювати, та все ж таки?

Нам з українцями жити. Як і раніше, в сусідстві. І бажано, в дружбі. А як їм жити, вони вирішать самі. Чи постріляти захотілося? Кажуть – патріотизм зміцнює. Ненадовго.

Юрій ШЕВЧУК, музикант: – Треба зробити усе можливе, щоби не допустити братовбивчої  бойні. Війна – це наслідок недолугої політики. Уся ця істерія з приводу нашого вторгнення в Україну, розв’язана на центральних каналах, говорить саме про це. Політика у нас слабка в країні, це навіть не політика, а зграя феодалів, знаєте, гонів, готів, якесь раннє Середньовіччя.

Артемій ТРОЇЦЬКИЙ, музичний критик: – Україна вистраждала свою свободу; там буде неспокійно й важко, але все закінчиться добре. Росія заслужила свою важку долю. У країні, де гангрена замість влади, будуть вічні сутінки.

Михайло Жванецький, письменник-сатирик звернувся до українців так: «Перше: бійки не боятися – тоді її не буде. Землю брати – тоді вона буде. Свободу тримати зубами. Вождів, що живуть паралельно із нами, що пустили намарне нашу юність, – давити. І нічого не боятися!» 

– Мені здається, що росіяни шалено заздрять українцям. Тому що змогли, дозволили собі скинути зажерливих, хамуватих, знахабнілих злодюг. Це не виключає того, що можуть прийти нові. Але ті вже точно знатимуть, що існує сила протидії, здатна чинити їм спротив. А закомплексована російська більшість виправдовує свою бездіяльність і своє безсилля «прагненням стабільності», тим, що «вони всі там бандерівці та фашисти» тощо. А насправді це просто заздрість, що українці не промовчали, не втерлися…

Лія Ахеджакова, актриса:

«Нехай мене ображають, нехай кидають у мене камінням, але я особисто Україну не зраджу! За жодних обставин, навіть коли мене будуть жорстоко кривдити й принижувати!»

 – Нас Севастополь розколов. Для нас, акторів, це немов би єдиний простір – Україна і Росія, Крим… І для більшості акторів однаково й та дорога землі, і ця… Нехай ображають, нехай кидають у мене камінням, але я особисто Україну не зраджу! За жодних обставин, навіть коли мене будуть жорстоко кривдити й принижувати!…Мені здається, що ми скотилися вже до того періоду Радянського Союзу, коли… в таборах гнили найкращі люди, вбиті поети, письменники, артисти й режисери й просто чесні люди…

Ксенія Собчак, телеведуча: – Ну все. Війна. Це рішення або стане черговою «маленькою тріумфальною війною» Володимира Володимировича, або може стати його «Афганістаном». От я вам казала, що Путін – не про гроші вже давно, а про «увійти в історію». Олімпіада – добре, та апетити зростають. «Президент, що повернув Росії Крим» – оце серйозний параграф у підручнику.

Олександр СОКУРОВ, кінорежисер:

«Я вражений цією абсолютною закоханістю у війну. Мені здається, що якесь страшне затемнення найшло на багатьох росіян. А це означає, що всі ті проблеми, всі ті гріхи народу, що були скоєні у сталінську пору, ті страшні репресії, непрощені й непокаяні гріхи, усе це зараз спливло на поверхню і починається заново». 

– Одностайність Ради Федерації у такому складному, я навіть сказав би, трагічному питанні, як використання російських збройних сил на території України, вражає. Ніхто навіть не засумнівався в тому, що війська треба вводити на територію України. Не знаю, звідки така зарозумілість, чому такі серйозні рішення не збурили драматичного обговорення. Таке враження, що усі закохалися у воєнне вирішення питання. Всім це так подобається, всі вважають це якоюсь гарною та цікавою історією, немовби це велика патріотична подія. Я вражений цією абсолютною закоханістю у війну. Мені здається, що якесь страшне затемнення найшло на багатьох росіян. А це означає, що всі ті проблеми, всі ті гріхи народу, що були скоєні у сталінську пору, ті страшні репресії, непрощені й непокаяні гріхи, усе це зараз спливло на поверхню і починається знову. Ми й тоді як народ вчинили погано, підтримуючи репресивний сталінський режим, прославляючи усе те зло. Ми не покаялися, ми не вважали, що усе це – помилка. Не можна вирішувати військовою силою таку делікатну проблему української держави. Я сподіваюся, що цього все ж таки не станеться. Бо коли це станеться, нам на довгі роки про нашу державність доведеться забути. Відбудуться незворотні наслідки. Україна все одно виживе й буде тією державою, якою вона хотіла бути. А ми завдамо своїй країні удару абсолютно деградуючої якості. Жодна армія нас не врятує від кінцевого внутрішнього розвалу нашої країни. Наша держава наразі  не в тому стані, аби припускатися таких помилок.

Борис ГРЕБЕНЩИКОВ, музикант:

«Припиніть обманювати свій народ» 

– Ті, в чиїх руках сьогодні влада, згадайте про народ, який делегував вам цю владу: без цього народу ви ніхто; припиніть обманювати його. Яким би великим не було б у вас бажання ввійти в історію, не намагайтеся зробити це за рахунок смерті людей, які вам довіряють. Будьте далекоглядними: припиніть натравлювати одних людей на інших, припиніть брехати своєму народові заради удаваної сьогоденної вигоди – завтра вона призведе до незрівнянно більших втрат.

Господи, напоуми нас вирішувати суперечки мирним шляхом!

Кіносоюз – проти

Лист із засудженням дій російської влади підписали й російські кінематографісти )з ним можна ознайомитися на сайті Союзу кінематографістів і професійних кінематографічних організацій та об’єднань Росії (Кіносоюз): «Ми категорично проти брехні у висвітленні доленосних для України подій і тим більше проти російської військової інтервенції в Україну», – говориться у ньому.  Автори звернення виступили також проти «безпрецедентної антиукраїнської кампанії, розв’язаної російськими державними каналами»: «Тому ми відповідаємо лаконічно й недвозначно: не сумнівайтеся в нас. Ми на боці правди і ми з вами!», – звернулися російські кінематографісти до українських колег.

Російський ПЕН-центр осудив позицію уряду РФ

Російський ПЕН-центр, як усі люди здорового глузду на планеті, розділяють тривогу наших українських колег. Позиція російського уряду представляється нам надзвичайно небезпечною, і Російський ПЕН-центр уже неодноразово заявляв про це.

Ми також виступаємо проти дезінформаційної політики російських ЗМІ і нагнітання ненависті, агресії у засобах масової інформації. Введення російських військ на територію Криму, як би це не камуфлювалося, означає початок військових дій.

Ми закликаємо Російський уряд зупинити ці небезпечні ігри, поки вторгнення не перетворилося на повномасштабну війну, коли ситуація вийде з-під контролю. Ми застерігаємо тих, хто не боїться проливати кров наших дітей, росіян, українців чи татарів…

Жодні геополітичні, фінансові та інші корисливі інтереси, навіть коли їх називають «національними», не виправдовують загибелі людей, на якому боці протистояння вони не перебували б. Відповідальність ляже на плечі політиків, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу. За свободу – вашу й нашу!

Антивоєнна заява російської інтелігенції

Не вперше в російській історії людей, не згідних з агресивною імперською політикою держави, оголошують пораженцями й ворогами народу. Не уперше вірно підданство цінується вище за громадянську позицію. Події в Криму стрімко розвиваються і тягнуть коли не кровопролиття, то ганьбу для Росії і біди для народів двох країн.  Надії зупинити те, що відбувається, доказами розуму стає все менше. Але тим соромніше мовчати й пасивно стояти з краю.

Ми, що не називаємо себе «діячами» культури чи науки, а просто російські інтелігенти, що працюють кожний у своїй галузі, заявляємо:

Ми проти вторгнення на територію іншої держави.

Ми проти війни з Україною й ворожнечі із світовою спільнотою.

Ми солідарні з усіма, хто не прогинається й не піддається брехні.

Вони з нами!

Правозахисники: Арсеній Рогинський,Олексій Симонов.

Актори й режисери, діячі театру й кіно:Лія Ахеджакова,Олександр Балуєв,Павло Бардін,Олег Басилашвілі,Марат Башаров,Юрій Богомолов,Леонід Бронєвой,Еманнуїл Віторган,Галина Волчек,Валерій Гаркалін,Сергій Гармаш, Валентин Гафт,Володимир Гостюхін,Олексій Девотченко,Армен Джигарханян,Федір Добронравов,Антон Долін,Даніїл Дондурей,Олег Дорман,Марк Захаров,Андрій Звягінцев, Михайло Кокшенов,Андрій Кончаловський,Володимир Котт,Михайло Кричман,Дмитро Кримов,Леонід Куравльов,Евген Лунгін, Сергій Маковецький,Віталій Манський,Віктор Матізен, Оксана Мисіна,Володимир Мірзоєв,Андрій Мягков,Андрій Плахов,Олексій Попогребський,Катерина Поспєлова,Андрій Прошкін, Марина Разбєжкіна,Олександр Расторгуєв,Ельдар Рязанов,Станіслав Садальський,Олександр Сакуров, Андрій Смирнов, Юрій Стоянов,  Наталія Фатєєева, Дмитро Харатьян,Борис Хлебніков, Ольга Шакіна,Сергій Юрський,Олена Якович,Олександра Яковлева,Олена Яковлева.

ЛітераториБорис Акунін (Григорій Чхартишвілі), Аркадій Арканов, Олександр Архангельський, Леонід Бахнов, Андрій Бітов, Марина Бородицька, Ольга Варшавер, Марина Вишневецька, Сергій Гандлевський, Даніїл Гранін, Вероніка Доліна, Денис Драгунський, Ольга Дробот, Євген Єрмолін, Віктор Єрофеев, Михайло Жванецький, Олександр Ілічевський, Ігор Іртеньєв, Ніна Катерлі,Костянтин Кедров, Григорій Кружков, Ольга Кучкіна, Наталя Мавлевич, Лариса Міллер, Олексій Моторов, Валерій Ніколаєв, Наталя Нусінова, Максим Осипов, Марія Рибакова, Лев Рубінштейн, Михайло Рудницький, Ольга Седакова, Євген Сидоров, Наталія Соколовська, Євген Солонович, Марія Степанова, Ксенія Старосельська, Сергій Стратановський, Лев Тимофєєв, Людмила Уліцька, Павло Фінн, Маріетта Чудакова, Олена Чижова, Віктор Шварц, Илля Штемлер, Михайло Яснов.

Художники:Євген Асс,Андрій Бондаренко.

Журналісти, видавці, телевізійники: Ірина Балахонова, Арина Бородіна, Ірина Головинська, Варвара Горностаєва, Тихон Дзядко, Олена Дьякова, Вікторія Івлева, Михайло Калужський, Ксенія Ларина, Глеб Морєв, Анна Наринська, Володимир Новохатко, Антон Носик, Ілля Овчинніков, Сергій Пархоменко, Наталя Перова, Ірина Петровська, Ірина Прохорова, Ксенія Собчак, Людмила Телень, Артемій Троїцький,  Михайло Шевельов, Алла Шевелкіна, Тетяна Щербіна, Ірина Ясіна.

Музиканти:Борис Гребенщиков, Андрій Макаревич,Олександр Розенбаум, Юрій Шевчук.

Учителі:Ася Штейн, ТамараЭйдельман.

Науковці різних галузей Константин Азадовський, Петро Аркадьєв,Олександр Бадхен, Анна Варга,Михайло Гельфанд,Анатолій Голубовський,Олена Горбова,Наталя Громова,Олена Гуревич, Михайло Давидов,Андрій Десницький,Борис Дубін,Галина Єльшевська,Анатолій Журавльов,Сергій Зенкін,Олексій Іванов,Наталя Іванова, Аскольд Іванчик,Борис Кац,Роман  Кривко, Ілля Кукулін,Ирина Левинська,Ірина Левонтіна,Марк Липовецький,Глеб Лозинський,Діна Магомедова, Марія Майофіс, Віра Мільчина,Савва Міхеєв,Сергій Неклюдов,Олена Новикова,Олексій Оскольський,Марк Певзнер,Віктор Прасолов,Юрій Рижов,Ірина Седакова,Микита Соколов,Елеонора Соколова,Марія Соловейчик, Ірина Стаф,Дмитро Травін,Наталя Тумашкова, Антон Туні,Федір Успенський,Андрій Цатурян, Павло Чеботарьов,Семен Шешенін,Борис Штерн,Давид Шустерман, Михайло Ямпольский, – загалом понад 120 прізвищ…

Ахеджакова, Биков та Носик вийшли у Москві на Мітинг правди з прапорами України

У Москві відбувся опозиційний Мітинг правди. Його учасники вимагали у влади чесності та незалежності ЗМІ, захисту свободи слова та права на інформацію. Акцію, що тривала три години – від 16-ї до 19-ї, – погодили із московською владою.

Учасники Мітингу вийшли на проспект Сахарова із плакатами «Досить брехати!», де в кого в руках були українські прапори – на знак солідарності з Україною. Люди скандували «Ганьба!» та «Росія буде вільною!».

На мітингу виступили відомі громадські діячі, опозиціонери, блогери й літератори, серед них – письменник Дмитро Биков, актриса Лія Ахеджакова, блогер Антон Носик, письменниця Людмила Уліцька, а також звільнений нещодавно за критику Кремля професор МДІМВ Андрій Зубов. Зі сцени цитували Олександра Солженіцина й українського поета Василя Стуса.

Кульмінацією мітингу стало вручення премії «Махровий тіпун» найбільш необ’єктивним російським журналістам. Такими названі ведучі головних федеральних каналів Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов та Катерина Андрєєва.

За підрахунками організаторів, мітинг зібрав не менше 5 тисяч людей. За офіційними даними ГУВД Москви, у ньому взяло участь менше тисячі людей.

Антоніна ЦИМБАЛЮК, vesti.uа, 13 квітня.

Запис Росіяни, які не прогинаються і не піддаються брехні, проти війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це є наслідком повного відсторонення народу від політики. Адже власті приймають рішення, не радячись із суспільством, якому натомість пропонують телешоу з участю одних і тих же політичних акторів. От і живуть пересічні громадяни у міфологізованому світі, в якому домінують дві популярні, але взаємовиключні казки. Одна – про неминуче процвітання України у разі підписання нею асоціації з ЄС. Не менш ілюзорною є й казка про «розквіт України» у Митному Союзі. Правда, з Росією наша країна сотнями років жила разом і результати такого співжиття є зрозумілими для мільйонів українців. Особливо після сумних роковин Голодомору…

Політики розколюють суспільство, щоби зручніше маніпулювати масами. Саме масами, а не окремими особистостями, які мислять самостійно. Масовій людині можна нав’язувати будь-які стереотипи: вона не вміє критично сприймати сказане. Так, противники асоціації з ЄС стверджують: вона призведе до розвалу економіки України як неконкурентоспроможної. Але ж вона і так уже розвалена: господарі приватизованих підприємств нещадно експлуатують те, що їм дісталося від СРСР, не вкладаючи грошей в оновлення. Основні фонди зношені на 80-90 відсотків, технології безнадійно застаріли. Добивають нашу промисловість і конкуренти з Росії, купуючи українські підприємства, аби знищити їх, як зробили це зі Львівським автобусним, Луганським тепловозобудівним, Лисичанським нафтопереробним заводами тощо. Прибічники Митного Союзу чомусь цього «не бачать».

А прибічники асоціації з ЄС не люблять рахувати збитки, які Україна неминуче понесе у разі виконання всіх європейських вимог. Хто буде ці збитки компенсувати? Якщо цього не зробить Євросоюз, усі видатки українська влада перекладе, як завжди, на соціальні низи.

Суспільство нині стрімко розколюється, в ньому загострюється протистояння. На жаль, влада піклується лише про себе, а не про захист національних інтересів. Якби її цікавила доля України, то громадськість була б залучена до пошуку варіантів подальшого розвитку держави, з урахуванням позиції різних соціальних верств. Утім, зрілою країною можуть управляти лише висококваліфіковані спеціалісти, а не азаровські «професіонали».

Відтак Україна опинилася у кризовій ситуації. Особливої пікантності моменту надає той факт, що суспільство розчароване не лише у владі, але й у нинішній парламентській опозиції. Тому розвиток подій може набути різних форм, у тому числі й непрогнозованих. Адже за спиною народу влада веде торг з ЄС та Москвою, про який суспільство не знає нічого конкретного.

Ігор БУРКУТ

Запис РОЗКОЛ І ПРОТИСТОЯННЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серпень нинішній позначився конфліктом Росії з Україною. На кордоні заблоковані українські товари. Нам наочно продемонстрували: вступайте до Митного союзу, тоді й потрапите на російський ринок. Удар по українській економіці супроводжувався традиційними словами про «братерство» та «історичні зв’язки» між двома сусідніми країнами.Таке ще діє на стареньких, закоханих у все радянське, проте на ділових людей – уже ні.

Якби українським підприємцям було вигідно вступити до Митного союзу, вони це зробили би водночас з білоруськими та казахстанськими колегами. Але побачили, що справжню вигоду від об’єднання отримує лише російська сторона. Про це відкрито й різко заявив президент Білорусі, на це м’яко натякає і президент Казахстану. Але Москва посилює тиск на Україну, аби примусити її до вступу в майбутній Євразійський Союз, задуманий на противагу Європейському Союзу.

Російська правляча верхівка має на меті багато різного: вона намагається позбутися України як головного конкурента на зерновому ринку, але не хоче втратити величезний український ринок енергоносіїв. Нарешті, прагне скористатися чималими ресурсами України. Адже ми ще не втратили остаточно високоякісний людський ресурс – добре освічених і працьовитих людей. У нас залишаються острівці високотехнологічних виробництв, насамперед, в аерокосмічній галузі. Не слід забувати, що Україна має розгалужену транспортну мережу, яка потрібна Росії для повного контролю над зростаючим товарообігом між Європою і Азією.

Якщо восени Україна домовиться про зону вільної торгівлі з ЄС, будуть поховані російські мрії про Митний союз як початок глибокої євразійської інтеграції. Тому Москва різко активізує дії, спрямовані на зрив українського руху на Захід. Слід очікувати різноманітних провокацій аж до звичних для сучасної Росії масштабних операцій спецслужб. Намагатимуться дискредитувати прибічників європейської інтеграції з числа українських політиків, журналістів, науковців. Торговельними війнами вже підривається наша економіка. Частішатимуть спроби підкупу лідерів громадської думки, щоби зробити їх прибічниками орієнтації на Москву. Навіть на Заході російськими грошима стимулюються антиукраїнські сили – як це відбувалося у Польщі навколо річниці Волинської трагедії 1943 року. Або у випадку звинувачення українських громадян у «терористичній діяльності» на території Великої Британії, чи пособництві нацистам декількох уродженців України – нині глибоких старців. Проте посилення зовнішнього тиску лише стимулює опір усередині українського суспільства.

Російський народ колись народив мудре прислів’я: «Насильно мил не будешь». Кремлю не варто його забувати.

Ігор Буркут

Запис СИЛУВАННЯ ДО ІНТЕГРАЦІЇ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Медаль Пушкіна – далеко не масова відзнака: від 1999 року відбулося трохи більше як 700 нагороджень. Її отримали декілька широковідомих, справді заслужених людей. Але зустрічалися серед свіжоспечених кавалерів і одіозні фігури, наприклад, сирійський письменник Алі Окля Орсан. Його президент РФ нагородив у лютому 2012-го – й одразу ж здійнялася хвиля запеклої критики. Адже саме Орсан після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США публічно схвалив масове вбивство мирних людей.

Бідний Пушкін! Срібний профіль геніального поета з волі верховних правителів сусідньої держави опиняється на грудях таких осіб, яким основоположник сучасної російської літературної мови ніколи руки б не подав. Адже Пушкін – творець, тож з руйнівниками не мав нічого спільного. А що створили Ківалов із Колесниченком? Недолугий законопроект, який зруйнував мовний консенсус – результат значних зусиль цілого українського суспільства. Тим же, хто не створює, а знищує, слід давати зовсім інші відзнаки. Наприклад, спеціально для них можна встановити орден Дантеса із врученням його 27 січня, у день фатальної дуелі.

На жаль, іменем Пушкіна намагаються спекулювати новітні російські імперіалісти. Фраза президента РФ Путіна «Де російська мова – там Росія» вже стала класичною. Мову та культуру намагаються використовувати не для розвитку рівноправної співпраці з сусідами, а для реалізації загарбницьких планів. Відома російська громадсько-політична діячка Валерія Новодворська нещодавно із гіркотою відзначила, що нинішні кремлівські власті намагаються відправити Пушкіна на танку підкорювати чужі землі. Звичайно, прибічники відродження імперії у черговий раз накинулися на неї, причому з їхніх уст знову пролунали тупі антисемітські випади.

Не дивно, що новітні російські імперіалісти відрізняються разючим невіглаством. Нащадки кріпаків та слобідської голоти, вони вишукують у себе міфічне «дворянське коріння» й ладні платити чималі гроші за розцяцькований папірець, який нібито засвідчить їхню вроджену «аристократичність». А Валерії Новодворській такі вигадки абсолютно не потрібні: один з її предків був воєводою у Дерпті (сучасний Тарту в Естонії) ще за часів Івана Грозного, а інший – мальтійський рицар – на початку XVII ст. переїхав до Москви за дорученням польського королевича Владислава…

Справжні нащадки російської еліти виступають проти відродження імперії, бо розуміють хибність цього шляху. А новітні псевдоаристократи, які вилізли «з грязі та й у князі», пнуться реалізовувати марення відставних чекістів про імперську велич. Якщо їхньою опорою в Україні є такі кавалери пушкінської медалі, як Колесниченко, то результат їхніх потуг передбачити неважко.

Ігор БУРКУТ

Запис Пушкін на танку або Орден Дантеса спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На підступах до розвінчування міфу

На початку Другої світової війни створився міф про непереможність німецьких збройних сил. Уперше сумнів у цій непереможності виник від невдачі Люфтваффе у битві за Англію (серпень-жовтень 1940 р.). Втративши близько 1730 літаків, німці так і не змогли поставити британців на коліна. А взимку 1941-1942 років Вермахт зазнав першої великої поразки від Червоної армії у битві під Москвою. Близько 50 ворожих дивізій втратили понад половину особового складу й озброєння: гітлерівці не дорахувалися понад 400 тис. своїх солдатів і офіцерів і мусили відступити від столиці СРСР. Але стратегічна ініціатива у війні ще залишалася за ними.

Найтрагічніший «великий драп» до Волги

Активні бойові дії точилися на різних континентах, головні ж події відбувалися в Європі – на німецько-радянському фронті. Але на долю війни впливали й битви на півночі Африки, де німецькі та італійські війська намагалися вийти до Суецького каналу та взяти під контроль близькосхідні джерела нафти. Хронічний дефіцит «крові війни» Німеччина намагалася долати, повсюдно захоплюючи нафтові родовища. Влітку 1942 р. вона здійснила спробу заволодіти кавказькою нафтою. Несподівано для Сталіна, який очікував нового просування на Москву, Вермахт наніс удар на півдні. Скориставшися непідготовленим наступом Червоної армії під Харковом, гітлерівці оточили там сотні тисяч червоноармійців і почали швидко рухатися у напрямку Ростова-на-Дону. Дехто з істориків вважає, що для СРСР ситуація у цей період склалася ще трагічніше, ніж 1941 року. «Великий драп» пішов у напрямку Волги – головної водної артерії Росії. Він здавався безупинним і повсюдним та супроводжувався панічними настроями.

Наказ №227: кулемети – у спини

Для запобігання остаточній катастрофі Сталін видав жорстокий наказ №227, головною ідеєю якого стали слова «Ні кроку назад!». Самовільне залишення позицій каралося смертю: за спинами червоноармійців розгорталися війська НКВС, щоби кулеметним вогнем завадити відступу без наказу. Вони ж ловили дезертирів, знищували диверсантів і панікерів. За німецьким зразком, у РСЧА створювали штрафні частини. Ставка наказала відступати організовано, щоби затягти німців у безкраї приволзькі степи і змусити їх там зимувати. А Кавказ і Сталінград червоноармійці повинні були боронити до останньої краплі крові: тут вирішувалася доля війни. Сталінградська битва – одна з найстрашніших у світовій історії – розпочалася 17 липня 1942 р. Місто на Волзі – великий промисловий центр і вузол комунікацій – на десятки кілометрів розтягнулося вздовж правового, високого берегу найбільшої російської ріки. Якщо б противник оволодів ним, то зміг би відрізати центр країни від кавказької нафти. Крім стратегічного, оборона Сталінграда мала й символічне значення – адже місто носило ім’я обожненого пропагандою «вождя радянського народу».

Середня тривалість життя в бою – менше доби

До Волги рвалася німецька 6-а армія під командуванням Фрідріха Паулюса, яка в червні 1940 р. захопила Париж. Разом з нею наступали війська гітлерівських союзників – Італії, Румунії, Угорщини та Хорватії – швидко просуваючись до Сталінграда. А міська влада затягувала з евакуацією мирного населення: її очільники вважали, що червоноармійці краще оборонятимуть населені квартали, ніж спорожнілі. 27 серпня гітлерівці увірвалися в місто, і тоді ж Люфтваффе нанесла перший масований удар по Сталінграду. Розпочалося планомірне перетворення міста на купу руїн, у яких спалахнула кривава бійня. Червоноармійці в ній виявилися спритнішими. Перш ніж кинути їх у саме пекло, солдатів навчали основ рукопашного бою. Вони вміли не лише стріляти і кидати гранати, але й убивати противника ножем, саперною лопаткою, а то й голими руками. Німці такої підготовки не пройшли, тож їхні втрати виявилися несподівано великими. Лінія фронту проходила вулицями, будинками, заводськими цехами. Радянське командування наказало максимально зблизитися з противником, щоби не дати йому можливості використовувати авіацію й артилерію. Відстань між німецькими та радянськими позиціями в середньому становила 30 метрів. У такій війні особливе місце належало снайперам. Їхнє завдання – посіяти страх серед ворогів. Снайпер полював на офіцерів, розвідників, спостерігачів, зв’язківців, артилерійських корегувальників противника. У Сталінграді відзначився снайпер, молодий сибірський мисливець Василь Зайцев, про якого розповідали легенди і навіть зняли фільм американці. А бої точилися вже біля самої волзької води. Щоночі з лівого берега сюди доставляли нові тисячі солдатів, переважна більшість яких гинула цього ж дня: середня тривалість життя червоноармійця в цьому пеклі складала менше доби. Трохи довше воював танк: з конвеєра Сталінградського танкового заводу танки, нефарбовані й без прицілів, відразу відправлялися у бій. Бойові сутички відбувалися вже й просто на заводі.

Від 6-ї непереможної залишилося менш ніж 6 тисяч

Гітлерівці зав’язли в місті, а радянське командування таємно готувало план їхнього оточення. Одночасно воно дезінформувало противника, який не сподівався удару з боку «серйозно послабленої Червоної армії». 19 листопада 1942 р. масований артилерійський вогонь сповістив початок наступу. Головний удар наносився по військах 3-ї румунської армії. Велике угруповання противника вдалося оточити. У «котлі» разом з 6-ю німецькою армією опинилися й війська союзників Німеччини. Гітлер обіцяв усе необхідне оточеним перекидати авіацією, але виконати обіцянку не зміг. Розпочався голод. Оточені з’їли всі запаси продовольства, почали їсти коней. Після Різдва добовий хлібний пайок скоротили до 50 грамів. Муки голоду підсилилися стражданнями від холоду: тридцятиградусні морози в степу, де бракує палива, призводили до масових обморожень і смертей. Треба було здаватися, але Гітлер вимагав битися до останнього солдата. Сил для цього не лишилося. 30 січня 1943 р. фюрер присвоїв Паулюсу вище військове звання: німецькі фельдмаршали ніколи в полон не здавалися. А Паулюс здався разом із залишками своєї армії, і 3 лютого Гітлер змушений був визнати поразку та оголосити в Німеччині чотириденну жалобу. «Непереможна» 6-а армія перестала існувати. З понад 200 тис. її солдатів і офіцерів додому повернулося лише близько 6 тис. Точна кількість загиблих невідома досі: до числа німецьких втрат радянські історики ніколи не включали близько 52 тис. червоноармійців, які перейшли на німецький бік і воювали проти своїх. Загальні втрати обох сторін перевищили 2 млн. осіб. У війні стався перелом, уперше німці зазнали такого шоку, а світ зрозумів: міф про непереможність Вермахту почав розсіюватися. Цьому сприяла і поразка німців та їхніх союзників у Північній Африці. А починали вони там з перемог.

Роммель – наймолодший і найхитріший генерал

Ще в лютому 1941 р. на допомогу італійській армії до Тріполі прибули перші німецькі частини під командуванням молодого генерала Ервіна Роммеля. Вони вдарили по англійських військах і швидко просунулися на схід. Серед німецьких солдатів було чимало ветеранів попередніх кампаній, а також добровольців. «Африканська екзотика» невдовзі повернулася до них несподіваним боком. Шалена спека розігрівала броню танків майже до 100 градусів за Цельсієм, танкісти смажили на ній яєчню. Пісок руйнував військову техніку, а під час піщаної бурі заважав солдатам дихати. Їх атакували хмари комах, а через нестачу води люди не могли вчасно помитися й потерпали від паразитів, особливо вошей та бліх. Води не вистачало й для пиття, тож у пустелі йшла постійна боротьба за джерела водопостачання. Доходило навіть до того, що німці забирали запаси води у своїх італійських союзників, що знижувало бойовий дух італійців. Утім, це проявилося згодом, а спочатку Фортуна посміхалася нацистам: вони просувалися вперед, витісняючи британців.

Бойові дії на території Лівії й Тунісу влітку 1942 р. розвивалися на користь німців, за що Роммелю 21 червня було присвоєно звання фельдмаршала. У Німеччині його почали сприймати як національного героя. Командувач Африканського корпусу вимагав від Гітлера підкріплень для розвитку свого успіху, але для фюрера головним фронтом лишався Східний. Відправити до Африки необхідні сили він уже не міг: Сталінград постійно поглинав резерви. Німецькі втрати на півночі Африки (в тому числі й від епідемічних хвороб) перевищували ті поповнення, що прибували до лівійських і туніських портів. Серед щойно прибулих опинилося й чимало колишніх полонених червоноармійців, які добровільно вступили до Вермахту, головним чином на підсобні посади – підношувачів боєприпасів, водіїв тощо. Частина з них за першої ж можливості переходила на бік британців, щоби помститися за всі ті приниження, яких довелося їм зазнати у таборах для полонених. Німецькі та італійські частини вторглися в Єгипет і атакували добре укріплені англійські позиції на південь від залізничної станції Ель-Аламейн, проте наштовхнулися на рішучий опір. Німці втрачали танки, а нових їм надіслати не могли: вони були потрібнішими на Східному фронті.

Не вистачало навіть снарядів, чим скористалися англійці й 23 жовтня 1942 р. перейшли у наступ під Ель-Аламейном. У розпал битви німці отримали страшну для себе звістку: британська авіація потопила величезні італійські танкери «Прозерпіна» та «Луїзіана», залишивши танки Роммеля без палива. Опір втрачав будь-який сенс. Але Гітлер 3 листопада наказав фельдмаршалу: «Ні кроку назад! У ваших військ немає іншого шляху: Перемога або Смерть!». Та про яку перемогу могло йтися, коли в німців залишилося 11 танків проти 200 англійських, а в повітрі панувала британська авіація… Але Роммеля недарма називали «Лис пустелі». Він зумів уникнути оточення і швидко відступив до Тунісу. Але тут на допомогу англійцям прийшли американські війська, і поразка нацистів стала неминучою. Роммель просив у Гітлера дозволу евакуювати залишки своїх військ до Італії чи Греції, та отримав відмову. Впертість фюрера меж не мала. Однак ветерани африканської кампанії битися вже не могли. 13 травня 1943 р. близько 200 тис. німців та італійців змушені були капітулювати, сам же Роммель під приводом лікування ще раніше відбув до Європи. Британці святкували перемогу. Прем’єр Черчілль згодом сказав: «До Ель-Аламейну ми не отримали жодної перемоги. Після Ель-Аламейну ми не мали жодної поразки».

Початок кінця

Розгром німецьких та італійських військ на півночі Африки відкрив перед арміями США та Великої Британії можливості успішної висадки в Італії та на Балканах. Світ зрозумів: Гітлера можна бити. Німеччина програла не лише битви під Сталінградом і Ель-Аламейном, психологічно вона програла все, тож її капітуляція стала лише справою часу. Але опір нацистів далеко не було подоланий і майбутня перемога ще мала бути оплаченою мільйонами людських життів. Переважна більшість цих жертв – радянські люди.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Сталінград і Ель-Аламейн: перелом у війні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Засновник партизанського руху не Давидов, а… Вінцінгероде

Граф Лев Толстой у своєму класичному романі «Війна та мир» використав цікавий образ. Він запропонував уявити картину: під час поєдинку один із фехтувальників кидає шпагу, бере до рук дубину і починає гамселити противника. З того часу вираз «дубина народної війни» міцно увійшов у публіцистику та художню літературу. А била та дубина боляче. За підрахунками сучасних істориків, з 600-тисячної армії Наполеона, яка перетнула межі імперії, понад 30 тисяч її солдатів і офіцерів були знищені партизанами. Селяни ішли на загарбників з вилами, косами, сокирами. Захоплювали вогнепальну зброю і надалі билися нею.

Нерідко селянські загони діяли разом з армійськими партизанами, якими командували такі блискучі офіцери, як гусар Денис Давидов. Офіційна історія пізніше зробила його засновником партизанського руху. Хоча перший партизанський загін у Росії створив ще у серпні 1812 р. барон Фердинанд Вінцінгероде, але через своє німецьке прізвище цей генерал не влаштовував «квасних патріотів». До речі, під його командуванням в армійських партизанах служив і майбутній шеф жандармів, граф Олександр Бенкендорф.

Через блискучі однострої гусарам Дениса Давидова дісталося від селян

А гусарам Дениса Давидова дісталося і від французів, і від своїх селян: їхні однострої дуже нагадували уніформу французьких гусарів. Ті ж яскраві доломани і ментики, розшиті блискучими шнурами-бранденбурами. Щоби не спокушати простолюд, Давидов одягнув простий каптан, відпустив бороду, а на груди повісив образок Миколи-Чудотворця. Ще й говорити намагався по-простому, аби його зрозумів неписьменний люд. Адже російські селяни знищили цілу команду з 60 козаків Тептярського козачого полку, бо козачої говірки у Підмосков’ї вони ніколи не чули і не розуміли. А все незрозуміле вважали ворожим, тому й накидалися на нього із зброєю в руках.

Російські селяни піднялися на боротьбу без наказу згори – лише згодом імператор Олександр І дав їм такий дозвіл. А спонукало їх до активних дій різке погіршення селянського життя під владою окупантів. Наполеон і не думав скасовувати кріпацтво в Російській імперії й дарувати свободу селянам. Навпаки, французький імператор планував опертися на російських поміщиків, отож і залишив у недоторканості старі порядки. Крім тих повинностей, що кріпаки виконували на користь власних поміщиків, вони ще й мусили утримувати окупаційні війська. А цього їм зовсім не хотілося. Коли команди тилових французьких частин прибували в російські села, щоби взяти продовольство для солдатів і фураж для коней, місцеве населення тікало у ліси. Потім почало нападати на ці невеликі команди і знищувати їх. Коли ж французька армія відступала із спаленої Москви, вона не могла знайти достатньо їжі, й від голоду і хвороб загинуло значно більше людей, ніж від збройних нападів партизанських загонів. Їх моральний дух було підірвано вщент.

Україну Наполеон планував залишити собі

Головною метою Наполеона була Москва, тому основні сили його армії рухалися через білоруські землі, обходячи Україну з півночі. Щодо неї французький імператор мав власні плани. Він розраховував: Україну захоплять його союзники – 100-тисячна армія Османської імперії та 20-тисячний польсько-саксонський корпус. Проте Туреччина програла війну 1806-1812 рр. з Росією і вимушена була у травні 1812 р. підписати Бухарестський договір, що закріпив передачу росіянам Бессарабії та Західної Грузії. Саме за цим документом у складі Росії опинився Хотин з прилеглими територіями – нинішні Хотинський, Новоселицький, Сокирянський і Кельменецький райони Чернівецької області. А інші буковинські території з Чернівцями перебували під австрійським пануванням: генерал-фельдмаршал Петро Румянцев ще 1774 року вивів звідти російські війська, отримавши від австрійських колег за це «цінні подарунки». Корупція існувала і в ті часи.

Австрійці з 1772 р. володіли також Галичиною. Щоправда, тимчасово не всією: у 1809-1815 рр. Тернопільський, Теребовлянський та Заліщицький округи перебували у складі Російської імперії. Тому частина галичан опинилася у складі російської армії, зокрема, під час війни 1812 р. 5200 місцевих уродженців Тернопільщини були їздовими російських обозів.

Наполеон планував поділитися українськими землями з Австрією і Пруссією, якщо вони нададуть йому дієву допомогу в боротьбі з Росією. Але значну частину наших земель він прагнув включити до своєї імперії, щоби скористатися величезними ресурсами України у подальшій боротьбі за панування над усім світом. Союзників Бонапарт шукав повсюди.

Полякам він обіцяв відновлення Речі Посполитої, тому отримав з їхнього боку значну підтримку. Куди тільки не закидала доля наївних польських добровольців! І в Італію, і в Іспанію, і навіть на далекий острів Гаїті, де вони масово гинули від тропічних хвороб і куль чорношкірих повстанців. Збиралася польська шляхта помахати шабельками й в Україні.

Як цар Олександр І обманув українців

Частина армії Наполеона звернула на південь і зайняла Ковельський, Володимирський і частково Луцький повіти Волинської губернії. Тут вона наштовхнулася не лише на опір регулярних військ під командуванням генерала Тормасова, але і на місцевих партизанів. А в сусідній Подільській губернії розпочалося формування «лісової варти» для боротьби з окупантами. Десятки тисяч українців записувалися в народне ополчення. У Полтавській і Чернігівській губерніях формувалися кінні козачі полки з добровольців. Цар Олександр І доручив їхнє створення малоросійському генерал-губернатору князю Лобанову-Ростовцеву, який ревно взявся за цю важливу справу. Проте грошей царський уряд не виділив, тому українці споряджали козаків власним коштом. Добровольців не бракувало, бо їм обіцяли залишити козацький стан і після війни.

Пам’ять про славну козацьку історію жила серед українських селян. Ще їхні діди козакували, а потім проклята українським народом цариця Катерина ІІ загнала нащадків козачих родів до кріпацького ярма.

Зрозуміло, що позбавитися осоружної неволі прагнули всі, хто цінував особисту свободу. За короткий час було сформовано 15 козачих полків, у кожному з яких служило по 1200 кіннотників. Активну участь у створенні цієї сили взяла українська шляхта.

Автор «Енеїди» Іван Котляревський – бойовий майор

Наприклад, 5-й козачий кінний полк сформував перший класик нової української літератури Іван Котляревський. Він отримав штаб-офіцерський чин майора: ще у 1796 – 1808 рр. брав участь у війні з Туреччиною і мав чималий досвід військової служби.

Козаки рвалися до бою, але їх тримали у резерві. Навіть після закінчення війни примушували служити, аж до 1816 року. Врешті решт розпустили по домівках, не надавши обіцяного козачого стану. Мало того, і витрат не компенсували. Всі селянські статки пішли на озброєння, обмундирування, харчування та інші витрати нелегкої військової служби. Отака була царська «вдячність»…

Республіка в окремо взятому маєтку

Не дивно, що багато українців ненавиділо царську імперію – через її облудність та грубе порушення традиційних прав. Ображеними почувалися і українські шляхтичі, й міське населення. Тому дехто з українських поміщиків симпатизував Наполеону і сподівався з його допомогою відродити державу, створену Богданом Хмельницьким, або хоча б отримати автономію. Вони сподівалися, що французи введуть в Україні Кодекс Наполеона, і країна почне швидко розвиватися. Проте французький імператор ці прагнення проігнорував – він бажав спиратися на польську шляхту, якій не потрібна була ні обмежена українська автономія, ні тим більше – повна незалежність України. І все ж окремі українські поміщики вдавалися до активних дій, спрямованих на підтримку Наполеона. Так, волинський дідич Чайковський з цією метою створив козацьке «рушення» (ополчення). А поміщик Подільської губернії на прізвище Марлецький проголосив у своєму маєтку республіку на засадах, висунутих французькими просвітителями.

Царські власті отримували доноси про те, що в різних поміщицьких маєтках на Полтавщині п’ють за здоров’я та перемогу Наполеона, а у Пирятинському повіті навіть виголошували тости за республіку. Талановитий український письменник Василь Капніст у написаній російською мовою поемі «Видение плачущего над Москвою россиянина в 1812 году» так описав страшну московську пожежу:

И пламя мстительно вертеп неправд пожрало,
Над падшими ли здесь чертогами скорбеть?

Оцінка Москви як «вертепу неправд» засвідчує справжнє ставлення видатного українця до символу московської неволі й диктату над Україною. Навіть деякі прості люди публічно заявляли про свою ненависть до російської влади. Один з них, відставний солдат Гуцан з Переяславського повіту, заявив: якщо його знову заберуть на військову службу, то різати він буде «не французів, а москалів».

Замість героїв-земляків – вигадки

Проте переважна більшість українців у момент вирішальних випробувань виступила все ж таки проти Наполеона. Вони не мали жодних ілюзій щодо справжніх планів французького імператора по відношенню до України і не сподівалися на «французів-визволителів». Тому сміливо ішли у бій проти іноземних загарбників. На Бородінському полі блискуче проявили себе сформовані в Україні Охтирський гусарський та Чернігівський і Київський драгунські полки. Широко відомим у ті часи було ім’я уродженця Сумщини Єрмолая Четвертака – солдата, який потрапив у французький полон, втік і створив великий партизанський загін, що успішно діяв на Смоленщині.

Нині імена багатьох героїв тієї далекої війни пам’ятають хіба що професійні історики. А в народі найвідомішим лишається вигаданий персонаж – гусарський поручик Ржевський. Його шаленій популярності сприяв фільм Ельдара Рязанова «Гусарська балада», після якого з’явилося безліч анекдотів про красеня-гусара. Нахабний, завжди напідпитку, поручик Ржевський отримував перемоги не на полі бою, а в альковах світських панів або ж на сіновалах з простими сільськими молодицями.
Такою є доля великих історичних подій. Їхній трагічний зміст з часом забувається, а реальні події витискаються вигадками, а то й відвертим фарсом. І все ж не варто забувати: з Наполеоном воював не поручик Ржевський. Із загарбником воював народ.

Запис Не лише поручик Ржевський воював з Наполеоном, а й засновник української сучасної літератури Іван Котляревський спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«правда и красота, направлявшие человеческую жизнь там, в саду и во дворе первосвященника, продолжались непрерывно до сего дня и, по-видимому, всегда составляли главное в человеческой жизни и вообще на земле».
А.П. Чехов, «Студент».

Коли я вийшла на зупинці метро «Площа революції», зразу впізнала театральну касу-будочку з афішами та рекламами спектаклів, опер, оперет, балетів, мюзиклів, майбутніх концертів та прем’єр. Поважна, інтелігентна пані дивилась на нас з запитанням.

– Доброго дня. Саме  у цій касі у далеких восьмидесятих я купувала квитки на прем’єрний спектакль «Сирано де Бержерак» Е. Ростана у театрі ім. К.С. Станіславського з Сергієм Шакуровим у головній ролі. Прочитали ще вдома, що сьогодні в театрі на Таганці прем’єрний спектакль «Маска і Душа» за мотивами А.П. Чехова.  Ми приїхали з України на олімпіаду. У Москві  усього два дні. І дуже б хотіли попасти на цю постановку Юрія Любимова .

Поважна пані може була і здивована моїм довгим вступом, але посміхнулась і вирішила посприяти разом із автоматизованою інформаційною системою електронного продажу квитків. Запити, пошуки, знову запит через невеличкий комп’ютер і нам  урочисто у яскравому  конверті видають два таких бажаних театральних квитки. І це теж я сприймаю як подарунок долі.

А на  офіційному сайті Московського театру драми і комедії читаємо:
[22.04.2011]
Вчера в наш театр на спектакль «Маска и Душа», поставленный по произведениям А. П. Чехова, пришли исключительно любители любимовских превью.
Юрий Любимов впервые в России ввел практику первых предпремьерных показов нового спектакля. Только на превью зрителям предоставляется уникальная возможность увидеть, как Юрий Любимов дирижирует спектаклем, сидя за режиссерским столиком. Перед началом спектакля зал стоя приветствовал Юрия Любимова. В зале находились особенные зрители — те, кто любит приходить именно на первый показ нового спектакля, кто хочет увидеть его именно до премьеры — только что выпущенным. Они следят за репертуаром театра, заранее приобретают билеты на превью, и бывает, что приходят не только на первое представление, но и на второе и третье. Им хочется увидеть, как работает режиссер с новым спектаклем, какие вносит поправки, доводя до совершенства точность исполнения своего замысла, и как меняется постановка в соответствии с его замечаниями.
К первому превью успел выйти из печати буклет, посвященный новому спектаклю. В нем — краткий очерк о жизни и творчестве Чехова, рассказ Юрия Любимова о работе над спектаклем, эссе о новой работе мастера.

Цей буклет я звичайно купила.
А після спектаклю розуміння потворності навколишнього світу стали більш відчутними і  доводиться сумніватися, що це просто відчуття. І це не провокація автора. І не провокація режисера. Це реальність, яка нас оточує, яка поглибилась і непередбачувані її наслідки. А може і передбачувані…
Спектакль «Маска і душа» — це, як зазначено у буклеті,  спектакль-мандри, спектакль- елегія.  Мандри  світами чеховських героїв, персонажів, «мандри самого Чехова, подорож крізь простір і час, який зникає і переходить у вічність». І  це все не може не бентежити.

Юрій Любимов – сценограф спектаклю

В оформленні використані: ескіз скульптури Ернста Нєізвєстного «Рука скорботи» (макет виготовлений актором театру Андрієм Сміренновим), дзеркало «Сонце» і модель маски Чехова скульптора Леоніда Баранова, живопис Тетяни Назаренко. Багато речей належить родині Любимова: ікона Спасителя  належить дружині  Каталін Кунц, кімоно їй подарував японський режисер Тадаші Судзукі, старовинний стіл та інші деталі.   У спектаклі звучать твори Едісона Денісова, записи Федора Шаляпіна, православні співи і молитви.

Кожна людина носить певну маску. І не одну. В неї багато масок. А душа? Чи жива душа людини? Чи жива ваша душа? Спитайте себе…

І 23 квітня – день народження Театру на Таганці

«Шагают бараны в ряд.
Бьют барабаны.
Шкуру на них дают
Сами бараны…», – ці рядки Б. Брехта із іншого спектаклю театру  «Добра людина з Сезуана».
Cумно…

Дійсно, Театр на Таганці – це живий театр.
І доки він живе, живе і душа.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора, Москва, 21.04.2011

Це останнє фото в театрі для мене є цінним і дорогим саме через  присутність в кадрі Юрія Любимова, який підіймається сходами після завершення спектаклю і Каталіни Кунц,  яка розмовляє із знайомим.  Несподівано я побачила перед собою режисера, його дружину, ця мить продовжувалась секунди, він досить швидко йшов зі сторони сцени на другий поверх, напевно до свого кабінету…

Запис Прев’ю двох московських днів…Правда і краса… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21-22 квітня 2011.
Два дні у Москві – це і молодіжний симпозіум, і спектакль «Маска і Душа» Юрія Любимова,  і  Садове кільце, і Собор Василія  Блаженного, і виставка малюнків художників журнала «Веселые картинки» в ГУМі, і Страсна п’ятниця, і перемога у Восьмій Міжнародній Олімпіаді з історії авіації і повітроплавання ім. О.Ф. Можайського, і незабутнє спілкування у «Клубі авіабудівників», і нічна Красна площа, і бажання знову повернутись сюди…

До Москви зараз дорога нелегка і далека…

А відрядження до Москви – це скоріше виняток, аніж буденність. І коли ми отримали лист-запрошення на участь у Молодіжному симпозіумі, який був підписаний М.Л. Попович, військовим льотчиком-випробувачем 1-го класу, професором, академіком ПАНІ, полковником-інженером, 101-кратною рекордсменкою світу, Героєм Соціалістичної Праці, без жодного перебільшення – це було почесно, відповідально і здавалось майже нереальним.
Але тепер напевно здається фантастичним і те, що Вікторія Угорська привезла з Москви три нагороди: сертифікат заочного першого туру олімпіаду, де її робота визначена найкращою, сертифікат найбільш популярної серед відвідувачів сайту Олімпіади історико-дослідницької роботи “Через терни до зірок, або Загін космічних дворняг” і головна нагорода – Диплом за ІІ місце Восьмої Міжнародної Олімпіади з історії авіації і повітроплавання ім. О.Ф. Можайського, яка присвячена 50-річчю першого у світі орбітального польоту Ю.О. Гагаріна.

У заочному турі взяли участь юнаки і дівчата з 51 регіону шести країн світу, у тому числі з 9 регіонів України. А у фіналі на симпозіумі були представлені дослідницькі роботи шістнадцяти учасників із різних регіонів Росії, Республіки Азербайджан, Республіки Казахстан та України. І ось переможці цьогорічної олімпіади: 1 місце: Вагабли Еміль (Республіка Азербайджан, Баку); 2 місце: Карпов Андрій (Росія, Москва), Угорська Вікторія (Україна, Чернівіцька область); 3 місце: Івахнов Роман (Росія, Республіка Саха (Якутія)).

Для мене і Вікторії – це велика честь бути присутніми на такому рівні науковому заході.

Ці два дні в Москві – незабутні. Велике спасибі організаторам олімпіади за можливість для учнів  демонстрації  своїх досліджень з історії авіації та повітроплавання, з основ аерокосмічної техніки. Кожен учасник показав високий рівень знань, вніс свій погляд на проблему, яку він досліджував і демонстрував у своїй презентації. Одними з найбільш пам’ятних моментів олімпіади (а їх було багато) – це перші зустрічі 21 квітня, очне знайомство один з одним, жеребкування, прогулянка по нічній Москві, відкриття симпозіуму 22 квітня, представлення членів журі – відомих вчених, конструкторів, льотчиків-випробувачів, журналістів, письменників, нагородження переможців першого етапу олімпіади, виступи учасників олімпіади, прес-конференція, виступ школярів ліцею № 1550, оголошення переможців другого етапу, вищу нагороду – медаль імені А.Ф. Можайського достойно здобув Еміль Вагабли , закриття симпозіуму, екскурсія по Московському машинобудівному виробничому підприємству «Салют», прощальний вечір … зі сльозами на очах …

Ми вдячні всім організаторам, учасникам за незабутні дні симпозіуму.
А також тим, хто допоміг нам приїхати на олімпіаду: міському відділу освіти, моєму другові Lyubov Latreille і ВАТ “Мотор Січ”.
Ще раз велике спасибі всім! І успіхів всім!

Тетяна Спориніна, “Версії”.
21-22 квітня 2011, Москва, фото автора.

Запис Прев’ю двох московських днів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.