Вечір авторської пісні у «Шепетівці», чи то пак – у Будинку естетики та дозвілля минулого понеділка не зібрав аншлагу. На жаль. Бо якось непомітно більшість українців переорієнтувалася з духовних потреб на матеріальні. Мабуть, час такий недолугий? Та все ж сподіватимемося, що це тимчасово. Принаймні, у цьому переконана чернівецький бард Світлана Шаханова, яка розпочала разом з однодумцями похід за відродження клубу авторської пісні. Зрештою, саме завдяки їй, знову взявся за гітару й творчість Сашко Мадей.

Його пісні – іронічно-жартівливі, трагічно-сумні, патріотично- закличні – просто вразили.

Втім, зрозуміло, якою невдячною справою є опис пісенного вечора. Бо ж пісню треба тільки слухати. І тоді ти зрозумієш: вона справжня чи ні, зачіпає тебе за душу її виконання або залишає байдужим…

Я ж, без перебільшення, скажу: байдужих у залі не було. Зауважила, навіть, як люди непомітно змахували сльозу. Щире, справжнє завжди знаходить відгук у серці та душі. Співалося ж про життя і смерть, щастя й нещастя, кохання і зраду – одне слово, про сутність людського життя, його одвічні питання – хто ми й для чого…

У першому відділенні виступив дует подружжя Сурай – Володи­мир і Світлана. Вони – актори Чернівецького академічного театру, виступають у ньому вже другий сезон. А переїхали до Чернівців із Житомира. Це був їхній вокальний дебют у нашому місті. Сказати, що вдалий – нічого не сказати: оригінальна музика, оригінальні тексти, оригінальне виконання. Та краще їх слухати. Сподівати­мемося, така нагода ще буде.

Друге відділення зайняли бардівські метри: відкрив його Ігор Деменчук, а закрив – Віктор Стребєжев. Покоління буковинців, які ходили у туристичні та альпіністські походи у 70-90-і років, пам’ятають їхній дует – без нього не обходився жодний турис­тичний зліт. А між колишнім дуетом представили на суд слухачів свої пісні Олександр Мадей і Світлана Шаханова. Мені чомусь здалося, що Світлана… значно подорослішала, бо на місці ко­лишнього трагічного максималіста-романтика з’явився філософ, який любить казки.

Отож, друзі, треба йти і слухати – щоби емоції захлеснули, серце очистилося, а душа заспівала.

А чому в назві є ще «Закохатися у барда», питаєте? А тому що з концерту вийшли… закохані: люди не хотіли залишати зали, вони оточили бардів і ще довго спілкувалися з ними…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис …Закохатися у барда або Іди і слухай спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вихованці Олени Миколаївни (точніше вихованки, адже більша частина багаторічних студійців – дівчата) завдячують своїй керівниці перш за все тим, що, практично не виходячи з оселі, вона рік за роком, від перших дотиків пензлів до полотна чи паперу, буквально за руку веде їх мистецьким нелегким світом, щороку ( а то й двічі на рік) ініціюючи все нові виставки.

Дорослість студійців як митців підтверджується не лише новим статусом їхнього об’єднання, але й творчим зростанням кожного учасника виставки. Вони такі різні – у баченні світу, у техніках, у кольоровій гаммі, зрештою (а може, найперше) людськими якостями. За браком місця не характеризуємо кожної роботи, виривати ж частку з контексту – просто нецікаво. А чернівчанам просто радимо: навідайтеся на виставку «Срібні струни» в Художньому музеї Чернівців.

Лариса ХОМИЧ, “Версії”, фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА, “Версії”

Запис «Срібні струни» заграли у березні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ми будемо пропонувати поетам чи перекладачам, які перебуватимуть в квартирі-студії, спілкуватися з громадськістю, читати лекції для студентів, виступати з читаннями, – розповіла директор Міжнародної літературної корпорація «Meridian Czernowitz» Ірина ВІКИРЧАК. – У світі існує ціла низка подібних резиденцій для митців. Проте в Україні така стипендія є першою!

Отож вже четвертого березня у рамках «Міжнародної стипендії для поетів і перекладачів поезії з української мови німецькою» до Чернівців приїде німецький поет Рон Вінклер. Допоки ж німецький митець ще «в дорозі» до нашого чудового міста, тутешню квартиру «на собі» перевіряв відомий український письменник, поет, перекладач Юрій Андрухович.

Віднині щороку в наше місто приїжджатимуть 8-10 поетів з Європи. Протягом місяця, вислуховуючи ранішні сварки своїх нестерпних сусідів, вони натхненно писатимуть вірші і творитимуть нові чернівецькі міфи…

– Я як піддослідний кролик, тестовий стипендіат без стипендії, пробув тут дві ночі, – зауважив Юрій Андрухович, який став першим офіційним гостем квартири-студії. – Перевіряв, як буде сидіти на своєму робочому місці, що він буде бачити за вікном, як в нього буде діяти інтернет, як йому загалом буде тут працюватись. Зауважу, що за результатами моєї «перевірки», найскладніший момент для майбутніх стипендіатів полягатиме в тому, що вони повинні будуть дуже рано прокидатися, біля сьомої ранку. Що невластиво для творчих людей… Тому що сусіди за стіною починають сваритися. І з цим якось треба буде собі давати раду… Навряд чи засновники програми настільки всемогутні, щоби виселити цих сусідів…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис Ці сварливі Чернівці… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це була психологічна революція

Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…

ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.

Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.

– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…

До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!

– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.

Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль

Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.

– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…

– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?

– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…

Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…

– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю…  Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…

Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.

– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:

 Кожен порух і кожен подих,

Кожне слово, що кличе до бою,

Найвеличніше, навіть подвиг,

Ми вимірюємо добротою.

Бо життя – це не випадковість,

І довіра твоя не хвилинна.

З доброти виростає совість,

З доброти виростає людина.

«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:

Скоро старість, немічні турботи,

В грудях біль нестерпно цебенить,

(це я накаркав собі, – Бучко.)

Скоро зойкне з півдороги потяг,

Обірветься молодості мить.

Чумака засуджено до страти,

В Симоненка з горла сірий дим.

Вже й мені пора, либонь, вмирати,

Щоб зостатись вічно молодим.

– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…

Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ

– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…

– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).

Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.

– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.

Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…

Паровози не писав

– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.

– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. –  Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Під шаром старої штукатурки саме цими днями можуть бути відкриті композиції, яким понад сто років. Колись вони прикрашали інтер’єр кав’ярні «Габсбург» у Чернівцях.

 Реконструкція та капітальний ремонт, що проводяться нині на першому поверсі будівлі Національного банку у Чернівцях – він зручно розташувався на Центральній площі міста – може призвести до сенсації. Річ у тім, що під шаром старої штукатурки криються розписи, яким понад сто років. Виконав їх відомий чернівецький живописець Євген Максимович. Цього року виповнюються 155 років від дня його народження.

Будинок було зведено 1898 року. За австрійських часів тут знаходилась відома й модна у Чернівцях кав’ярня «Габсбург». Її інтер’єри були розписані талановитим чернівецьким митцем, головним художником Резиденції буковинських митропилитів Євгеном Максимовичем (1857-1928).

 На поштівці з інтер’єром кафе вглибині ліворуч за двома колонами видно одну з композицій настінних розписів. Ще саме у тій кав’ярні була жіноча перукарня (Damensalon), в якій також були його розписи. Їх видно на стіні перукарні вгорі справа.

 Принагідно хочу подякувати користувачам інтернету, які у різний час  розмістили репродукції цих поштівок у мережі і таким чином надали можливість ознайомитися з  творами чернівецького митця всім охочим.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець

Запис За крок від сенсації спершу з'явиться на Медіа-Версії.