Борделі, морфій, кокаїн – насолоджуйся без міри  

У великих містах відкривалися нові кабаре й кафешантани, де гриміли оркестри і красуні вигиналися під звуки музики, приймаючи найспокусливіші пози. Борделі на всі смаки й гаманці напередодні війни не скаржилися на брак клієнтів. Навпаки, преса постійно повідомляла про сексуальні скандали у «вищому світі». Нишпорки-журналісти витягали на білий світ гомосексуальні походеньки принців правлячих династій і нащадків банкірських кланів. «Жовта преса» смакувала лесбійські пригоди популярних актрис, художниць, поеток. П’яні дебоші відомих осіб нерідко потрапляли на шпальти бульварної преси, й обивателі залюбки розважалися таким чтивом.

У ресторанах рікою лилося шампанське. Вже входив у моду абсент – спиртова настоянка полину, яка спричиняла швидку залежність і руйнувала людську психіку. Богема призвичаювалася до кокаїну, повсюдно поширювався морфінізм. Світ утрачав міру в насолодах, поринаючи в них з головою, ніби передчував: на нього насувається велика біда. Технічний прогрес дарував людям небачені раніше можливості, економіка стрімко зростала в умовах тривалого миру, забезпечуючи багатьом європейцям помітне підвищення рівня їхнього життя. Люди з грошима звикали до небаченого комфорту, адже мирний період відкрив перед ними великі можливості.

Проте мир залишався не всюди – за межами Європи палали колоніальні війни. Австро-Угорщина не мала заморських колоній, тож могла без особливих емоцій спостерігати за подіями збоку: її сини не гинули в африканських джунглях чи пісках Сахари. Але світ наприкінці ХІХ – та початку ХХ століть ставав все меншим, і конфлікти в одній його частині негайно відгукувалися в інших. Коли 1911 року Італія розпочала війну з Туреччиною, намагаючись захопити Лівію й утвердитися у Північній Африці, справжню тривогу відчули й у Відні. Адже обидві воюючі держави були сусідами Австро-Угорщини й конфлікт між ними загрожував її інтересам. Біда крок за кроком підкрадалася до австрійських кордонів.

  Та запах пороху відчули й у Чернівцях. Тоді минулося 

Невдовзі війна спалахнула зовсім близько. Проти ослабленої Туреччини була створена коаліція балканських держав: Болгарії, Сербії, Греції, Чорногорії. Російська дипломатія доклала чималих зусиль, щоби створити анти турецький союз Сербії та Болгарії, розраховуючи з його допомогою встановити свій контроль над проливами Босфор і Дарданелли. Але балканські країни мали власні інтереси, намагаючись самі розжитися шматками турецьких земель. Тож уранці 9 жовтня 1912 р. Чорногорія розпочала військові дії проти Туреччини. Невдовзі до неї долучилися болгарські, сербські та грецькі війська. Турки зазнавали поразок. У Відні відчули: на Балканах швидко набирає сили ворожа держава – Сербія, яка має територіальні претензії до Австро-Угорщини. Було проведено мобілізацію цісарсько-королівської армії, її частини розгорталися на сербському кордоні.

У повітрі запахло порохом. Цей запах відчули й у Чернівцях. Місцеві обивателі завмерли у тривожному очікуванні: вибухне війна, чи не вибухне? На щастя, того разу обійшлося. Балканські держави розгромили Туреччину і взялися ділити зайняті території. Як воно нерідко буває, тут же побилися одна з одною. Сербам і грекам здалося, що Болгарія забрала собі забагато, і вже 1 червня 1913 р. проти неї був укладений сербсько-грецький союз,  до якого негайно долучилася Румунія. Через лічені тижні почалася друга Балканська війна. До цієї війни болгар підштовхнула Австро-Угорщина, але військової допомоги їм не надала. Не дивно, що Софія програла.

На початку серпня 1913 р. Болгарія змушена підписати мир у Бухаресті, за яким втратила чимало македонських земель, зайнятих у першій Балканській війні. До того ж Румунія забрала у неї Південну Добруджу. А найбільше підсилилася після перемог Сербіята – й одразу почала готуватися до нових воєн. Біда впритул наблизилася до австрійських кордонів. Це розуміли кваліфіковані політики, але більшість підданих Франца Йосифа навіть не підозрювала, що мирне життя завершується. У палацах австрійської знаті тривали бали, на яких лунали чудові віденські вальси. А серед мешканців європейських міст все більшої популярності набував новий танець, завезений з Латинської Америки. Мелодії танго, сповнені пристрасті, здобували все більше прихильників. Здавалося, що всі хочуть забути тривогу, яка поступово зароджується в суспільстві.

Наближення війни інтуїтивно відчували поети й філософи     

Європа 1913 року нагадувала океанський велетень «Титанік», який рік тому у блиску вогнів, під музику оркестру невпинно рухався назустріч айсбергу, до своєї жахливої загибелі. Пасажири і команда були впевнені у своїй безпеці й не підозрювали, що насправді чекає їх попереду. Однак окремі люди передчували: катастрофа насувається. Так і 1913 року крижаний подих льодової гори відчули деякі європейські поети, художники, філософи. Проте їхні голоси потопали в морі веселощів і суцільних розваг, які охоплювали різні верстви суспільства.

А держави вже розпочали готуватися до майбутнього кровопролиття. Армії переозброювалися, масово з’являлася нова військова техніка – кулемети, літаки, бронеавтомобілі, бронепоїзди. Флоти приймали на озброєння величезні лінкори і невеликі, проте дуже небезпечні підводні човни. Навіть цісарсько-королівська армія Австро-Угорщини, що помітно поступалася британській або французькій, впроваджувала сучасне озброєння. Молодь готували до військової служби й психологічно.

Тоді не існувало системи «військово-патріотичного виховання», характерної для тоталітарних держав. Деякі її функції виконували державна школа й окремі громадські організації. Школярам на уроках історії розповідали про колишні перемоги австрійської армії та великих полководців цісаря. Юнаки вивчали літературні твори, що прославляли мужність цісарсько-королівських вояків. Чимало хлопців залюбки співало бадьорих солдатських пісень. У них формувався романтизований образ війни: гримлять артилерійські батареї, переляканий противник тікає, а його переслідує австрійська кавалерія, розмахуючи гострими клинками.

Мрійливі підлітки уявляли себе одягненими у яскраві гусарські доломани із золотими шнурами-бранденбурами, верхи на баских конях. Дзеленчать остроги на блискучих чоботах, а збоку у хвацьких гусарів – гострі шаблі у дзвінких металевих піхвах. Краса, та й годі! Проте невдовзі цей казковий образ розвіється, мов дим. Замість картинних кавалерійських атак війна покаже зворотній бік: змучена піхота повзтиме у багні, перемішаному з людською кров’ю, безуспішно намагаючись під шаленим кулеметним вогнем захопити лінію ворожих траншей…

Початок: Українські «Січі» й «Соколи», польські «Стшельци»

А поки що у суспільстві панували романтичні настрої. На засадах загальноімперського патріотизму держава намагалася згуртувати довкола особи імператора його підданих. Водночас свою справу робили численні товариства, в яких об’єднувалися представники різних національностей Австро-Угорщини. Серед них були й такі, що готували своїх членів до майбутньої війни. Поляки в Галичині створили власні стрілецькі організації, а в українців все більшої популярності набували «Січі» й «Соколи». Всі вони декларували свою лояльність до Габсбурзької монархії, проте спрямовані були насамперед на силовий захист інтересів своїх націй. Українська січова молодь мріяла про створення незалежної Української держави, а польські «Стшельци» готові були битися за відродження незалежної Польщі. Австро-Угорщина у 1913-му ще зберігала єдність, але всередині цієї держави визрівали сили, які через кілька років розірвуть її на окремі шматки-країни. Між учорашніми співвітчизниками спалахнуть жорстокі війни, проте піддані Франца Йосифа про це ще не здогадувалися. Біда підступала тихо, повільно, а для більшості людей – зовсім непомітно.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Європа 1913-го нагадувала «Титанік» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перекинувши місток до Чернівців сторічної давності та захопившись побутом наших предків, ми не окреслили державу, в якій усе це відбувалося. Отже, уточнимо важливі деталі деяких загальних питань, що дозволить глибше зрозуміти історії, повідані заслуженим майстром народної творчості України, фольклористом і краєзнавцем, відомим колекціонером Іваном Назаровичем Снігуром.   

Перед Першою світовою війною Чернівці входили до складу Австро-Угорщини. Цієї держави давно вже немає: вона розпалася 1918 року. А у 1913 році Австро-Угорська монархія була другою за територією, після Російської імперії, державою Європейського континенту, її населення налічувало понад 55 мільйонів. Державу цю невипадково називали «клаптиковою імперією»: вона об’єднувала землі з різномовними підданими, що сповідували різні релігії. Правляча династія Габсбургів століттями приєднувала до своїх володінь клаптики, відірвані в сусідів – українців, поляків, румунів, італійців, сербів, чорногорців…

Панівною нацією в державі були німецькомовні австрійці. Але під час революції 1848-1849 рр. у різних частинах Австрійської імперії розгорнулися могутні національні рухи, найпотужнішим з яких виявився угорський. Хоча за допомоги російської армії молодий імператор Франц-Йосиф І  зумів придушити угорську революцію, все ж його влада була послаблена. Цим скористалися зовнішні противники Австрії – і країна програла австро-франко-італійську війну 1859 р. й австро-прусську 1866 р. Втративши статус великої держави, вона повинна була шукати шляхів свого зміцнення, вдаючись до кардинальних реформ.

1867 року на місці колись єдиної Австрійської імперії виникла двоєдина Австро-Угорщина. Угорці отримали рівний статус із австрійцями, а територію країни поділили по річці Лейті на австрійську частину, що назвали Цислейтанією (тобто «по цей бік Лейти»),  і угорську – Транслейтанію («за Лейтою»).  Австрійська імперія отримала свої конституцію, парламент і уряд, а Угорське королівство – свої. Спільними для двоєдиної держави залишилися зовнішня політика, фінанси й валюта, армія. Та й то імператорські та королівські збройні сили відрізнялися важливими деталями своїх одностроїв: угорські «гонведи» («захисники вітчизни») прикрашали форму шнурами з «угорськими вузлами» – за ними їх завжди можна було впізнати.

Хоча валюта була спільною, та у Відні монета карбувалася з імперським двоголовим орлом, а в Будапешті – із короною святого Стефана. А що ж тоді було насправді спільним? Обидві частини держави своєю владою об’єднував монарх з династії Габсбургів, якого  величали «Його Апостольська величність, імператор Австрії і король Угорщини». Офіційною назвою двоєдиної держави від 14 листопада 1868 р. була  «Австро-Угорська монархія». А слово «імперія» офіційно стосувалося австрійської частини монархії, хоча за кордоном казали й «Австро-Угорська імперія».

Герцогство Буковина зі столицею в Чернівцях належало саме до австрійської частини. Тут же залишалося й Королівство Галіції й Лодомерії зі столицею у Львові. А Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, і його територія була розірвана між кількома адміністративно-територіальними одиницями зі змішаним русинсько-угорсько-словацьким населенням. Та й  Буковина мала поліетнічне населення: на півночі переважали українці (яких в Австро-Угорщині до 1918 р. офіційно називали «русинами»), а на півдні – румуни. В нашому краї мешкали десятки тисяч німців, євреїв, поляків, існували компактні поселення угорців та росіян-старообрядців, розсіяно жили вірмени й роми (цигани). Подібна ситуація існувала у багатьох провінціях Австро-Угорщини.

Важко було об’єднати чимсь спільним такий конгломерат різних народів. Спільним чинником не могла виступати мова, бо в Угорському королівстві домінувала угорська, а в Галичині документація переважно велася польською, нею ж документи нерідко відправлялися й до Чернівців. Тут значна кількість чиновників добре розуміла польську. Інша річ – угорська мова. У Чернівецькому обласному архіві можна побачити цікаві документи. Скажімо, з міністерства внутрішніх справ Угорщини чернівецьким жандармам надсилають повідомлення угорською мовою про те, що до нашого міста з гастролями виїжджає актриса, яку підозрюють в роботі на російську розвідку. Головний жандарм краю олівцем пише на документі, що не розуміє угорської, – і відправляє його назад. Угорський жандарм олівцем же на звороті пише переклад німецькою і знову відправляє до Чернівців. Але актриса-шпигунка вже поїхала далі…

Австро-Угорщина мала чимало проблем з «регіональними мовами» – сучасна Україна невдовзі матиме подібні.

Монархію пробували ще об’єднати за допомоги єдиного митного простору: був створений Митний Союз у складі Австрії, Угорщини, анексованої австрійцями Боснії і Герцеговини, князівства Ліхтенштейн. Згодом він розпався.

Але головним чинником об’єднання був культ монарха: Франц-Йосиф І займав престол протягом 68 років, із його іменем виростали цілі покоління підданих, і популярність імператора серед простолюду була великою. Після його смерті 1916 року престол зайняв Карл І, який протримався лише два роки. Внаслідок програшу в Першій світовій війні Австро-Угорська монархія припинила своє існування. В минуле відійшла велика держава, об’єднана скіпетром Габсбургів, яку називали і монархією Габсбургів, і Дунайською імперією, і «клаптиковою» монархією. Прапор її складався зі зшитих разом австрійського військового і угорського державного прапорів. А символом Габсбургів залишався чорно-жовтий прапор, який раніше уособлював Австрійську імперію. Загальний герб монархії поєднував герби Австрії та Угорщини.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У якій державі чернівчани жили 100 років тому? спершу з'явиться на Медіа-Версії.